1. Філософська думка Руси-України

Витоки філософських ідей в Україні походять із Княжої доби. В Україну цього періоду, як свідчать письмові джерела, ззовні філософські ідеї приходять від 988 року, разом з офіційним прийняттям християнства. Християнський світогляд, його сприйняття стало одним з найважливіших джерел формування філософських ідей. Позаяк Русь-Україна через прийняття християнства стала духовно пов'язана з Візантією, тому Візантія стала ретранслятором для Руси-України філософії і культури Давньої Греції. Окрім того, мова на якій прийшло християнство в Русь-Україну була болгаро-македонським діалектом, що також було основою певного культурного впливу Болгарії. Таким чином, джерелом філософських ідей для Руси-України стала також культура Візантії, Греції та Болгарії.

У формуванні і розвитку філософських ідей в Україні можна виділити три періоди:

• перший: ХІ – ХІV – ХV ст.;

• другий: ХVІ – ХVІІІ ст.;

• третій: кін. ХVІІІ – ХІХ ст.

• Визначальне місце в культурі першого періоду посідає християнство. Воно впливало на всі сфери духовного життя, в тому числі філософське мислення. Це знайшло вираз в неоднозначному ставленні до культури й філософії античногсті. Тут намітилися дві лінії, Одна, її представляв пресвітер Хома (у Візантії – Афанасій Александрійський), протиставляла християнство давньогрецькій духовній спадщині, яку квліфікувола як поганство і єресь. Другу лінію в ставленні до духовної спадщини Греції репрезентує Клим Смолятич (у Візантії – Василь Великий, Григорій Ніський, Й. Дамаскін). Смолятич стверджує, що звернення до античної філософії корисне як для критики єресі, так і для переконання віруючих в істинності християнськоїь віри. В Україні – Русі стає традицією виражати філософські ідеї не в формі теоретичних систем а в формі смислів, що містять тексти культури. Це, зрештою, спрямовувало розвиток філософії у практичному напрямі як інтерпретація моральних, релігійних, естетичних смислів. У текстах руських книжників є низка світоглядних ідей та філософських питань, що мають найвищу міру загальності. Це такі ідеї та питання: 1) питання світобудови – «буття всього світу»; 2) що є глибинними джерелами історії: «звідки пішла Руська земля» («Повість врем'янних літ»; 3) що є людина? Яке призхначення людини? 4) яка спрямованість історичного розвитку («Слово про Звакон і Благодать» 5) яке людина має в світі призначення («Повчання дітям» Мономаха); 6) обґрунтування історичного місця Руської держави.

Філософські уявлення епохи знайшли естетичне вираження в образі Софії (Премудрості), де хрещення Київської Русі є прихід Софії, а будівництво Ярославом Мудрим однойменного величного собору в Києві як здвиження храму Премудрості. Софія – це джерело єдності вітчизняної й світової філософської думки, зв’язок з античністю. Велике значення як джерела світоглядних ідей мав твір митрополита Іларіона „Слово про Закон і Благодать“, Климентія Смолятича „Посланіє“, Феодосія Печерського „Слово про терпння і любов“, Кирила Туровського „Златоуст“ і „Торжественник“, а також його „Притча про людску душу тіло“ або „Притча про слепого й кривого“, Володимира Мономаха „Повчання“, Данила Заточника „Слово“ і „Моління“. У збірці „Бджола“, крім цитат з „отців церкви“, містилися уривки, що приписувалися Плутарху, Діогену, Сократу, Піфагору, Аристотелю, Епікуру.Те, як розуміли книжники Руси-України філософію, можна зясувати з дефініції філософії даного Й.Дамаскиним у його творі «Джерело знань», який був популярний на Русі. 1) філософія є пізнання існуючого як сутнього, тобто пізнання природи існуючого; 2) філософія є пізнання Божого і людського, тобто видимого і невидимого; 3) філософія є турбота про смерть як довільну, так і природну. 4) філософія є уподібнення Богові. Уподібнюємося ми Богові через мудрість, тобто через істинне пізнання блага, і справедливість; 5) філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, тому що філософія є основою кожного мистецтва, і саме через неї буває вимуруване будь-яке мистецтво і будь-яка наука; 6) філософія є любов до мудрості, але справжня Премудрість — це Бог, і тому любов до Бога є справжня філософія. Таким чином, усі шість визначень філософії дають змогу тлумачити її як єдність знання та моральної програми поведінки. Як бачимо, філософію він поділяє на „умоглядну“ і „практичну“, а також включає: богослов’я, фісіологію (вчення про речі видимі) і математику (арифметику, музику, геометрію й астрономію), а також етику, економіку („домострої“) і політику. Філософія у Дамаскіна охоплює майже всі знання і є одночасно любов’ю до Бога як до „істинної мудрості“.

Першим самостійним твором, а отже і результатом філософських пошуків, що відповідав актуальним потребам соціально-політичного розвитку держави став твір митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать“. Іларіон протставляє Новий заповіт („Благодать“), Стариому («Закон»). Старий заповіт є лише „дітоводитель ко Христу“, але не сама істина, вона виправдовує, але не рятує. Він розмежовує народи, підносячи одних і принижуючи інших, а отже свідчить про рабський стан людства. Інша річ – істина. Вона універсальна, всеохопна і як наслідок тотожна Благодаті, яка знімає однобічність закону, і, як сонце, однаково світить усім людям, усім „язикам“. Якщо Закон був надбанням іудеїв, то Благодать дарована всьому світові, і в цьому відмінність Старого заповіту від Нового. Істина вища від тимчасової користі, вища від самого людства, вона зумовлює „животворяще“ буття, породжує спасіння. Філософськи осмисливши євангельське вчення, висуває концепцію руху історії, який розуміє як закономірний процес поширення християнства у світі. Згідно з Іларіоном, прийняття Руссю християнства знаменує настання доби Благодаті, яка починає стверджуватися на «зхемлі Руській». Це означає для Русі подальше зміцнення держави, адже все молоде зростає і потрубує розвитку, адже не вливають молоде вино в старі міхи, так і слово Благодаті, яки нове вчення сприятиме розвиткові нової християнської денржави, якою є Русь. Цікаво, що погляд на історію Іларіона полягає в твердженні, що сучаснам історія є досконалою і ця досконалість спрямована не в майбутнє, а в минуле як заповіданий Божественний порядок у світі і «спасіння» вже здійснене в самому акті хрещення Русі.

Практична спрямованість «Слова…» виражає загальну тенденцію українського філософування. Так, Володимир Мономах свої міркування про сенс життя пов'язує з практичним виразом мужності яе основної якості чоловіка. Його сенс він вбачає у воєнних походах і мисливстві «ловах». Характерною осбливістю давньоруських текстів є увага до такого людського органу як серце. Воно центр протиборства світом благодаті і світом темряви, зла. Серце поєднує в людині розум, волю і почуття. Мономах наголоршує на тому, що воно є орга віри. Через серце людина поєднується з сакральним, з трансцендентною сферою. Характерною ознакою середньовічної ментальності взагалі, і руської зокрема, є особлива увага до таких цінностей як «честь» і «слава». Особливо яскрово це виражено в «Слові о полку Ігоревім», де вояки прагнуть собі «честі», а князеві «слави». Проте «честь» і «славу» вони розуміють по іншому, ніж наші сучасники. Моральна проблематика у творчості руських книжників посідає поважне місце. Так, у „Шестиднев“ подаєне лише імперативний характер сновних моральних принципів, але й їх конкретне особистісно-практичне втілення.

Таким чином, можна стверджувати, що в центрі філософських міркувань цієї доби є етична проблематика, посутньо це проблема добра і зла, з якою співвідносяться всі події, що розгортаються у світі. Філософські проблеми є невілдільною складовою християнського сприйняття світу і релігійного осмислення всіх життєво важливих проблем.