1. Життя людей в суспільстві досить багатоманітне. Потреби, які виникають в житті людини, є результатом взаємодії людини з природою. Щоб мати їжу, одяг, житло, людина повинна займатися певними ремеслами, а для задоволення потреб в освіті, релігії - повинна будувати школи, культові споруди. Для задоволення первинних потреб людей потрібна певна господарська діяльність, яка відображає сутність економіки. Економіка походить від грецького слова (“ойкос” - дім, господарство, “номос” - вчення, закон), тому економіка - це вміння управляти домашнім господарством. Так визначив зміст поняття "економіка" Ксенофонт. Арістотель розділив економіку на власне економіку, під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей і хремастику - діяльність, направлену на задоволення потреб. Поняттям економіка він описував організацію господарства. З розвитком товарно-грошових відносин виникає потреба в більш широкому трактуванні поняття "економіка". В умовах подолання замкнутості господарства, формування єдиного загального ринку поняття “господарство” охоплює економіку країни, національне господарство. Аналогічного змісту набуває і поняття економіка. Сучасна наука дає визначення економіки в широкому розумінні. Економіка - це сукупність домогосподарств, підприємств, державних установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища. У вузькому розумінні під економікою розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури. Економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, які створені в окремих галузях, називається галузевою структурою економіки. У галузевій структурі виділяються галузі матеріального і нематеріального виробництва. У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Спосіб організації економіки певної країни називається економічною системою. Система — це комплекс взаємодіючих підсистем, елементів та сукупність зв'язків між ними, внаслідок взаємодії яких виникають нові інтегративні якості системи, посилюється їх цілісність та організованість, з'являється спільна мета. Елемент є найпростішим компонентом системи, що бере участь у її формуванні і розвитку. Підсистема є проміжною ланкою між елементами та системою, внаслідок чого підсистема є складнішою, ніж елемент, але простішою за систему. Сукупність всіх видів економічної діяльності в процесі їх взаємодії, які направлені на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг та на регулювання такої діяльності в відповідності з потребами суспільства, називається економічною системою. Основними елементами системи є:

1) продуктивні сили;

2) виробничі відносини;

3) техніко-економічні відносини;

4) організаційно-економічні відносини;

господарський механізм.

Продуктивні сили – це фактори, які забезпечують перетворення природи у відповідності з потребами людини, створюють матерільні і духовні блага. Складовими елементами продуктивних сил є :

- предмети праці – це речі природи, на які людина впливає в процесі праці (сировина, матеріали);

засоби праці – це речі або комплекс речей, якими людина впливає на предмети праці (машини, устаткування). Предмети праці і засоби праці разом складають засоби виробництва;

робоча сила – це фізична і моральна здатність людини до праці. Носієм робочої сили є людина, яка являється головною продуктивною силою, тому що людина створює всі інші елементи продуктивних сил, перетворює засоби виробництва у фактори виробництва. Засоби виробництва і люди, які володієть певним досвідом і приводять в дію засоби виробництва, називаються продуктивними силами. Сьогодні в склад продуктивних сил включають науку, інформацію, форми і методи організації праці.

Іншим елементом економічної системи є виробничі відносини – це відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва. Політекономія виходить з того, що виробничі відносини – це суспільна форма розвитку продуктивних сил в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання благ. Основною суспільною формою є відносини власності. Власність – це виробничі відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання і послуг в усіх сферах суспільного виробництва. Складовими відносин власності є відносини між людьми, відносини між власне людьми і їх потребами, відносини між людьми і об”єктами власності. Продуктивні сили і відносини власності в їх діалектичній єдності складають спосіб виробництва. Розвиваючись більш динамічно, продуктивні сили поступово вступають в протиріччя з виробничими відносинами, а відносини власності перетворюються в гальмо розвитку продуктивних сил. Між продуктивними силами і виробничими відносинами виникає конфлікт, основними ознаками якого є відсутність стимулів до праці, повільне впровадження нової техніки, низька ефективність наукової діяльності, зниження життєвого рівня населення, втрата країною позицій на світовому ринку. Виробничі відносини завжди пов”язані з речами, з привласненням матеріальних благ та послуг. Відносини, які виникають з приводу спеціалізації, кооперації виробництва, комбінування факторів виробництва, називаються техніко-економічними відносинами. Техніко-економічні відносини визначають технологічний спосіб виробництва. Але процес виробництва неможливий без організаційно-економічних відносин, тобто відносин, які складаються в процесі організації виробництва (маркетинг, менеджмент). Техніко-економічні і організаційно-економічні відносини разом складають економічні відносини. Господарський механізм - це сукупність конкретних форм господарювання, організаційних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Господарський механізм узгоджує функціонування і розвиток всіх елементів економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Стабільність економічної системи залежить від раціонального співідношення між всіма елементами економічної системи.

2. Політична економія - це суспільна наука, яка вивчає економічні відносини між людьми в процесі виробництва, закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб”єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів з метою задоволення своїх безмежних потреб. Термін "політекономія" означає мистецтво управління господарством і був обумовлений зростаючою роллю держави в процесі первісного нагромадження капіталу і розвитку торгівлі, розумінням ролі держави. Політекономія - це наука про виробничі відносини між людьми в процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання. Відмінність політичної економії від економічної теорії в тому, що політекономія більше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів, а економічна теорія щодо деяких найбільш фундаментальних понять перебуває на рівні поверхневих, зовнішніх взаємозалежностей. Ще одна відмінність економічної теорії від політичної економії полягає в тому, що перша значно більше уваги приділяє з'ясуванню відносин між людиною і речами, ніж друга. У цих двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Економічна теорія більшою мірою вивчає те, як безпосередній виробник використовує техніку, економить електроенергію, сировину. Вона більше оперує такими техніко-економічними показниками, як фондоозброєність, енергоозброєність праці, ефективність використання засобів та предметів праці, коефіцієнт змінності техніки, ступінь зношуваності засобів виробництва, значну увагу приділяє вивченню форм господарювання. Предметом політекономії є виробничі відносини, що входять до складу економічних відносин і є елементом економічної системи. Отже, політекономія відрізняється від економічної теорії:

1) по-різному усвідомлюється роль держави в економіці;

2) політекономія досліджує причино-наслідкові зв'язки в економічних явищах і процесах, а економічна теорія фіксує висновки і узагальнення без встановлення причин;

3) економічна теорія стоїть на принципах вільної ринкової економіки, і в суті людини бачить лише біологічну сторону, відкидає при цьому колективні цінності;

4) економічна теорія використовує графіки, формули, схеми, суперечливі положення;

5) з точки зору методології в економічній теорії переважає кількісний підхід, функціональний аналіз, суб'єктивний-ідеологічний напрям;

6) економічна теорія розглядає дії людей в різних сферах суспільного виробництва, а політекономія основну увагу приділяє економічним зв'язкам і відносинам між людьми в процесі праці;

7) політекономія - це наука про об'єктивні закони, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ, а економічна теорія не вважає їх об'єктивними, а називає законами ймовірності.

Предметом політекономії є економічні відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання і економічні закони, які управляють цими процесами. Політекономія є теоретичним ядром усього комплексу економічних наук - галузевих (економіка промисловості, будівництва, торгівлі), міжгалузевих (економічна географія, демографія, економіка підприємств) і функціональних (фінанси, кредит, маркетинг, менеджмент). Вона досліджує суть економічних явищ і процесів, базисні соціально-економічні відносини і господарську поведінку людей в певній економічній системі. Результатом цих досліджень є розкриття економічних понять, категорій та законів, які характеризують основи економічного буття. Спеціальні економічні науки, спираючись на базисні положення політекономії, розробляють систему методів і правил практичного використання економічних категорій та законів в тій чи іншій сфері господарської діяльності. Політична економія пов”язана з історико-економічними (історія економічної думки, економічна історія), соціально-політичними (філософія, соціологія), природничими (математика, фізика), інформаційно-аналітичними науками (статистика, інформатика, аналіз господарської діяльності). Виступаючи методологічною базою для різних економічних наук, політекономія має в повному обсязі враховувати знання конкретних наук, бо тільки так вона спроможна об"єктивно висвітлити суть та закономірності розвитку економічних систем.

Аналіз економічних законів і їх взаємодії теж є предметом вивчення політичної економії. Закон - це внутрішні необхідні, стійкі суттєві зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, елементів системи. Економічні закони суперечливі, мають об'єктивний характер. Тимчасові економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей. В нинішніх умовах стихійні дії економічних законів доповнюються елементами їх свідомого використання через механізм державного регулювання економіки. Є такі типи економічних законів:

• закони, які діють в кількох суспільно-економічних формаціях; вони властиві кільком способам виробництва;

• специфічні економічні закони - це закони, які діють в рамках тільки одного суспільного способу виробництва;

• закони, які діють тільки на одній з сторін суспільного способу виробництва;

Економічні категорії - це теоретичне вираження, розумові форми реальних відносин власності, економічних явищ і процесів. Їх змістом є відношення людини до природи, взаємодія людей. Речовим змістом економічних категорій є окрема сторона відношення людини до природи. Поскільки економічні категорії є теоретичним вираженням окремих сторін відносин власності в їх взаємодії з продуктивними силами, то зміна останніх, розвиток відносин власності відображається в зміні економічних категорій. За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони і категорії в своїх інтересах, бо свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів.

Політична економія виконує такі функції:

- практичну. Ця функція зводиться до наукового обгрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання. Економічна політика - це цілісна система заходів держави, спрямованих на розвиток національної економіки в інтересах усіх соціальних груп суспільства. Політекономія всебічно обґрунтовує необхідність і шляхи вдосконалення прогресивних форм власності, які найбільше відповідають інтересам людини і суспільства, розробляє наукові основи управління господарською практикою, обґрунтовує нові організаційно-господарські форми, знаходить найбільш адекватні форми вирішення економічних суперечностей, найбільш раціональні шляхи виходу з економічної кризи, оптимальні напрямки переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, вивчає досвід світового розвитку, запозичує найбільш прогресивні економічні форми розвитку світової стабілізації;

- пізнавальну. Ця функція реалізується через дослідження сутності економічних явищ і процесів. Розкриваючи суть економічних законів, категорій, форми їх вияву, суперечності, механізм дії, політекономія збагачує знання людей, розширює науковий світогляд, сприяє науковому передбаченню економічного розвитку суспільства;

- світоглядну. Ця функція заключається в тому, що політекономія виробляє новий тип економічного мислення, формує світогляд людини;

- методологічну. Суть її в тому, що політекономія являється теоретичною базою для інших економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, принципи господарювання, які реалізуються в усіх сферах людської діяльності;

- виховну. Її реалізація полягає у формуванні у громадян економічної культури, логіки сучасного економічного мислення, які забезпечують цілісне уявлення про функціонування економіки на національному і загальносвітовому рівнях і дають їм можливість виробити грамотну господарську поведінку в умовах ринкової системи. Змістом цієї функції є формування економічної психології кожної людини.

В політекономії використовуються різні методи. Термін метод походить від грецького слова methodas, яке буквально означає шлях пізнання, вчення, теорія. Стосовно політекономії метод - це шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил. В політекономії застосовуються як загальнонаукові так і специфічні методи, зокрема:

діалектичний метод - це метод, який розкриває всі економічні явища і процеси в розвитку, в динаміці. Цей метод базується на використанні законів і принципів філософії і включає різні елементи:

• філософські принципи (розвитку, відображення, суперечності, детермінізму, об'єктивності);

• філософські закони (заперечення заперечення, єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні);

• категорії філософії (зміст і форма, кількість і якість);

- метод наукової абстракції - це метод, який полягає в поглибленному пізнанні реальних економічних процесів шляхом виділення найбільш істотних, суттєвих сторін економічних явищ чи процесів. Результатом застосування методу наукової абстракції є формування понять, обгрунтування економічних категорій;

- метод аналізу і синтезу - це метод, який застосовується в єдності двох його складових. При аналізі об”єкт дослідження розчленовується на частини, кожна з яких вивчається окремо. При синтезі відбувається поєднання розрізнених раніше частин і сторін у єдине ціле з врахуванням взаємозв'язків між ними;

- метод індукції і дедукції - це метод пізнання від окремого до загального і від загального до конкретного. Цей метод забезпечує діалектичний зв”язок одиничного, особливого і всезагального;

• історичний і логічний метод - це вивчення економічних явищ і процесів у єдності. Історичний метод вивчає явища і процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного;

• економіко-математичний метод - це дослідження кількісної залежності, визначення аспектів сутності речового змісту і якісної сторони економічних явищ;

- метод економічного моделювання - це формалізований опис економічних явищ і процесів, структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Економічна модель дає можливість глибше дослідити основні риси і закономірності розвитку реального об"єкта пізнання.

- метод економічного експерименту - це метод, за допомогою якого штучно відтворюються економічні процеси з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обгрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій.

Всі ці методи використовуються в комплексі і дають можливість глибоко пізнавати економічні явища і процеси.

3. Потреби людини дуже різноманітні. Основним джерелом

задоволення їх є виробництво, економічна діяльність людей, оскільки

саме вони створюють для цього необхідні умови.

Поняття економіка (від гр. oikonomia, буквально —

мистецтво ведення домаїпнього господарства) нині застосовують у

чотирьох значеннях:

1) народне господарства певної країни, групи країн або

всього світу;

2) сфера господарської діяльності людини, у якій

створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

13

3) економічна наука, що вивчає різноманітні економічні

явища і процеси, які відбуваються в суспільстві;

4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері

виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що

утворюють певну економічну систему.

Економіка як складна різноманітно структурована система є

об'єктом вивчення спеціальної науки — економічної науки.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності

людини, функцією якої є пізнання та систематизація

об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної

економічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів

відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів

(Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Ко-

лумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та

Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього

господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних

процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли

ринкове господарство почало набувати загального характеру.

Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис. 1.1.

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом

багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство

ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).

Погляди представників цієї школи відображали інтереси

торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та

розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн,

Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи

вперше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу

виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в

сільськогосподарському виробництві. Вважали, що

промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей

у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не

прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго,

Н. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія. Виникла з розвитком

капіталізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо

зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і

закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть

розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів,

кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують

трудову теорію вартості, а ринок розглядали як

саморегулюючу систему.

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього

напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів

капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу.

Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз

розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової

вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення,

економічних криз, земельної ренти. Однак деякі положення марксизму:

про заперечення приватної власності і ринку, посилення

експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор

формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість

краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й

не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони

переглядаються і піддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм (від англ. marginal — граничний) — теорія,

яка пояснює економічні процеси і явища, на основі

універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи

"min") величин, які характеризують не внутрішню сутність

самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ.

Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як

"гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні

витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз,

економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать

суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ

індивідом. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер,

У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні

напрями, течії, школи, типологія яких відрізняється як за методами

аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження.

Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних

проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю

сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі

чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство,

інституціоналізм, неокласичний синтез. Основні напрями сучасної

економічної теорії показано на рис. 1.2.

Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної

політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність

втручання держави в економіку, розглядає ринок як

саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити

необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропози-

цією. Засновники теорії—А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники —

Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кей-

ганта ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і

шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію

раціональних очікувань та ін. Особливою популярністю

користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є

американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники

монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм — теорія, яка пропонує відмову від активного

втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що

перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні

економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів

валового національного продукту (ВНП). За правилом

монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути

скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю

обертання грошей за такою схемою (рис. 1.3).

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на

противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність

активного втручання держави в регулювання ринкової економіки

шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через

проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником

теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейн-

сіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби

подолання Великої депресії (1929—1933 pp.), яка поставила

економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї

Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна

теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко

застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання

ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати

кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання

і динамічної рівноваги. Кейнсіанська концепція стимулювання

попиту наведена на рис. 1.4.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраф-

фа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну

участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за

необхідне запровадження антикризового та антициклічного

регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний

напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс,

У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль таін.,

розглядають економіку як систему, в якій відносини між

господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних,

так і правових, політичних, соціологічних і

соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під

якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також

правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти

людей і т. ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція,

представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн

та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і

державного регулювання економічних процесів, наголошують на

необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу

раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів

економічної теорії.

4. Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування і розвитку. Виробництво характеризується такими ознаками:

• завжди є суспільним;

• має безперервний характер розвитку, постійно повторюється;

• у процесі виробництва між людьми виникають економічні відносини;

• виробництво є складовою частиною соціально-економічної системи.

Виробництво можливе тільки в процесі праці, яка має завершений характер. Основним результатом виробництва є готовий продукт, до складу якого входять матеріальні і нематеріальні блага і послуги, які створюються в різних сферах і галузях суспільного виробництва. За характером діяльності людей у суспільстві можна виділити три великі сфери виробництва:

• основне виробництво;

• виробнича інфраструктура;

• соціальна інфраструктура.

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. До основного виробництва належать:

• промисловість;

• будівництво;

• сільське господарство;

• рибальство;

• мисливство і лісове господарство.

Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність народного господарства. До них належать:

• транспорт;

• зв’язок;

• торгівля;

• кредитно – фінансові заклади;

• спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційні, рекламні та інші).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюється нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у примноженні розумових і фізичних здібностей людей, їх професійних знань.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

• охорону здоровя і фізичну культуру;

• систему підвищення кваліфікації;

• житлово – комунальне господарство;

• культуру і мистецтво.

Суспільне виробництво за структурою складається з таких фаз:

а) власне виробництво;

б) розподіл;

в) обмін;

г) споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов’язані, хоча кожна з них відокремлена, має свої характері особливості.

Тісний зв’язок існує між виробництвом і споживанням.

Споживання – це використання створених благ. Воно буває виробниче і особисте. Виробниче споживання – це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту. Виробниче споживання практично визначає виробництво. З ним пов’язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмети споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

Перед тим як надійти до споживача, продукт передусім має бути розподілений.

Види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частина кожного працівника у створенні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

а) обмін діяльністю і здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як скоординованої системи економічних відносин.

Продуктивні сили і виробничі відносини складають технологічний спосіб виробництва. В процесі еволюції людської цивілізації технологічний спосіб виробництва зазнавав змін. Ці зміни можна характеризувати за окремими структурними елементами і системно. Так, з погляду засобів праці,розрізняють кам”яний, бронзовий, мідний, залізний вік, що прийшли на зміну один одному в межах первіснообщинного ладу. Рабовласницький спосіб виробництва грунтувався на залізних знаряддях виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва можна назвати віком синтетики, поєднання металів і кераміки, віком надтвердих матеріалів. З погляду використовуваних сил природи в межах техноголічного способу виробництва можна віділити вік сонця, вогню, вітру, електроенергії, атомної та ядерної енергії. Залежно від предметів праці можна виділити такі епохи еволюції технологічного способу виробництва як збирання плодів, полювання і рибальства, тваринництва, землеробства, ремісництва, промисловості, послуг, інформації. Системною характеристикою технологічного способу виробництва є тип зв”язку між людиною-працівником і засобами праці. На початковому етапі розвитку суспільства більшість технологічних функцій виконувала сама людина. Засоби праці при цьому впливали на предмет праці. Цей тип зв”язку між людиною і засобами праці має назву ручної праці, а перший технологічний спосіб виробництва називається ручним. Він існував від моменту виготовлення людиною найпростішиз знарядь праці до появи перших машин. Спосіб виробництва, який грунтується на машинній праці, називається машинним виробництвом. Найважливішою закономірністю цього технологічного способу виробництва є перетворення часткового робітника на додаток машини, тобто технологічне підкорення праці капіталом. Третім технологічним способом виробництва є автоматизоване виробництво, розвиток якого бере свій початок з часу розгортання НТР.При цьому ліквідовується технологічне підкорення праці капіталом. З”являється автоматично керуючий пристрій, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб”єкта, що управляє і звільняє людину не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій і частково від функцій розумової праці нетворчого змісту. За допомогою техніки здійснюється контроль за роботою механізмів, якістю продукції, вплив на предмети праці, відбувається виробництво автоматизованої системи машин самими машинами під контролем людини. Лише за цих умов об”єктивною необхідністю стає розвиток усіх сил людини як біосоціальної істоти, її творчих здібностей.

5. Основні чинники – економ ресурси, які забезпечують виробничий процес.

- Речові фактори: 1 предмет праці( те з чого, сировина(штучна, природна, вторинна); 2 засоби праці(знаряддя)

- Людський фактор – робоча сила – фіз. і матеріальна здатність людини до праці

- Нематеріальний фактор – знання, вміння,навики, досвід необхідний людині в процесі виробництва.

Усі фактори – продуктивні сили суспільства(економ ресурси)

Продуктивні сили + виробничі відносини = спосіб виробництва

- ручне

- машинне

- автоматичне

Фактори виробництва взаємодіють між собою технологію виробництва

Технологія – способи впливу людини на економ ресурси – завжди обмежені – головна проблема економ.

Для вирішення проблеми:

- ефективно використ ресурси

- оптимальний економ вибір

6. Суспільний продукт. Сукупний суспільний продукт. Валовий суспільний продукт. Кінцевий суспільний продукт. Валовий національний продукт. Чистий продукт.

Узагальнюючим показником виробництва засобів праці є сукупний суспільний продукт. Сукупний суспільний продукт – це товари і послуги, створені працею сукупних працівників в різних сферах матеріального виробництва за певний проміжок часу. Сукупний продукт складається з продуктів, отриманих на різних підприємствах. Якщо врахувати товари і послуги, створені не лише в сфері матерільного виробництва, а й в сфері нематеріального виробництва, то отримаємо валовий суспільний продукт. Внаслідок суспільного поділу праці між підприємствами виникає проміжний продукт – це товари і послуги, які піддаються подальшій обробці або перепродуються кілька разів. Уникнути повторного рахунку можна за допомогою додаткової вартості. Додаткова вартість – це ринкова ціна товарів за оцінкою вартості спожитих предметів праці. Якщо із сукупного суспільного продукту виключити повторний рахунок, отримаємо категорію кінцевого продукту. За своєю натурально – речовою формою сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва і предмети виробництва. Якщо враховувати роль окремих складових сукупного суспільного продукту, то в ньому розрізняють:

• фонд заміщення – частина сукупного продукту, яка використовується на оновлення зношених засобів виробництва;

• фонд споживання – частина сукупного продукту, яка використовується на придбання необхідних товарів і послуг;

• фонд нагромадження – частина сукупного продукту, яка використовується на збільшення речових факторів виробництва.

ccn = c+v+m

Якщо від суспільного продукту відняти фонд заміщення, то отримаємо національний дохід. Національний дохід – це чистий продукт країни. НД = v+m НД – реальний дохід, який використовується в суспільстві для особистого споживання і розширення відтворення. Національний дохід поділяється на:

• необхідний продукт;

• додатковий продукт.

Національний дохід як економічна категорія виражає виробничі відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну необхідного додаткового продукту. Якщо додати додаткові вартості всіх підприємств, то отримаємо валовий національний продукт. Валовий національний продукт – це сукупність вартостей всіх товарів і послуг. Модифікацією валового національного продукту є валовий внутрішній продукт. Валовий внутрішній продукт – сукупність вартостей всіх товарів і послуг, створених всіма виробниками на економічній території даної країни. Валовий національний продукт відрізняється від валового внутрішнього продукту на сальдо платіжного балансу. Якщо враховувати працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, то отримаємо національне багатство.

Національне багатство – це сукупність створених і нагромаджених в країні матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, що використовується для розширеного відтворення. Складовими національного багатства є:

• виробничі фонди (основні і оборотні);

• невиробничі фонди (школи, лікарні, житлові будинки);

• домашнє майно населення;

• товарні запаси.

7. 7 Показники ефективності суспільного виробництва

Ефективність – головна мета суспільного виробництва

Ефективність – досягнення найкращих результатів при найменших затратах економ ресурсів.

Є соц. та економ ефективність:

Соціальна – показує чи потрібні суспільству вироблені блага. Якщо в суспільстві підвищ. рівень життя, то виробництво соц. ефективне.

Економ – показує в що обходиться суспільству виробництво одиниці блага.

Показники:

- фондовіддача – показник ефективного використання устаткування

- матеріаловіддача – показник ефективного використання сировини

- продуктивність праці – ефективне використання робочого часу

- трудомісткість праці

Кількісними показниками є:

- сукупний суспільний продукт – ВВП блага і послуги в грошах вироблені за рік у сфері матеріального виробництва. ВВП – блага і послуги вироблені за рік в середині країни у сфері матеріального і не матеріального виробництва.

При обчислені ВВП враховується тільки кінцевий продукт і не враховується проміжний.

КП(кінцевий продукт) – блага і послуги вироблені в суспільстві для кінцевого споживання.

Є кінцевими продуктами але не входять до ВВП:

- блага виготовлені в тіньовій економ.

- блага виготовлені в домашньому господарстві для власних потреб

ПП(проміжний продукт) – блага і послуги, які використ для КП або підаються обробці чи переробці.

7. Показники ефективності суспільного виробництва та методика їх визначення

Ефективність суспільного виробництва - це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.

Під економічним ефектом розуміється результат людської праці, яка спрямована на виробництво матеріальних благ. У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів може визначатися на всіх рівнях господарювання й характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Визначення загальної ефективності виробництва базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. Ці показники можна об'єднати в шість основних груп: 1) узагальнюючі (сукупні), 2) праці, 3) основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень, 4) матеріальних, в тому числі земельних ресурсів, 5) науково-технічного прогресу, 6) зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать: зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення; відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва; • співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві; рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних виробничих фондів; зниження витрат виробництва та обігу на 1 грн. валового національного продукту.

Основними показниками соціальної направленості економічного зростання є: у сфері виробництва — динаміка частки зайнятих некваліфікованою фізичною працею; у сфері розподілу — динаміка реальних доходів населення; у сфері обміну — розвиток матеріальної бази торгівлі та громадського харчування; у сфері споживання — фонд споживання та фонд невиробничого накопичення. Ці показники разом з показниками матеріаломісткості, трудомісткості, фондовіддачі характеризують структуру продукції. На основі співвідношення прибутку й витрат можна визначити напрями раціонального використання матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно відносять рентабельність продукції та виробничих фондів, виробництво продукції на 1 грн. затрат, відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці. Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є: показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці); показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення); показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).

Призначення порівняльної економічної ефективності полягає у визначенні найбільш вигідного варіанта господарського рішення. Вона розраховується під час розробки та впровадження нової техніки, вирішення питань виробництва й застосування взаємозамінних матеріалів і продукції, під час проектування будівництва та реконструкції підприємств. Тут слід порівняти величину додаткових капітальних вкладень з економією поточних витрат завдяки більш низькій собівартості продукції. Таке зіставлення проводиться на основі визначення терміну окупності додаткових капітальних вкладень, який є відношенням величини капітальних вкладень і величини собівартості продукції. Термін окупності визначає час, протягом якого додаткові капітальні вкладення окупляться за рахунок економії від зниження собівартості продукції. Показник, обернений до терміну окупності, називається коефіцієнтом ефективності додаткових капітальних вкладень. При порівнянні варіантів рекомендується користуватися приведеними витратами, які є сумою капітальних вкладень і поточних витрат. Мінімальні приведені витрати визначать найбільш ефективний варіант.

Для аналізу та прогнозування показників ефективності національного виробництва використовують метод порівнянь.

Індекс виробленого національного доходу на душу населення характеризує темпи зростання ресурсів суспільства, які можуть бути використані для підвищення рівня життя народу та подальшого розвитку суспільного виробництва.

Його розраховують за даними обсягу створеного національного доходу або чистої продукції та середньорічної чисельності населення.

Показник виробництва національного доходу або чистої продукції на 1 грн. витрат відображає сукупну ефективність витрат ресурсів. Його визначають як відношення національного доходу (чистої продукції) до обсягів витрат у галузях матеріального виробництва.

Ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу. Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки — виробництво чистої, товарної (валової) продукції (робіт) на одного середньооблікового працівника. Для комплексної оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники: темпи зростання продуктивності суспільної праці; частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці; економія живої праці — відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери; співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва. Для більш глибокого обгрунтування підвищення ефективності праці показники її продуктивності необхідно порівнювати із зростанням фондоозброєності та електроозброєності. При цьому мають передбачатися випереджаючі темпи підвищення продуктивності праці порівняно з темпами зростання фондо- та електроозброєності, і передусім за рахунок підвищення технічного рівня основних фондів і впровадження досконалішої нової техніки та сучасних технологій.

Узагальнюючим показником рівня використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Її визначають як відношення обсягу виробленої (товарної, валової, чистої) продукції (або в натуральному виразі) чи створеного національного доходу за певний період (рік) до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів. Ефективність використання оборотних фондів і нормованих обігових коштів характеризується кількістю обертів у днях, їх витратами на 1 грн. валового національного продукту. Ефективність використання капітальних вкладень обчислюють як відношення приросту національного доходу при заданій його матеріальній структурі в порівнянних цінах до обсягу капітальних вкладень, що зумовили цей приріст. Термін окупності капітальних вкладень в економіці розраховують як відношення капітальних вкладень до обсягу приросту валового національного продукту. Ефективність використання матеріальних ресурсів на макрорівні характеризують такі показники: матеріальні витрати (без амортизації) на 1 грн. валового національного продукту; витрати найважливіших видів матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 млн. грн. валового національного продукту та національного доходу;

відношення темпів приросту матеріальних витрат (без амортизації) до темпів приросту валового національного продукту та національного доходу.

Під час обгрунтування планів підвищення ефективності виробництва поряд з розглянутою системою взаємопов'язаних показників мають широко застосовуватися специфічні техніко-економічні показники, які відображають удосконалення технології виробництва, широкий розвиток комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, упровадження нового устаткування, заміну коштовної дефіцитної сировини й матеріалів.

Ефективність зовнішньоекономічних зв'язків визначає обсяг виробництва продукції на експорт та ефективність зовнішньої торгівлі.

8. Потре́би — це необхідність для людини таких умов, що забезпечують її існування і самозабезпечення.Потреби поділяють на групи:

• фізіологічні;

• екзістенціальні;

• престижні;

• особистісні;

• духовні.

Економічні потреби виступають основою діяльності людей. Потреби виступають як ідеальний внутрішньо спонукальний мотив їхньої діяльності. Потреба в найбільш загальному вигляді є усвідомленою індивідом необхідністю в певних духовних, матеріальних благах та послугах — його ідеальним прагненням.

Види потреб:

1. матеріальні: в їжі, одязі, предметах побуту, житлі (вони вважаються базовими)

2. духовні: в освіті, в підвищенні кваліфікації, в художній творчості, в розвитку науки та мистецтва

3. соціальні: в медичному обслуговуванні, в вихованні дітей, у вільному часі, в гідних умовах праці і навчання.

За способом задоволення:

1. індивідуальні

2. групові

Виділяють потреби існування (їжа,одяг,безпека)і потреби досягнення цілей життя (влада і слава, знання і творчість, духовне удосконалення).