28

Причини та зміст реформи п.А. Столипіна та дайте оцінку їх наслідкам для України

Отже, розглянувши зміст аграрної реформи, які проводилася П.А.Столипіним, можна зробити наступні висновки.

Столипінська аграрна реформа була розпочата указом 9 листопада, та зупинена постановою Тимчасового уряду 28 червня 1917 року. Вона передбачала здійснення таких основних заходів: руйнування общини і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Після землевпорядження підвищилася цінність і кількість усіх видів домашньої худоби. Підвищилася врожайність зернових, майже вдвічі збільшилася кількість хазяїнів, що мали власні будівлі. Селяни переходили до більш досконалих сівооборотів, поширювалися раніше не застосовувані сільськогосподарські машини. Зростаючі потреби в машинах дали поштовх розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування.

Після стрімких перетворень на селі пішов могутній підйом розвитку всього народного господарства: збільшилися темпи розвитку промисловості, соціальної сфери, залізничного будівництва.

В здійснені аграрної реформи Столипіна значною була діяльність Селянського банку. Найбільші суми банківських позик на купівлю землі видавались окремим домогосподарям, в тому числі – на пільгових умовах – власникам хуторів та отрубів.

Негативними сторонами аграрної реформи було розшарування селянської маси, формування заможної частини селян і становлення сільської бідноти, у результаті якого сильні ставали багатші, а слабкі, бідні розорялися.

Також знижувався інтерес в селян до суспільних справ через певну ізольованість і зайнятість своїм господарством, падіння відвідуваності церков.

В роки реформи розширились масштаби селянських переселень. Виробництво стало активно сприяти переселенню селянської бідноти із центральних губерній Росії на окраїни. Проте засвоєння нових земель було не під силу розореним селянам.

Реформа прискорила і полегшила процес залучення селянської надільної землі в торговий оборот. На його основі росла класова диференціація селянства велика кількість селян, які продавали землю, розорювались.

Утворення Центральної Ради, її внутрішня і зовнішня політика

Перша світова війна вкрай загострила політичні та національні суперечності, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. 24 лютого 1917 р. в Петрограді відбувся загальний політичний страйк, до якого приєдналися військові частини столичного гарнізону. Державна дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. Це й вирішило справу. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилась у руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя Миколи II акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни на чолі з князем Г. Львовим. Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 1(13) березня 1917 р*. Це значно пожвавило громадсько-політичне життя в Україні. Відкрилися широкі шляхи для легалізації діяльності політичних партій, для створення різноманітних громадських організацій. Представники ряду російських правих партій в Україні утворили Виконавчий комітет, що мав підтримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду в Києві. Водночас як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робітничих і селянських депутатів. На вимогу українського руху створити осередок для об'єднання всіх українських сил 4(17) березня 1917 р. в Києві було утворено Центральну Раду, до якої ввійшли представники різних політичних груп та організацій. Вона була найвпливовішою українською політичною організацією 1917 р. її головою обрали видатного історика М. Грушевського — лідера Товариства українських поступовців. Провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес, на який прибули 1500 делегатів і гостей від усіх губерній України. Цей широкопредставницький форум підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як крайову раду для всієї України. її головою знову було обрали М. Грушевського, а його заступниками — Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Отже, було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Почали утворюватися і місцеві органи влади — губернські, міські, повітові українські ради, підлеглі Центральній Раді. У розгортанні національно-визвольної боротьби лідери Центральної Ради великого значення надавали українізації царської армії. На всіх фронтах війни почалося утворення окремих бойових підрозділів із солдатів та офіцерів-українців. Під керівництвом С Петлюри процес українізації армії набув організованого характеру. У травні 1917 р. Центральна рада скликала в Києві І військовий з'їзд українізованих частин, а в червні — II. Делегати Другого з'їзду, які представляли близько 2 млн. військовиків-українців, запропонували Центральній Раді більше не звертатися до центру з проханням про автономію, а здійснити її самочинно. 10(23) червня 1917 р., в останній день роботи з'їзду, було зачитано документ "Універсал Української Центральної Ради до українського народу", за яким Рада уповноважувала себе приймати акт конституційного рівня — універсали. Першим Універсалом проголошувалося, що український народ має право сам розпоряджатися своєю долею, і це буде зроблено через Українські Установчі Збори. Бажаючи довести, що декларовані універсалом слова "однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — палким прихильником соціалістичної ідеї європейського зразка. До нього ввійшли вісім секретарів. Усі вони, крім безпартійного X. Барановського, були представниками соціалістичної орієнтації. На ці дії Центральної Ради Тимчасовий уряд у Петрограді відповів анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою Генеральний секретаріат перетворювався в орган Тимчасового уряду. Центральна Рада прийняла цю інструкцію до відома й очікувала розвитку подій. Довго чекати не довелося. 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді утворився новий уряд — Рада Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Владу в Росії захопила партія більшовиків, яка налічувала тоді лише 24 тис. осіб. Тимчасовий уряд було повалено.Успіх жовтневого перевороту в Петрограді активізував українських більшовиків, які вже 10 листопада організували в Києві повстання проти комісара Тимчасового уряду та підпорядкованих йому збройних сил. Ця об'єднана боротьба, у якій брали участь робітники Києва, керовані більшовиками, і підпорядковані Центральній Раді війська, завершилася приходом другої до влади. 7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада, як найавторитетніша сила, вдалася до рішучих кроків: проголосила Третій Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму найближчих перетворень: скасування приватної власності на землю і смертної кари, впровадження 8-годинного робочого дня і контролю над виробництвом, наголошувалося на організацію національної автономії в складі Російської Федерації. Відмова від самостійності стала фатальною помилкою, бо імперська природа центру не змінилася з усуненням Тимчасового уряду. Поряд з цим автори Універсалу в дусі революційного романтизму закликали: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії". Знову висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Центральна Рада забороняла навіть розмови про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, якого М. Грушевський згодом назвав діячем фашистського напряму. У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної державності. Однак більшовикам не подобалися дії Центральної Ради, яку вони оголосили контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною, ворогом народу, хоча під час виборів до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в кінці листопада 1917 p., українські есери й українські соціал-демократи дістали більш як 50 % голосів, а більшовики — лише 10. Так само на скликаному більшовиками Всеукраїнському з'їзді рад у Києві в грудні 1917 р. більшість становили представники українських партій, які підтримали Центральну Раду. Тоді делегати-більшовики переїхали до Харкова, де відбувся III з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, і під охороною радянських військ провели 24—25 грудня 1917 р. єдиний з'їзд рад України. На противагу Українській Народній Республіці з'їзд проголосив Україну республікою рад (офіційна назва — Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів. 17 грудня було сформовано перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником. Проте харківський з'їзд був неправомочним: тут були представники лише 89 рад із 300, створених в Україні. Отож проголошення Української Радянської Республіки відбувалося лише від третини рад. Але радянський уряд відразу ж сперся на військові частини, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною "загальноросійської федерації". На практиці ця республіка перетворилася в плацдарм для наступу на Українську Народну Республіку. Відносини між УНР і Радянською Росією загострилися. Почалася тривала боротьба за утвердження української державності. Російські більшовики будь-що намагалися втримати Україну під своєю владою. Ось що із цього приводу писав у таємній інструкції для агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: "Пам'ятайте..., що так чи інакше, але нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею..." У цій ситуації Центральна Рада припустилася ще однієї помилки. Не розпустивши харківського "уряду" і не заборонивши більшовицьку партію, яка діяла цілком легально, відіграючи роль п'ятої колони, Центральна Рада поставила себе й Українську державу в надзвичайно складне становище. Остаточно відкинувши моральні принципи в політиці, більшовицький Раднарком на чолі з Леніним надіслав Центральній Раді ультиматум, яким визнав за УНР право на самостійний розвиток, але не визнав Центральну Раду вищим законодавчим органом. Він вимагав допустити в Україну більшовицькі військові формування, заборонити донським козакам повертатися додому через її території тощо. А далі йшов сам ультиматум: "У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада Народних Комісарів вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні". Підписали ультиматум Ленін і Троцький. Отак! На словах Ленін, коли перебував в еміграції, залюбки порівнював Україну з Ірландією і для обох домагався самостійності, і саме тому його послідовники підтримували українців у Думі. Тепер же, здобувши владу, надіслав українському народу свій ультиматум, що порушував його суверенні права, і почав нове кровопролиття, продовжуючи політику московських царів в Україні. З огляду на те, що Україна є незалежна республіка, і ніхто не має право втручатися в її внутрішні справи, Генеральний секретаріат відхилив ленінський ультиматум. Та, заручившись підтримкою більшовицького Харкова, Ленін вирішив силою зброї навести "революційний порядок" і на Наддніпрянщині. За його наказом на територію УНР наступала зі сходу 30-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі з українцем Антоновим-Овсієнком та його жорстоким помічником царським полковником Муравйовим. УНР могла протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони "вільних козаків" та невеличкі загони січових стрільців, утворених із колишніх військовополонених галичан, які перебували на території України. Велика — майже 300-тисячна — зукраїнізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, збаламучена більшовицькими агітаторами, проголосила свій нейтралітет. Кількість московських агітаторів, надісланих Л. Троцьким в Україну, обчислювалася тисячами. Його люди були навіть у військовому секретаріаті УНР. Тому не випадково, що 16 зукраїнізованих дивізій, які прямували з фронту на батьківщину, було ще розбито на території Росії, або в атмосфері анархії і під впливом більшовицької пропаганди вони само демобілізувалися. Слід наголосити, що лідери Центральної Ради і не бажали мати регулярну армію. У той час, як більшовицькі війська брали по черзі Харків, Полтаву, Чернігів, Катеринослав та інші міста, Генеральний секретар військових справ ЦР М. Порш 16 січня 1918 р. на вимогу В. Винниченка та його однодумців видав наказ, за яким цілком знищувалася українська армія, а замість неї створювалася "народна міліція". Протягом кількох днів було майже розформовано найкращі регулярні частини, які мали фронтовий досвід світової війни, зокрема 60-тисячний І Український корпус, сердюцькі дивізії, полки ім. П. Полуботка та Б. Хмельницького, а також краща дивізія в армії України — Окрема Запорізька на чолі з 3. Натіє-вим та П. Болбочаном. Тому під час остаточної підготовки до оборони Києва виникла потреба вислати на фронт проти московських вояк полковника Муравйова курінь юнаків, студентів університету Святого Володимира та Академії святих Кирила і Мефодія. Вранці 29 січня 1918 р. на станцію Крути на Чернігівщині прибула студентська сотня (130 студентів), які пройшли лише семиденну військову підготовку. Того самого дня відбувся нерівний бій з військами Муравйова. Частину студентської сотні під час відступу захопили більшовики, поколовши студентів багнетами. Усього під Крутами було вбито 250 юнаків, ЗО студентів і 10 старшин, тобто 290 героїв. Генерал Удовиченко, згадуючи у своїх спогадах бій під Крутами, писав: "П'ять годин безперестанку Студентській Курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат... Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв". Молода, духовно здорова генерація своїм запалом і геройством принесла собі й українському народові невмирущу славу. Після повернення українського уряду до Києва тіла деяких героїв було віднайдено і 19 березня 1918 р. поховано з великими почестями біля Аскольдової могили. А в ніч на 11(25) січня 1918 р. Центральна Рада, перебуваючи у стані війни з більшовицькою Росією, відкинувши врешті-решт ідеї автономії та федералізму, оголосила свій останній історичний IV Універсал: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Але гуркіт гармат з-за Дніпра вже сповіщав про наближення до Києва ворожих військ. З-під Крутів московські вояки підійшли під Київ. Чотири дні їхня артилерія обстрілювала місто, руйнувала будинки й церкви. Український уряд просив представників Антанти в Києві про посередництво, та успіху не мав. Зламавши опір захисників столиці, війська Муравйова 8 лютого 1918 р. увірвалися до Києва, організувавши криваву різанину, якої Київ не бачив із середньовічних часів. З цього приводу газета "Студентський вісник" писала: "Нова влада тероризувала місто. Більшовики захоплювали банки, магазини, державні й приватні підприємства і скрізь відбирали гроші. Редакції газет були розгромлені. На вулицях розгулювали п'яні дебошири. В місті розпочались нальоти, грабежі. Почастішали самосуди. Арештовували просто на службі, на вулицях за найменшою підозрою в "контрреволюції". Муравйов розстрілював кожного, хто говорив "націоналістичною" українською мовою. До речі, у червоному терорі ледве не загинув один з лідерів українських більшовиків В. Затонський — у нього муравйовці виявили посвідчення, виписане українською мовою. Так мстилися більшовики за Універсали Центральної Ради, за прагнення українського народу до незалежності. За австрійським звітом усього в Києві було розстріляно більш як 10 тис. чоловік. Більшовицькі війська зайняли й Правобережжя. Вони скуповували Україну близько трьох тижнів. При цьому слід зазначити, що наступ російського радянського війська на Україну був не випадковим, а заздалегідь підготованим і організованим і мав усі ознаки окупації. Це підтверджує муравйовський наказ № 14: "Військам обох армій: Єгорову і Березіну наказую безпощадно знищити в Києві всіх старшин, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". А після захоплення Києва В. Муравйов наголосив, що владу принесено в Україну "з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо силою цих багнетів та моральним авторитетом революційної соціалістичної армії". 25 січня 1918 р. Центральна Рада й уряд України залишили Київ. Спочатку вони перебували в Житомирі, а потім — у Сарнах. Тепер урятували УНР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу. 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовську молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, домоглися укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною — першого мирного договору у світовій війні. Задля укладення миру держави німецького блоку погодилися на те, щоб до УНР відійшла більша частина Холмщини і Підляшшя, а також на об'єднання Галичини з Буковиною в один "коронний край". УНР, зі свого боку, зобов'язувалася надати цим державам значну кількість продовольства. Проте Центральній Раді необхідна була військова підтримка Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого її уряд звернувся із відповідним проханням до цих країн. І через кілька днів на територію України вступила 450-тисячна німецько-австрійська армія, яка фактично запровадила окупаційний режим. Це значною мірою й спричинило падіння авторитету Центральної Ради. Велика частина населення вже не сприймала демократичних форм правління і прагнула створення уряду "сильної руки". Присутність окупаційної армії стимулювала активність заможніших верств селянства, які вимагали відновити приватну власність на землю й покласти край повоєнному хаосу. Поміщики ставили питання про не-гайне повернення їм конфіскованої землі. Під німецьким натиском змушені були покинути Україну більшовицькі війська, захопивши із собою запаси пограбованих банків. Наприкінці квітня 1918 р. вся українська територія опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій, які виявляли невдоволення з приводу неспроможності українського уряду виконати Берестейський договір. Окупанти заявили, що підтримають іншу владу, яка постала б унаслідок перевороту. 28 квітня 1918 р. у будинок Педагогічного музею, у якому засідала Центральна Рада, ввірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів українського уряду. Наступного дня Центральна Рада зібралася на останнє засідання, на якому ухвалила проект Конституції УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського Президентом України. Після цього Центральну Раду, яка не чинила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська. Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. її величезною заслуга в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, утворила Українську Народну Республіку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову. Які ж основні причини падіння Центральної Ради? Це, насамперед, брак двох головних опор державності — боєздатної армії та адміністративного апарату. Лідери Ради нехтували створенням регулярної армії. Так, коли генерал царської армії П. Скоропадський надав 40-тисячний українізований корпус дисциплінованих вояків, її діячі заявили, що революція армії не потребує. Так само Центральна Рада відкинула можливість використання старого досвідченого чиновництва. Тому вона не мала ніякого апарату зв'язку з окремими місцевостями, особливо із селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало. Поразку Центральної Ради зумовила і нерозвиненість українського національного руху. Тому й не дивно, що в Центральну Раду входили переважно молоді інтелігенти, недосвідчені в практичній діяльності. Лише її голова — М. Гру-шевський — мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник М. Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів Ковалевський мав 25 років, С. Петлюра — 35, В. Винниченко — 38. До того ж, Центральну раду роздирали конфлікти, гострі сутички, особливо між Винниченком і Петлюрою. Частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко, котрого вважають гарним письменником, але поганим політиком, не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. "Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої" — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання. Підриву авторитету Центральної Ради сприяло її невміння розв'язати й аграрне питання. Тому в опозиції до неї були значні верстви сільського населення. Усе це й зумовило падіння Центральної Ради і становлення гетьманського режиму в Україні.

Причини перемоги більшовиків у громадянській війні

Багато в чому перемога більшовиків та соціалістичного ладу, насамперед в Росії серед інших численних політичних сил, була замовлена тим, що вони являли собою дисциплінізовану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які в особі Леніна бачили геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його обіцянки дати народу «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників до його партії. Саме ця обіцянка привернула найбільшу увагу до партії більшовиків, особливо це стосувалося найбільшого прошарку українського населення – селян. Саме не вирішеність аграрного питання звела на нівець всі зусилля Центральної Ради, Директорії, повернення до поміщицького ладу обурили народ та підняли на повстання проти влади Скоропадського, що проводив досить успішну політику в національно-культурній сфері.

Проте підкорити и анексувати територію України вдалося не так вже й легко. Перший наступ більшовиків на початку 1918 виявився невдалим тому, що територія України була окупована німецькими військами. Наприкінці літа 1919 року більшовиків також чекала поразка, в зв’язку з наступом білогвардійців з Лівобережжя та військ Петлюри з Правобережжя. Член більшовицької партії Мануїльський з розчаруванням зауважував: «Кожної весни ми виряджуемо на Україну театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».

Ці події змусили більшовиків переглянути свою політику на території України. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помиляються, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який знав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна, однак, не була поступкою вимозі української незалежності – ні в розумінні незалежності державної, яку прагнули здобути націоналістичні сили України, ні в плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як, наприклад: «знову зростає з мертвих вільна і незалежна Українська радянська республіка». Інший маніфест проголошував основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька членів партії було призначено на високі, проте не ключові, посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до української культури.

Більшовики припинили примусову колективізацію та розкуркулювання заможних господарств, які на Україні зустрічали значно більший опір, ніж у Росії, щоб заспокоїти селянство. Проте реквізиції зерна та іншого продовольства не зупинялись, але тепер в них було зручне ствердження, що реквізиції призначені виключно для української радянської армії, а не для Російських потреб. Більше уваги зверталося на тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тисяч куркулів, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919 р. у Червоній армії було 1,5 млн. солдатів, а весною 1920 р. – майже 3,5 млн. під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змушених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися з усіма своїми силами на Україну, їх перемога була практично безперечною. Її неминучість спричинило також те, що Директорія не змогла чинити опір військовій потужності червоної армії через те, що від керівництва Петлюри відвернулася величезна частина його війська, відреагувавши на договір з Польщею як на державну зраду. Проте навіть після того, як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української на білогвардійської армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над Україною, в значній мірі над сільським станом населення. Велика частина селянства, особливо куркулі, що лишалися запеклими ворогами комунізму, породжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці, об’єднані понад в 100 згонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1 – 2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв’язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони змогли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, але й підпорядкували її собі.

 Дайте оцінку наслідкам монголо-татарської навали для Київської Русі. 

  Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель: – Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.  – Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі. – Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. – Знищення значної частини феодальної еліти.     Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.    Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини,  якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на  українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

. Проаналізуйте процес національно-державного будівництва в Україні у 20-х роках 20 ст. та обґрунтуйте причини утворення СРСР.

Після громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія – стали справді самостійними. В усіх інших, у тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. Протягом 1921-1922 рр. підписані договори з Латвією, Естонією, урядом Австрії, Польщею, Туреччиною, Німеччиною.  Надзвичайно важким було внутрішнє становище країни. Під час Першої світової та громадянської воєн, погромів, розстрілів, епідемій, загинуло близько 1,5 млн. людей. Величезної шкоди народному господарству України завдали не тільки воєнні дії, а і політика «воєнного комунізму», що проводилася з 1919 р. Стан погіршився через засуху 1920 р. і, ще більш жорстоку, у 1921 р. Результатом став голод 1921-1922 рр. Політика «воєнного комунізму» та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо серед селянства. Тому у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). НЕП — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро¬шових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; зап¬ровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленос¬ті у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних еле¬ментів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля – залишалися під контролем держави. Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р.  Перехід до мирного будівництва об’єктивно вимагав вирішення проблеми взаємовідносин між національними республіками. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення наднаціональної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік й Союзний договір, який підписало спочатку чотири держави – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка в складі Грузії, Вірменії й Азербайджану). Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на ІІ з’їзді рад СРСР (січень 1924 р.). Він затвердив Конституцію Радянського Союзу. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на ІХ Всеукраїнському з’їзді рад. Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження прав союзних республік.  Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу. Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація» чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах. Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими. Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева – озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, пов’язана з утвердженням тоталітарної системи. Своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР стала командна економіка, одним з проявів якої був перехід до директивного планування і форсованої індустріалізації. Втілення в життя ідеї «побудови соціалізму в одній окремо взятій державі», постійне очікування війни зі світовим імперіалізмом передбачало перетворення СРСР в передову індустріальну державу. Курс на індустріалізацію було затверджено в 1925 році. У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. Проект всеосяжних корінних економічних перетворень був розроблений у 1928, а ухвалений у 1929 р. у вигляді першого п’ятирічного плану (1928-1932 рр.). Він передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас, у процесі виконання п’ятирічки, Сталін, шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що передбачали форсування нечуваних темпів розвитку важкої промисловості, особливо чорної та кольорової металургії, багатьох галузей машинобудування, хімічної промисловості. Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна. Але залучення у важку індустрію величезних фінансових, матеріальних і людських ресурсів, ігнорування легкої й харчової галузей, неувага до соціально-побутових запитів створили вкрай напружене становище із забезпеченням населення продовольством і товарами масового попиту. Це підривало соціальне значення індустріалізації. Проте, будівництво тисяч заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р. На кінець 20-х – початок 30-х рр. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Першим поштовхом для форсування колективізації стали хлібозаготівельні кризи у 1928-1929 рр. 1928 р. приніс Україні неврожай. Селяни стали всіляко ухилятися від хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене потребами індустріалізації, яка вимагала величезних коштів, що їх можна було «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства. В другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) розробила план компанії з розкуркулення. Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Унаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67 %, до кінця 1932 р. – 70 %. А до 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів. Колгосп не вважали кооперативним господарством, а вироблена тут продукція не належала його членам. Хліб треба було здавати державі, за винятком насіннєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продрозкладка). Хлібозаготівлі за нереальними планами зверху призвели до того, що з весни 1932 р. в 44 районах УСРР почався голод із численними смертними випадками, фактами людожерства. Голод 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Кількість жертв від голоду склала за різними підрахунками від 4,2 до 9 млн. осіб. З кінця 1920-х рр. в УРСР, як і на всій території СРСР, під приводом пошуку «шпигунів і ворогів народу, які створили розгалужену мережу контрреволюційних організацій», починаються репресії. Репресії здійснювалися задля розправи над опонентами, призводили до нагнітання в країні атмосфери страху. Було терміново підготовлено документ, яким скорочувалися терміни розслідування державних злочинів та дозволялося винесення смертних вироків, що не підлягали оскарженню й перегляду. Розгляд справ передавався особливим «трійкам» – позасудовим органам, у які входили представники прокуратури, місцевої влади й наркомату внутрішніх справ (НКВС). Україною прокотилися хвиля гучних процесів – «шахтинська справа», «справа Союзу визволення України (СВУ)», «справа Українського національного центру (УНЦ)», за якими були заарештовані і знищені колишні діячі українських політичних партій, технічні фахівці, представники інтелігенції. Репресії другої половини 1930-х уже торкнулися радянських партійних і військових кіл. У 1934-1939 рр. фізично була знищена більша частина «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури.  Таким чином, у 30-х рр. в СРСР було остаточно встановлено режим, який називають тоталітарним. Він був заснований на системі насильства, запереченні демократичних інститутів, позбавленні людей елементарних прав і свобод при політичній диктатурі комуністичної партії, яка уособлювала собою соціалістичну державу. 1920-30-ті рр. в історії України – це часи певних зрушень: НЕП, індустріалізація, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об’єднання селян у колгоспи

Передумови утворення СРСР

1деологічні. Жовтнева революція 1917 року призвела до розпаду Російської імперії. Виникла дезінтеграція колишнього єдиного державного простору, що проіснувало кілька століть. Більшовицька ідея світової революції і створення в майбутньому Всесвітньої Федеративної Республіки Рад форсувала новий обєднавчий процес. Активну роль у розгортанні обєднавчого руху зіграла РРФСР, влада якої були зацікавлені у відновленні унітарної держави на території колишньої Російської імперії.

Політичні. У звязку з перемогою радянської влади на основній території колишньої Російської імперії виникла ще одна передумова обєднавчого процесу - єдиний характер політичного ладу (диктатура пролетаріату в формі Республіки Рад), подібні риси організації державної влади і управління. У більшості республік влада належала національним комуністичним партіям, що входили до складу РКП (б). Нестійкість міжнародного становища молодих радянських республік в умовах капіталістичного оточення також диктувала потребу в обєднанні.

Економічні та культурні. Потреба до обєднання диктувалася також спільністю історичних доль народів багатонаціональної держави, наявністю багаторічних економічних і культурних звязків.

Між окремими районами країни історично склалося економічний поділ праці: промисловість центру постачала райони південного сходу і півночі, отримуючи натомість сировина - бавовна, ліс, льон; південні райони виступали основними постачальниками нафти, камяного вугілля, залізної руди і т.д. Значення цього поділу зросла після закінчення громадянської війни, коли постало завдання відновлення зруйнованого господарства і подолання економічної відсталості радянських республік. У національні республіки і області з центральних губерній переводилися текстильні та шерстяні фабрики, шкіряні заводи, друкарні, посилалися лікарі, педагоги. Прийнятий у 1920 р. план ГОЕЛРО (електрифікації Росії) також був розрахований господарський механізм усіх районів країни.