32

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Юридичний факультет

Навчальна дисципліна

Цивільне процесуальне право

України

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Мета та завдання цивільного

судочинства

Виконав:

Онуфрієв Леонід Олександрович,

студент 4 курсу, 4 групи

юридичного факультету

Найковий керівник:

Бондаренко -Зелінська Надія Леонтіївна,

доцент кафедри цивільного права та процесу,

кандидат юридичних наук

Оцінка: ______________________

______________________________

підпис

Хмельницький

2011

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1

МЕТА ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЯК ОСНОВНИЙ ОРІЄНТИР ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………..5

1. Поняття мети цивільного судочинства……………………………………….5

2. Процеальна мета як об‘єктивний критерій, що спрямовує всі процесуальні дії в одному напрямку……………………………………………12

РОЗДІЛ 2

ЗАВДАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСОБИ ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ…………………………………….……..….13

2.1. Правильність розгляду справ в цивільному судочинстві………………13

2.2. Неупереджений розгляд справ – важливий аспект завдань цивільного судочинства…………………………………………………………………………16

2.3. Значення процесуальних строків у досягненні мети цивільного судочинства………………………………………………………………………..19

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….30

ВСТУП

Згідно з Конституцією України та Цивільним процесуальним кодексом України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Реалізація права такого звернення здійснюється через цивільне судочинство.

Цивільне судочинство в Україні здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України та Закону України "Про судоустрій і статус судів ". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, застосовуються правила міжнародного договору.

Завдання та мета цивільного судочинства України визначені ст.1 ЦПКУ і визначаються як справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [1].

Реалізація мети та виконання поставлених завдань цивільного судочинства є основною ланкою у забезпечені прав та інтересів громадян . Саме тому питання визначення мети та завдань і реалізація їх судочинством України потребує ретельного вивчення майбутніми юристами.

Проблему визначення завдань та мети цивільного судочинства досліджували такі вчені та фахівці , як Шилін Г.О., Безлюдько І.О. , Бичкова С.С., Бобрик В.І., Ковин В.Ф., Шумейко Е.С., Бондаренко – Зелінська Н.Л. та ін. Загальний огляд досліджень, присвячених вивченню даного питання, свідчить про недостатнє висвітлення даної тематики у науковій літературі.

Мета дослідження полягає у визначенні мети та завдань цивільного судочинства. Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

1. Охарактеризувати поняття та сутність цивільного судочинства;

2. Визначити мету цивільного судочинства;

3. Дати характеристику завданням цивільного судочинства як процесуальним засобам досягнення його мети;

У відповідності до поставлених мети та конкретних завдань дослідження, визначено структуру роботи. Вона складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1 мета цивільного судочинства як основний орієнтир процесуальної діяльності

3. Поняття мети цивільного судочинства

Цивільне судочинство — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ [2,с. 25].

Цивільне судочинство як система врегульованих нормами цивільного процесуального права дій щодо здійснення правосуддя в цивільних справах, охоплює процесуальну діяльність не тільки суду , а й інших осіб , які беруть участь у справі або сприяють здійсненню правосуддя. І для того, щоб цивільний процес був цілісним системним явищем, важливо виділити об’єктивний критерій, який дозволив би суб’єктивні уявлення всіх учасників розгляду та вирішення справи про бажаний результат процесуальної діяльності звести до «спільного знаменника». Саме таким об’єктивним критерієм і є процесуальна мета , яка орієнтує всі процесуальні дії в одному напрямку, надає їм процесуального змісту та спрямованості [3, с. 39-40].

Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК), метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [1].

Розглянемо детальніше тлумачення самого поняття « мета». Укладачі тлумачного словника української мови визначають категорію «мети» , як те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти, і ставлять в один синонімічний ряд із поняттям « ціль» . До того ж домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» [4, 510]. З чим я повністю згідний.

Інше, не менш авторитетне видання членом синонімічного ряду лексичної одиниці «мета» визначає слова « завдання » , « замисел » ) [5, 46]. Тоб то ці поняття ототожнюються.

Інші дослідники, аналізуючи визначення мети цивільного судочинства відповідно ст.1 Цивільного процесуального кодексу України та ст.2 Цивільного процесуального кодексу України, 1963 р. в редакції Закону від 15 грудня 1992 р. вбачають велику різницю у тлумаченнях слів « захист» та « охорона » [6].

В зв»язку з цим , у науковій літературі питання поняття та сутності мети цивільного судочинства являється дуже дискусійним.

Спробуємо дослідити позиції різних авторів.

Зейкан Я.П. у коментарі Цивільного процесуального кодексу України стверджує , що автори цивільного процесуального кодексу 1963 року та сучасного ЦПК України по різному тлумачать поняття «мети цивільного судочинства». Стверджуючи, що: «Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст. 2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.» [6]

Свою позицію Зейкан Я.П. підтверджує тлумаченнями понять «охорона» та «захист» із словника синонімів української мови [7].

Необхідність чіткого розмежування понять мети та завдань цивільного судочинства вдало доводить Н.Л. Бондаренко – Зелінська в своїй монографії

присвяченій підготовці цивільних справ до судового розгляду. Заглиблюючись до етимологічного значення , автор доводить, що мета (ціль) - це те, чого хтось прагне, чого хоче досягти ; предмет прагнення, те, що бажано здійснити . Тобто мета відображає прагнення досягти певного результату, на реалізацію якого спрямована певна діяльність. В такому розумінні процесуальна мета – це нормативно закріплений загальновизнаний необхідний та бажаний результат здійснення правосуддя в цивільних справах. « Завданням » позначають не тільки те , чого бажають досягти, але й те , що потребує виконання. Завдання є також планом дій , процесом руху до мети. [3, с. 39-42]

Таким чином , Н.Л. Бондаренко – Зелінська стверджує, що мета та завдання тісно взаємопов»язані, тому що те, що потребує виконання , одночасно є тим, чого прагнуть, що потрібно здійснити, а виконанню завдань завжди передує уявлення про бажаний результат діяльності , й цей результат є мотивом відповідної діяльності.

Такої думки притримується і О.П. Іванченко у статті « Мета та завдання

попереднього судового засідання як елементу підготовки цивільної справи

до судового розгляду »[8, с. 29]

Неточності відносно визначення понять «мети» та « завдань» цивільного судочинства дотепно підмічені Н.Л. Бондаренко – Зелінською , яка зазначає, що відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість як держави в цілому, так і правосуддя як виду державної діяльності по розгляду та вирішенню судових справ, що здійснюється у встановленій законом процесуальній формі. Тому основна мета правосуддя як головний орієнтир процесуальної діяльності спрямована, в першу чергу, на охорону прав та свобод людини. Це положення закріплено в ст. 2 ЦПК УРСР, про те там цю мету названо завданнями. Таку ж неточність допущено і при формулюванні кінцевої мети правосуддя в цивільних справах чинним ЦПК, стаття 1 якого має назву « Завдання цивільного судочинства» , тоді як фактично вона поряд із завданнями закріплює кінцеву мету цивільного судочинства. Ураховуючи зміст цих норм права, можна зробити висновок, що кінцевою метою цивільного судочинства в Україні є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави, шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Тобто для досягнення даної мети потрібно забезпечити всебічний розгляд та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством [3,с. 48-49].

Я вважаю визначення мети цивільного судочинства Н.Л. Бондаренко – Зелінської найбільш вдалим. Хоча допускаю, що ці поняття є нерозривними між собою ( інколи , якщо навіть дотримуватись словникових тлумачень цих визначень, при здійсненні охорони виникає необхідність і термінового захисту ) і, в загальному, ці поняття зводяться до однієї і тієї ж цілі – всю процесуальну діяльність спрямувати на те, щоб життя людей, їх здоров’я, честь , гідність, права і свободи були в безпеці та недоторканості.

Важливо підкреслити і те, що для того , щоб забезпечити ефективну взаємодію суду та учасників процесу , їх процесуальна діяльність повинна бути узгодженою. Тоб то зорганізованою та зорієнтованою на спільну мету. І хоча

процесуальна мета будь-якої стадії цивільного процесу й обумовлена практичною необхідністю вирішення тих чи інших питань, що стоять перед судом та іншими учасниками процесу на відповідному етапі процесу розгляду та вирішення справи, проте вона зорієнтована в першу чергу на вирішення проміжного питання процесу, що в свою чергу є способом досягнення кінцевої мети цивільного процесу. Навіть якщо цей зв’язок не очевидний одразу (жодна процесуальна мета окремої стадії не дублює кінцеву), він існує, тому що процесуальна мета окремої стадії не може протирічити кінцевій меті всього цивільного процесу. І досягнення процесуальної мети окремої стадії є необхідним кроком на шляху до досягнення кінцевої мети цивільного судочинства. [3,с. 48-49].

Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відповідача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004).

Відповідно до п. 3.1 мотивувальної частини цього Рішення у загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об'єктивно існуюча і суб'єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології — як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносо- ціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

У п. 3.4 Рішення зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Особливого значення набуває чітке розмежування понять «інтерес» (у вузькому розумінні) і «суб'єктивне право», логічно-смисловий зв'язок між якими є очевидний: і те, й інше опосередковується об'єктивним правом, гарантується і охороняється державою тощо. Зокрема, і суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже — й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес — без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;

б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом [9].

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Судовий захист порушених прав та інтересів особи, порівняно з іншими формами захисту, має наступні ознаки:

здійснюється спеціальним державним органом — судом;

здійснюється професійними юристами — суддями;

відбувається у передбаченій законом процесуальній формі;

є остаточним;

має найвищу юридичну силу;

здійснюється шляхом постановлення судового рішення, яке має загальнообов'язкову силу;

виконання рішення суду забезпечується можливістю застосування державного примусу;

юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.