Розділ 3 методичні вказівки та завдання до виконання альтернативних самостійних робіт

(СИТУАЦІЙНИХ ТА ІНДИВІДУАЛЬНИХ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНИХ ЗАВДАННЬ)

з вивчення окремих тем курсу „Міжнародні економічні відносини”

Тема 4. Міжнародні економічні організації (мео) у системі багатостороннього співробітництва і регулювання мев.

Науково-аналітичне завдання на тему: „Умови членства України в СОТ та їх вплив на економічну безпеку держави”.

Проведіть наукове дослідження щодо переваг та недоліків, які отримає економіка України – члена СОТ і як це може вплинути на стан окремих галузей та економічну безпеку держави в цілому.

Методика виконання завдання:

1. Для вивчення суті проблеми ознайомтесь із умовами вступу України до СОТ, що публікуються на офіційному сайті Світової організації торгівлі та Міністерства економіки України:

• Зобов‘язання України щодо зниження та зв‘язування тарифних ставок;

• Внутрішня підтримка та доступ на ринок сільського господарства;

• Доступ до ринку послуг України;

• Зобов‘язання стосовно дотримання положень угод СОТ.

2. Ознайомтесь із станом провідних галузей економіки України (з’ясуйте обсяги виробництва, споживання, експорту та імпорту продукції відповідної галузі до вступу в СОТ і після):

• АПК;

• харчова промисловість;

• машинобудування;

• металургійна галузь;

• хімічна промисловість.

3. Проаналізуйте, як зобов’язання, прийняті Україною при вступі до СОТ вплинуть на розвиток відповідної галузі.

4. Викладіть свій аналіз у формі короткої аналітичної записки, розглядаючи переваги та недоліки умов приєднання нашої країни до СОТ, як для вітчизняних товаровиробників, так і споживачів.

5. Зробіть висновки і запропонуйте Ваші рекомендації щодо адаптації функціонування відповідної галузі в умовах членства України в СОТ.

6. Для виконання завдання кожний студент індивідуально обирає одну галузь промисловості (див. п.2) або сферу послуг. Обсяг записки повинен становити 5-10 сторінок формату А4, відповідно оформити титульний лист (див. Додаток А) та представити список використаних інформаційних джерел.

Термін здачі завдання – семінарське заняття з даної теми.

Тема 6. Система методів регулювання міжнародної торгівлі товарами відповідно до загальноприйнятих норм та правил

Ситуаційне завдання для роботи в міні-групах (кейс-метод).

Методика виконання завдання:

1. студенти самостійно поза аудиторією вивчають і аналізують ситуацію що викладена у завданні;

2. далі відбувається обговорення ситуаційного завдання в групах і в процесі спілкування приймається остаточне рішення щодо відповіді на поставлені запитання;

3. за результатами роботи кожна група складає письмовий звіт у формі короткої записки, де аргументовано дає відповіді на поставлені запитання;

4. результати самостійної роботи в групах оприлюднюються на семінарському занятті з даної теми.

5. від кожної групи обирається доповідач, який повинен науково обґрунтувати і захистити одержані висновки.

6. якщо висновки інших груп суттєво відрізняються між собою, пропонується розглянути їх в ході подальшої дискусії.

Для роботи над ситуаційним завданням студенти академічної групи розподіляються на міні-групи у кількості 4-5 чоловік. Кожна група працює окремо над завданням і не розголошує свої висновки іншим групам до оприлюднення на семінарі. Для вивчення суті питання щодо основних принципів та інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами ознайомтесь із матеріалами, що пропонуються в списку літератури до даної теми, хоча бажано, щоб ви скористалися й іншими джерелами інформації

Обсяг звіту повинен становити 2-3 сторінки формату А4, прізвища виконавців звіту і доповідача вказуються на титульному листі.

Термін здачі письмового звіту – практичне заняття з даної теми.

КЕЙС „ІМПОРТ СТАЛІ”

У 1984 р. США встановили квоти на імпорт сталі. У 1989 р. їхню дію було продовжено до 31 березня 1992 р. таким чином, щоб поставки закордонної сталі могли бути збільшені з 19,1 до 20,26 % усього ринку США. Ця загальна квота викликала необхідність переговорів щодо окремих угод про добровільні обмеження кожною країною, яка поставляє сталь. Як виникла ця ситуація?

Наприкінці Другої світової війни американська сталеливарна промисловість була найпотужнішою у світі, і здавалося, що ніхто не може кинути виклик її лідерству. На 1950 р. американське виробництво вуглецевої сталі становило 47 % світової пропозиції. Але на початок 80-х років ця частка впала приблиз­но до 10 % і на цьому рівні з тих пір стабілізувалась, а США перетворились на чистого імпортера сталі. Основні джерела імпорту сталі до США: ЄС — 28 %, Японія — 24%, Канада — 16%, Південна Корея — 7%, Бразилія — 4%. Ці 5 основних регіонів дають 79 % імпорту сталі США.

Сталеливарні компанії США стверджували, що показники імпорту занижують розмір іноземної конкуренції, тому що дуже багато сталі додатково надходить у формі готових виробів, наприклад, автомобілів та труб. У 80-х роках зайнятість у сталеливарній промисловості знизилась більш ніж на 200 тис. робочих місць.

Декілька факторів, що діють по всьому світу, мають значення для розуміння розвитку конкурентної ситуації. Один із них пов’язаний з додатковими виробничими потужностями, створеними у країнах які є відносно новими у виробництві сталі. Багато країн, що розвиваються, вважають, що вітчизняні заводи мають важливе значення для досягнення цілей індустріалізації, і розглядають випуск сталі з погляду безпеки та престижу. Ці країни змогли збільшити продуктивність, тому що технологія, крім призначеної для сталі особливих ґатунків, стала дуже поширеною та легкодоступною. Завдяки високому пріоритету, що приписується сталі, багато країн були готові реалізувати інші проекти розвитку, які включали будівництво сталеливарних заводів, або одержували іноземну фінансову допомогу для їх будівництва. З початку 70-х років максимальне розширення виробничих потужностей цієї галузі відбулося у країнах „третього світу”, де тепер є значні й постійно зростаючі надлишкові потужності. У 80-х роках Бразилія та Південна Корея піднялись щодо виплав­ки сталі відповідно з 10-го та 18-го місця до 6-го та 8-го у світовому виробництві. Наявність надлишкових потужностей у США, Європі та Японії змусила сталеливарників скоротити свої виробничі потужності.

З урахуванням високих постійних витрат при виробництві сталі другий фактор, що діє на конкуренцію, полягає в тому, що значна частина світового виробництва належить державі. Деякі спостерігачі стверджують, що державні сталеливарні фірми будуть продовжувати функціонувати незалежно від того, чи покривають вони свої поточні витрати. Внаслідок тиску, здійснюваного у зв’язку з вимогою забезпечити зайнятість, наприклад, у Франції, політичне було дуже важко швидко скоротити виробництво на державних підприємствах. Експортні ринки використовувались як інструмент збереження великого обсягу виробництва. Державні компанії в таких країнах, як Іспанія та Аргентина, повідомляли про величезні збитки, але продовжували експортувати продукцію за низькими цінами. Стверджувалось, що на додаток до прямого володіння підприємствами державна допомога у вигляді податкових пільг, програми реорганізації, надання довгострокових позик під низькі проценти та відмови від екологічних вимог поставила американських виробників сталі в невигідне становище відносно деяких закордонних виробників.

Низка інших факторів вплинули на те, що іноземні виробники стали успішно конкурувати на внутрішніх ринках США. Одним із таких факторів є технологія. Хоч американські фірми стверджують, що їх найновіші заводи є на такому ж передовому рівні, як і будь-які інші, середній вік сталеливарних заводів у деяких країнах значно менший віку заводів США, отже, перші мають і вищу продуктивність. Наприклад, усюди визнано, що строк функціонування коксової печі становить 25 років, але в 1982 р. цю цифру перевищили 41 % американських заводів порівняно з усього 2 % в Японії. У 1958 р. японським праців­никам потрібно було майже 36 людино-годин для виробництва 1 т холоднокатаної листової сталі, яку американці випускали за 12 людино-годин. Японська продуктивність зрівнялася з амери­канською в 1975 р., а на 1983 р. вже перевищила її на 25 %. Американські фірми одного разу гарантували своїм працівникам підвищення заробітної плати, яке перебільшувало зростання продуктивності праці, для того щоб у трудових договорах було положення про відмову від страйків. Це призвело до того, що металурги стали заробляти більше, ніж американські виробничі працівники у будь-якій галузі обробної промисловості. Але стан галузі примусив американські компанії заморозити підвищення заробітної плати між 1982 та 1988 рр., а в 1987 р. за договором між профспілкою та компанією „Ю Ес Екс”, величезним американським виробником сталі, заробітну плату фактично було знижено.

Інший фактор стосується розміщення виробництва. Більшість американських заводів побудовано десятки років тому в поясі штатів поряд з Великими озерами. Таке розташування зменшу­вало витрати на транспортування сировини та готової продукції до промислових споживачів у тому ж поясі. Але сьогодні, якщо фірма бажає використовувати дешевше залізо із Бразилії та продавати свою продукцію промисловим центрам у південному та західному регіонах США, що розвиваються, цей регіон більше не може вважатися оптимальним. Японія, значний експортер сталі до США, розташовує свої виробничі потужності, головним чином, у глибоководних портах. Японська промисловість сьогодні має переваги щодо орієнтовної собівартості закупок сировини, навіть якщо остання імпортується. Незважаючи на ці переваги, Японія все більше імпортує сталь з Тайваню та Південної Кореї, де в середньому нижча вартість робочої сили та новіші заводи. Сьогод­ні південнокорейська компанія „Поанг айрон енд стіл” вважається найефективнішим у світі виробником сталі. Але середній працівник-металург одержує лише 1/3 заробітної плати японського металурга.

Очевидно, що в наш час необхідні нові великі інвестиції та структурна перебудова американської металургійної промисловості для вирівнювання американських витрат та витрат на ви­плавку сталі, яка ввозиться до США. Представники металур­гійної галузі у США скаржились на труднощі в отриманні таких інвестицій у зв’язку з низькими доходами та поганими перспективами розвитку галузі в останні роки. Відсутність коштів заперечується критиками, коли вони посилаються на придбан­ня компанією „Ю Ес Стіл” (тепер „Ю Ес Екс”) нафтової фірми „Маратон ойл”. Голова „Ю Ес Екс” так відповів на зауваження критиків: „Перебудовувати сталеливарні заводи? Навіщо? Знов сидіти та іржавіти?” Критики також звинуватили керівників галузі у розтраті коштів протягом багатьох років на підтримку безнадійно застарілих (на наш час вони виключаються з діючих) заводів замість використання капіталу на життєздатні потужності.

Шість відповідних заходів, здається, дають деяку надію сталеливарним компаніям США. Першим був перехід на міні-заводи, подібні до тих, якими володіє „Ньюкор”, де виробляють спеціалізовану продукцію, є найновіша технологія, вони розташовані близько до ринків. Ці заводи є конкурентоспроможними, їхня сумарна потужність та сукупний збут продукції становили наприкінці 80-х років близько 25 % американського збуту. Крім того, вони недавно перейшли на виробництво необхідної для США продукції, наприклад, листової сталі для автомобільної промисловості. Другим заходом стали дії іноземних металургійних фірм, наприклад, японських „Ніппон кокан” та „Кобе стіл”, з придбання акцій підприємств металургійної промисловості або створення СП з американськими фірмами; іноземці таким чином вкладали кошти та впроваджували нову технологію, не конкуруючи напряму з американськими фірмами. Третім заходом стали дії американських виробників із закупівлі сталевих напівфабрикатів за кордоном, що сприяло скороченню витрат на важливому етапі виробництва. Наприклад, корейська фірма „Поанг” має СП у США з компанією „Ю Ес Екс”, на яке рулони гарячекатаної штаби постачаються із Кореї. Четвертим заходом стали внутрішньогалузеве злиття фірм з метою одержання адміністративного ефекту масштабу, розширення асортименту та закриття менш конкурентоспроможних заводів зі збереженням повного обсягу виробництва. Приклад цього — план злиття „Ріпаблік стіл” та „Ел Ті Ві”. П’ятим заходом стали припинення видів діяльності, не пов’язаних з виробництвом сталі, та ліквідація застарілих сталеливарних потужностей. Цей метод застосували „Бетлехем” та Інленд”. Шостим заходом є диверсифікація та вихід за межі виробництва сталі. Діяльність обох сталеливарних велетнів — „Армко” та „Ю Ес Екс” у наш час значною мірою не пов’язана з виробництвом сталі, а „Ю Ес Екс” навіть розглядала в 1990 р. можливість повного припинення робіт у цій галузі. П’ять великих японських виробників сталі також почали переходити в нові галузі.

Незважаючи на ці дії, сталеливарна промисловість у США продовжує наполягати на потужнішому захисті. Але багато споживачів сталі у США скаржаться на те, що квотування імпорту, поряд зі скороченням виробничих потужностей з виробництва сталі, означає вищі ціни, затримку поставок та неможливість одержання сталі необхідної якості. Компанія „Кетепіле” скаржилась на постійні труднощі у зв’язку з перебоями у постачанні. „Хенді енд Харманс Індіана тьюб корпорейшн” навіть розглядала питання про переміщення свого виробництва за кордон для подолання проблем постачання.

Дайте відповіді на запитання:

І. Чи слід США намагатися зберегти сталеливарну промисловість, навіть якщо вона не зможе конкурувати щодо рентабельності з іноземною?

2. Чи слід дозволяти іноземним виробникам експортувати сталь у США за цінами, нижчими від американських витрат?

3. Чи зможуть сталеливарні підприємства США знов підвищити рентабельність порівняно з іноземними конкурентами?

4. Якого типу державну допомогу можуть надати США сталеливарній промисловості, щоб допомогти їй ефективніше конкурувати з закордонним виробництвом? Які переваги та недоліки кожного варіанта?