Питання на екзамен / 49b
.docx49. Художній переклад в Росії останньої третини ХIХ століття. О.О. Потебня та « теорія неперекладності»
В останній третині XIX століття кількість перекладних видань все збільшувалася; вийшли в світ зібрання творів таких авторів, як Гейне, Шекспір, Шиллер, Гете і мн. ін. Але разом з тим падало і якість самих перекладів: вони набували ремісничий характер, часто не передавали стилістичної своєрідності першотвору. Погіршення якості перекладів виражалося насамперед у постійному згладжування характерних особливостей, руйнує єдність змісту і форми твору, а також в багатослівності, особливо при перекладі великих драматичних творів, наприклад, Шекспіра. У цьому багатослівності втрачалося і художня своєрідність і, в кінцевому підсумку, ідейний зміст багатьох класичних творів.
Характерною фігурою для всього періоду є П. І. Вейнберг. Як перекладач він мав безсумнівні заслуги: популяризуючи закордонне літературну спадщину, він виступав з позицій прогресивної російської літератури свого часу. (Переклад Гете, Гейне, Шекспіра та ін.)Крім Вейнберга в середині і в другій половині XIX століття були відомі як перекладачі-професіонали:
1. А. Л. Соколовський і А. І. Кронеберга, переклав ряд трагедій Шекспіра;
Н. В. Гербель (перекладач лірики, драматичних творів, організатор і редактор зібрань творів Шекспіра, Шиллера;)
3. Д. Є. Мін, все життя трудився над перекладом «Божественної Комедії» Данте;
4. В. С. Лихачов (перекладач багатьох комедій Мольєра, «Сіда» Корнеля, «Марії Стюарт» Шиллера, «Натана Мудрого» Лессінга.)
5. Н. А. Холодковский випустив переклад «Фауста» Гете, перекладав також Шекспіра, прозу Гете і мн. ін.
Теорія перекладності була започаткована як така в Радянському Союзі в 30-ті роки. Тут слід згадати, що принцип перекладності лежав в основі критичних суджень про переклад ще в період становлення школи російського літературного реалізму. О.Пушкін, М.Гоголь, В.Белінський, М.Добролюбов, М.Чернишевський, І.Тургенєв, М.Михайлов не сумнівалися в можливості повноцінного відтворення першотвору навіть тоді, коли розбирали явно невдалі переклади. Основним для них було вивчити оригінал, зрозуміти, що стояло за ним і що істотного й особливого є в ньому. Пізніше, в 50-60-х роках 20-го століття теоретики так званого реалістичного перекладу І.Кашкін та Г.Гачечіладзе, оперуючи поняттями "затекст" і "художня дійсність", розроблять два протилежні гносеоестетичні підходи до такого аналізу. Однак тоді у 19-му столітті (та й на початку 20-го) принцип перекладності не лише не знаходив теоретичного обґрунтування, але навіть не декларувався: настільки сильним було переконання в ущербності будь-якого перекладу, зазначає А.Федоров, що полемізувати з ним відкрито ніхто просто не наважувався.
Основні ідеї перекладності.
1) об'єктивне, повноцінне відображення оригіналу досягається поступово через низку перекладів, що здійснюються один за одним, одночасно можуть існувати переклади, що доповнюють один одного, розкриваючи різні грані першотвору
2) Мова вже не уявлялася якоюсь оболонкою, змінною одежиною суті, а суть не розглядалася в голому й чистому вигляді поза матерією мови. Можливість перекладу з будь-якої мови на іншу пояснювалася єдністю законів мислення за різноманітності способів вираження.
3) Третім метологічним положенням, яке визначило становлення ідеї перекладності, було положення про діалектичне співвідношення частини й цілого. Ціле, - перекладне навіть у тому випадку, коли воно складається з неперекладних елементів, (...) функцію цілого завжди можна виразити засобами мови перекладу, якою народ все виражає, від найточніших наукових визначень до найтонших нюансів художньої творчості"
О.О Потебня. Оновна концепція
Важливою ланкою в розвитку української науки була «філософія мови» Олександра Потебні .Він розпочав із відповідей на питання, які свого часу були порушені в німецькій філософії та мовознавстві, – про зв’язок мови і мислення. Вчений прагнув з’ясувати механізм об’єктивування чуттєвих знань індивідуального психічного життя як процесу послідовних форм людського пізнання
Мова, за О. О. Потебнею, є «процесом постійного творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не “застигає” як готовий результат)» Саме слово у процесі спілкування є «місцем збігу» думок того, хто говорить, і того, до кого мова звернена, тобто «розуміння» реалізується в слові..
«Мова, – наголошує Олександр Потебня, – є не тільки одна зі стихій народності, але й найбільш досконала її подоба.О. О. Потебня розглядав мову в тісному зв’язку з історією народу і еволюцією людської думки. У його вченні історія людської мови є історією людської свідомості.
Я б хотів(ла) розповісти про одну його цікаву теорію походження мови.
Теорія божественного походження мови. Він розмірковував над двома тезами:
1) Бог в образі людини був учителем перших людей;
2) мова відкрилася першим людям через їх власну природу
Перше твердження, на думку вченого, містить у собі внутрішню суперечність, що робить теорію бездоказовою. Концепція виходить із того, що Бог говорив, а люди розуміли Його. Але ж, зауважує О. О. Потебня, люди могли розуміти цю мову лише за тієї умови, коли б вони або знали її, або ж могли створити власними силами. У пізнішій концепції природного походження мови О. О. Потебня розглядав мову не лише як засіб вираження чи оформлення думки, але й «як активний чинник формування думки, вибудови, конструювання духовного світу людини».