24. Англійський переклад XVII-XVIII століть

У теорії і практиці англійського перекладу розгляданої епохи також виявляються риси, які зближують її з класицистичними установками, хоча сам класицизм і не отримав на Британських островах такого широкого розповсюдження, як у Франції. Вже Абрахам Каулі, говорячи про принципи, якими він керувався при перекладі од Піндара, підкреслював необхідність прийняти до уваги величезну різницю між його і своїм часом, який досить суттєво змінює сприйняття поезії грецького поета.До цього слід додати неподібність моралі, звичаїв, релігій і т.п., внаслідок чого той, хто спробує перевести Піндара дослівно, лише уподібниться безумцю, що переводить іншого божевільного. Виходячи зі сказаного, Каулі заявляє, що у своєму перекладі або наслідувані – кому яке позначення більше до душі – він вважав себе вправі «брати, опускати і додавати те, що вважав потрібним, не стільки прагнучи до того, щоб читач точно пізнав, як виражався автор, скільки показуючи властивий йому спосіб і манеру вираження»

У тому ж 1656 р., коли прозвучали ці слова, схожу думку висловив і Джон Денем, який запропонував англійським читачам свою версію поеми Вергілія: «Я вважаю грубою помилкою, перекладаючи поетів, намагатися бути "вірним перекладачем". Нехай про це піклується той, хто має справу з фактами або справами віри, бо чоловік, що ставить подібну мету в поезії, ніколи не досягне того, до чого прагне. Його справа перекладати не мова в мову, а поезію в поезію, а поезія – настільки летюча рідина, що при переливанні з мови в мову все випаровується. І якщо не додати нової рідини, то не залишається нічого, крім безкорисного осаду. Бо кожній мові притаманні своя грація і благородство, що надають словами життя та енергію; і пропонуючи дослівний переклад неминуче розділить злощасну долю молодого мандрівника, який втратив у чужих землях свою мову і не привіз додому ніякої іншої натомість»...

Однак подібного роду декларації викликали – як це мало місце і у Франції – досить серйозну критику. Саме в цьому полемізуючи з ними, створював свою перекладацьку концепцію один з найбільших поетів даної епохи Джон Драйден, якого часто називають в числі основоположників англійського класицизму.

Насамперед Драйден пропонує розрізняти три можливих способи передачі іншомовного тексту: метафразу, коли текст відтворюється слово за словом і рядок за рядком; парафразу, або власне переклад, при якому автора постійно тримають у полі зору, але строго слідують не стільки словами, скільки змісту твору, і нарешті, імітацію (наслідування), створюючи яку, перекладач не тільки варіює і сенс і слова, а й готовий покинути їх при кожному зручному випадкуі, зберігаючи лише деякі загальні ідеї оригіналу, відхилитися від останнього, як йому заманеться.

Набагато більш стримано, але, зрештою, теж негативно, висловлюється Драйден про наслідування, або імітації. Правда, він погоджується з Каулі, що в конкретному випадку з одами Піндара інший метод був би неможливий; але там, де мова йде про поетів, які не відхиляються від норми, як, наприклад, Вергілій, Овідій та ін., результатом подібного способу може стати твір, який навряд чи може бути названий належністю оригінального автора. Драйден визнає, що таким способом може бути створено щось чудове, можливо, навіть щось, що перевершує вихідний текст, а проте бажання ознайомитися зі справжніми думками автора виявиться ошуканим у своїх очікуваннях, оскільки далеко не завжди людина, що чекає сплати боргу, задовольниться заміною його подарунком...

Загалом, як вважає Драйден, про наслідування можна сказати, що воно представляє найбільш вигідний спосіб передачі, який у максимально можливою мірою дозволяє перекладачеві показати себе, але воно вкрай несправедливо по відношенню до автора оригіналу. (!)

Охарактеризував таким чином дослівність та наслідування як дві крайності, яких потрібно уникати, Драйден підкреслює, що перекладач окрім таланту, мусить досконало знати мову автора та свою власну, а крім того, проникати в особливості думки та вираження, які являються специфічними для цього автора та відрізняються від усіх інших.

Своєрідним підсумком розвитку англійської перекладацької думки XVII-XVIII ст. стала робота Олександра Ф. Тайтлера «Досвід про принципи перекладу» початковий варіант якого мав вигляд доповіді, який був прочитаний в 1790 р. на засіданні Королівського Товариства.

Вказуючи, з одного боку, на слабку розробку проблем перекладу в попередній і сучасної літературі та підкреслюючи, з іншого боку, зростаючу роль її з розвитком науки і «красного письменства», Тайтлер зупиняється на багатовіковій суперечці про те, що мусить передавати перекладач – чи тільки дух і зміст оригіналу, використовуючи форму та засоби вираження, які він вважатиме найкращими, або він зобов'язаний також зберігати вірність стилем і манерою автора, включаючи властиві твору формальні ознаки, як цього вимагав, головним чином, П.Д.Юе. Вважаючи обидві наведені точки зору протилежними крайнощами і стверджуючи, що «справжню досконалість» слід шукати між ними, Тайтлер визначає хороший переклад як рівносильний оригіналу по відтвореному на читачеві враженню. Для цього переклад мусить відповідати таким вимогам:

• повністю передавати ідейний зміст оригіналу;

• відповідати оригіналу за стилем і манерою;

• володіти всією легкістю оригіналу.

Популярність книги Тайтлера в чималому ступені сприяла простота і легкість її мови, а також зібраний ним великий фактичний матеріал (бо автор «Досвіду» вважав, що дидактичні правила перекладу найкраще обґрунтовуються достатком прикладів, покликаних їх ілюструвати). Тайтлер зауважує, що борг і обов’язок перекладача якраз і полягають у тому, щоб не допускати «падіння» оригіналу.