Питання на екзамен / 40

Грабовський зазначав: "Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як він". Найбільше Грабовський перекладав російських поетів: О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Огарьова, І. Сурикова та інших. Особливо близькою була Грабовському поезія М. Некрасова, яка відповідала його власним настроям.

Намагався Грабовський перекладати й російський національний епос, особливо героїчні билини. Саме Грабовському належать перші переклади билин "Ілля Муромець", "Святогор", "Микула".

Визначне місце серед перекладів Грабовського посідають твори західно— й південнослоціянських поетів (польських, чеських, словацьких, болгарських, сербських, хорватських, словенських), яких він шанував за глибоку любов до народу, до рідного краю.

Досконалістю визначаються його переспіви творів видатної польської поетеси Марії Конопницької, віршів великого болгарського поета Христо Ботева. Окремою збіркою видав він також переклади творів народного шотландського поета Роберта Бернса. Працював він над перекладами Байрона, Гейне, Ґете та інших.

рабовський також багато працював над перекладами російською мовою кращих зразків української поезії, бажаючи ознайомити з нею широкі кола російських читачів. Із цих перекладів він склав 1898 р. цілу збірку "Песни Украины", яка є своєрідною антологією української поезії російською мовою. Головне місце в ній посідають переклади поезій Т. Г. Шевченка.

Видані окремі збірки перекладів Павла Грабовського: "Твори Івана Сурика" (1894 р.), "З чужого поля" (1895 р.), "Доля" (1897 р.), "Хвиля". Багато своїх перекладів поет називав переспівами, бо в деяких поетів він "брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своєму".

Перекладна діяльність П. Грабовського — це справжній подвиг поета, коли врахувати час і умови, в яких він працював.

Старицький

Варто зазначити, що перекладацька діяльність Старицького і розпочиналась, і провадилась у тяжких суспільних умовах, коли багато хто скептично ставився до можливостей української мови, вважав її мовою обмеженого функціонування. Слід враховувати цілий ряд тодішніх несприятливих чинників: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі історії; нечисленність українського читача через разючу національну несвідомість значної частини української інтелігенції. Письменник із болем ділився в листі, що навколо кожного нового перекладу здіймається лемент недоброзичливців: одні вважають непристойним «зневажати всесвітніх геніїв» (Гете, Шекспіра, Міцкевича, Пушкіна), переодягаючи їх зі славетних мантій у сірі свитки; інші кричать, для чого, для якої потреби ви їх перекладаєте, хто їх буде читати; треті репетують, що українофіли викують мову, і тоді з народом нічого не вдієш, при цьому закидають, що української мови нема і народ чудесно розуміє по- великоруськи.

Переклади М.Старицького були значним кроком уперед у порівнянні з перекладами його попередників. Поет прагнув дотримуватися оригіналу, зберегти його своєрідність, точно відтворити не тільки зміст, але й форму. Своїми перекладами він доводив здатність української мови відтворювати високі художні зразки, спростовував зверхнє применшення її естетичних можливостей.

Для українськомовного перекладу Михайло Старицький обирав зразки високої поезії - Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Крилова. Для Старицького було важливим, щоб «переклад був близьким і жодної авторської думки не було покалічено чи пропущено» .

Агатангел

Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Гафіза, Міхрі-хатун, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів.

Перші переклади, переспіви й оригінальні твори друкував у часописах «Зоря», «Правда», «Народ», «Зеркало», «Буковина».

Самійленко

Перекладацьку діяльність В. Самійленко розпочав ще в юнацькі роки і ніколи не припиняв її. Він знав російську, польську, французьку, італійську, іспанську, грецьку, латинську мови. У своїх перекладах поет точно передав зміст оригіналу, зберіг його ідейне спрямування й колорит, але водночас і творчо використав кращі традиції української і російської літератур. Про майстерність його перекладів М. Рильський писав: «Я думаю, що сам по собі, окремо взятий переклад Мольєрового «Тартюфа», виконаний так, як виконав його Самійленко, міг би становити гордість будь-якої культури,— особливо коли йдеться про культуру, будовану насупереч усім вітрам і хвилям, як це було з українською культурою...»

Крім «Тартюфа», Самійленко переклав ще й інші п’єси Мольєра («Шлюб з примусу», «Лікар мимоволі», «Скнара», «Жорж Данден»), але не всі вони опубліковані. Відзначаються майстерністю його переклади «Весілля Фігаро» Бомарше й «Цар Федір Іоаннович» О. К. Толстого. Майстерно виконав він переклади ряду творів російських поетів: О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна. Перекладав поезії Беранже, Барб’є та ін. З незакінчених перекладів В. Самійлеика заслуговують на увагу «Ревізор» Гоголя, «Божественна комедія» Дайте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, «Декамерон» Боккаччо, «їліада» Гомера. Своєю перекладацькою діяльністю Самійленко зробив значний внесок у духовну культуру рідного народу. Кращі його переклади є невід’ємною й цінною частиною прогресивної української культури.