1. Господарська діяльність: поняття та принципи здійснення.

Ст. 3 ГКУ визначає, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Дана стаття конкретизує положення ст.1 ГКУ.

Теоретичне поняття господарської діяльності: автор Винник. Це така суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно та зазнає значного реугулювання з метою соціального спрямування економіки.

Принципи здійснення господарсьткої діяльності - керівні засади, основні начала, які спрямовують нормативне регулювання господарської діяльності. Ст.6 ГКУ - загальні принципи господарювання: 1. Забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання. 2. Свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом. 3. Рух капіталів, товарів та послуг на території України 4. Обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суб'єктів господарювання. 5. Захист національного товаровиробника. 6. Заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Значення принципів: 1. Вони є нормами прямої дії, тобто, на них можна посилатись при вирішенні будь-якого спору, і вони можуть бути підставою для застосування аналогії права. 2. Вони є засобом здійснення будь-яких видів тлумачення - в першу чергу, судового. 3. Вони є напрямом формування господарського законодавства.

2. Господарська діяльність: види та їх характеристика.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними критеріями: І. Залежно від мети отримання прибутку: 1. Комерційна діяльність (підприємництво), має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку. Характеризується такими ознаками: • наявність мети отримання прибутку; • ініціативність; • ризиковий характер; • власна відповідальність суб'єктів господарювання у випадку невиконання ним взятих на себе зобов'язань перед третіми особами • самостійність здійснення підприємницької діяльності • + ст.42 ГК 2. Некомерційна діяльність(казенні і некомерційні комунальні підприємства) здійснюється для досягнення певних економічних і соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня (є неосновною). І характеризується такими ознаками: • здійснюється як правило в сферах державного та комунального сектора економіки, де заборонено здійснення підприємництва; • може здійснюватися в приватному секторі економіки у випадках, коли здійснення підприємницької діяльності заборонено законом; • не мають на меті отримання прибутку; • при її здійсненні спостерігається фінансова та організаційна залежність від власників суб'єктів господарювання, які її здійснюють; • майнову основу господарювання складає, як правило, право оперативного управління, або право власності. ІІ. Залежно від предмету господарської діяльності: 1. Виробнича 2. Торговельна 3. Інноваційна 4. Фінансова 5. Будівельна 6. Конфесійна ІІІ. Залежно від ринку (території): 1. Внутрішня. 2. Зовнішня ІV. Взалежності від національності суб'єктів господарювання: 1. Здійснюється резидентами України. 2. Здійснюється з іноземним елементом

3. Господарська діяльність особливості та ознаки.

1. Вартісний характер. 2. У сфері суспільного виробництва. 3. Цінова визначеність. Доктрина господарського права визначає такі ознаки господарської діяльності (Щербина, Винник): 1. Сфера здійснення - суспільна сфера, господарська сфера, економіка країни. 2. Зміст (предмет) діяльності - виробництво, реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг не для власного споживання, а для задоволення потреб інших осіб (споживачів - в широкому розуміння даного терміну - 2 стаття ГК). 3. Передача зазначених благ іншим особам на платній основі. 4. Професійні засади здійснення такої діяльності. 5. Спеціальний суб'єкт, який, як правило, має статус суб'єкта господарювання (стаття 55). 6. Поєднання приватних інтересів суб'єктів господарювання (отримання прибутку або інших вигод/переваг від здійснення господарської діяльності) і публічних інтересів в отриманні певних благ: держава, податки, створення робочих місць, задоволення потреб суспільства в певних товарах, роботах і послугах. 7. Значний рівень державного (включаючи і нормативно-правове) регулювання, що зумовлено попередньою ознакою (приватні інтереси суб'єкта господарювання задовільняються за рахунок спеціальних інтересів необхідності задоволення потреб членів суспільства).

4. Господарська діяльність: основні відмінності між підприємницькою (комерційною) і некомерційною господарською діяльністю.

Підприємництво:

1)здійснюється на власний ризик і під власну відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів своєї діяльності (стійкої та значної неплатоспроможності). Для 2)ініціативність, тобто пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово нових товарів

3)наявністьмети отримання прибутку від здійснення такої діяльності, що досягається шляхом задоволення суспільних потреб у певних товарах, роботах, послугах в результаті їх реалізації за плату (більшу, ніж собівартість виробництва цих благ);

4) власна відповідальність підприємця у разі невиконання (неналежного виконання) зобов'язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання; держава, територіальна громада чи інші особи (в тому числі засновники та учасники суб'єкта підприємництво) за загальним правилом не несуть субсидіарної відповідальності за результати його діяльності підприємця (крім деяких визначених законом випадків);

5) самостійність здійснення підприємницької діяльності.

Тому узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 ГК:

"Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".

Некомерційнагосподарська діяльність: 1) здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях, в яких забороняється підприємництво; 2)здійснення такої діяльності відбувається на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, насамперед у тих випадках, якщо здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (біржова діяльність, наприклад).

3) Відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК України,ознакою є і самостійність. Проте така діяльність - у зв'язку з відсутністю в її суб'єкта мети отримання прибутку - не може здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником майна (уповноваженим органом) і засновником (засновниками) суб'єкта такої діяльності.

4) притаманна для казенних підприємств та некомерційних комунальних підприємств. Фінансування їх діяльності в разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету, а в разі функціонування суб'єкта некомерційної господарської діяльності на базі приватної (приватні некомерційні підприємства) чи колективної власності (дочірні унітарні підприємства господарських товариств чи кооперативів) - за рахунок власника (власників) його майна та/або засновників (учасників). Своєю чергою це зумовлює застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного управління.

5. Господарське право: предмет регулювання і методи.

Предмет регулювання ГПУ – господарські правовідносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між іншими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Методи господарського права:Щербина виділяє 3 методи:

1)-метод автономнихрішень суб'єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що суб'єкти господарювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України: а) планують свою господарську діяльність; б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них, інші умови господарських взаємовідносин. 2)метод владнихприписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у аконодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти тощо. 3)метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

4) І ключовий метод господарського права – метод підпорядкування суб'єктів господарювання суспільному господарському порядку, тобто встановленому в суспільстві укладу матеріального виробництва, що ґрунтується на положеннях Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах і звичаях.

5) Метод координації (Вінник) - забезпечується прийняттям юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не в праві нав'язувати іншій свої умови, рішення приймаються на основі компромісу. (Для договорів приєднання, не спрацьовує для таких договорів).

6. Господарське право: галузь права, галузь правової науки, навчальна дисципліна.

Господарське право як навчальна дисципліна - це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності та використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.

Навчальна дисципліна "Господарське право" грунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз і вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин і практики застосування актів господарського законодавства.

Загальний курс має певну систему, яка складається з двох частин, - загальної та спеціальної.

Загальна частина містить у собі матеріал щодо основних положень правового регулювання господарської діяльності незалежно від галузі та сфери цієї діяльності. Спеціальна частина господарського права як навчальної дисципліни містить матеріал щодо правового регулювання господарської діяльності в окремих галузях і сферах господарського життя.

Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку, системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин і напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовчої практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналізу, синтезу, історичний, порівняльно-правовій, евристичний, синергетичний та ін. Завданнями науки господарського права є:

- забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчого процесу;

- визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права) закономірностям і принципам правового регулювання;

- розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;

- створення єдиного понятійного апарату господарського права;

- пояснення правотворчих і правозастосовчих рішень і прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.

Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею. 3 концепції до розуміння:

1)Перша з них негативна. її прихильники (С.М. Братусь, P.O. Халфіна, ГК. Матвеев, Я.М. Шевченко, А.С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини не можна розкласти на цивільно-правові й адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства.

2)Друга позиція щодо господарського права - позитивна (хоча й дещо категорична), вона полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В.В. Лаптев, В.К. Мамутов, І,Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право, хоча і є специфічним явищем, але пов'язане з іншими галузями права, наприклад:

з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, наприклад, загальним засадам зобов'язального права; з адміністративним, використовуючи, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та правові форми управління економікою: управління поточними справами (шляхом видачі дозволів, ліцензій, патентів тощо; контроль за дотриманням вимог господарського законодавства.

3) Згідно з третьою точкою зору, що найбільше відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю.К. Толстой, OA Пушкін, С.С. Алексеев), господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності.

7. Господарське право: поняття та завдання.

Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері суспіорганізації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Завданням господарського права є системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Таке забезпечення є однією з невід'ємних умов ефективного функціонування народного господарства держави, комерційного та некомерційного господарського обороту.

8. Підприємництво: поняття та принципи здійснення.

Ст 42 ГКУ визначає, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Що до принципів підприємницьуої діяльності, то вони визначені у ст 44 ГКУ, зокрема, там зазначається, що підприємництво здійснюється на основі (принципи) :

1. вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності

2. самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

3. вільного найму підприємцем працівників;

4. комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

5. вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

6. самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

1. Некомерційне господарювання: поняття.

Ст 52 ГКУ визначає, що некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. . Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

9. Некомерційне господарювання: особливості здійснення.

Стаття 52 ГК. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

І характеризується такими ознаками: 1)здійснюється як правило в сферах державного та комунального сектора економіки, де заборонено здійснення підприємництво; 2)може здійснюватися в приватному секторі економіки у випадках, коли здійснення підприємницької діяльності заборонено законом(ст..53 ГК); 3)не мають на меті отримання прибутку); 4)при її здійсненні спостерігається фінансова та організаційна залежність від власників суб'єктів господарювання, які її здійснюють; 5)майнову основу господарювання складає, як правило, право оперативного управління, або право власності. 6)Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається цим Кодексом та іншими законами.

У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво.

7)При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.

10. Господарські відносини: сфера застосування.

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що складаються між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що виникають при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

• сфера виникнення - господарські системи будь-якого рівня (державного - економіка країни, територіального - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання/господарські організації);

• урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм (містяться в актах господарського законодавства - в широкому розумінні, втому числі установчих документах), у певних випадках - ще й за допомогою господарських договорів (як правового документа), що забезпечують індивідуальне "підрегулювання" з урахуванням специфіки господарського зв'язку; тобто значний ступінь державного регулювання (з боку держави із застосуванням відповідних правових форм і методів) у поєднанні з локальним регулюванням (самими суб'єктами господарювання, власниками їхнього майна), що зумовлено, з одного боку, суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських зв'язків, а з іншого, - необхідністю забезпечення суб'єктам господарювання необхідного для функціонування в умовах динамічних ринкових відносин свободи вибору варіанта оптимальної поведінки, що віддзеркалюється в локальних актах (установчих і внутрішніх документах) і господарських договорах.

• особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкти господарювання - індивідуальні підприємці та/або господарські організації, в певних випадках суб'єкти організаційно/управлінсько-господарських повноважень (органи державної влади: господарські та функціональні міністерства/відомства; органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; господарські об'єднання; холдингові компанії, засновники та власники майна суб'єктів господарювання); крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. і ст. 2 ГК України);

• об'єктом господарських правовідносин є майно у формі речей і нематеріальних активів (у тому числі об'єктів права інтелектуальної та права промислової власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності;

• зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-господарських повноважень та інших учасників господарського життя, визначені нормативно-правовими актами (господарським законодавством) та іншими правовими документами (договорами, зокрема), а також реальні дії зазначених осіб щодо реалізації цих прав та обов'язків, спрямовані на безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, падання послуг) та/або організація/ управління такою діяльністю; Врахувати всі вищезгадані ознаки господарських відносин в одному короткому визначенні важко, тому доцільно взяти до уваги найбільш характерні.

11. Господарські відносини: характерні риси.

Характерні риси господарських правовідносин:

1)найбільш повно відображають структуру суспільного виробництва;

2)спрямовані на задоволення як приватних, так і суспільних інтересів;

3)ґрунтуються на господарсько-правових нормах;

4)мають складний, багатоплановий і тривалий характер;

5)Мають специфічний суб'єктний склад, специфічні об'єкти (засоби реалізації господарського інтересу), специфічний зміст (немає різкого протиставлення прав та обов'язків, суб'єкти господарювання окрім взаємних прав та обов'язків, мають обов'язки перед державою (суспільством) у цілому).

Врахувати всі вищезгадані ознаки господарських відносин в одному короткому визначенні важко, тому доцільно взяти до уваги найбільш характерні.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 1 ГК. господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

12. Господарські відносини: класифікація.

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути

А)господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. Проте законодавець не зазначає критеріїв такої класифікації, що зумовлює звернення до доктринальних положень господарського права.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими - відносини" що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. б ст. З ГК), в тому числі щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання тощо.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії - всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарські або зовнішньо-господарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

Б)За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин;

1) горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні); зазвичай такі відносини виникають при укладенні господарських договорів;

2) вертикальні (відносини виникають між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, що має відповідні важелі та підстави щодо управління та контролю за суб'єктом господарювання); подібні відносини виникають не лише за участю органів держави, що опікуються певною сферою господарського життя (наприклад, холдингової компанії щодо своїх корпоративних/дочірніх підприємств);

В)За галузями економіки та сферами управління, в яких виникають господарські відносини, виділяють такі відносини:

1) в промисловості; 2)в агропромисловому комплексі 3)в галузі транспорту,

4) в капітальному будівництві 5)на ринку цінних паперів 6)у сфері економічної конкуренції 7)антимонопольного регулювання

Г)За критерієм сфери економіки, в якійвиникають господарські правовідносини: 1) державна; 2) комунальна; 3) приватна-колективна) Окремі види господарських відносин, що складаються в кожному з цих секторів економіки в державному та комунальному секторах економіки складаються специфічні відносини щодо приватизації державного та комунального майна.

13. Господарські відносини: відмежування від інших видів відносин.

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин

1. Не є предметом регулювання ГК:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання;

відносини за участю суб’єктів господарювання, що виникають у процесі виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

2. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

3. До господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України, застосовуються правила цього Кодексу.

КОМЕНТАР: Виходячи з того, що предметом регулювання Господарського кодексу є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (тобто господарські відносини), принциповим для розмежування господарських та цивільних відносин стають сфера відносин та склад суб'єктів відносин. Враховуючи це, не є предметом регулювання Господарського кодексу майнові та інші відносини, що складаються між не господарюючими суб'єктами. Так само не є предметом регулювання цього Кодексу відносини, що складаються між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - громадянами.

Другу групу відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу, складають земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря(екологічні правовідносини). Особливість цієї групи відносин полягає в тому, що вони стосуються природних ресурсів, які згідно зі статтею 13 Конституції України є об'єктами права власності Українського народу і тому передбачають особливий режим правового регулювання. Основоположним законодавчим актом щодо цієї групи відносин є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [364], на основі якого у системі національного законодавства сформовано спеціальні сфери та самостійні галузі законодавства.

Третя група відносин - трудові відносини, які також не є предметом регулювання ГК, а регулюються самостійною галуззю законодавства про працю. До нього належить Кодекс законів про працю України, значна кількість інших законодавчих та підзаконних актів.

Четверту групу відносин, що не є предметом регулювання цього Кодексу, становлять фінансові відносини з участю господарюючих суб'єктів, що виникають у процесі формування та контролю виконання державного та місцевих бюджетів. Це, насамперед, бюджетні відносини, які є предметом регулювання бюджетного законодавства, що складається з Бюджетного кодексу України, щорічних законів про Державний бюджет України, інших законів.

Нарешті, п'яту групу відносин, які не є предметом регулювання Господарського кодексу, складають адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Йдеться про відносини управління, пов'язані зі здійсненням органами держави та місцевого самоврядування повноважень щодо визначення і реалізації основних напрямів економічної політики прогнозування та планування економічного і соціального розвитку застосування засобів державного регулювання господарської діяльності а також державного контролю та нагляду за господарською діяльністю.

14. Господарські відносини: ознаки та види.

Специфічні ознаки:

• сфера виникнення - господарські системи будь-якого рівня (державного - економіка країни, територіального - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання/господарські організації); • урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм (містяться в актах господарського законодавства - в широкому розумінні, втому числі установчих документах), у певних випадках - ще й за допомогою господарських договорів (як правового документа), що забезпечують індивідуальне "підрегулювання" з урахуванням специфіки господарського зв'язку; • особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкти господарювання - індивідуальні підприємці та/або господарські організації, в певних випадках суб'єкти організаційно/управлінсько-господарських повноважень (органи державної влади: господарські та функціональні міністерства/відомства; органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; господарські об'єднання; холдингові компанії, засновники та власники майна суб'єктів господарювання); крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. і ст. 2 ГК України); • об'єктом господарських правовідносин є майно у формі речей і безтілесного манна/нематеріальних активів (у тому числі об'єктів права інтелектуальної та права промислової власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності; • зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-господарських повноважень та інших учасників господарського життя, визначені нормативно-правовими актами (господарським законодавством) та іншими правовими документами (договорами, зокрема), а також реальні дії зазначених осіб щодо реалізації цих прав та обов'язків, спрямовані на безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, падання послуг) та/або організація/ управління такою діяльністю; • поєднання майнових та організаційних елементів;• віддзеркалення в господарських правовідносинах публічних інтересів(держави, суспільства, значних прошарків суспільства, зокрема, споживачів) та приватних інтересів (носіями яких є конкретні суб'єкти господарювання, за винятком державних і комунальних), необхідність їх збалансованого врахування в процесі їх державного (в тому числі нормативно-правового) регулювання; • підстави виникнення, зміни та припинення: юридичні факти, що можуть бути різних видів: часто-густо це і(1) дії чи бездіяльність (як правомірні, так і неправомірні) суб'єктів правовідносин) чи (2) події (стихійне лихо, внаслідок якого було пошкоджено майно підприємця; смерть власника контрольного пакета акцій, який контролював акціонерне товариство, і спадкування таких акцій кількома особами з різними/протилежними інтересами щодо управління набутими в результаті цього корпоративними правами);

Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути

А)господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

А в господарсько-правовій докритні виділяють такі види(Вінник)

Б)За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин;

1) горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні); зазвичай такі відносини виникають при укладенні господарських договорів;

2) вертикальні (відносини виникають між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, що має відповідні важелі та підстави щодо управління та контролю за суб'єктом господарювання); подібні відносини виникають не лише за участю органів держави, що опікуються певною сферою господарського життя (наприклад, холдингової компанії щодо своїх корпоративних/дочірніх підприємств);

В)За галузями економіки та сферами управління, в яких виникають господарські відносини, виділяють такі відносини:

1) в промисловості; 2)в агропромисловому комплексі 3)в галузі транспорту,

4) в капітальному будівництві 5)на ринку цінних паперів 6)у сфері економічної конкуренції 7)антимонопольного регулювання

Г)За критерієм сфери економіки, в якійвиникають господарські правовідносини: 1) державна; 2) комунальна; 3) приватна-колективна)

15. Державне регулювання господарської діяльності: поняття.

Державне регулювання господарської діяльності – це здійснення державою в особі її компетентних органів комплексу економіко-правових, організаційно-правових (управлінських) та юридичних (правових) заходів щодо упорядкування діяльності господарських організацій та фізичних осіб-підприємців з метою реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку шляхом застосування різноманітних засобів і механізмів такого регулювання.

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних державних потреб; держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист майнових прав підприємця.

16. Державне регулювання господарської діяльності: підстави та функції.

Підстави:

Держава є одним суб’єктів макроекономіки, головною функцією якого є організація виробництва суспільних благ. У такій якості вона забезпечує регулювання економіки, визначає умови і правила проведення господарської діяльності, встановлює певні вимоги і обмеження діяльності суб’єктів господарювання, включаючи їх відповідальність за правопорушення у сфері господарювання. Лише держава в особі її органів влади може: – здійснювати економічну і соціальну політику з метою забезпечення інтересів усіх верств населення; – пом’якшувати стихійні процеси ринкової саморегуляції з метою запобігання хаосу в економіці; – стимулювати ринкову економіку, забезпечувати ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і попередженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів; – гарантувати захист внутрішнього ринку.

Підстави впливу держави на господарську діяльність обумовлюються Конст положеннями ст 92 про те що: засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

Встановлюються виключно законами України.

Функції державного регулювання підприємницької діяльності.

Функція організації включає такі види діяльності: 1. Законотворчість2. Створення та забезпечення організаційно правових засад підприємницької діяльності 3. Створення умов функціонування усіх ринкових механізмів: 4. Створення організаційних засад господарської діяльності: 5. Організація боротьби з корупцією, незаконним бізнесом та іншими негативними явищами 6. Організація і фінансування виконавчих органів влади 7. Організація та управління державною власністю

Функція контролю охоплює: 1. Контроль за дотриманням правових норм і законодавства про підприємницьку діяльність: 2. Контроль за розвитком процесів на макроекономічному рівні3. Контроль за розвитком зовнішньоекономічних зв'язків 4. Контроль за виконавчими органами влади

Функція координації передбачає здійснення діяльності, спрямованої на узгодження та об'єднання заходів та засобів регулювання на трьох рівнях: конкурентно-ринковому; приватномонополістичному та державному.

17. Державне регулювання господарської діяльності: форми.

Форма державного впливу на господарську діяльність є зовнішнім виразом дій державних органів, направлених на реалізацію специфічних завдань і функцій у процесі застосування вибраних методів державного впливу на економіку.

Форми регулювання. Основними формами держрегулювання економіки є пряме і опосередковане. Пряме регулювання здійснюється шляхом поширення держ власності (на засоби виробництва, частину національного доходу, фінансово-кредитні інститути та ін.), управління держ підприємствами, а також за допомогою законотворчої та адміністративної діяльності. Поширення державної власності на засоби виробництва відбувається шляхом будівництва нових державних об’єктів, націоналізації, купівлі акцій.

Опосередковане регулювання здійснюється шляхом планування, прогнозування, фінансування, бюджетного регулювання, системи оподаткування, кредитування, грошової політики, політики прискореної амортизації, цінової, промислової, інвестиційної політики, обліку і контролю тощо. Розрізняють також короткотермінове та довготермінове держ регулювання. Короткотермінове регулювання передбачає комплекс антициклічних та антикризових заходів держави, зокрема зміни відсоткової ставки, надання державних субсидій та ін. Довготермінове регулювання здійснюється у формі економічного програмування або прогнозування розвитку господарства загалом чи окремих сфер, регіонів, галузей. При використанні такого способу державного регулювання економіки, як планування, його формами виступають індикативне (рекомендаційне, необов’язкове для виконання) і директивне (обов’язкове для виконання) планування. Аналіз чинного законодавства та узагальнення результатів проведених досліджень дають підстави виділити такі правові форми здійснення державного регулювання економіки:

1. Державне прогнозування та розроблення програм еконо- мічного і соціального розвитку України. Відповідно до ГКУ (ч. 3 ст. 11) основними формами держав- ного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

2. Управління –означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя.

3. Державний нагляд (контроль) – це діяльність уповно важених законом ЦОВВ, їх територіальних органів, ОМС, інших органів у межах повноважень, передбачених законом щодо виявлення та запобігання порушення вимог законодавства суб’єктами госп та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня безпеки для населення, навколишнього природного середовища (суб’єкти зобов’язуються вести фін облік, подавати звітність, проводяться перевірки суб’єктів господарювання).

4. Нормативне регулювання –означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно запроваджується шляхом визначення правового статусу суб’єктів господарювання; правового режиму їхнього майна; пра- вових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за по- рушення у здійсненні господарської діяльності тощо.

5. Також можна виділити такі форми як застосування заходів впливу до правопорушників (матеріальна, кримінальна, адміністративна відповідальність), виділяють ще інформаційне забезпечення суб’єктів госп (можливі й інші класифікації…)

18. Державне регулювання господарської діяльності: методи.

Метод держ регулювання - сукупність передбачених законодавством, способів, прийомів та засобів впливу на поведінку суб’єктів господарювання.

Традиційно в економічній і правовій науках вони є адміністративними та економічними. Адміністративні або прямі методи – це способи впливу, за допомогою яких держава безпосередньо, шляхом обов’язкових приписів, які підлягають виконанню суб’єктами господарювання, досягає необхідного суспільства результату. Вони використовуються для довгострокового регулювання національної економіки. До прямих методів регулювання економіки належать:

1. Прийняття законів та контроль за їх виконанням;

2. Державний контроль над монопольними ринками (здійснюється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізничний транспорт тощо));

3. Державні замовлення, дотації, трансферні платежі, що фінансуються з державного бюджету;

4. Пряме державне регулювання цін;

5. Державна підтримка експорту;

6. Захист від зовнішньої конкуренції;

7. Індикативне планування;

8. Прямі адміністративні заходи державної влади (заборони, дозволи, ліцензії, патенти, державні стандарти тощо).

Економічні або непрямі методи спрямовані на створення державою певних економічних фінансових чи матеріальних стимулів, що впливають на поведінку суб’єктів господарювання й обумовлено цю поведінку. До цих методів належать:

– інструменти податкової політики (податкові ставки і види податків, податкові пільги);

– інструменти грошово-кредитної політики (операції на відкритому ринку, дисконтні ставки, норми обов’язкових резервів, регулювання грошової маси, кредитні пільги);

– інструменти фіскальної політики (регулювання доходів бюджету, структура та обсяг державних витрат);

– інструменти амортизаційної політики (норми амортизації та напрями використання амортизаційного фонду).

Прямі й непрямі методи взаємозв’язані між собою. Деякі автори, Г.Л. Знаменський вважає, що господарська діяльність регулюється з допомогою одного комплексного методу - методу рівного впорядкування всіх учасників господарських відно-син суспільному господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних публічних інтересів і створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання .

19. Державне регулювання господарської діяльності: ліцензування.

Відповідно до ст 12 України, до засобів державного регулювання господарської діяльності, крім інших, передбачених у статті. відносяться в тому числі, ліцензування господарської діяльності.

Ліцензування - засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрямований на забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері ліцензування, захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Відповідно до ст 14 ГКУ ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання.

Щодо видів господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню, то їх перелік визначається в ст 7 ЗУ « Про ліцензування видів господарської діяльності», зокрема до них відносять: банківська діяльність, надання фінансових послуг, професійна діяльність на ринку цінних паперів, діяльність у галузі телебачення і радіомовлення, діяльність у сфері електроенергетики, освітня діяльність закладів освіти; виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, діяльність у сфері телекомунікацій з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про телекомунікації", будівництво об'єктів IV і V категорій складності, виробництво лікарських засобів, тощо.

Формування та реальізацію і реальізацію державної політики у сфері ліцензування здійснюють:Кабінет Міністрів України,спеціально уповноважений орган з питань ліцензування,органи ліцензування, Державна регуляторна служба України-ЦОВВ,який реалізує державну регуляторну політику та політику у сфері нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Ліцензія - запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про рішення органу ліцензування щодо наявності у суб'єкта господарювання права на провадження визначеного ним виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Ліцензія видається на необмежений строк.Форму та зміст ліцензії визначає спеціально уповноважений орган з питань ліцензування.

Для отримання ліцензії здобувач ліцензії подає до органу ліцензування заяву про отримання ліцензії за визначеною ліцензійними умовами формою. Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дня одержання заяви про отримання ліцензії встановлює наявність або відсутність підстав для залишення її без розгляду і в разі їх наявності приймає відповідне рішення.

Після встановлення відсутності підстав для залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду розглядає її та підтвердні документи з метою встановлення відсутності або наявності підстав для відмови у видачі ліцензії шляхом аналізу підтвердних документів та одержання інформації з державних паперових та електронних інформаційних ресурсів. У разі встановлення під час розгляду заяви про отримання ліцензії відсутності підстав для відмови у видачі ліцензії орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії.

За видачу ліцензії справляється разова плата в розмірі одного прожиткового мінімуму, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ліцензія може буті анульована у разі: заява ліцензіата про анулювання власної ліцензії,  припинення юридичної особи,смерть фізичної особи – підприємця, невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов, тощо.

20. Основні засади здійснення державного контролю за діяльністю суб'єктів господарювання.

Державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів,тощо. в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища;

Нормативно-правову основу здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності складають: а) Господарський кодекс України (далі — ГК України); б) Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 р. № 877-У; в) низка спеціальних законів, норми яких регулюють відносини, що виникають під час здійснення заходів валютного контролю, митного контролю, контролю за дотриманням бюджетного і податкового законодавства,тощо

Також, слід зазаначини, що ст 19. “Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю” визначає,щосуб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству, вони підлягають державній реєстрації відповідно до ГК та закону, мають право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та наглядуможуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

1. збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин

2. фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин

3. цін і ціноутворення

4. монополізму та конкуренції

5. земельних відносин

6. виробництва

7. споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

8. зовнішньоекономічної діяльності

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання, відокремлених підрозділів юридичних осіб, виділених на окремий баланс, подання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

Заходи зі здійснення державного нагляду можуть бути планові та позапланові .

Планові заходи здійснюються відповідно до річних планів, що затверджуються органом державного нагляду (контролю) не пізніше 1 грудня року, що передує плановому. Протягом планового періоду здійснення більш як одного планового заходу державного нагляду (контролю) щодо одного суб’єкта господарювання одним і тим самим органом державного нагляду (контролю) не допускається.

Планові заходи здійснюються за умови письмового повідомлення суб’єкта

Проведення позапланових заходів з інших підстав, крім передбачених статтею 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», забороняється.

Підставами для здійснення позапланових заходів є:

• подання суб’єктом   господарювання   письмової   заяви   до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

• виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених у документах   обов’язкової   звітності,     поданих     суб’єктом господарювання;

• перевірка виконання   суб’єктом   господарювання   приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо   усунення порушень вимог законодавства, виданих за результатами проведення планових заходів органом державного нагляду (контролю);

• обґрунтоване звернення фізичної особи про порушення суб’єктом господарювання її законних прав.

Під час проведення позапланового заходу з’ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цього заходу, з обов’язковим зазначенням цих питань у посвідченні (направленні) на проведення державного нагляду (контролю). Суб’єкт господарювання повинен ознайомитися з підставою проведення позапланового заходу з наданням йому копії відповідного документа.

Заходи можуть здійснюватись у таких формах: перевірка інспектування моніторинг, тощо.

1. Господарське законодавство: поняття та ознаки.

Господарське законодавство складає нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

1. Значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативно-правових актів для цього є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і, відповідно, правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

2. Перевага в господарському законодавстві комплексних нормативно-правових актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені до одного предмета правового регулювання - страхування (Закон України "Про страхування"), інвестування (Закон "Про інвестиційну діяльність"), господарських товариств (Закон України "Про господарські товариства") та ін.;

3. Кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки. Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України, є;

1. наявність у господарському законодавстві нормативних актів з різним ступенем адекватності сучасному стану ринкових відносин в Україні.

2. стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлена об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'язаними з запровадженням і розвитком ринкових відносин, а також суб'єктивними причинами (лобіюванням політичними силами прийняття окремих законів без дотримання основних правил юридичної техніки під час їх розробки та прийняття з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересі" тощо).

1. Господарське законодавство: система.

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:

а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація);

б) за предметом правового регулювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - "Нормативно-правове регулювання господарської діяльності". За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з: положень Конституції України, ГК, законів України(Про ліцензування видів господарсь. Діяльності,Про інститут спільного інвестування, Про господарські товариства, Про кооперацію), що регулюють господарські відносини,підзаконні акти(рішення Нац.ком.цінних паперів), указів Президента України, постанови ВРУ( Держ програма приватизації майна державного підприємства), актів Уряду України(Про довірчі товариства), міжнародні договори України, ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської і функціональної діяльності,

Оскільки на сьогодні господарське законодавство України до певної міри кодифіковане, його система визначається структурою Господарського кодексу.Господарський кодекс України (ГК) складається з дев'яти розділів:

Розділ І "Основні засади господарської діяльності"; Розділ II "Суб'єкти господарювання";Розділ III "Майнова основа господарювання"; Розділ IV "Господарські зобов'язання"; Розділ V "Відповідальність за порушення у сфері господарювання" ; Розділ VI "Особл правового регулювання в окремих галузях господарювання"; Розділ VII "Зовнішньоекономічна діяльність"; Розділ VIII "Спеціальні режими господарювання"; Розділ IX “Прикінцеві положення”

Така система господарського законодавства, встановлена ГК.

21. Господарське законодавство: вдосконалення та роль у цьому судової практики.

Причини

1.Наявність у чинному законодавстві численних вад (прогалин, колізій, застарілих та/або неефективних норм)

2.Динамізм відносин у сфері господарювання (змінюваність залежно від появи нових технологій, видів договорів, форм співпраці суб'єктів господарювання, міжнародних зв'язків тощо), а також складність та багатоманітність цих відносин)

3.Глобалізація економічного життя, поширення сфер діяльності транснаціональних компаній та промислово-фінансових груп, міжнародне співробітництво, участь України в міжнародних організаціях економічного спрямування

4.Зміни напрямів економічної політики держави за результатами проведення широкомасштабних експериментів, орієнтування України на вступ до міжнародних союзів економічного спрямування з відмінним віл українського правовим регулюванням господарських відносини

Напрями вдосконалення

1.Вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту.

Цей напрямок передбачає необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин та врегулювання традиційних відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до діючих нормативних актів

2.Вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми.

Цей напрямок передбачає: а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин; 6) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості.в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів господарських відносин)

3.Вдосконалення господарського законодавства щодо його системи.

Цей напрям передбачає: а) вирішення проблем, пов'язаних з прийняттям Господарського та нового Цивільного кодексів; б) інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) в) консолідацію господарського законодавства (прийняття замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських відносин, - одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорій господарських відносин (наприклад, інноваційної діяльності)

4.Гармонізація законодавства України з найкращими міжнародними стандартами регулювання відносин в сферу господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів,тощо.

Значну роль у вдосконаленні господарського законодавства відіграють господарські суди, які в процесі розгляду господарських справ:

• виявляють прогалини, колізії, застарілі норми в чинному господарському законодавстві;

• узагальнюють практику розгляду господарських справ (спорів);

Вищий господарський суд на підставі узагальненої в масштабі України судової практики видає оглядові та інформаційні листи, Пленум Вищого господарського суду України відповідно до закріплених у Закону України "Про судоустрій" повноважень:

а) дає роз'яснення з питань застосування господарськими судами законодавства при вирішенні господарських справ, ; такі роз'яснення враховуються не лише господарськими судами нижчих ланок, а її суб'єктами господарювання, органами господарського керівництва, іншими учасниками господарських правовідносин у правозастосовчій діяльності.

б) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо змін чинного законодавства;

в) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України стосовно відповідності її положенням окремих норм господарського законодавства.

Хоча офіційно судові рішення не є джерелом права, проте вони фактично виконують таку роль у певних випадках.

1. Господарсько-правові норми: поняття, ознаки, види.

Господарсько-правові норми - це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.

Їмвластиві загальні (притаманні для всіх правових норм) і специфічні (видові) ознаки, що віддзеркалюють їх відмінність від норм інших галузей права.

До загальних ознак належать:

1. встановлення господарсько-правових норм компетентними органами

2. офіційний, тобто встановлений законом порядок прийняття таких норм 

3. фіксація таких норм у спеціальних правових документах

4. адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб - усім потенційним чи зареєстрованим суб'єктам господарювання чи певної організаційно-правової форми

Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що виокремлює їх від норм інших галузей права, як зміст: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, управління такою діяльністю).

Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на: норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція) і норми з неповною структурою.

 Види:

1. Норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК,тощо)

2. Норми-визначення - норми, що містять визначення термінів, які використовуються у певному акті законодавства.

3. Норми-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), заборона здійснювати підприємницьку діяльність, що підлягає ліцензуванню та патентуванню без отримання відповідно - ліцензії чи патенту )

4. Техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо)

5. Компетенційні норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету "Про Антимонопольний комітет України", Національного банку України - "Про Національний банк України та ін.);

1. Суб'єкти господарського права: поняття та ознаки.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно із ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Поняття учасник ширше ніж поняття субєкт. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

1. безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг) або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам, а також господарським міністерствам та відомствам;

2. створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду, організаційно-правової форми, виду діяльності; набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов'язується з їх державною реєстрацією;

3. наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності, праві повного господарського відання, праві оперативного управління, праві користування, праві оперативно-господарського використання;

4. наявність господарської правосуб'єктності(господарська компетенція:загальна та спеціальна), тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати права та обов'язки, право на захист інтересів, відповідальність за порушення); обсяг правосуб'єктності фіксується в законі та в їх установчих документах.

5. Відповідальність у межах майна, що закріплена за ним, крім випадків, якщо він не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення або, що нлежне виконнаня зобовязання виявилось немоливим у наслідок дії непереборної сили

Таким чином, суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і і володіють господарськоюправосуб'єктністю.

22. Суб'єкти господарського права: класифікація.

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні, тому їх класифікують, тобто поділяють на групи.

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивіду альні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки та ін.);

• суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові компанії, власники майна підприємств, Національний депозитарій України).

Залежно від форм власності, та базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права. До перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства. До других (комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До третіх (колективних) - господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями До четвертих (приватних) - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До п'ятих (змішаних) - орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

23. Суб'єкти господарського права: фізичні особи-підприємці.

Фізична особа підприємець- фізична особа з повною цивільною дієздатністью, яка здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстації в порядку встановленому зу”Про державно реєстрацію юрид ості, ФОП та громадських формувань. У такому випадку фіз особа визнається субєктом господарювання і здійснює підприємницьку діяльність без статусу юр особи.

Разом з тим згідно з ч. 3 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає вести підприємницьку діяльність.

ст 51 цк: до підприємницької діяльності фіз осіб - підприємців застосовуються НПА , що регулюють підпр діяль юр осіб.

Слід звернути увагу на той факт, що в ГК фізична особа — суб’єкт господарювання визначається як «громадянин-підприємець», а в ЦК використовується інший термін — «фізична особа — підприємець».

Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарювання присвячена ст. 128 ГК, що називається "Громадянин у сфері господарювання ".

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК, ст 52 ЦК).

Підприємницька діяльність громадянина може здійснюватися у різних варіантах:

- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб'єктом підприємництва (господарювання) - приватне підприємство, створене громадянином, чи він сам?)

- із залученням або без залучення найманої праці (наприклад, громадянин може здійснювати управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);

- самостійно або спільно з іншими особами. 

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-підприємець зобов'язаний:

1. у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

2. повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3. додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

4. не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

5. вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

Громадянин-підприємець зобов'язаний забезпечувати соціальних гарантій найманих працівників і не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права й інтереси громадян тощо.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Таким чином, з проведеного аналізу норм гк і цк, можна зробити висновок, що ФОП вуще поняття за поняття громадянин-підприємець, адже для набуття статусу ФОП необхідна держ реєстрація.

1. Суб'єкти господарського права: співвідношення із категорією учасників господарських відносин.

Згідно із ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Поняття учасник ширше ніж поняття субєкт. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

1. безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг) або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам, а також господарським міністерствам та відомствам;

2. створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду, організаційно-правової форми, виду діяльності; набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов'язується з їх державною реєстрацією;

3. наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності, праві повного господарського відання, праві оперативного управління, праві користування, праві оперативно-господарського використання;

4. наявність господарської правосуб'єктності(господарська компетенція:загальна та спеціальна), тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати права та обов'язки, право на захист інтересів, відповідальність за порушення); обсяг правосуб'єктності фіксується в законі та в їх установчих документах.

5. Відповідальність у межах майна, що закріплена за ним, крім випадків, якщо він не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення або, що нлежне виконнаня зобовязання виявилось немоливим у наслідок дії непереборної сили

Таким чином, суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і і володіють господарською правосуб'єктністю.

24. Суб'єкти господарського права: господарські організації.

Господарська організація - це об'єднання фізичних або юридичних осіб, що наділені організаційною єдністю і створені в установленому законодавством порядку, які або безпосередньо здійснюють господарську діяльність, або управляють цією діяльністю, мають необхідне для цього майно і володіють господарською компетенцією.

Господарська організація підлягає державній реєстрації як юридична особа.

Господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (п.1, ч.2, ст.55 ГКУ).

ГК відносить господарські організаціїї- юр.особи до субєктів господарювання.

Господарські організації реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Господарські організації діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.Суб'єкти господарювання, (господарські організації - юридичні особи), мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи, проте інформація про них підлягає внесенню до роєстру

Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, яких важко відмести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)"; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та, відповідно, не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. "Про особисте селянське господарство").

Ознаки

Наведене вище дає змогу виділити наступні ознаки господарської організації:

• по-перше, вона є учасником господарських відносин;

• по-друге, вона безпосередньо здійснює господарську діяльність;

• по-третє, вона наділена господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків.

• по-четверте, вона має відокремлене від інших суб'єктів (у тому числі і від власника) майно;

• по-п'яте, вона несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

• Наявність установчих документів( статут та засновницький договір, меморандум)

Порядок створення

Ст. 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в тому числі правову підставу, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні шляхи (способи) створення - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділ, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України "Про захист економічної конкуренції").

1. Суб'єкти господарського права: структурні та відокремлені підрозділи господарських організацій.

Філії та представництва можуть діяти тільки на підставі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації. Поняття філії та представництва визначено в ст. 95 ЦК. Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Для здійснення діяльності керівники філій і представництв наділяються генеральною (загальною) довіреністю, згідно з якою вони мають право укладати угоди від імені юридичної особи, що створила їх, у межах наданих їм повноважень.

Варто зазначити про схожості та відмінності між філією та представництвом. Основними спільними рисами є наступні: а) відокремлений підрозділ юридичної особи; б) розташований поза місцем знаходженням юридичної особи, яка їх відкрила; в) відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ); г) наділяються майном юридичної особи, що їх створила; ґ) діють на підставі положення, затвердженого юридичною особою, що їх створила; д) інформація про філії та представництва повинна бути зазначена в установчих документах юридичної особи тощо. Відмінності між філіями та представництвами чітко простежуються в обсязі їх повноважень. Філія здійснює всі або частину функцій юридичної особи : філія може об’єднувати структурні підрозділи юридичної особи (цехи, дільниці тощо), що виготовляють продукцію, надають послуги тощо. В той час, представництво, як відокремлений підрозділ, здійснює захист та представництво інтересів юридичної особи, зокрема, організовуючи ведення переддоговірної та договірної роботи, налагоджуючи партнерські зв’язки тощо. Проте, відразу потрібно відмітити, що філії чи представництва не створюються як юридичні особи, і тому не можуть самостійно нести відповідальність за свої зобов’язання. Тому слід мати на увазі, що стороною в справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. Незважаючи на значну подібність, філії і представництва мають істотні відмінності за характером виконуваних ними дій (функцій). Різниця між філією та представництвом полягає в наступному: Філія має більш широкі функції, зокрема, може займатися фінансово-господарською діяльністю Філія має більший термін акредитації, на відміну від представництва Існують деякі види ліцензій, які представництво отримати не в змозі.

25. Суб'єкти господарювання: поняття та способи створення.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

2. Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Способи створення господарські організацій

Юридичні особи створюються у порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та їх засновників, традиційно вирізняють такі способи утворення юридичної особи:розпорядчий;нормативно-явочний;дозвільний; договірний.

Стаття 56 ГК визначає способи утворення суб'єкта господарювання:

А) шляхом примусовогоподілу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так, примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішенням про примусовий поділ визначається строк утворення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців;

Б) Суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом.

А також шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання та шляхом заснування нової господарської організації

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, громадських формувань".

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

• обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його діяльності;

• прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту;

• формування органів управління, визначення в установчому документі меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, засновницького договору або статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. Установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

1. Суб'єкти господарювання: державна реєстрація.

ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, п.4 ст.1: Державна реєстрація суб'єктів господарювання – це офіційне визнання шляхом засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;

Проведення державної реєстрації відбувається наступним чином:

Подання документів для державної реєстрації. Документи для державної реєстрації можуть подаватися у паперовій або електронній формі. У паперовій формі документи подаються особисто заявником або поштовим відправленням. Документи в електронній формі подаються заявником через портал електронних сервісів у порядку, визначеному Міністерством юстиції України в Порядку державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи. Документи мають бути викладені державною мовою та додатково, за бажанням заявника, - іншою мовою (крім заяви про державну реєстрацію). Текст документів має бути написаний розбірливо (машинодруком або від руки друкованими літерами). Документи в електронній формі мають бути оформлені згідно з вимогами, визначеними законодавством.

Рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, що подається для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, викладається у письмовій формі, прошивається, пронумеровується та підписується засновниками (учасниками), уповноваженими ними особами або головою та секретарем загальних зборів (у разі прийняття такого рішення загальними зборами). Справжність підписів на такому рішенні нотаріально засвідчується, крім випадків, передбачених законом.

Для державної реєстрації створення юридичної особи (у тому числі в результаті виділу, злиття, перетворення, поділу подаються такі документи:

1) заявапро державну реєстрацію створення юридичної особи. У заяві про державну реєстрацію створення юридичної особи, утвореної в результаті поділу, додатково зазначаються відомості про відокремлені підрозділи в частині їх належності до юридичної особи - правонаступника; 2) заява про обрання юридичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість, та/або заява про включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій за формами, затвердженими відповідно до законодавства, - за бажанням заявника; 2-¹) примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) рішеннязасновників, а у випадках, передбачених законом, - рішення відповідного державного органу, про створення юридичної особи; 3) установчий документ юридичної особи - у разі створення юридичної особи на підставі власного установчого документа; 4) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) передавального акта - у разі створення юридичної особи в результаті перетворення або злиття; 5) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) розподільчого балансу - у разі створення юридичної особи в результаті поділу або виділу; 6) документи для державної реєстрації змін про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, визначені частиною четвертою цієї статті, - у разі створення юридичної особи в результаті виділу;

Документи, що подаються заявником для державної реєстрації фізичної особи – підприємця

1. Для державної реєстрації фізичної особи підприємцем подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію фізичної особи підприємцем; 2) заява про обрання фізичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної податкової і митної політики, - за бажанням заявника; 3) нотаріально засвідчена письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника чи органу опіки та піклування - для фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю, але не має повної цивільної дієздатності.

Підставами длявідмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця є: невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, відомостям, які зазначені у документах, поданих для проведення державної реєстрації; наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, що встановлені законом, стосовно фізичної особи, яка має намір стати підприємцем; наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем. Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця з інших підстав не допускається.

26. Суб'єкти господарювання: порядок і основні етапи створення.

Порядок

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом:

1) заснування нового суб'єкта господарювання;

2) реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства;

3) примусовогоподілу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Етапи державної реєстрації відповідно до загального порядку (Закону України " Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"):

Виділяють такі етапи процесу створення суб’єкта господарювання :

1)Прийняття рішення про створення та розробка установчих документів

Суб'єкт господарювання створюється і повинен діяти на підставі установчихдокументів, які мають відповідати установленим вимогам (ст.. 57 ГК). Спеціальні вимоги до них передбачені в законах України, а саме: "Про страхування" (статті 2, 30, 31), "Про банки і банківську діяльність" (статті 17, 18, 22), "Про цінні папери і фондовий ринок" (ст. 22) тощо.

Загальні вимоги до установчих документів встановлюють: по-перше, види установчих документів: або засновницький договір, або статус, по-друге, зміст установчих документів - це найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом; по-третє, спеціальнівимоги до засновницького договору, в якому засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. При цьому статут або положення затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

2)Організація та формування майнової бази. Створення рахунку в банку, а також передання майнової бази на рахунок суб'єка господарювання.

3)Організація та проведення установчих зборів. Даним етапом затверджуємо установчі документи.

4)Державна реєстрація створеного суб'єкта.

5)Отримання необхідних дозволів для здійснення підприємницької діяльності дозволів (ліцензій, патентів), якщо закон вимагає їх наявності, відповідно до встановленого порядку (згідно із законами "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про патентування окремих видів підприємницької діяльності") Однією з головних умов здійснення господарської діяльності є державне підтвердження законності входження суб'єктів до сфери господарського обігу. Процедура легітимації, тобто визнання державою відповідного статусу суб'єкта, включає такі елементи, як обов'язкова державна реєстрація, внаслідок чого виникає загальна компетенція, а також ліцензування та патентування, що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарювання та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, унаслідок чого виникає спеціальна правосуб'єктність. Без легітимації правомірна участь суб'єктів господарювання в економічному обігу неможлива.

6)У разі необхідності - найом необхідних працівників, оренда приміщення (місця на ринку), устаткування (обладнання), укладення договорів

27. Суб'єкти господарювання: поняття припинення.

Субєкт господарювання визнається таким, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про його припинення. Таким чином, з моменту припинення субєкта господарювання він перестає існувати в якості субєкта господ правовідносин.

Припинення таких субєктів як юридичні особи та фіз осіб підприємців відбкваєтся у різний стпосіб.

ФОП припиняється:

• прийняття ФОП рішення про припинення діяльності;

• смерті ФОП;

• постановлення судового рішення про оголошення фізособи померлою або визнання безвісно відсутньою;

• постановлення судового рішення про визнання фізособи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

• постановлення судового рішення про припинення діяльності ФОП.(у тому числі у разі банкруцтва)

Припинення юридичної особи

Суб'єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК та іншими законами, - за рішенням суду. Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення суб'єкта господарювання є ініціатива власника цього суб'єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб'єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Примусово суб'єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:

• визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;

• провадження суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам або такої, що заборонена законом;

• невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи вимогам закону;

• неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

• наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність суб'єкта господарювання - юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Суб'єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб'єкта господарювання одного або більше нових суб'єктів господарювання. У разі реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а суб'єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні прана і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну) і. відповідно, зміну організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовувався в процесах корпоративні і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва.

А)за власною ініціативою засновників;

Б)у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

В)у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

Г)у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

1. Суб'єкти господарювання: черговість задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації.

Майнові претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону. Так, залежно від підстав ліквідації суб'єкта господарювання встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.

Якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Звичайна черговість - це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

1. у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2. У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3. у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4. у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. З ст. 112 ЦК). Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно (ч. 4 ст. 112 ЦК)

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

1. Суб'єкти господарювання: мета, види та форми припинення.

Мета

Припинення субєкта господарювання може як мати мету, так і просто обумовлюватися певними фактичними підставами. Підставами припинення субєкта господарювання є певні фактичні обставини, з якими закон пов'язує припинення його діяльності. Вони установлюються як законодавством, так і установчими документами суб'єкта господарювання.Підстави примусового припинення передбачає кримінальне законодавство, законодавство про банкрутство, про охорону навколишнього природного середовища тощо. Таким чином, заходи примусового припинення юр особи за судовим рішенням мають на меті припинення правопорушень з боку субєкта господарювання, також, субєкт може бути припинений в разі якщо досягається мета його створення, закінчується термін на який цей субєкт створений, тобото зникає першочергова мета створення.

Форми припинення та види припинення

Інує дві правові форми припинення суб'єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію, а також два види припинення: добровільно та примусово.

Суб'єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК та іншими законами, - за рішенням суду. Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення суб'єкта господарювання є ініціатива власника цього суб'єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб'єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Примусово суб'єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:

• визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом;

• провадження суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам або такої, що заборонена законом;

• невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи вимогам закону;

• неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

• наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність суб'єкта господарювання - юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Крім того, згідно з Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань" суб'єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб'єкта господарювання одного або більше нових суб'єктів господарювання. У разі реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а суб'єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) розподільчий баланс. Згідно з цим актом частини майна та відповідні прана і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення організаційно правової форми в іншу.При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва.

• за власною ініціативою засновників;

• у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

• у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

• у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

1. Підприємство: поняття та ознаки.

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.(ст.62 ГК).

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов'язки.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Ознаки:

1)Статус юридичної особи. Підприємство є юридичною особою. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб;

2)Самостійність. П-во - самостійний суб'єкт господарювання;

3)Організаційна єдність. Підприємство — це відповідним чином організована господарська діяльність із певною структурою управління і визначеними принципами внутрішньої побудови;

4)Відокремлення майна. Підприємство зобов'язане мати відокремлене майно у своїй власності, господарському віданні або оперативному управлінні. Наявність такого забезпечує матеріально-технічну можливість роботи підприємства, його економічну самостійність, а також надійність (ліквідність). П-во має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки;

5)Майнова відповідальність. Підприємство несе юридичну та економічну відповідальність за своїми обов'язками перед постачальниками, споживачами і державою;

6)До того ж підприємство має право від свого імені й у власних інтересах звертатися до суду із позовами, вимагати відшкодування своїх збитків, якщо вони заподіяні іншим підприємством, або скасування рішень державних органів влади у разі їх незаконного характеру;

7)Підприємству необхідно мати власне найменування, яке вказує його організаційно-правову форму, характер діяльності.

• Підприємству як юридичній особі необхідно вказувати місцезнаходження, залежно від місця його державної реєстрації, якщо в установчих документах даної юридичної особи не встановлено інше.

1. Підприємство: види та організаційно-правові форми.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи [3, ст. 63].

• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

Комунальне унітарне підприємство - підприємство, утворене компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління/ Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство [3, ст. 78].

• державне підприємство, що діє на основі державної власності;

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні.

Державне комерційне підприємство - суб'єкт підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном [3, ст. 63, 73, 74].

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

• спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО - форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства [22, ст. 1].

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні.

КАЗЕННЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, створене за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства [3, ст. 76].

КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади .

Комунальне унітарне підприємство - підприємство, утворене компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство

ДОЧІРНЄ ПІДПРИЄМСТВО - підприємство, єдиним засновником якого є інше підприємство (підприємство, залежне від іншого) [3, ст. 63, 126].

ІНОЗЕМНЕ ПІДПРИЄМСТВО - унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави [3, ст. 117].

ПІДПРИЄМСТВО ОБ'ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН (релігійної організації, профспілки) - унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян, релігійної організації або профспілки для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань. Засновником такого підприємства є відповідне об'єднання громадян, релігійна організація, профспілка, що має статус юридичної особи, а також їх об'єднання (спілки) у разі, якщо їх статутом передбачено право заснування підприємств [ГКУ, ст. 112].

ПІДПРИЄМСТВО СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ - унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань) [3, ст. 111].

ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО

Корпоративними підприємствами є господарські товариства.(АТ у формі ПрАТ і ПАТ, держ акціон компанія(товариство)ТОВ,ТДВ,повне і командитне.

Також,корпоративними є кооперативні підприємства, до них належать :виробничі,обслуговуючі та споживчі,які можуть бути за напрямами: житлово-будів., гаражними, садовими,с-г,також окремою організ прав формою є кооперативний банк

1. Підприємство: правове становище підприємств державної форми власності.

Підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством (ст. 62 ГК).

Державне підприємство діє на основі державної форми власності.

Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 - щодо державних комерційних та казенних підприємств, статті 167-172 - щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств та участі в так званих змішаних товариствах - за участю суб'єктів різних форм власності).

ГК називає два види державних унітарних підприємств — комерційні та казенні. Відмінність між ними у тому, що державні комерційні підприємства володіють, користуються і розпоряджаються майном на основі права господарського відання, а казенні підприємства — на основі права оперативного управління. А перебуває майно в обох випадках у державній власності.

Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в ст. 73 Господарського кодексу України.

Як встановлено ст. 74 ГК, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном.

Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ст. 191 ЦК).

Казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємств.

В Україні сьогодні також діють і державні підприємства корпоративного типу. До цієї категорії державних підприємств, з огляду на положення ЦК та ГК, відносяться державні акціонерні товариства, 100% акцій яких перебуває у державній власності. Однак чіткому визначенню правового статусу таких підприємств заважає відсутність належного законодавчого регулювання порядку їх створення та управління.

Підприємства, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів, входять до державного сектору економіки, але не є підприємствами державної форми власності.

Щодо правочинів, які вчиняє держ унітарне підприємство ГК встановлює певні обмеження , а саме:

1) щодо правочинів із заінтересованістю

2) щодо значних господарських зобов'язань ( якщо вартість предмета зобов'язання становить від 10-25% вартості активів держ підприємства треба згода наглядової ради чи держ органу , до сфери упр якого належить підприємство ; а якщо вартість предмета зобов'язання перевищує 25%- дозвіл держ органу , до сфери упр якого належить підприємство)

3) обмеження щодо відчудження майна( основних активів)

Ще одним видом підприємств заснованих на держ власності є корпоратизовані державні підпр ( державні акціонерні компанії ( товариства), де власність держ перевищує 50% чи становить величину , яка забезп державі право вирішального впливу).

28. Підприємство: правове становище підприємств комунальної форми власності.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал у своїх власних інтересах. Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК, згідно з якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Дві спеціальних вимоги пред'являються до найменування комунального унітарного підприємства: по-перше, воно повинно вказувати, що таке підприємство є комунальним, по-друге, містити вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Відповідальність комунального унітарного підприємства за його зобов'язаннями настає за загальними правилами відповідальності, установленої для юридичної особи. Це підприємство не відповідає за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Відповідно ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Таким чином, на відміну від державного унітарного підприємства, комунальне унітарне підприємство засноване на комунальній власності, тому утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і, відповідно, входить до сфери управління цього органу.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про публічні закупівлі".

Органи управління КП: керівник підприємства, який призначається (обирається) органом, до сфери управління якого належить підприємство, або наглядовою радою цього підприємства (у разі її утворення) і є підзвітним органу, який його призначив (обрав);

наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної статутом підприємства та законом, контролює і спрямовує діяльність керівника підприємства.

Наглядова рада комунального унітарного підприємства утворюється за рішенням органу, до сфери управління якого належить комунальне унітарне підприємство. Критерії, відповідно до яких утворення наглядової ради комунального унітарного підприємства є обов’язковим, а також порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради та її комітетів, порядок призначення членів наглядової ради затверджуються рішенням відповідної місцевої ради.

ГК встановлює КП щодо обовязкового оприлюднення інформації.

Також, слід зазаначити, що комунальне-некомерційне підприємсво не може бути визнане банкрутом, бо згідно ГК банкрутом визнається виключно субєкт підприємництва,

29. Підприємство: правове становище підприємств колективної форми власності.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника.

Підприємства колективної власності засновані на власності їх трудових колективів.

Підприємствами колективної власності є:

- виробничі кооперативи;

-підприємства споживчої кооперації

- підприємства громадських і релігійних організацій;

- інші підприємства, передбачені законом.

Діяльність кооперативів регулюється ЗУ "Про кооперацію", де кооператив визначений як юридична особа, утворена фізичними і юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської або іншої діяльності в цілях задоволення своїх економічних, соціальних і інших потреб на принципах самоврядування.

Виробничий кооператив є юридичною особою та діє на основі статуту.

Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Пайовий фонд - фонд кооперативу, що формується з пайових внесків членів кооперативу при створенні кооперативу, та є одним з джерел формування майна кооперативу. Неподільний фонд - обов'язковий фонд, що формується за рахунок вступних внесків і відрахувань від доходу кооперативу та не підлягає розподілу між пайовиками.

Держава не відповідає за зобов'язаннями кооперативних організацій, а кооперативні організації не відповідають за зобов'язаннями держави. Забороняється втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування у фінансово-господарську та іншу діяльність кооперативних організацій, окрім випадків, прямо передбачених законом.

Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, що належить йому. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі не менше їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачений законом або статутом кооперативу.

Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.

Згідно зі ст. 112 ГК України підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК України.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. При цьому, для політ. партій та створених ними юр. осіб встановлені законом певні обмеження щодо створюваних ними підприємств.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

30. Підприємство: правове становище підприємств приватної форми власності.

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, є підприємства які функціонують наприватної власності. Такі підприємсва можуть бути як унітарними(застновані однією особою) так і корпоративними( декількома фіз та юр особами) таким чином, на базі приватної власності можуть бути засновані підприємства в таких організац правових формах: фермерське господарство, приватне підприємсво, іноземне підприємство, підпр з іноз інвестиціями, амі види госп товариств(ТДА,ТОВ,АТ).

ГК визначає таку окрему організ правову форму, як приватне підприємство.

Так, відповідно до ст. 113 ГК, приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їхньої) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК, порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається Господарським Кодексом (загальні положення щодо підприємств - статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство відрізняється від інших госп товариств, тип що воно завжди засновано на приватній власності, у той час, коли АТ може бути засноване і на інших видах власності( державна та комунальна)

31. Підприємство: правове становище казенних підприємств.

Казенне підприємство - це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких: - законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;(впк,обіг наркотичних засобів, психотропних речовин,діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв,тощо відповідно до єдиної чинної статті зу про підприємництво,який нечинний) - основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; - за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; - переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; - приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова “казенне підприємство”.

Статус юридичної особи, яким володіє казенне підприємство, дає йому можливість самостійно брати участь у господарському обігу від свого імені, нести самостійну майнову відповідальність, мати поточні та інші рахунки в банку і печатку. Установчим документом казенного підприємства є статут.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, у сферу управління якого воно входить.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємств.

32. Підприємство: унітарне, корпоративне.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють такі підприємства:

- унітарні;

- корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК).

Унітарними є державні та комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об'єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства (ч. 5 ст. 63 ГК).

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

33. Приватні підприємства.

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Порядок організації та діяльності таких підприємств регламентується ГК та іншими законами (ст. 113 ГК).

Визначення «приватне», крім форми власності, виявляє головну особливість правового становища підприємства цієї організаційної форми. Згідно із законодавством власник у цьому випадку є водночас підприємцем, власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів — праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.

При утворенні приватного підприємства його майно формується на основі майна, що передається власником на баланс підприємства. Законодавством не встановлено мінімального розміру статутного фонду приватного підприємства.

Джерелами формування майна приватного підприємства є:

• грошові й матеріальні внески засновника;

• доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;

• доходи від цінних паперів, кредити банків та інших кредиторів;

• придбання майна інших підприємств і організацій;

• безплатні або доброчинні внески, пожертвування організацій, підприємств, громадян та інші джерела, не заборонені законом.

Функціонування приватного підприємства, здійснення ним підприємницької діяльності розпочинаються після державної реєстрації у встановленому законом порядку. Підприємство діє на підставі статуту, затвердженого власником майна.

Створення приватних підприємств дозволяє власнику самостійно приймати рішення з питань діяльності підприємства та нести відповідальність за наслідки такої діяльності, що дає можливість оперативно й ефективно керувати підприємством.

1. Підприємство: особливості правового становища підприємств за участю іноземного інвестора, асоційованих підприємств.

Підприємство, створене відповідно до вимог ГК України, в статутному капіталі якого не менш як 10 % становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземні інвестори - суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України. До них відносять юр. осіб, створених за законодавством інших держав, фіз. осіб-іноземців та осіб без громадянства, які не мають постійного місця проживання на т-торії України, іноземні держави, міжнародні організації та інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, визнані нашим законодавством.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки (ст. 116 ГК).

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються Господарським кодексом (ст. 390-400 ГК), ЗУ «Про режим іноземного інвестування в Україні», іншими законодавчими актами.

Так, іноземні інвестори мають право на створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юр. осіб, а також право на придбання у власність діючих підприємств.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юр. осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб (ст. 117 ГК).

Іноземне підприємство створюється за законодавством України. Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи іноземних підприємств на т-торії України створюються за законодавством інших держав, однак діють відповідно до законодавства України.

Асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб'єктів господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні (інакше кажучи, це відносини контролю, вирішального і простого впливу одного підприємства на прийняття рішення залежним).

Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність – це можливість одного підприємства блокувати прийняття рішень іншим. Така можливість є ситуативною.

Вирішальна залежність – це відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства у статутному капіталі та/або органах іншого підприємства (напр., володіння контрольним пакетом акцій). В даному випадку можливість контролю над прийняттям рішень є абсолютною.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.

34. Господарські товариства: поняття та ознаки.

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило). Господарські товариства є юридичними особами.

Господарським товариством- є юр. особа статутний сткладений капітал якої поділений на частки між між учасниками( ЦК)

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), ЗУ «Про господарські товариства».ЗУ «Про АТ»

Характерні риси:

- господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);( крім ТОВ яке засноване однією основою)

- наявність статусу юридичної особи;

- основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;

- корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів);

- подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;

- наявність органів управління( крім повного товариства і командитного)

- можливість для засновників вибору форми товариства, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство;( форма товариства може залежати від предмету діяльності, ломбардна діяльність здійснюється лише у формі повного товариства, страховиками не можуть бути ТОВ)

- наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

35. Господарські товариства: види.

ГК України, ЦК та ЗУ “Про господарські товариства” називають п'ять видів господарських товариств: повні товариства, командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.

Публічне АТ - вид акціонерного товариства, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі- продажу на біржах

Приватне АТ- вид акціонерного товариства, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржах

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

При цьому, ГК передбачає, що учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Серед зазначених видів найбільш розповсюдженими в підприємницькій практиці України є акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

36. Господарські товариства: особливості правового становища повного товариства.

Повним товариством згідно з ч. 5 ст. 80 ГК визнається таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору (статуту цей вид товариства не має). Засновницький договір повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Основні риси:

• різновид господарського товариства;

• підприємницьку діяльність повне товариство безпосередньо не здійснює;  від імені повного товариства підприємницьку діяльність здійснюють його учасники, отже стороною договорів, які укладаються учасниками повних товариств, є такі товариства;

• спеціальне регулювання: ГК України (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74);

• відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;

• відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;

• можливість використання таких схем ведення справ: а) ведення справ здійснюється спільно всіма учасниками ; б) ведення справ доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення; У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

• повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);

• додаткова солідарна відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

• Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

• обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б) правонаступництва у зв'язку з реорганізацією учасника - юридичної особи або спадкуванням у разі смерті учасника - фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників; в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці — якщо товариство було створене на невизначений строк, і лише за наявності поважних причин,— якщо товариство було створене на визначений строк; г) виключення учасника з повного товариства, що може мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов'язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) вибуття учасника з незалежних від нього причин (смерті чи визнання померлим учасника - фізичної особи; реорганізації та ліквідації учасника - юридичної особи; визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні товариства);

• вимога до учасників товариства — наявність статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК України). Тому під час нотаріального посвідчення засновницького договору повного товариства його учасники – фізичні особи мають надати свідоцтво про їх державну реєстрацію як суб’єктів підприємництва.;

• законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством;

• додаткові підстави ліквідації ПТ як юридичної особи: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з цього моменту ПТ не перетворюється в інше господарське товариство, що може функціонувати у складі однієї особи.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Учасники повного товариства не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати правочини, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності.

На практиці попит на такий вид організаційно-правової форми, як повне товариство, пояснюється вимогою законодавця щодо проведення ломбардних операцій, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами або повними товариствами. Згідно з вимогами Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» інформація про повне товариство, що здійснює відповідні операції, вноситься до Державного реєстру фінансових установ.

1. Господарські товариства: особливості правового становища командитного товариства.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності товариства

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства

Найменування командитного товариства повинно містити імена (найменування) всіх повних його учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слів "командитне товариство".

Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

Основні риси:

• різновид господарського товариства;

• наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;

• установчим документом є засновницький договір

• відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками;

• порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;

• можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність) командитного товариства:

• зобов'язані брати майнову і персональну участь у командитному товаристві;

• управляють справами товариства; Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюється ним самостійно.

• несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

мають права і обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством;

- якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи декільком повним учасникам,- які діють на підставі доручення, підписаного рештою учасників.

Вкладники командитного товариства:

Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими засновницьким договором.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі.

Вкладник командитного товариства має право:

а) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

б) діяти від імені товариства в разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

в) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень цього Закону.

Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

г) вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;

д) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

е) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

є) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.

Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.

1. Господарські товариства: особливості правового становища товариства з додатковою відповідальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

1. Господарські товариства: особливості правового становища товариства з обмеженою відповідальністю.

Одним із найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 100 осіб.

Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

Основні риси:

• різновид господарського товариства;

• спеціальне регулювання: ГК України, ЦК України, Закон «Про господарські товариства»,

• наявність статусу юридичної особи;

• поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

• відповідальність товариства за власними зобов'язаннями усім своїм майном;

• відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;

• наявність у учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;

• наявність органів товариства, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищий орган - збори учасників, виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор, контрольний - ревізійна комісія (ревізор);

• зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учасникові (учасникам) або третій особі; в) спадкування частки учасника - фізичної особи або правонаступництва учасника - юридичної особи; г) виходу учасника з товариства;

• припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника - фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника - юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасникові з товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д) звернення стягнення на частку учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.

Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному капіталі.

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контролюючих органів;

5) затвердження річних звітів і бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7) виключення учасника із товариства;

8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

З питань визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту товариства, виключення учасника з товариства, рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів учасників товариства. З решти питань рішення приймається простою більшістю голосів. Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності понад 60% голосів.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше 2-х разів на рік. Позачергові збори учасників скликаються головою товариства за наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного зменшення статутного фонду.

Виконавчим органом є дирекція (колегіальний орган) на чолі з генеральним директором чи директор (одноособовий орган). Членами виконавчого органу можуть бути особи, які не належать до учасників товариства. Дирекція підзвітна зборам учасників і повинна організовувати виконання їх рішень.

Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3-х осіб.

1. Господарські товариства: особливості правового становища акціонерного товариства.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний (складений) капітал акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

Правовий статус акціонерного товариства має певні особливості, зумовлені тим, що:

1)статутний капітал акціонерного товариства має акціонерну природу, тобто утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства.

2) лише акціонерне товариство має публічний статус емітента таких цінних паперів, як акції. Акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Шляхом емісії і розміщення акцій акціонерне товариство формує статутний капітал, а шляхом розміщення додаткових акцій - збільшує його, якщо це необхідно. Акції публічного акціонерного товариства продаються і купуються виключно на фондовій біржі, на якій акціонерне товариство пройшло процедуру лістингу (включення цінних паперів до реєстру організатора торгівлі та здійснення контролю за відповідністю цінних паперів і емітента умовам та вимогам, установленим у правилах організатора торгівлі), а акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону;

3) фізичні і юридичні особинабувають статусу акціонерів.

Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства.

Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій, а приватне - тільки приватне розміщення. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі - про зміну типу товариства - з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства

37. Суб'єкти організаційно-господарських повноважень: поняття та види.

Однією з категорій суб'єктів господарських правовідносин нарівні з суб'єктами господарювання є суб'єкти організаційно-господарських повноважень. Це особи, які мають повноваження щодо організації господарської діяльності, управління іншими суб'єктами та/або контролю за їх діяльністю.

Розрізняють юридичні та фактичні підстави виникнення таких повноважень.

Класифікацію суб'єктів організаційно-господарських повноважень можна здійснювати за різними критеріями:

За формами власності:

1) державні (Кабінет Міністрів України, господарські та функціональні міністерства та відомства, державні господарські об'єднання та державні холдингові компанії);

2) комунальні (органи місцевого самоврядування, їх виконкоми, управління, комунальні господарські об'єднання);

3) приватно-колективні (добровільні господарські об'єднання, холдингові компанії, громадяни та організації, що володіють контрольними пакетами акцій, відповідною часткою в манні господарських організації"!, відповідною кількістю голосів на загальних зборах або в інший спосіб контролюють інший суб'єкт господарювання/господарську організацію).

За фактичними підставами виникнення розрізняють суб'єктів, організаційно-господарські повноваження яких ґрунтуються на:

1) відносинах власності (материнське підприємство щодо дочірнього);

2) інших відносинах контролю-підпорядкування (холдингова компанія щодо своїх корпоративних підприємств; власник контрольного пакету акцій або відповідної частки у статутному капіталі/складеному майні господарської організації корпоративного типу щодо останньої);

3) делегуванні організаційно-господарських повноважень (добровільні господарські об'єднання, яким організаційно-господарські повноваження делегують підприємства-учасники; головне підприємство промислово-фінансової групи, що діє в інтересах групи відповідно до укладеної між її учасниками генеральної угоди, та ін.),

За юридичними підставами виникнення:

1) суб'єкти, господарсько-організаційні повноваження яких виникають та підставі закону (Кабінет Міністрів України, господарські міністерства/відомства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії - щодо державних підприємств відповідно до Закону "Про управління об'єктами державної власності");

2) суб'єкти, господарсько-організаційні повноваження яких виникають на підставі установчих документів (добровільні господарські об'єднання, управлінські повноваження яких виникають відповідно до установчого документа об'єднання - його статуту чи засновницького договору);

3) суб'єкти, організаційно-господарські повноваження яких виникають на підставі договорів про організацію підприємницької діяльності двох і більше суб'єктів такої діяльності.

38. Суб'єкти організаційно-господарських повноважень: господарські об'єднання.

До господарських організацій, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. і координацію такої діяльності, належать: господарські об'єднання (включаючи і промислово-фінансові групи), господарські міністерства та відомства.    Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.    Основні риси ГО:    - господарські організації корпоративного типу;    - належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;    - вимоги до учасників ГО - наявність статусу юридичної особи;    - основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);    - відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;    - тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація) та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;    - реєстрація в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку;    - добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань за укладеними договорами.    Види ГО:    1) за ознакою засад створення- добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі - як установчий документ - договір обов'язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об'єднань - концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов'язкову наявність статуту; учасники добровільного об'єднання мають право виходу з нього із збереженням обов'язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств - учасників об'єднання);    2) за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об'єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв'язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання);    3) за ознакою обов'язкового установчого документа - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);    4) за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);    5) за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо;    6) за ознакою терміну діяльності - створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);    7) за ознакою наявності чи відсутності у об'єднання статусу юридичної особи- господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об'єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об'єднання).

39. Суб'єкти організаційно-господарських повноважень: правове становище міністерств та відомств.

У системі господарювання розрізняють дві категорії міністерств (відомств):    - функціонального типу (Мі-ністерство економіки, Міністерство фінансів тощо);    - галузевого типу (або господарські міністерства), сферою управління яких є певна галузь народного господарства (Міністерство зв'язку, Міністерство транспорту та ін.).    Господарське міністерство (відомство) — це господарська організація (орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.  Міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України (далі - міністерство) є центральним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України.

Міністерство реалізує державну політику у відповідній галузі.    Основні риси господарського міністерства (відомства):    - господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі;    - господарська організація унітарного типу;    - підпорядкованість Кабінету Міністрів України;    - установчий документ - положення, розроблене відповідно до Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України;    - наявність статусу юридичної особи;    - частка державного майна необхідна для здійснення міністерством (відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління;    - наявність функцій двох видів:    а) щодо загальногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у відповідній галузі, подання висновку щодо доцільності та обґрунтованості створення ПФГ та ін.);    б) щодо управління майном державних підприємств, які належать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективністю використання закріпленого за підприємствами державного майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об'єднання та ін.).

40. Майно суб'єктів господарювання: поняття та види.

Майном у ГК (ст.139) визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

Відповідно до Закону України “Про публічні закупівлі” :

1. товари - продукція, об’єкти будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому і газоподібному стані, а також послуги, пов’язані з постачанням таких товарів, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих товарів;

2. роботи - проектування, будівництво нових, розширення, реконструкція, капітальний ремонт та реставрація існуючих об’єктів і споруд виробничого і невиробничого призначення, роботи з нормування в будівництві, геологорозвідувальні роботи, технічне переоснащення діючих підприємств та супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- і супутникова фотозйомка та інші послуги, що включаються до кошторисної вартості робіт, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих робіт;

3. послуги - будь-який предмет закупівлі, крім товарів і робіт, зокрема транспортні послуги, освоєння технологій, наукові дослідження, науково-дослідні або дослідно-конструкторські розробки, медичне та побутове обслуговування, лізинг, найм (оренда), а також фінансові та консультаційні послуги, поточний ремонт;

Відповідно до ГК: Цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

1. Майно суб'єктів господарювання: джерела формування та склад.

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання (ст.140 ГК) є:

-грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу господарських товариств, майна виробничого кооперативу, на стадії заснування цих суб'єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об'єднання підприємств 

-доходи від реалізації продукції (робіт, послуг)

-доходи від цінних паперів. Дивіденди як один із видів доходів від цінних паперів - це платіж, що здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв'язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

-капітальні вкладення і дотації з бюджетів-це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення - це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів.

Недержавні капітальні вкладення - це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності.

-надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів- одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об'єктів; 2) надходження у вигляді орендної плати як платежу за користування об'єктом оренди; 3) придбання майна інших суб'єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

-кредити банків та інших кредиторів-це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент

-безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадянскладають незначне за розміром джерело формування майна суб'єктів господарювання.

-інші джерела, не заборонені законом.

41. Майно суб'єктів господарювання: цінні папери.

Цінний папір- це документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

Цінний папір має подвійну правову природу, оскільки він як об’єкт права є сукупністю майнових прав, що ним засвідчується, та рухомим майном одночасно.

Сутність цінного паперу полягає в особливому правовому зв'язку між правом на цінний папір (як на документ) та правом з цінного паперу (можливістю реалізувати сукупність прав, посвідчених таким документом). Право з цінного паперу уособлює в собі грошове або будь-яке інше майнове право, що засвідчується цим папером. Набуття права на цінний папір зумовлює набуття права з цього паперу, однак можливість реалізації прав з цінного паперу може потребувати вчинення додаткових формальних процедур.

Класифікація цінних паперів

І За порядком розміщення:

Емісійні – цінні папери, що мають в межах одного випуску однорідні ознаки та реквізити, розміщуються і перебувають в обігу на підставі єдиних для даного випуску умов. Такими цінними паперами є акції, облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, іпотечні сертифікати, іпотечні облігації.

Неемісійні. До них належать вексель, ощадний (депозитний) сертифікат, заставна.

ІІ За формою випуску:

1. В документарній формі -паперовий або електронний документ, оформлений у визначеній законодавством формі, що містить найменування виду цінного папера, а також визначені законодавством реквізити.

2. В бездокументарній формі -обліковий запис на рахунку в цінних паперах у системі депозитарного обліку цінних паперів.

Важливо зазначити, що форма цінного папера не впливає на обсяг прав за цінним папером, але визначає порядок обліку та передачі прав за цінними паперами в системах обліку прав власників цінних паперів Національної депозитарної системи.

ІІІ За способом визначення уповноваженої особи:

На пред’явника – не містить вказівки а конкретну особу, якій треба здійснити виконання.

Іменні – документ, виписаний на ім’я конкретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене папером суб’єктивне право (акції, іменні облігації).

Ордерні – документ, за яким особа, що зазначена у цінному папері, може сама здійснити закріплене папером суб’єктивне право, або призначити своїм розпорядженням іншу уповноважену особу (вексель).

IvВідповідно до частини 5 статті 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

Пайові цінні папери – посвідчують участь їх власника у статутному капіталі, надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів.

Боргові цінні папери – посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуг відповідно до зобов'язання.

Іпотечні цінні папери– цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів.

Приватизаційні цінні папери – цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Похідні цінні папери– цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;

Товаророзпорядчі цінні папери– цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

V За видом емітента:

1. Державні цінні папери – розміщенні державою в особі уповноваженого законодавством органу державної влади.

2. Цінні папери адміністративно територіальних одиниць – випущенні місцевими органами влади Автономної Республіки Крим або міськими радами.

3. Корпоративні цінні папери – розміщені юридичними особами – суб’єктами господарювання будь-якої форми власності та організаційно-правової форми.

1. Приватизація майна у сфері господарювання: поняття і головна мета.

В економічному аспекті приватизація означає перетворення (трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна у недержавні, тобто у приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної чи колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р. (в редакції від 19 лютого 1997 р.) "Про приватизацію державного майна".

Згідно із ст 1 цього закону приватизація державного майна -  платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.

Приватизація (відчуження) майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону.

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. В силу своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації.

Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

42. Приватизація майна у сфері господарювання: джерела правового регулювання.

До законодавства про приватизацію належать:

- Закон України від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери", який визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення серед громадян України, використання та погашення;

-ГКУ

- Закон України від 18 січня 2018 року"Про приватизацію державного і комунального майна"- Цей Закон регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим.

Саме ці закони складають фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили.

43. Приватизація майна у сфері господарювання: суб'єкти та об'єкти.

Органи приватизації - Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, органи приватизації територіальних громад.

1. Суб’єктами приватизації є:

державні органи приватизації;

місцеві ради, органи приватизації територіальних громад;

покупці.

1. Покупцями об’єктів приватизації з урахуванням обмежень, установлених цією статтею, можуть бути:

1) громадяни України, іноземні громадяни;

2) юридичні особи, зареєстровані на території України, крім передбачених частиною другою цієї статті;

3) юридичні особи інших держав, крім передбачених частиною другою цієї статті.

2. Не можуть бути покупцями:

1) органи державної влади;

2) державні підприємства, власником яких є держава Україна;

3) державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, державні акціонерні товариства (компанії), їх дочірні компанії та підприємства;

4) працівники державних органів приватизації;

5) покупці, які зареєстровані в офшорних зонах (згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України) з непрозорою структурою власності (бенефіціарні власники яких не розкриті на 100 відсотків), а також покупці, які походять з держави-агресора (згідно з пунктами 6, 7 та 8 частини другої цієї статті);

6) держава, визнана Верховною Радою України державою-агресором, а також юридичні особи, в яких така держава має участь, і особи, які перебувають під контролем таких юридичних осіб;

7) юридичні особи, бенефіціарні власники 10 і більше відсотків акцій (часток) яких є резидентом держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором. Зазначене положення не застосовується до юридичних осіб, акції яких допущені до торгівлі іноземними фондовими біржами за переліком Кабінету Міністрів України, крім юридичних осіб, які є резидентами держави-агресора;

8) фізичні особи - громадяни та/або резиденти держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором;

9) юридичні особи, зареєстровані згідно із законодавством держав, включених FAТF до списку держав, що не співпрацюють у сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, а також юридичні особи, 50 і більше відсотків статутного капіталу яких належать прямо або опосередковано таким особам;

10) юридичні особи, інформація про бенефіціарних власників яких не розкрита в порушення вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань";

11) фізичні та юридичні особи, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України "Про санкції", а також пов’язані з ними особи;

12) особи, які були стороною продажу об’єкта приватизації в Україні і з якими було розірвано договір купівлі-продажу об’єкта приватизації у зв’язку з порушенням з боку таких осіб, а також пов’язані з ними особи;

13) радники, залучені для підготовки об’єкта до приватизації.

Обєкти

1. До об’єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об’єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України.

2. Крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об’єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема:

майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (військове майно), Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, правоохоронних органів та органів доходів і зборів, що безпосередньо забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, майно закладів охорони здоров’я системи екстреної медичної допомоги;

надра, корисні копалини загальнодержавного значення, території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, водні ресурси, лісові ресурси, інші природні ресурси, які є об’єктами права власності Українського народу;

системи створення та збереження золотовалютних резервів;

емісійна система, майнові комплекси підприємств і установ, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів;

об’єкти, що забезпечують зв’язком органи законодавчої та виконавчої влади, у тому числі радіотелевізійні передавальні центри;

майно Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) та акції, що належать державі у статутному капіталі НСТУ;

засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку;

державні реєстри, що створені та утримуються за рахунок коштів державного бюджету;

майно державного підприємства "Мультимедійна платформа іномовлення України" (МПІУ);

Національний архівний фонд, архіви (архівні установи), документи з них, архівні підрозділи, архівні відділи та бібліотеки, об’єкти культури, мистецтва, у тому числі виняткової історичної, художньої, наукової чи іншої культурної цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання, а також об’єкти архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення;

пам’ятки, включені до переліку пам’яток, що не підлягають приватизації;

пам’ятки археології;

пам’ятки державної частини Музейного фонду України (музейні предмети, музейні колекції та музейні зібрання);

документи Державного бібліотечного фонду України;

вихідні матеріали та фільмокопії, що зберігаються у фільмофонді;

запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження;

підприємства, що здійснюють виробництво об’єктів космічної діяльності;

національний оператор поштового зв’язку;

заклади освіти, що фінансуються з державного бюджету;

наукові об’єкти, включені до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання, та наукові установи, включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави;

ядерні матеріали, ядерні установки і об’єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення;

спеціально відведені місця чи об’єкти, призначені для захоронення відходів (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами;

майно Державної кримінально-виконавчої служби України, яке безпосередньо забезпечує виконання встановлених законодавством завдань і функцій;

майно та матеріали Державного інформаційного геологічного фонду України;

майно, матеріали та дані Державного картографо-геодезичного фонду України, топографо-геодезичні і картографічні матеріали;

державні еталони, інші об’єкти, що забезпечують функціонування Державної метрологічної служби;

автомобільні дороги, крім тих, що належать підприємствам (до першого розгалуження їх за межами території таких підприємств);

магістральні залізничні лінії загального користування та розміщені на них технологічні споруди, передавальні пристрої (які функціонують), що безпосередньо використовуються для забезпечення процесу перевезень, а саме: залізничні станції та колії загального користування, тягові підстанції, контактна мережа та інші пристрої технологічного електропостачання, системи сигналізації, централізації, блокування та управління рухом поїздів, об’єкти і майно, призначені безпосередньо для виконання аварійно-відновлювальних робіт;

метрополітен;

майно, що забезпечує цілісність об’єднаної енергетичної системи України та диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні та міждержавні електричні мережі;

атомні електростанції, гідроелектростанції з греблями, що виконують функції захисту від техногенних катастроф;

магістральні нафто- і газопроводи та магістральний трубопровідний транспорт, що обслуговують потреби держави в цілому, підземні нафто- та газосховища;

майнові комплекси підрозділів пожежної охорони (пожежні депо, пости, адміністративні приміщення), транспортні засоби спеціального призначення, що забезпечують виконання робіт, пов’язаних з ліквідацією пожеж, наслідків стихійного лиха;

об’єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, інших населених пунктів, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов’язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод;

державні газорозподільчі мережі;

акваторії морських портів, гідротехнічні споруди, об’єкти портової інфраструктури загального користування, засоби навігаційного обладнання та інші об’єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення морських шляхів, системи управління рухом суден, інформаційні системи, навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій;

аеродроми та аеродромні об’єкти (злітно-посадкові смуги, руліжні доріжки, перони, системи посадки, наземні засоби зв’язку, навігації, спостереження, інші елементи аеродромів, що забезпечують безпеку польотів);

водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, гідротехнічні захисні споруди, об’єкти інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем;

місця поховання;

захисні споруди цивільного захисту;

підприємства з виготовлення, ремонту технічних та інших засобів реабілітації для осіб з інвалідністю;

об’єкти спортивної інфраструктури, що включені до переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

державні заклади охорони здоров’я, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади охорони здоров’я;

державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти.

3. У разі якщо майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно державних підприємств, що належать до сфери управління органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державної кримінально-виконавчої служби України, правоохоронних органів та органів доходів і зборів безпосередньо не забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, таке майно є об’єктами, що підлягають приватизації.

Майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об’єктів, що підлягають приватизації.

4. Єдині майнові комплекси державних підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України, за винятком тих, що не підлягають приватизації, приватизуються відповідно до вимог цього Закону.

5. Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України затверджує перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, відповідно до таких ознак:

1) об’єкти, що забезпечують національну безпеку України або приватизація яких створює істотні ризики для безпеки держави:

підприємства з виготовлення та ремонту всіх видів зброї, що перебуває на озброєнні Збройних Сил України, інших утворених відповідно до закону військових формувань, Служби безпеки України;

підприємства атомної енергетики та підприємства, що працюють у сфері поводження з радіоактивними відходами;

спеціальні об’єкти зв’язку;

підприємства пробірного контролю;

підприємства з виготовлення цінних паперів;

підприємства, що забезпечують безпеку руху в повітряному просторі та навігації водними шляхами України;

підприємства, що здійснюють топографо-геодезичні та картографічні роботи загальнодержавного призначення, зберігають матеріали Державного картографо-геодезичного фонду України та Державного інформаційного геологічного фонду України;

2) об’єкти соціально-культурного призначення, що забезпечують задоволення відповідних потреб суспільства, які не можуть бути повністю задоволені підприємствами, що перебувають у приватній власності, зокрема національні заклади культури.

Не підлягають приватизації інші державні підприємства, за якими на праві господарського відання закріплено майно, визначене частиною другою цієї статті, та пакети акцій акціонерних товариств, до статутного капіталу яких передано майно, визначене частиною другою цієї статті, якщо такі підприємства не зможуть продовжувати господарську діяльність у разі передачі відповідного майна іншим суб’єктам господарювання державного сектору економіки.

Об’єкти державної власності, визначені частиною другою цієї статті, не підлягають приватизації незалежно від їх включення до Переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, який затверджується Верховною Радою України.

Стаття 5. Класифікація об’єктів приватизації

1. З метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об’єкти приватизації поділяються на об’єкти малої приватизації та об’єкти великої приватизації.

2. До об’єктів малої приватизації належать:

1) єдині майнові комплекси державних і комунальних підприємств, їх структурних підрозділів, у тому числі єдині майнові комплекси та їх структурні підрозділи, що передані в оренду, крім єдиних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, що належать до об’єктів великої приватизації;

2) окреме майно.

Окремим майном вважається рухоме та нерухоме майно державних або комунальних підприємств (у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення), майно, що залишилося після закінчення процедури ліквідації державних або комунальних підприємств, визнаних банкрутами; майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним або комунальним майном; майно державних або комунальних підприємств, що не були продані як єдині майнові комплекси; державне або комунальне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств та перебуває на обліку господарських товариств, створених унаслідок приватизації або корпоратизації;

3) об’єкти незавершеного будівництва (будівлі, споруди, передавальні пристрої, які не введені в експлуатацію), законсервовані об’єкти;

4) об’єкти соціально-культурного призначення.

До об’єктів соціально-культурного призначення належать об’єкти освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури та спорту, туризму, мистецтва і преси, телебачення, радіомовлення, видавничої справи; санаторно-курортні заклади, будинки і табори відпочинку, профілакторії; інші об’єкти, призначені для задоволення соціальних та культурних потреб громадян незалежно від вартості майна; об’єкти соціально-культурного призначення, що не включені до статутного капіталу господарських товариств;

5) пакети акцій акціонерного товариства, утвореного у процесі приватизації або корпоратизації, акції (частки), що належать державі у статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій і підприємств, заснованих на базі об’єднання майна різних форм власності та розташованих на території України або за її межами, крім пакетів акцій акціонерних товариств, що належать до об’єктів великої приватизації;

6) інші об’єкти, що не належать до об’єктів великої приватизації.

3. До об’єктів великої приватизації належать об’єкти державної або комунальної власності (єдині майнові комплекси державних підприємств та пакети акцій (часток) суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі), вартість активів яких згідно з даними фінансової звітності за останній звітний рік перевищує 250 мільйонів гривень.

64.Правові титули майна суб'єктів господарських відносин: право власності.

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основним речовим правом у сфері господарювання.

1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

44. Правові титули майна суб'єктів господарських відносин: право господарського відання.

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Важливе значення для захисту права господарського відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. За суб'єктами господарювання, які не належать до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право користування тощо).

Право господарського відання - це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника.

45. Правові титули майна суб'єктів господарських відносин: право оперативного управління.

1. Правом оперативного управління у ГК визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) як і при праві господарського відання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

В)Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності так як і захищається право господарського відання.

46. Господарське зобов'язання: поняття.

1. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:

а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання - зобов'язана сторона й управлена сторона - це не лише боржник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-правових (майново-господарських - за ГК) зобов'язань, але й суб'єкти організаційно-господарських повноважень;

б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання - сфера господарювання;

в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань. Господарське зобов'язання виникає з підстав, передбачених ГК;

г) особливий характер дій, що їх зобов'язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один суб'єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінсько-господарського характеру.

47. Господарське зобов'язання: класифікація.

Існують різні класифікації господарських зобовязань, зокрема, Щербина визначає, що господарські зобов'язання поділяються на два види: майново-господарські зобов'язання; організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання - це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).

Вінник ще додає:

Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає

соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання( ст 177)- суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178)- суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

КОНСПЕКТ ПАЦУРІЇ