Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
залік кон п.docx
Скачиваний:
13
Добавлен:
23.05.2019
Размер:
169.53 Кб
Скачать
  1. Завдання та значення конституційного права як навчальної дисципліни.

Конституційне право України як навчальна дисципліна - це система знань, умінь і навичок, які є обов'язковими до застосування і здобуття фаху юриста. Конституційне право як навчальна дисципліна є нормативною дисципліною, тобто обов'язковою.

Започаткування та утвердження конституційного (державного) права як навчальної дисципліни пов'язане з низкою чинників:

1) юридична освіта нерозривно пов'язана із заснуванням університетів в Україні. Університети Харкова, Києва, Одеси, Львова мали декілька факультетів, серед яких вирізнявся юридичний. Зокрема, у 1835 році в Києві створено юридичний факультет в університеті Святого Володимира, проте викладання такої навчальної дисципліни, як конституційне право, започатковане лише після реформи 1864 року;

2) конституційні монархії, що прийшли на зміну абсолютним, зумовили в XIX сторіччі активізацію розвитку публічного права, пріоритетною галуззю якого стало конституційне право;

3) практика викладання навчальної дисципліни "Державне право" (інша його назва - "Конституційне право") привнесена в Україну з провідних європейських держав, де юриспруденція розвивалася активніше, ніж у царській Росії, до складу якої входила Україна.

Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається для майбутніх юристів у межах обсягу навчальних годин, передбаченого Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України. Однією з необхідних умов організації навчального процесу є наявність навчальної і робочої програми з дисципліни "Конституційне право України".

Мета навчальної дисципліни - формування високого рівня правової культури майбутнього юриста на основі засвоєння правових знань, умінь і навичок з навчальної дисципліни "Конституційне право України" та можливості їх практичного застосування.

Завдання вивчення навчальної дисципліни полягає в тому, щоб:

1) сформувати високий рівень загального світогляду майбутнього юриста;

2) озброїти його загальнотеоретичними і практичними знаннями та уміннями в сфері конституційно-правових відносин;

3) забезпечити готовність майбутнього юриста до практичного використання отриманих знань та вмінь;

4) прищепити повагу до права.

У результаті засвоєння навчальної дисципліни "Конституційне право України" студенти повинні оволодіти певним обсягом знань, а саме:

1) знати основні положення теорії і практики конституціоналізму; систему і зміст основних конституційно-правових інститутів; історію започаткування конституційного права; систему конституційного законодавства України; механізм реалізації та захисту прав і свобод людини та громадянина; джерела конституційного права; новітні підходи науки конституційного права; особливості конституційно-правової відповідальності; конституційно-правове регулювання питань організації та діяльності органів державної влади; поняття та конституційні засади територіального устрою України; засади місцевого самоврядування;

2) вміти аналізувати норми різних конституційно-правових актів; синтезувати міжнародно-правові акти та положення внутрішнього конституційного законодавства; застосовувати нормативну базу з конституційного права для вирішення науково-практичних завдань; визначати сутність конституційної системи органів державної влади та їх правосуб'єктність; аналізувати особливості норм конституційно-правових актів щодо правової регламентації діяльності суб'єктів конституційного права в аспекті розбудови правової держави і громадянського суспільства.

  1. Поняття конституційного права

Конституційне право - провідна галузь права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів дерлеав-ної влади і місцевого самоврядування..

  1. Предмет конституційного права як галузі права.

Визначення предмета конституційного права додатково ускладнюється тим, що конституційно-правове регулювання охоплює тією чи іншою мірою усі основні сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, духовну, а конституційні норми є визначальними щодо інших галузей права і виступають їх складовими. Через те, що конституційно-правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, головною особливістю конституційного права, яка відрізняє його від інших галузей права, є те, що його норми регулюють насамперед політичні відносини у суспільстві.

Політичні відносини - це відносини, що складаються з приводу керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Публічність (від лат. publicus - суспільний, народний) влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від наявної, у невеликих групах приватної, особистої влади, наприклад, сімейної, публічна влада реалізується від імені і в межах суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. Публічність є основною ознакою політичної влади, тому останню називають ще публічною владою. Основними формами політичної (публічної) влади є державна влада і місцеве самоврядування.

Політичні відносини складаються щодо керівництва та управління суспільством і виявляються як відносини з приводу влади в суспільстві, тому їх можна визначати і як відносини з приводу публічної влади. Ці відносини багатоманітні і складаються між різними суб’єктами - індивідами, соціальними спільнотами, різноманітними організаціями. Такими організаціями у широкому розумінні є держава та її органи (глава держави, парламент, уряд, місцеві адміністрації), органи місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації тощо. Очевидно, що не всі політичні відносини регулюються нормами права. Відносини всередині політичних партій і громадських організацій та між ними регулюються не правовими, а так званими корпоративними нормами, тобто встановленими самими партіями і громадськими організаціями, а також закріпленими в їхніх статутах. Частина політичних відносин регулюється нормами не конституційного, а інших галузей права. Так, відносини, що складаються в процесі діяльності органів виконавчої влади, регулюються нормами адміністративного права, а відносини між державами - нормами міжнародного права.

Постає проблема виокремлення з усієї багатоманітності політичних відносин саме тих, що регулюються нормами конституційного права, тобто є його предметом. Вирішується вона по-різному. Розмежовуючи суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права, український конституціоналіст В.М. Шаповал зазначає, що конституційне право «регулює політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві. Але будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Тому конституційне право об’єктивно має вужчу сферу регулювання, сферу відносин безпосередньо політичного характеру» Такої ж думки дотримується інший український конституціоналіст - О.Ф. Фрицький: «Конституційне право має більш вузьку, специфічну сферу регулювання - сферу відносин безпосередньо політичного характеру».

Відокремлюючи відносини сфери дії конституційного права від внутрішньопартійних відносин та тих, що виникають між партіями у зв’язку або в процесі організації та діяльності органів державної влади, які далеко не завжди підлягають конституційно-правовому регулюванню, В.М. Шаповал зазначає: «До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків «держава-особа» і «особа-держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Безпосередньо політичний характер названих суспільних відносин, своєрідне коло учасників та специфіка об’єктів дають підстави говорити про їхні особливості. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб’єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання.

Таке визначення предмета конституційного права відмежовує цю галузь від решти публічно-правових галузей. Так, предмет адміністративного права також становлять відносини державного владарювання. Але ці відносини не мають безпосередньо політичного характеру».

  1. Методи правового регулювання в конституційному праві (поняття, особливості, види).

Метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання — це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Основними методами є імперативний та диспозитивний.

Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є метод субординації або імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин зверху донизу на власно-імперативних началах.

Утім імперативний метод або метод субординації в сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначилося на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному практикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предметом конституційного права.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних приписів.

Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права.

Метод заборони передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту.

  1. Наука конституційного права.

Конституційне право України як наука - це система науково обґрунтованих знань, ідей, теорій, концепцій про конституційно-правові відносини та конституційно-правову практику. Конституційне право як юридична наука має свій шифр спеціальності: 12.00.02 - конституційне право, муніципальне право.

Формально наука конституційного права представлена не законами, а великою кількістю монографій, статей, книг, збірників, трактатів, доповідей. Наука конституційного права вивчає дію конституційного права, реалізацію його норм і принципів, знаходить закономірності його розвитку, формулює практичні поради з метою вдосконалення норм конституційного права та конституційно-правових відносин.

Становлення основних ідей конституційного права, а відтак і цієї науки пов'язано з буржуазними революціями кінця XVIII століття, результатом яких стало прийняття конституцій в європейських державах, наприклад, Франції-1891 року, Польщі 1891 року та інших. Ідеї відомих французьких філософів Нового часу - Г. Гроція, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Локка про права і свободи людини, державний устрій, владу лягли в основу науки конституційного права.

Система науки конституційного права - це впорядкована сукупність відносно самостійних комплексів теоретичних положень. Загалом система цієї науки визначається системою конституційного права України як галузі права - нормами, принципами, інститутами, конституційно-правовими відносинами.

  1. Предмет та методи науки конституційного права.

Предмет науки конституційного права України - загальнотеоретичні і практичні питання, які становлять предмет конституційно-правового регулювання. Проблематика науки конституційного права зумовлює розробку теоретичних положень, формування понятійно-категоріального апарату, дослідження механізмів ефективного конституційного регулювання, аналіз практики нормозастосування та інше.

Наука конституційного права України вивчає:

1) сучасний досвід та досвід, що накопичувався впродовж не одного століття, щодо конституційно-правової теорії і практики;

2) конституційно-правові відносини, норми та інститути;

3) публічні політико-правові відносини;

4) практику реалізації конституційно-правових норм;

5) джерела конституційного права.

Сутність, соціальне значення, науково-пізнавальне призначення науки конституційного права України розкривається в її функціях.

Методи науки конституційного права України - це сукупність прийомів, засобів, способів та принципів наукового пізнання, які забезпечують набуття відповідних знань. Методи науки конституційного права можна класифікувати за такими умовними групами:

* загальнонаукові методи - логічний, системний, соціологічний, статистичний, діалектичний;

* загально-логічні методи - аналізу, синтезу, аналогії, порівняння;

* спеціально-наукові методи, використання яких дає можливість досягнути конкретного для науки конституційного права результату, тому розглянемо їх детальніше:

а) логіко-семантичний, використання його допомагає змістовно поглибити понятійно-категоріальний апарат галузі;

6) історико-правовий - дає можливість виокремити етапи становлення та розвитку відповідних інститутів конституційного права України;

в) порівняльно-правовий - опосередковує визначення загальної спрямованості розвитку державотворчих, законотворчих та інших процесів;

г) аналітично-системний - дає можливість виокремити основні критерії та принципи класифікації конституційно-правових інститутів, явищ, процесів і таке інше, сформулювати дієві пропозиції щодо покращення конституційного державотворення та законотворення;

ґ) структурно-функціональний - допомагає визначити зміст, структурні елементи правового статусу людини і громадянина, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, посадових осіб;

д) моделювання ~ застосовується при визначенні реальних перспектив та можливостей дієвого функціонування публічно-правових інститутів.

  1. Поняття та ознаки конституційного права як галузі права.

Конституці́йне пра́во України — провідна (фундаментальна) галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.

Конституційному праву притаманні такі ознаки:

  1. Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний з публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

  2. Конституційне право України має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу.

  3. Конституційне право України має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права.

  4. Конституційне право України має досить розгалужену систему. Ця система представлена такими елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права.

  5. Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України — Конституція України 1996 р. — є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України загалом.

  6. Функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України — політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші тісно пов'язані з ними сфери.

  7. Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин.

  8. Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм.

  9. Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України загалом.

  10. Конституційне право України відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизнаною соціальною цінністю (благом), так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак.

  1. Система конституційного права як галузі права: поняття та складові елементи.

Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, струкгурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,

референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України - основного джерела конституційного права України.

До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.

Система конституційного права - конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

  1. Конституційні принципи як елементи системи конституційного права.

Принципи конституційного права України (з фр. princeps, від лат. prinsipium — початок, основа) — це керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.

Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні принципи конституційного права

Загальні принципи конституційного права — це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів конституційного права України слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.

  • Принцип публічності конституційного права України означає, що ця галузь права має своїм завданням передусім регулювання суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням публічної влади народом України та Українською державою.

  • Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів конституційного права України.

  • Принцип універсальності конституційного права передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найважливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціального та культурного (духовного) характеру.

  • Активна дієвість як принцип конституційного права України виявляється в дієвому характері конституційно-правових відносин, пов'язаних, насамперед, із здійсненням влади у суспільстві та державі.

  • Принцип науковості конституційного права України полягає в належному теоретичному обґрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розвиненої конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно забезпечує потреби конституційної практики.

  • Принцип наступності конституційного права України виявляється в історизмі цієї галузі права, в її еволюційному становленні та розвитку.

  • Системність конституційного права України полягає в тому, що складові елементи конституційного права являють собою найбільш цілісну й комплексну правову систему.

  • Програмний принцип конституційного права України виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.

Спеціальні принципи конституційного права України

Спеціальні принципи конституційного права України — це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.

Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти:

  • принципи основ конституційного ладу України;

  • принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства;

  • принципи форм безпосередньої демократії;

  • принципи організації та діяльності органів державної влади;

  • принципи місцевого самоврядування;

  • принципи конституційної юстиції;

  • принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.

  1. Конституційний принцип розподілу влади.

В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів.

Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі («гілки») полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади — зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною. Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому:

  1. органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

  2. різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб'єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки.

Цей принцип включає певну систему вимог:

  • розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

  • закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

  • наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

  • наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг , яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої збройної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в Росії.

Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

  1. Конституційний принцип народного суверенітету.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів (принципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення найважливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визнаний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн. «Суверенітет належить народу, який реалізує його у формах і межах конституції», - зазначається в ст. 1 Конституції Італії. Аналогічні або близькі за змістом формулювання містяться практично в усіх основних законах, прийнятих у XIX-XX ст. ст.

  1. Конституційний принцип правової держави в конституційному праві сучасних держав.

Лише в зв'язку з так званою перебудовою постало питання про необхідність побудови соціалістичної правової держави. Цій проблемі було присвячено декілька науково-практичних конференцій, на яких були розроблені основні принципи (риси) правової держави стосовно республік колишнього Радянського Союзу. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами: 1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави; 2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову; 3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом; 4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення; 5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави; 6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом; 7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п. Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея проголошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів правової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечити законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпечити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного розвитку всіх.

  1. Принцип формально-правової та матеріально-правової держави в конституційній доктрині сучасних країн світу.

Треба додати, що в сучаснiй юридичнiй лiтературi за рубежем розрiзняються поняття формально-правової i матерiально-правової держа-ви. Перше позначає державу, в якiй управлiння побудоване на фор-мальнiй законностi, на виконаннi вимог права, якими б вони не були, друге - державу, пiдпорядковану праву, заснованому на iмперативних гуманiтарних цiнностях загального характеру. Згаданi цiнностi не можна не враховувати, оскiльки, як вважають прихильники вiдповiдного пiдхо-ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна-чення при визначеннi критерiїв правової державностi.

  1. Конституційно-правові інститути: поняття, класифікація та їх загальна характеристика.

конституційно-правовий інститут - це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних правових норм. Це - головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою інститутів права і охоплює не один, а декілька різ-новидів правовідносин, однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції України. Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це - інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.

Можна запропонувати й іншу класифікацію конституційних інститутів залежно від відносин,які вони за-кріплюють у джерелах конституційного права.

I. Інститут народовладдя, який включає:

1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

2) представницьке народовладдя (здійснюється через

обраних представників народу);

3) місцеве самоврядування.

II. Інститут конституційного оформлення народо

владдя:

1) конституційний лад;

2) юридична конституція;

3) конституційні закони;

4) конституційна законність;

5) конституційні звичаї, традиції.

III. Інститут правового статусу людини і громадянина:

1) громадянство (постійний зв'язок особи й держави);

2) система основних прав і свобод людини та грома

дянина;

3) гарантії основних прав і свобод.

IV. Інститут державного будівництва:

1) форма держави;

2) територіальна організація України;

3) механізм держави.

  1. Норми конституційного права: поняття, особливості, класифікація.

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин; передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими. Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом. Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії. Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо. П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя. В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин. У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими. Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії. Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона. Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій. Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших. За сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії – постійні й тимчасові. Їх можна класифікувати також за органами що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого самоврядування тощо. Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою. Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи, посадові особи, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це так звані делеговані повноваження. Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою.

  1. Матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Ще донедавна вважалось, що застосування процесуальних норм обмежується сферою кримінального, цивільного та адміністративного права. Для цього, між іншим, були об'єктивні підстави, що обумовлювались характером соціалістичного права, де процес, процедура в сфері діяльності державних органів мали другорядне, допоміжне значення. Практика діяльності Верховної Ради України, Президента України та інших органів переконливо спростовують таку думку: процесуальні норми мають надзвичайне, принципове значення. Вони є однією із передумов ефективної роботи державних органів, важливою гарантією законності в їх діяльності.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання "що робити?", а процесуальні - "як робити?", взаємозв'язок між ними - це зв'язок змісту і форми.

На процесуальні норми є безпосередні вказівки в багатьох джерелах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються "в чистому вигляді", в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх шститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати ін-ститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких шститутів, як виборче право, за-конодавча влада, зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

  1. Поняття та види джерел конституційного права

Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність. Джерел права. Це акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно – систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел. Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя – надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного і адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право – найбільш “політизована” галузь національної системи права. Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади. Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характеру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об’єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки, мораль). У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють надзвичайно складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об’єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак – різноманітність видів джерел конституційного права.

Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, які укладає Україна з іншими державами.

  1. Формалізовані джерела конституційного права та їх характеристика.

Зміст формалізованих джерел конституційного права є результатом відносно автономного, спеціалізованого право-творчого процесу, здійснюваного державними органами. До них належать:

♦              нормативно-правові акти:

а)             різновиди законів - основні, конституційні, органічні, звичайні;

б)            нормативно-правові акти виконавчої влади - окремі акти глави держави й уряду;

в)             парламентські регламенти;

г)             акти органів конституційного контролю;

д)             в деяких випадках акти органів місцевої влади.

судові прецеденти;

договори (міждержавні, наприклад, для країн Євро­ пейського союзу, а також внутрішні, наприклад, під час прий­ няття конституції, при утворенні федерації тощо);

джерела релігійного характеру (наприклад, Коран для мусульманських країн).

  1. Закон в системі джерел конституційного права.

Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

  • закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

  • усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Закон - основна категорія законодавчої системи країни. Тому його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії і законодавчій техніці.

Теорія закону сформулювала такі основні і найважливіші ознаки закону.

1. Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної влади - парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом).

2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної влади. При правовому регулюванні, здійснюваному законом, останній повинний бути точним, чітким і ясним.

3. Закон володіє вищою юридичною чинністю в правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше не відповідний, або такий, який  суперечить закону, скасовується у встановленому порядку.

4. Закон є нормативним актом, тобто встановлюючим загальні правила поводження (норми), обов'язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій і установ, посадових осіб (або для фізичних і юридичних осіб, зазначених у самому законі).

5. Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільше стійкий, стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у виняткових випадках у силу об'єктивної суспільної необхідності.

6. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому Конституцією і регламентом парламенту.

Чільне і специфічне положення закону в правовій системі потребує особливо ретельного його "технологічного" оформлення.

  1. Конституційні закони: поняття, види, особливості.

Конституційні закони:

  • закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

  • закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації; Статут - акт, прийнятий в установленому порядку в ідентичній редакції обома палатами парламенту і санкціонований монархом Великої Британії.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

  • а) юридичною чинністю;

  • б) предметом регулювання - особлива сфера;

  • в) порядком ухвалення - особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні - 2/3, у Росії - 3/4).

  1. Органічний закон: поняття та юридичні властивості.

Органічні закони. Аналізуючи вітчизняне і зарубіжне законодавство та монографічну літературу, можна спостерігати, що сучасна юридична наука і практика почала приділяти значно більше уваги органічним законам як структурному елементу системи нормативно-правових актів. Основні закони багатьох держав установили ієрархію законів, на вершині якої знаходиться конституція, нижче – конституційні закони, слідом за ними – органічні закони, а ще нижче – звичайні закони. Проте ставлення до органічних законів, визначення їх призначення, сутності, предмета й порядку прийняття неоднозначні. На нашу думку, це пояснюється тим, що органічний закон порівняно нове явище в системі законів. Ні в колишньому СРСР, ні в ряді зарубіжних країн, ні тим більше в Україні, не відведено належного, визначеного місця органічним законам.

Деякі науковці, зокрема, К. В. Арановський, схиляються до думки, що органічний закон – це акт, що приймається для виконання бланкетних норм основного закону [126, с.40]. Логіка його роздумів така. Основні закони лаконічні, стислі, вони узагальнено регулюють широке коло правовідносин. В основний закон неможливо включити багато правил, які б у деталях регулювали відносини конституційно-правового характеру. Тому в основному законі іноді є норми, що містять припис прийняти закон певного змісту – наприклад, закон про кабінет міністрів. Такі норми називають бланкетними (від слова blank). Вони як би утворюють порожнину, яку повинен заповнити органічний закон. Акт, виданий для заповнення бланкетної норми, називають органічним, так як стає зовнішнім “органом “ основних законів або ж утворює продовження їх “організму” [126, с. 40].

За загальним правилом, всі нормативно-правові акти повинні відповідати основному закону, покликані розвивати й забезпечувати його застосування. Але далеко не кожний вважається органічним законом. Органічною єдністю з основним законом володіють лише ті акти, видання яких він прямо вимагає. [126, с. 40]. Проте ця позиція К. В. Арановського небезспірна. Так, наприклад, у Франції у Конституції містяться посилання на закони, які далеко не завжди можна назвати органічними. Наприклад, ст.72 Конституції Франції посилається на звичайні закони з питань організації місцевого самоврядування [83, с. 124]. Конституцієдавець, швидше всього, хотів підкреслити, що дані питання регулюються законами, а не іншими нормативно-правовими актами. Конституція Франції за допомогою органічних законів визначає статус органів держави. Наприклад, передбачено врегулювання органічними законами статусу таких державних органів як Конституційна Рада (ст.63), Висока палата правосуддя (ст.67), Економічна й соціальна рада (ст.71), Вища рада магістратури (ст.65) [83, с. 120 - 124]. У ст. 47 Конституції Франції зафіксовано: “Парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічними законами” [83, с. 116]. Таких бланкетних норм у французькій Конституції близько 20.

С. С. Алексєєв вважає, що конституційні й органічні закони – це синоніми і не проводить між ними розмежувань: “У відповідності з Конституцією можуть видаватися конституційні (органічні) закони, теж присвячені правовим основам держави, державного ладу” [127, c. 110].

На нашу думку, доцільним є введення в правову систему України органічного закону, прийняття якого було б передбачено Конституцією України або витікало б із її змісту.

Органічними законами можна було б назвати закони, що розвивають найважливіші положення Конституції України, щодо яких є спеціальне застереження в її тексті. Ускладненою, порівняно зі звичайними, але простішою, ніж конституційний закон могла б бути і процедура прийняття органічного закону – 50% +1голос від конституційного складу Верховної Ради України. Зрозуміло, що запровадження такого виду законів, як органічні, сьогодні зробити практично неможливо, оскільки в Конституції України міститься положення, згідно з яким всі інші закони, крім тих, які вносять зміни й доповнення до Конституції, приймаються в однаковому порядку, тобто більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України.

Та все ж певні положення Конституції будуть змінюватись. Доцільно, на наш погляд, щоб було у свій час змінено назване нами положення. Це була б уже ієрархія законів більш стрункіша, логічніша і зняла б суперечності, про які йшлося вище. Поняття конституційного закону більш об’ємне, хоча в нього багато спільного з органічним законом. Тому на даному етапі доцільно поки що виділити й застосовувати термін “конституційний закон”.

  1. Парламентські регламенти (статути) в системі джерел конституційного права.

Певне значення як джерело конституційного права мають парламентські регламенти (статути). З їхньою допомогою регулюються організація і діяльність палат парламенту. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. У Франції регламенти палат до введення в дію обов'язково передаються до органу конституційного контролю, який висловлюється щодо їхньої відповідності основному закону. Звичайно для прийняття регла­ментів потрібна абсолютна більшість голосів членів парламенту. В Угор­щині і Словенії регламенти приймають на основі кваліфікованої більшості у 2/3 кворуму, а в Македонії — складу парламенту.

В англомовних країнах, що сприйняли британську конституційну модель, регламенти являють собою сукупність постійних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхніми керівними органами (спікерами).

  1. Неформалізовані джерела конституційного права

Другу групу джерел конституційного права становлять неформалізовані джерела — різні нормативні форми, що за своєю природою є звичаями. Слід розрізняти звичаї як форми юридичні (правові звичаї) і неюридичні (норми, встановлені на основі однакової практики політичного змісту). Якщо законотворчість — це створення конкретних нормативних актів, то правовий звичай є результатом досить абстрактної суспільної практики, в якій неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.

Правові звичаї мають таку саму юридичну силу, як і законодавство та судові прецеденти, але, на відміну від законів і судових прецедентів, які мають офіційну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесі систематизації права звичаї замінюються на інші, формалізовані джерела, хоча така ситуація нетипова для галузі конституційного права.

Роль звичаїв у конституційно-правовому регулюванні залежить від історичних і національних особливостей системи права тієї чи іншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. Звичаєво-правові норми пов'язані з функціонуванням важливих об'єктів конституційного регулювання. Дія їх поширюється на законодавчу і виконавчу владу. У Великобританії до звичаєво-правових належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи — сукупності правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які фор­мулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламентського верховенства та деякі інші.

Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів конституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх роботі політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є неформалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні органи, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридичне обов'язковими, хоч і виконують встановлені в них вимоги.

Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційного права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з одного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого — використовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин владарювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, вони мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це вимагає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Загалом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридичної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій.

Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод. Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу використовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.

Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.

  1. Акти інтеграційних об’єднань держав в системі джерел конституційного права

Найбільш розвиненим інтеграційним об'єднанням держав, у відання якого держави - учасники передають ряд своїх суверенних прав, відносяться Європейські співтовариства, об'єднані в рамках Європейського Союзу.

Установчі акти Союзу, а також прийняті його органами нормативні акти є актами прямого застосування і володіють верховенством по відношенню до національних нормативним правовим актам будь-якого рівня. У разі колізії між нормою національного права та права ЄС національні суди держав - членів Союзу повинні застосовувати норму права ЄС. Інше рішення може бути оскаржене в Суді Європейських Співтовариств, чиє рішення носить остаточний характер. Кожна держава, що вступає в ЄС, зобов'язана застосовувати норми права Союзу. У разі, якщо конституція чи інші нормативні акти приходять у суперечність з цими зобов'язаннями, вони мають бути переглянуті і змінені перш, ніж буде здійснена ратифікація установчих актів та договору про вступ до Союзу.

Так, вступу Великобританії до складу ЄС передувало прийняття спеціального Європейського Акта 1972 року, що який в імперативній формі встановив пряме застосування норм права ЄС, незважаючи на те, що Великобританія належить до числа держав, в яких суди при винесенні рішень посилалися на норми національного права.

Ратифікації Маастрихтського договору про створення ЄС 1992 року передували перегляди конституцій ряду держав членів Союзу, зокрема Франції, Німеччини, Ірландії. У Конституції Франції з'явилася нова XIV глава, присвячена Європейським Співтовариствам та ЄС.

Досить близьким до актів інтеграційних об'єднань є правовий режим такого джерела конституційного права як міжнародні договори та угоди. У період після II Світової війни з'явилася ціла група міжнародно-правових актів, які безпосередньо трактують і регулюють здійснення прав і свобод, закріплених на конституційно-правовому рівні в системі національного права. У першу чергу, це відноситься до «Загальної декларації прав людини» 1948 року, «Міжнародним пактам про права людини» 1966 року. Закріплені в цих актах положення обов'язкові для держав їх ратифікували.

Основна відмінність їх від актів інтеграційних об'єднань полягає в тому, що вони, як правило, не забезпечені юрисдикційної захистом, за винятком «Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод» 1950р., Передбачив створення спеціальних контрольних органів, перш за все це відноситься до Європейського суду з прав людини, що володіє правом винесення обов'язкових рішень, що підлягають неухильному виконанню і Комітету Міністрів Ради Європи, контролюючому виконання рішень Європейського Суду.

  1. Судовий прецедент як джерело конституційного права.

Формалізованим джерелом конституційного права у країнах, право яких належить до англосаксонської моделі, є судові прецеденти. Судові прецеденти — це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов'язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ при розгляді ними аналогічних або подібних справ. В англомовних країнах судові прецеденти разом з основними законами та законодавством є головними джерелами конституційного права.

До конституційно-правових положень, встановлених судовими прецедентами, належать норми, які визначають реалізацію прав і свобод, засоби судового захисту та деякі інші моменти щодо основ правового статусу особи. Судові прецеденти як джерела конституційного права містять також норми, що встановлюють принципи судоустрою і судочинства. В окремих країнах (Великобританія) вони визначають умови здійснення повноважень уряду, його взаємовідносини з парламентом тощо.

Судові прецеденти мають два смислових різновиди: а) прецеденти, в яких сформульовані норми так званого загального права і які історично становлять першооснову прецедентного права — сукупності всіх діючих судових прецедентів; б) прецеденти, пов'язані з тлумаченням конституції і відповідного законодавства.

Водночас слід зауважити, що в усіх країнах, де прийнята відповідна форма права, правило обов'язковості судового прецеденту не вважається абсолютним. У США судді орієнтуються насамперед на приписи конституції, а не на власні прецеденти щодо й тлумачення. При цьому відхід від правила обов'язковості судового прецеденту може відбуватись і без будь-яких змін існуючих норм, вироблених судовою практикою, що означає збереження за цими нормами їхнього юридичного значення та чинності, і в разі потреби суд може звертатися до них у майбутньому. Іноді використовується інша практика, що полягає у скасуванні прецедентів шляхом прийняття поправок до основного закону. Застосування такого порядку наочно свідчить про значення прецедентів як джерела конституційного права. За всю історію США відомо чотири конституційні поправки такого характеру, останню, позначену як XXVI, прийнято в 1971 році.

Характеризуючи судовий прецедент, слід також вказати на особливості його взаємодії з законодавством. Прецедент підпорядкований закону: останній, безумовно, може його відмінити. Однак цим не вичерпуються їхні взаємовідносини. Взаємодія закону і судового прецеденту відбувається на складній основі. Вони нерідко доповнюють один одного, що виявляється в тлумаченні суддями законодавства, коли виникають розбіжності між намірами законодавців, втіленими в акті парламенту, і поглядами суддів, відображеними у відповідних прецедентах. Усунути розбіжності спромож­ний лише новий закон, який скасує суперечливі прецеденти.

Розглянемо ще один аспект характеристики судових прецедентів, які в сукупності нерідко визначаються як прецедентне право, або «право, створене судами». Прецедентне право часто сприймається як синонім загального права. Інколи загальне право ототожнюється з поняттям права в цілому, з правовою системою тієї чи іншої англомовної країни. Якщо виходити з досить поширеного визначення загального права як сукупності норм і принципів, що мають звичаєву першооснову, склалися історично і сформульовані в судових рішеннях, то його зв'язок з прецедент-ним правом слід визнати подібним до співвідношення змісту і форми.

Оцінка судових прецедентів як формалізованого джерела конституційного права передусім пов'язана з тим, що вони є рішенням вищих судів, які завжди здійснювали письмове судочинство. Ці рішення в авто­ритетній формі викладаються в судових звітах і таким чином набувають фіксованої, писаної форми.

До цього слід додати, що в країнах, право яких віднесене до континентальної моделі правових систем, поняття прецеденту як джерела конституційного права іноді має інше значення. В більшості з цих країн існують органи конституційної юстиції (конституційні суди), які суттєво впливають на правотворчість, приймаючи рішення щодо відповідності окремих законів положенням конституції і навіть тлумачення самої конституції. І хоча за цими рішеннями далеко не в усіх країнах визнається юридична сила, практичне значення їх не слід недооцінювати.

  1. Рішення Європейського Суду з прав людини в системі джерел конституційного права.

  1. Конституційні звичаї та конституційні угоди як джерела конституційного права

Коституційний звичай- це правило,не санкціоноване нормами державного права,якому надається загальнообов'язкове значення.Вони найбільш поширені в країнах загального права(ВБ, США,Канада, Австралія).Конституційні звичаї поділяються на юридично значимі та церемоніальні. Ознаки: недержавне походження, усна (неписана) форма,невизначений автор,спонтанність виникнення,призначення його необхідності і справедливості,вираження колективної волі або згоди всієї соціальної групи. Як правило конституційні звичаї відміняються або н/п актом,який закріплює цю або іншу норму.юабо їх офіційним порушенням.Звичай виник після того як Президент США Дж.Вашингтон вибирався на цю посаду двічі. Звичаями регулюються порядок здійснення прерогатив конституційного монарха і повноважень президента, формування уряду, роль прем'єр-міністра, багато питань законодавчої процедури тощо. У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової системи, найважливіші питання державного життя регулюються звичаями.    Для того щоб склався звичай, потрібен значний час (десятки або навіть сотня років). Його основною функцією вважають уточнення конституційно-правової практики. Наприклад, палати двопалатних законодавчих органів, як правило, є рівноправними за своїм юридичним статусом, назви "верхня" і "нижня" – лише данина історичній традиції, що відображає рух законопроекту. Водночас звичай може впливати на поведінку людей. У США під час виборчої кампанії саме усталений звичай змушує виборщиків голосувати за кандидата від своєї партії. Норми , які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді" Вони дотримуються лише в силу традиції і лише доти, доки всі учасники конституційних правовідносин згодні зі станом справ.

Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод. Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу використовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.

Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.

Аналізуючи природу норм конституційних угод, треба мати на увазі те, що вони також не є юридичне обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нормотворення у праві і в сфері конституційних угод має різне призначення. Норми, що становлять зміст конституційних угод, — суто політичні. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскільки охоплює розмаїття правил поведінки, що регулюють відносини в межах усієї політичної системи та окремих її елементів. Та оскільки далеко не всі політичні норми безпосередньо стосуються здійснення державної влади, норми конституційних угод треба віднести до державно-політичних норм. Проте існують і інші неюридичні норми, пов'язані з організацією і функціонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо політичного характеру (наприклад, деякі норми, що регулюють відносини у сфері державного управління). На відміну від них норми конституційних угод слід визначити як державно-політичні норми конституційного значення.

  1. Поняття конституції та її сутність.

Термін «конституція» (від латинського «constituio» - встановлення) зародився у Стародавньому Римі і використовувався для позначення указів римських імператорів.

У сучасному розумінні конституції виникли в XVII ст. як результат боротьби народних мас і буржуазії проти феодалізму. Конституція розглядалася в якості основного документа держави, покликаної обмежити межі державної влади та забезпечити захист прав і свобод особистості.

Перша Конституція з'явилася в 1787 р. в США. У 1791 р. була прийнята Конституція Франції 1793 р. - Польщі.

В самому загальному вигляді конституції можна визначити як нормативно-правовий акт (сукупність нормативно-правових актів), що володіє (-ють) вищою юридичною силою та регулює (-ють) основи взаємовідносин людини і держави, устрій держави і організацію державної влада.

Сутність конституції полягає в тому, що вона виражає соціальний компроміс або згоду, що досягаються в момент її прийняття різними соціально-політичними силами з докорінного питання, який вона вирішує, - обмеження меж втручання держави в життя суспільства й індивідів.*

  1. Основні етапи конституційного розвитку.

Науковці вважать, що цей термін походить ще із античності, у середньовіччі застосовувався ще термін "основний закон". Однак, конституції у сучасному розумінні з'явились лише у другій половині XYШ ст. - Конституція США 1787р., Франції і Польщі 1791р. - це перший етап розвитку конституції зарубіжних країн. Для нього характерними є:

                     Визнання основної ідеї конституціоналізму - захист людини від свавілля

Держави;

                      Конституційне регулювання 3 блоків відносин:

1.                                                     Права людини.

2.                                                      Устрій вищої влади в державі.

3.                                                      Територіальний устрій держави.

На даному етапі конституції були прийняті переважно в країнах Європи і Америки і лише в окремих країнах африканського та азіатського континентів( в Ліберії в 1847р., в Японії в 1889р.,в Ірані в 1906р. )

Другий етап - період між першою і другою світовими війнами. Для нього є характерним зародження ідеї соціалізму, а саме. Появою конституцій нової - соціалістичної - моделі (РСФРР 1918 і 1937рр. І Конституції СРСР 1924 і 1936рр. Угорщини 1919р. І Монголії 1940р.) . В основу регулювання цих конституцій були закладені:

1.                                         Природнє походження прав і свобод людини.

2.                                          Заперечення автономії особистості, тобто, людина була підпорядкована суспільству і наділена правами в "інтересах соціалістичного будівництва".

3.                                          Заборона приватної власності.

4.                                          Проголошувалась керівна роль комуністичної партії і панування однієї - марксистко - ленінської - ідеології.

Третій етап конституційного розвитку - після ІІ - ї світової війни до кінця 80 -х років XX століття. Особливостями даного етапу були:

1. Протистояння західної і соціалістичної моделей конституцій.

2.                                                                                              Розширення географії світового конституціоналізму, тобто, в більшості держав були прийняті конституції.

3.                                                                                             Поглиблення ідеї соціалізму.

4.                                                                                             Поява екологічних та інформаційних прав і свобод.

Четвертий етап конституційного розвитку 80- ті - 90 ті роки і триває до сьогодні.

Даний етап виник за рахунок краху соціалістичної системи та демократизації конституцій у відповідних країнах. Основна риса четвертого етапу - відновлення панування західної моделі конституціоналізму. Хоча, конституції соціалістичного типу залишились ще в декількох країнах, а саме: в Китаї, на Кубі, в Північній Кореї і у в'єтнамі.

  1. Зміст конституції. Еволюція змісту сучасних конституцій.

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіжних конституцій: їх поступальну демократизацію і ускладнення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно підкреслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань,, які регулюються конституцією, весь її зміст.

1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини: — "конституції людини". Уже перші буржуазно-демократичні правові акти ("Декларація незалежності" США І 776 р. і французька "Декларація прав людини і громадянина" 1789 р.) приділили цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод людини в конституційному матеріалі відведені не тільки статті, ай спеціальні глави та розділи.

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в за--кріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті і т. ін. (докладніше про це йтиметься у главі "Конституційно-правові основи суспільного ладу").

Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. Зарубіжними авторами вона сформульована як тенденція "від парламентаризму до міністеріалізму". її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Французької Республіки) тощо.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період, стало регулювання інституту конституційного контролю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 p.) і тривалий час функціонував лише в деяких країнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після другої світової війни він став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав — Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особливість європейської моделі цього інституту полягає в тому, що конституційний контроль покладено не на звичайні суди (США. Японія), а на спеціально створені органи — Конституційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов усе зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого законодавства ризик їх суперечності та неконституційності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламентацію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після другої світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося, по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного КУРСУ (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);

по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права у відношенні до внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні-повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних договорів (статті 93—96 Конституції Іспанії 1978 p.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу "від війни як суверенного права нації", а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: "... ніколи наперед не створюватимуться сухопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається". Дане положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадивши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

  1. Основні юридичні властивості конституцій.

Юридичні властивості конституції – це ті характерні ознаки конституції, які відрізняють її від інших нормативно - правових актів і встановлюють роль та місце в ієрархії. Конституції України притаманна низка юридичних властивостей, які визначають її місце в системі права і роль у суспільстві.

1. Вища юридична сила - одна з базових її властивостей. Конституція України займає найвищий щабель в ієрархічній системі правових актів. Усі інші правові акти не повинні їй суперечити, а у разі наявності невідповідності положенням Конституції України вони визнаються такими, що не діють.

2. Головний закон держави. Конституційні норми регламентують найважливіші суспільні відносини, пов'язані із здійсненням державної влади.

3. Найважливіший кодифікований нормативно-правовий акт держави у системі джерел національного права України.

4. Системоутворюючий документ, який визначає принципи організації та діяльності органів державної влади: Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, місцевих державних адміністрацій та ін.

5. Підвищена стабільність. Конституція України закріпила базові засади конституційного ладу, форму держави, права і свободи громадян та ін.

6. Особливий порядок прийняття. Конституція України приймається з дотриманням спеціальної процедури безпосередньо народом або спеціально уповноваженим органом держави - Верховною Радою України.

Наведений перелік властивостей Конституції України є базовим, проте не виключним, оскільки юридичні її властивості виокремлюються через структуруфункціїмеханізм реалізації норм і способи правового захисту Основного Закону України.

  1. Форма і с труктура сучасних конституцій.

Форма конституції - це спосіб організації і вираження конституційних норм.

Форма конституції визначається передусім тим, що вона може містити один або кілька нормативних актів (так, у Конституції Швеції 4 нормативних акти, Ізраїлю - 11 тощо). В останньому випадку всі акти, що утворюють конституцію, мають однакову юридичну силу.

Якщо конституція є єдиним писаним актом, що регулює всі основні питання конституційного характеру, то її можна визначити як кодифіковану. Якщо ті самі питання регулюються кількома писаними актами, йдеться про некодифіковану конституцію.

Існують також конституції змішаного типу, що включають писану частину (парламентські закони, судові рішення) та неписану (звичаї, доктринальні тлумачення). Такою є, наприклад, конституція Великої Британії.

Іноді конституції бувають і неписаними, але вони існують тимчасово, зазвичай після переворотів, революцій тощо.

Конституція України є писаною та кодифікованою. Структура конституції - це її поділ на певні частини (елементи), пов'язані між собою.

Структура конституцій зазвичай має стандартний вигляд і включає:

o преамбулу (вступ);

o основну частину (основний зміст);

o прикінцеві, перехідні, додаткові положення (іноді додатки).

  1. Типологія сучасних конституцій.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Писані конституції можна поділити на два підвиди – кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1968 р. і Японії 1947 р.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утворенням є Конституція Швеції. У її основі лежить конституційний акт, що називається "Форма правління", виданий у 1974 р. Цей документ включає декілька законів, як конституційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери конституційного права. На сьогодні шведську конституцію утворюють три закони: Акт про риксдаг (парламент), Акт про престолонаслідування і Закон про свободу друку. До Конституції Фінляндії, крім Акта про форму правління, прийнятого у 1919 p., входять Парламентський статут від 13 січня 1928 р. і Регламент роботи парламенту від 19 грудня 1927 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійської Конституції". З огляду на важливість інституту прав людини для конституційного права легко зрозуміти сумніви з приводу неписаного характеру конституції Англії. Швидше за все, віднесення її до розряду неписаних – данина історичній традиції, з урахуванням досить складної структури конституції в Британській монархії.

Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. 

  1. Установча природа конституцій. Вища юридична сила.

Особливість суб'єкта, який приймає конституцію, обумовлює і другу сутнісну рису конституції - її установчий характер. Оскільки народ у демократичній державі є носій суверенітету і єдине джерело влади, тільки він володіє і її вищим проявом - установчою владою. У зміст останньої вкладається саме право приймати конституцію і за допомогою її засновувати ті основи суспільного і державного устрою, які вибирає для себе даний народ. Тільки установча влада може змінити, у тому числі і самим радикальним чином, засади устрою суспільства і держав. Установча природа конституції проявляється і в тому, що її приписи виступають в якості першооснови, є первинними. Це означає, що для встановлення положень конституції не існує ніяких правових обмежень. Не може бути такої правової норми, яка не могла б бути включена в конституцію за ознакою того, що вона не відповідає якого-небудь правового акта даної держави. 

  1. Способи прийняття конституцій.

Для прийняття конституції необхідно розробити Ті текст. Проекти конституцій, як правило, розробляють місцеві органи влади, установчі збори, конституційні комітети або комісії (як це мало місце в Україні при прийнятті чинної Конституції), парламент. Хоча, на думку О. Ф. Фрицького, текст Конституції України був би досконалішим, якщо б його проект розробляв орган, до складу якого входили б фахівці-юристи, а не лише народні депутати.

Розрізняють такі способи прийняття конституцій: 1) октроювання - це дарування конституції одностороннім актом глави держави (монарха). Це найменш демократичний спосіб прийняття конституції. На початку XIX ст. такі конституції іменувалися хартіями. Після Другої світової війни октройованими стали називати також конституції, даровані метрополіями своїм колоніям при зміні форми колоніального панування або при звільненні від нього;

2) конституції, прийняті як результат договору. Вони не були поширені в минулому і рідко зустрічаються нині. Зазвичай це були договори між монархом та виборним органом. Вони свідчили про таке співвідношення політичних сил, за якого монарх уже був неспроможний дарувати свою конституцію. Іноді договірні конституції були результатом договору держав;

3) більшість нині чинних конституцій є народними. Вони приймаються парламентом або установчими зборами чи безпосередньо затверджуються референдумом.

Найчастіше конституції приймаються установчими зборами (конституантою) - виборним органом, головною або єдиною метою якого є створення конституції і який іноді виконує функцію парламенту.

Установчі збори прийнято поділяти на: суверенні, які остаточно приймають конституцію, та несуверенні, які лише виробляють, конституцію, а затверджується вона іншим способом (найчастіше референдумом), а також початкові, що обираються громадянами як такі, та інституціоналізовані, в разі прийняття яких роль представницьких установ виконують представницькі органи (парламенти), якщо вони мають право повного перегляду конституції.

Значення використання референдуму для затвердження конституції може бути різним. Так, якщо референдум проводиться для затвердження конституції, яка є гласно розробленою і прийнятою парламентом або установчими зборами, то такий порядок може вважатися демократичним. Якщо ж референдум проводиться в умовах тиску на громадян, проект готується та обговорюється вузьким колом осіб, такий спосіб затвердження конституції на референдумі не може розглядатися як демократичний.

  1. Порядок внесення змін і доповнень до конституції.

В основі зміни конституцій лежить народний суверенітет. Розрізняють такі способи зміни конституцій:

1) гнучкий спосіб, за якого зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайного закону. До гнучких конституцій, як правило, належать некодифіковані або змішані конституції;

2) жорсткий спосіб, коли поправки до конституції вносяться у більш складному порядку, ніж видання звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечення їх стабільності, що сприяє зміцненню їх авторитету та відносній постійності конституційного ладу.

Жорсткі конституції можна поділити на два різновиди: а) власне жорсткі, до яких належать конституції, котрі змінюються парламентом одного й того самого скликання кваліфікованою більшістю в палаті або палатах, та конституції, що змінюються повторним голосуванням через певний строк, але парламентом того самого скликання.

Конституції, в яких усі частини змінюються по-різному, називаються конституціями змішаного типу.

Після ухвалення закону про внесення змін до конституції в установленому порядку він включається до тексту конституції. Способи такого включення можуть бути різними:

1) інкорпорування поправок, за якого відбувається проста заміна старих положень новими або виключення старих положень чи додавання нових (такий спосіб внесення поправок до конституції застосовується в Україні);

2) додавання нових поправок до чинного тексту без формального виключення старих положень (США, Венесуела тощо).

  1. Розвиток та перегляд конституцій.

Перегляд конституцій може бути двох видів: 1) повний, що може здійснюватися:

а) шляхом прийняття нової конституції, відповідно до правил, передбачених попередньою конституцією;

б) шляхом прийняття пової редакції конституції зі збереженням її колишньої дати;

2) частковий, коли відбувається заміна, виключення або доповнення тексту конституції, що не стосується положень, які утворюють її концептуальну основу.

  1. Сутність принципу конституційного верховенства.

Принцип верховенства Конституції означає те, що в системі нормативних актів вона має вищу юридичну силу, а отже, всі інші нормативні акти повинні їй відповідати (не суперечити). Цей принцип досягається шляхом здійснення контролю над актами і діями, які мають нормативний характер, у випадку коли вони, на думку суб’єктів правозастосування, створюють колізію або коли така колізія виявляється в ході правозастосування. Тобто контроль є способом забезпечення верховенства Конституції.

  1. Способи правової охорони конституції.

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності. Вона здійснюється у двох основних формах - конституційний контроль та конституційний нагляд. Існують два погляди на співвідношення цих понять:

1) контроль - це така система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного органу, а нагляд - така система відносин, за якої наглядовий орган має право лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та найбільше - зупинити дію його акта, але скасовувати або змінювати акт повинен сам піднаглядний орган;

2) контроль - це перевірка діяльності підконтрольного органу, що проводиться контролюючим органом або вибірково, за власною ініціативою, або за якимось сигналом, а нагляд - постійне спостереження за діяльністю піднаглядного органу.

Такі відмінності розуміння зазначених понять зумовлені неоднаковим їх застосуванням у законодавстві зарубіжних країнах або ж однієї країни.

Надалі під конституційним контролем ми будемо розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а також об'єднань громадян, що здійснюють публічні функції або створені для участі у здійсненні публічних функцій.

Необхідність конституційного контролю обумовлена тим, що конституція в державі має вищу юридичну силу, а отже, всі правові акти повинні їй відповідати або не суперечити (відмінність між цими поняттями було з'ясовано вище).

  1. Інститут конституційної юрисдикції

Конституційна  юрисдикція - діяльність суд. і т. з. квазісудових органів, спрямована насамперед на визначення відповідності певного кола правових актів конституції, а також на реалізацію деяких ін. повноважень. К. ю. здійснюється у порядку конституційного провадження. Відповідна діяльність спеціаліз. суд. органів відбувається у формі конституційного судочинства.

  1. Основні моделі конституційної юрисдикції

Американська, швейцарська, ампаро, європейська, мусульманська, змішана

  1. Конституційний контроль: поняття та основні моделі.

Конституційний контроль  — будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а так само громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені (формально і/або фактично) для участі у здійсненні публічної влади.

Американська та європейська моделі

  1. Модель «ампаро» як особливий вид конституційного контролю.

Швейцарська модель має застосування в Швейцарії і в ряді країн Латинської Америки. Ії ще називають модель amparo. На наш погляд, саме модель ампаро заслуговує на особливу ув агу. Процедура ампаро розглядається конституціоналістами в системі правових гарантій о сновних прав і свобод людини і громадянина в зарубі ж- них країнах [1, с.125]. Фактично процедура ам- паро є однією із форм спеціалізованого конст и- туційного контролю, який застосовується з певними особливостями у Швейцарії та країнах Латинської Америки, таких як Мексика, Аргентина, Чилі, Перу. Термін «ампаро» походить від іспанського слова атрагаг - охороняти, захищати. У конституційному праві Мексики викор и- стовується термін, який можна перекласти як «скарга в порядку ампаро». Цей термін виник у 1840 в проекті Конституцій для штату Юкатан, розробленому Мануелем Рехоном. У цьому проекті термін ампаро означав право Верховного суду країни охороняти людей, права яких порушені законом або актами влади. Фактично в Конституції Юкатана було запроваджено судовий конституційний контроль - процедура ампаро, яка пізніше була втілена у федеральній Конституції 1857 року, в чинній Політичній конституції 1917 року, а також в Органічному законі про ампаро 1936 року з наступними змінами та доповненнями, який регулює порядок здійснення конституційного судочинства в рамках процедури ампаро на сучасному етапі [3, с.104]. Ця модель конституційного контролю виникла на основі американської моделі конституційного контролю. Конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Так, зокрема, в Мексиканських Сполучених Штатах, скарга в порядку ампаро може розглядатися: Верховним судом Мексики; Колегіальним окр ужним судом та місцевими судами. І по суті також є інцидент- ним контролем, але при цьому діє право публічно-правового позову. Об’єктом позову є судова скарга особи на порушення гарантованого конституцією права особи. Процедура ампаро як спеціалізований і н- ститут конституційного контролю має ряд осо б- ливостей, зокрема: скарга про перевірку на кон- ституційність законів чи інших правових актів може бути подана будь-якою фізичною чи юридичною особою; аргумент скарги - порушення права, гарантованого конституцією; мета скарги - звільнення особи від застосування до неї цього акта; перевірка конституційності нормативного акта проводиться шляхом проведення відкр итого судового розгляду, сторонами в якому виступають позивач і відповідальний орган державної влади, який видав цей нормативний акт; рішення, яке виноситься уповноваженим судом стос овно перевірки конституційності оскаржуваних нормативних актів, обов’язкове тільки для сторін, які беруть участь у цьому процесі. Тобто ріше н- ня суду мають тільки індивідуальний хар актер і не формулюють право або загальні норми для аналогічних справ [2]. Характеризуючи останню ознаку процедури ампаро, уточнимо, що в Латинський Америці суд не може в порядку ампаро визнати нечинним правовий акт, який не відповідає конституції. Нормативний акт, який оскаржується , визнається неконституційним тільки по відношенню до того суб’єкта, права якого були порушені і який звернувся із відповідною скаргою до суду. Цей факт не виключає можливості звернення із відповідною заявою про оскарження в рамках процедури ампаро того ж самого нормативного акта і з тих же підстав, але вже іншими суб’єктами. У мексиканський правовій доктрині на сучасному етапі процедура ампаро розширилась і існує в таких формах: 1) ампаро як засіб захисту конституційних прав і свобод людини і громад янина; 2) ампаро проти законів; 3) ампаро - касація. Перегляд законності судового рішення як остання інстанція для всіх судів; 4) ампаро з адміністративних справ. Історично першим, як зазначалося вище, процедура ампаро з’явилася як засіб захисту конституційних прав і свобод. І саме ця процедура, на думку дослідників мексиканської ко нституції, є такою, що найбільш чітко відповідає духу і б у- кві Основного закону, а також є строго конституційною [2]. Процедура ампаро як правовий інститут спеціалізованого конституційного контролю базується на певних основоположних ідеях - принципах. Найважливіші конституційно -правові критерії організації процедури ампаро закрі п- люються на конституційному рівні. Зокрема, одним із перших базових принципів процедури а м- паро, що містяться в положеннях чинної конст и- туції Мексики 1917 року, є принцип ініціативи сторони. Також конституція закріпила такі принципи, як: принцип наявності особистої прямої шкоди у потерпілої сторони (яка повинна бути спричинена в тій формі, яка передбачена закон о- давством); принцип здійснення правосуддя в р а- мках процедури ампаро тільки судом; принцип відносності рішень; принцип остаточності процедури ампаро . Процедура ампаро в процесі свого конституційно-правового розвитку суттєво змінилас я. У сучасному вигляді цей інститут можна виділ и- ти із загального кола аналогічних спеціалізов а- них інститутів як унікальний і найбільш ефективний засіб захисту Конституції та прав громадян. Найбільш суттєвим у цьому питанні, на думку дослідників, є трансформація об’єкта процедури ампаро, який охоплює не тільки конституційні права і свободи людини та громадянина, але і правопорядок у цілому. У цивілізованому суспільстві саме суду п о- винно належати центральне місце у всій правовій системі. Чим вищий авторитет суду і правосуддя у цілому, чим більшою самостійністю і незале ж- ністю володіє суд у взаємовідносинах із орган а- ми державної влади, тим вищий в країні рівень законності і демократії, тим надійніше захищені права і свободи людини та громадянина від будь- яких посягань.

  1. Американська модель конституційного контролю.

Передбачає здійснення конституційного судочинства судами загальної юрисдикції, як правило верховними судами держави, або ж навіть судами всіх інстанцій.

Ця модель має два різновиди: централізований (дифузний) і децентралізований.

Децентралізований різновид американської моделі (США, Японія, скандинавські країни) передбачає, що конституційний контроль здійснюють всі суди загальної юрисдикції. Так, у США функції конституційного контролю належать судовій владі в цілому. Не тільки верховні, але й районні суди федерації і штатів здійснюють право тлумачення конституційних норм і відмовляють у застосуванні тим положенням законодавства, котрі суперечать тлумаченню, відповідно, Конституції США і конституції штату.

За 200 років своєї діяльності (1791—1990 рр.) Верховний суд США визнав неконституційними повністю або частково 125 законів Конгресу, 1059 нормативних актів штатів, 117 ордонансів місцевих органів влади[13].

Централізований різновид американської моделі (Гана, Естонія, Індія, Ірландія, Люксембург, Мальта, Монако, Норвегія, Республіка Кіпр, Філіппіни, Швейцарія) передбачає здійснення конституційного контролю в рамках загальної судової системи і, як правило, верховним судом, який очолює інстанційну систему національних судів[14].

Країни, що сприйняли американську модель: США, Аргентина, Мексика, Болівія, Бразилія, Колумбія, Нікарагуа, скандинавські (Данія, Норвегія, Швеція), британські домініони (Австралія, Канада, Нова Зеландія), Південно-Африканська Республіка, Японія, Індія, Малайзія тощо.

  1. Німецька модель конституційного контролю.

Практично всі країни східної Європи з а- стосували австрійську (або, як її іноді називають, німецьку модель). Німецька модель - модель суцільного або тотального конституційного контролю. Для здійснення конституційного контролю в Німеччині запроваджено спеціальний орган конституційної юрисдикції - Федеральний конституційний суд. Але всі інші суди також беруть участь у здійсненні конституційного контролю, але обмежену. Федеральний конституційний суд перевіряє закони на предмет їх формальної і матеріальної відповідності конституції; розглядає конституційно-правові спори між федерацією та Землями або між різними Землями; розглядає спори з питань тлумачення положень Основного закону про обсяг прав і обов’язків верховного федерального органу (Парламенту, Уряду або федерального президента) або іншого учасника конфл і- кту, який наділений Основним законом власними правами. Здійснює як абстрактний, так і конкретний конституційний контроль. Абстрактний - на запит Федерального уряду, земельного уряду або 13 Бундестагу з питань відповідності законів земель Основному закону або про сумісність з е- мельного права і федерального права. Конкретний конституційний контроль - за запитом суду. Діє правило: якщо загальний суд при розгляді справи встановив неконституційність закону, тоді він зобов’язаний призупинити провадження по справі і звернутись до ФКС і лише після ві д- повідного рішення ФКС завершити розгляд справи. ФКС розглядає скарги громадян на порушення їх основних прав [5, с.605]. Головна відмінність європейської моделі від американської полягає в тому, що конституційна юстиція виділяється із загального правос у- ддя і здійснюється не судами загальної юрисди к- ції, а спеціалізованим органом - конституційним судом. Для цих органів наглядова діяльність є єдиною або головною функцією (Австрія, Іспанія, Італія, ФРН).

  1. Швейцарська модель здійснення конституційного контролю.

Швейцарська модель має застосування в Швейцарії і в ряді країн Латинської Америки. Ії ще називають модель amparo. На наш погляд, саме модель ампаро заслуговує на особливу ув агу. Процедура ампаро розглядається конституціоналістами в системі правових гарантій о сновних прав і свобод людини і громадянина в зарубі ж- них країнах [1, с.125]. Фактично процедура ам- паро є однією із форм спеціалізованого конст и- туційного контролю, який застосовується з певними особливостями у Швейцарії та країнах Латинської Америки, таких як Мексика, Аргентина, Чилі, Перу. Термін «ампаро» походить від іспанського слова атрагаг - охороняти, захищати. У конституційному праві Мексики викор и- стовується термін, який можна перекласти як «скарга в порядку ампаро». Цей термін виник у 1840 в проекті Конституцій для штату Юкатан, розробленому Мануелем Рехоном. У цьому проекті термін ампаро означав право Верховного суду країни охороняти людей, права яких порушені законом або актами влади. Фактично в Конституції Юкатана було запроваджено судовий конституційний контроль - процедура ампаро, яка пізніше була втілена у федеральній Конституції 1857 року, в чинній Політичній конституції 1917 року, а також в Органічному законі про ампаро 1936 року з наступними змінами та доповненнями, який регулює порядок здійснення конституційного судочинства в рамках процедури ампаро на сучасному етапі [3, с.104]. Ця модель конституційного контролю виникла на основі американської моделі конституційного контролю. Конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Так, зокрема, в Мексиканських Сполучених Штатах, скарга в порядку ампаро може розглядатися: Верховним судом Мексики; Колегіальним окр ужним судом та місцевими судами. І по суті також є інцидент- ним контролем, але при цьому діє право публічно-правового позову. Об’єктом позову є судова скарга особи на порушення гарантованого конституцією права особи. Процедура ампаро як спеціалізований і н- ститут конституційного контролю має ряд осо б- ливостей, зокрема: скарга про перевірку на кон- ституційність законів чи інших правових актів може бути подана будь-якою фізичною чи юридичною особою; аргумент скарги - порушення права, гарантованого конституцією; мета скарги - звільнення особи від застосування до неї цього акта; перевірка конституційності нормативного акта проводиться шляхом проведення відкр итого судового розгляду, сторонами в якому виступають позивач і відповідальний орган державної влади, який видав цей нормативний акт; рішення, яке виноситься уповноваженим судом стос овно перевірки конституційності оскаржуваних нормативних актів, обов’язкове тільки для сторін, які беруть участь у цьому процесі. Тобто ріше н- ня суду мають тільки індивідуальний хар актер і не формулюють право або загальні норми для аналогічних справ [2]. Характеризуючи останню ознаку процедури ампаро, уточнимо, що в Латинський Америці суд не може в порядку ампаро визнати нечинним правовий акт, який не відповідає конституції. Нормативний акт, який оскаржується , визнається неконституційним тільки по відношенню до того суб’єкта, права якого були порушені і який звернувся із відповідною скаргою до суду. Цей факт не виключає можливості звернення із відповідною заявою про оскарження в рамках процедури ампаро того ж самого нормативного акта і з тих же підстав, але вже іншими суб’єктами. У мексиканський правовій доктрині на сучасному етапі процедура ампаро розширилась і існує в таких формах: 1) ампаро як засіб захисту конституційних прав і свобод людини і громад янина; 2) ампаро проти законів; 3) ампаро - касація. Перегляд законності судового рішення як остання інстанція для всіх судів; 4) ампаро з адміністративних справ.

  1. Французька модель здійснення конституційного контролю.

У Франції встановилася концепція охорони Конституції в рамках системи парламентаризму. Особливим органом конституційного контролю стала парламентська Конституційна рада Франції - окремий політичний орган. Французька П’ята республіка використовує систему квазісудового конституційного контролю[5, с.546].

 Квазісудовий орган, складений з найбільш компетентних і відомих у країні юристів

  1. Європейська модель конституційного контролю.

На другому етапі виникає принципово нова Європейська модель конституційного правосу д- дя, концепція якого розроблена австрійським вченими Г.Кельзеном і К. Ейзенманом. Саме ці вчені довели, що гарантія дієвості Конституції повинна базуватися в основному на можливості безпосереднього анулювання актів, які супер е- чать їй. Також Кельзен указував, що ні в якому разі не можна доручати анулювання неправомі р- них актів тому органу, котрий їх прийняв. Таким органом може бути або Конституційний суд, або трибунал, або квазісудовий орган, складений з найбільш компетентних і відомих у країні юри с- тів[1, с.79]. Відомий нормативіст Ганс Кельзен, який на той час перебував на посаді Мін істра Юстиції Австрії, створив перший Конституційний Суд у Європі. Він проіснував тільки на п а- пері і не розглянув жодної справи.

  1. Поняття та склад конституційно-правових відносин.

Конституційно-правові відносини — це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу реалізації їх конституційних прав та обов'язків.

Суб'єкти конституційно-правових відносин — це учасники конституційно-правових відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю), яка встановлюється нормами і принципами конституційного права.

Об'єкт конституційно-правових відносин — це закріплені і гарантовані нормами та принципами конституційного права загальнодержавні і соціальні блага, з приводу яких суб'єкти конституційно-правових відносин вступають в юридичні зв'язки і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Об'єктом інтересів суб'єктів конституційних правовідносин є не тільки конкретні матеріальні речі, а й загальносуспільні публічні цінності.

Зміст конституційно-правових відносин — це визначені й гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників цих відносин.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційних правовідносин.

  1. Види конституційно-правових відносин

За цільовим призначенням

  1. установчі відносини — це переважно загальні відносини, що виникають на основі конституційних принципів, дефінітивних та інших норм;

  2. правовстановлюючі відносини — це такі, в яких їх суб'єкти здійснюють свої права та виконують свої обов'язки, встановлені правовою нормою;

  3. правоохоронні відносини — це відносини, метою яких є охорона приписів правової норми. Вони можуть бути як загальними, так і конкретними. Загальні, наприклад, забезпечують передбачений ст. 6 Конституції України поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки, а конкретні, зокрема, забезпечують недоторканність народних депутатів України;

За змістом

  1. матеріальні правовідносини — ті, що складаються в процесі реалізації матеріальних норм конституційного права. Наприклад, такі відносини виникають у процесі реалізації норм Конституції України, що визначають взаємовідносини між Президентом України та Верховною Радою України;

  2. процесуальні правовідносини виникають при реалізації процесуальних норм. Такі норми містяться, наприклад, у Регламенті Верховної Ради України, який встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради;

За формою

  1. правовідносини у власному розумінні, які характеризуються тим, що в них чітко визначені права та обов'язки суб'єктів і кожен суб'єкт здійснює свої права та обов'язки особисто;

  2. правові стани, які характеризуються тим, що права та обов'язки суб'єктів мають менш визначений характер. Вони встановлюються правовими нормами, на підставі яких складаються інші правові відносини (наприклад, стан громадянства);

За часом дії

  1. строкові правовідносини — це більшість конституційно-правових відносин; вони діють протягом чіткого, встановленого в нормі строку (наприклад, правовідносини, що виникають під час виборчої кампанії, проведення референдуму тощо);

  2. безстрокові правовідносини — це правовідносини, необмежені в часі, які, однак, можуть припинити своє існування за певних умов (наприклад, смерть громадянина припиняє всі відносини з приводу його громадянства). До безстрокових належать усі відносини, що за формою є правовими етапами, відносини, пов'язані із забезпеченням державою основних прав і свобод громадян тощо.[2]

  1. Суб’єкти конституційно-правових відносин: поняття, особливості, класифікація.

Суб'єкти конституційно-правових відносин — це учасники конституційно-правових відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю), яка встановлюється нормами і принципами конституційного права.

У сучасній науці конституційного права досить складною і невирішеною є проблема визначення кола суб'єктів конституційно-правових відносин та їх правового статусу. Проблема ускладнюється нерівністю правового статусу суб'єктного складу, зокрема Українська держава та особа без громадянства є суб'єктами конституційно-правових відносин, проте їхній правовий статус різний.

Важливими суб'єктами конституційно-правових відносин є юридичні особи, які згідно зі ст. 81 Цивільного кодексу України поділяються на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Юридичними особами публічного права визнано організації, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим (далі — АРК) або органу місцевого самоврядування. Правовий статус юридичної особи публічного права, необхідно надати територіальним громадам, АРК, Українській державі тощо.

У чинному законодавстві України не існує жодного нормативно-правового акта, в якому сформульовано вичерпний перелік суб'єктів конституційного права, навіть Конституція України не містить такого переліку. Вчені по-різному розглядають суб'єктний склад галузі конституційного права.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

  1. фізичні особи — громадяни України, апатриди, біпатриди , біженці, іноземці;

  2. юридичні особи — органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи державної влади. До органів державної влади належить уся система органів виконавчої влади — від Кабінету Міністрів України до районних державних адміністрацій, Верховна Рада України, глава держави, правоохоронні органи, органи правосуддя та ін.;

  3. посадові особи — представники влади, наділені відповідними державно-владними повноваженнями;

  4. соціальні організації — держава, трудові колективи, органи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальні одиниці, об'єднання громадян (громадські організації, профспілки, територіальні громади, політичні партії, релігійні громади, органи самоорганізації населення та ін.;

  5. соціальні спільноти — український народ, корінні народи, населення, нація, національні меншини, етнічні групи.

Суб'єктний склад учасників конституційно-правових відносин, порівняно з іншими галузями права, є не лише найбільший за кількістю, але й різний за правовим статусом.

  1. Об’єкти конституційно-правових відносин: поняття, особливості, класифікація.

Об'єкт конституційно-правових відносин — це закріплені і гарантовані нормами та принципами конституційного права загальнодержавні і соціальні блага, з приводу яких суб'єкти конституційно-правових відносин вступають в юридичні зв'язки і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Об'єктом інтересів суб'єктів конституційних правовідносин є не тільки конкретні матеріальні речі, а й загальносуспільні публічні цінності. Об'єктами конституційно-правових відносин є: основні засади конституційного ладу України та їх гарантії, державний та суспільний лад, суверенітет (державний, національний, народний), публічна влада, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, волевиявлення народу, форми прямої демократії, організація та функціонування системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, конституційні права, свободи і обов'язки людини та громадянина, правовий статус людини і громадянина, право власності, міжнародне співробітництво державних інституцій, політичні партії та інші громадські організації, податкова, банківська і фінансова системи, культурно-духовні надбання окремих індивідів та суспільства загалом, природні об'єкти (земля, рекреаційні зони, природні ресурси, атмосферний простір у законодавчо визначених межах), адміністративно-територіальні одиниці та ін.

Такий перелік об'єктів конституційно-правових відносин не є вичерпним. До речі, вичерпним він і не може бути через об'єктивні причини. Це підтверджується низкою аргументів:

  • конституційно-правові відносини охоплюють правовим регулюванням практично усі сфери суспільних відносин, що прямо впливає на множинність об'єктів;

  • конституційно-правові відносини мають системотвірний і установчий характер для об'єктного складу правовідносин усіх інших галузей права.

Класифікація об'єктів конституційно-правових відносин:'

  1. політичні блага — державний суверенітет, територіальна цілісність держави, влада українського народу, державна влада, політична багатоманітність, політичні партії та їх блоки, народний і національний суверенітети, громадянство, демократія та ін.;

  2. матеріальні блага — майно, цінні папери, гроші, природні ресурси, земля та ін.;

  3. нематеріальні блага — честь, гідність, ділова репутація, право інтелектуальної власності, право на віросповідання, право на таємницю телефонних розмов, листування, право на отримання освіти та ін.;

  4. дії (бездіяльність) — участь у виборах, референдумах, страйках, реалізація активного чи пасивного виборчого права та ін.;

  5. результати дій (бездіяльності) — статус судді, президента, народного депутата, депутата місцевих рад.

  1. Зміст конституційно-правових відносин.

Зміст конституційно-правових відносин — це визначені й гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників цих відносин. Зміст конституційно-правових відносин має двояку складову, зокрема в науці конституційного права розрізняють юридичний і фактичний зміст. Це змістовно близькі, але не тотожні поняття. Юридичний зміст — це можливість суб'єктів конституційно-правових відносин вчиняти відповідні дії або утриматися від їх вчинення. Юридичні факти дають нормативні варіанти вибору правомірної поведінки. Юридичний зміст становлять:

  1. суб'єктивне право — юридична гарантія можливості використання чи невикористання конституційних прав вступати у конституційні правовідносини, наприклад, балотуватися на певну посаду чи ні, подавати конституційне звернення до Конституційного Суду України чи утриматися від учинення таких дій;

  2. юридичні обов'язки — це вид і міра належної поведінки суб'єкта правовідносин, визначена і гарантована конституційним законодавством. Наприклад, конституційним обов'язком громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Фактичний зміст — це конкретно обраний варіант юридичних можливостей. Наприклад, після отримання фахової підготовки молодий спеціаліст має необмежену юридичну можливість влаштуватися на роботу, проте основним місцем його роботи може бути лише одне.

  1. Юридичні факти в конституційно-правових відносинах.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційних правовідносин.

Класифікація юридичних фактів:

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]