Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

По кому подзвін Джон Донн

.docx
Скачиваний:
11
Добавлен:
14.06.2019
Размер:
15.97 Кб
Скачать

YaE-41

John Donne

He for whom the bell tolls…” (1624)

Meditation 17

No man is an island, entire of itself;

A part of the main, if a clod be

Washed away by the sea, Europe is

The less, as well as if a manor of thy (your – before noun begins with consonant)

Friend’s or of thine (your – before noun begins with vowel) own were:

Any man’s death diminishes me

Because I am involved in mankind,

And therefore never send to know

For whom the bell tolls;

It tolls for thee (you – object of the sentence).

Джон Донн

«Той, по кому подзвін…» (1624)

Роздум 17

Жодна людина не може бути б як острів, сама по собі;

Але завжди є частиною цілого, якщо частину берегу

Змиє море, Європа меншає,

Так само якщо вода поглинає

Маєток твого друга чи твій власний:

Смерть будь-якої людини зменшує мене

Тому що я єдиний із людством,

А отже ніколи не запитуй

По кому б’ють у дзвони;

Подзвін по тобі.

The author of the Russian translation writes the words that present abstract general notion with capital letters (Остров, Суша), although John Donne in the original sermon uses the definite article not for all of these notions (for example “an island”). Therefore, I consider it to be unnecessary to capitalize these words in Ukrainian translation because it can breed more confusion while in Ukrainian we have a tradition to write proper names or geographic names with capital letters: capitalisation of the words can be understood as if they are characters of sermon. Moreover, in the Russian translation the original word “sea” was replaced with «Волна» - concretization.

Джон Донн

ПО КОМУ ПОДЗВІН

МОЖЛИВО, той, по кому подзвін, настільки хворий, що він не розуміє, що подзвін по ньому; і, можливо, я сам вважаю свій стан кращим, ніж він є насправді, в той час коли ті, що знаходяться навколо мене і бачать моє становище, могли примусити дзвони бити за мною, а я не знаю цього.

Церква Католична, Всесвітня, саме такі й дії її; все, що вона робить, належить усім. Коли вона хрестить дитину, ця дія стосується й мене, оскільки ця дитина таким чином приєднується до тіла, котре очолює мене і пристає до тіла, частиною якого є і я. І коли вона ховає людину, ця дія стосується й мене: все людство має єдиного автора і є єдиним томом; коли одна людина помирає, одна частина не виривається із книги, але перекладається на кращу мову; і кожна частина має бути перекладеною на неї; Господь має декількох перекладачів; деякі частини перекладаються віком, деякі – хворобою, деякі – війною, деякі – правосуддям; але рука Господня на кожному перекладі, та Його рука зшиє всі розрізнені аркуші знову для тієї бібліотеки, де кожна книжка лежатиме відкритою одна до іншої. І тому дзвін, який кличе на проповідь, кличе не проповідника, але паству прийти, отже, цей дзвін кличе нас всіх; але набагато більше мене, що наближений так близько до двері хворобою. Раніше існувала дискусія, довга, як тяжба (в якій набожність та самоповага, релігія та роздум, були змішані), який саме з релігійних орденів має дзвонити до молебну першим зранку; і було визначено, що першими мають дзвонити ті, що прокидаються раніше за всіх. Якщо ми вірно зрозуміємо велич цього дзвону який б’є до кожної нашої вечірньої молитви, ми будемо раді примусити себе вставати раніше, в тому розумінні, що цей подзвін має бути нашим так само як того, для якого він насправді і є. Дзвін б’є для того, хто розуміє, що він б’є; і хоча він переривається врешті, але з тієї хвилини, як це трапилось, він возз’єднується з Богом. Хто не кидає своє око на сонце, що сходить? Але хто відводить погляд від комети, що вибухає? Хто не склоняє своє вухо перед дзвоном, що б’є з будь-якої причини? Але хто може затулити його від дзвону, який проводжає часину тебе самого з цього світу? Жодна людина не може бути б як острів, сама по собі; але завжди є частиною цілого, якщо частину берегу змиє море, Європа меншає, так само якщо вода поглинає маєток твого друга чи твій власний: смерть будь-якої людини зменшує мене тому що я єдиний із людством, а отже ніколи не запитуй по кому б’ють у дзвони; подзвін по тобі.

Не можемо ми назвати це ані випрошуванням нещастя, ані його позичанням, начебто ми самі були б недостатньо знедолені, щоб стукати у інші двері, аби взяти до себе горе наших сусідів. Дійсно, цю жадобу було б неважко вибачити, якби вона була, оскільки скрута – то є скарб, але рідкісна людина має недостатньо його. Немає людини, яка б не мала достатньо горя, зрощеного та поспілого нею, і готовою відійти до Бога з тією скрутою.

Якщо людина несе скарб у злитку, або у самородку золота, і не має його у формі грошей, його скарб не допоможе йому у подорожі.

Горе – то скарб за своєю природою, але він не є грошима для використання, за винятком того, як ми за його допомогою наближаємось ближче і ближче до нашого дому – до небес. Інша людина може бути також хворою, і хворою смертельно, і цей тягар має лежати на його тілі, як золото в копальні, і не має ніякого зиску для нього; та цей подзвін, що розповідає мені про його горе, викопує то золото та віддає мені: якщо це попередження про небезпеку іншого примушує мене замислитися про власну, і тим самим врятувати мене, навертаючи за допомогою до Господа, який є єдиним нашим спасителем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]