винниченко

Драматургія В.Винниченка та її роль у становленні українського модерного театру.

Винниченко займає вийняткове місце в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони витворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінки, К.Гауптмана, А.Стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого "я". Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п'єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути "чесними з собою". Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому "чесним з собою", оскільки вони лише прагнули цього.

В.Винниченко розумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто "надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію …"1 Ці думки розділяв і М.Садовський, який у 1910 році узявся за постановку п'єси "Брехня" написаної драматургом того ж таки року. Перші постановки не принесли великого успіху, оскільки і режисура була надто традиційною та й актори (Мар'яненко, Ковалевський, Ковальчук), хоча й були відомими і талановитими, не були готові відтворити всю глибину Винниченківських образів. Але поступово публіка відчула, що народжується новий театр, створюється нова сценічна естетика. На сторінках "Української хати" з цього приводу з'явився такий відгук: "Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в "Український театр". Цього раніше не бувало. З часу постави "Брехні" ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. "Брехню" вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару, і разом з тим — першим кроком трупи М.К.Садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва."2

Саме завдяки драматичним творам Винниченка старий заслужений дореволюційний побутово-етнографічний театр М.Садовського поволі еволюціонував до театру психологічної драми. У цьому сходяться такі дослідники театру як Д.Антонович, Г.Лужницький, В.Ревуцький, Л.Залеська-Конишкевич.

Зоряним часом Володимира Винниченка були 1910-1912 роки. У цей час він пише свої п'єси "Базар", "Брехня"(1910), "Співочі товариства"(1911), "Чорна Пантера і Білий Ведмідь"(1911), "Дочка жандарма", "Натусь"(1912), "Молода кров"(1913), згодом були написані "Мохноноге", "Мементо", "Гріх", "Кол-Нідре", "Над", "Великий секрет", "Пророк"(побачила світ лише після смерті автора).Пореволюційний модерний український театр: "Молодий театр", "Державний драматичний театр ім.Шевченка", "Драматичний театр ім.Франка", "Незалежний Львівський театр" під керівництвом О.Загарова та ін. — розпочинали й зміцніли на драматичних творах Винниченка, якого можна сміливо назвати засновником української модерної драматургії й сучасного українського театру.

Мабуть найбільшим успіхом користувалася п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", опублікована вперше у 1911 році. Але перша світова війна ускладнила її появу на сцені. Вперше вона була поставлена у 1917 році. Саме тоді "Молодий театр" Леся Курбаса відкрив новий театральний сезон з постановки "Базару" та цієї п'єси.

П'єси Винниченка посіли провідне місце у репертуарах "Молодого театру", стаціонарного українського театру М.Садовського та драматичного театру ім. І.Я.Франка. В останньому протягом 1920-1921 років йшли п'єси "Гріх", "Дисгармонія", "Великий Молох", "Панна Мара", "Співочі товариства". Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Вони ставилися у Німеччині, Голандії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії та ін. Нажаль, в кінці 20-х років Радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчість Винниченка і суворо заборонив його твори. Тепер, майже після 50-річної заборони вони повертаються до нас: цікаві й актуальні, без яких була б неповною картина української літератури початку століття.

У ній легко вловити відгомін парадоксів та імперативів полемічно настроєного автора, який рішуче повставав проти однозначних присудів на користь невичерпності й багатоликості життя. “Хай живе брехня!” - проголошує героїня твору Наталя Павлівна, заявляючи про свою готовність ціною омани забезпечити хворому чоловікові спокій і певність себе. Як часто буває у Винниченка, у центр він ставить жінку. Вольову, розумну, пристрасну. Наталю Павлівну люблять троє чоловіків. Андрій Карпович, її чоловік, - інженер, зайнятий винаходом мотора (це, здається, його лебедина пісня), бачить у Наталі Павлівні свою опору і свій затишок. Він безоглядно вірить їй, а може, просто хоче вірити. Наталя Павлівна добре розуміє, що без неї він пропаде, швидко згасне, вона поважає Андрія Карповича, і тим самим накладає на себе обов'язок самопожертви. Хоча любить (із домішкою материнського ставлення) іншого - юного поета Антона, якого, втім, гнітить роль “друга сім'ї”. Молодий ідеаліст-коханець бунтує проти брехні, і цей його максималізм ще більше посилює конфлікт Наталі Павлівни з самою собою, її метання між почуттям і обов'язком.

Але є і ще один персонаж у цьому любовному “квадраті” (жінка і троє мужчин) - помічник Андрія Карповича Іван Стратонович, який вимучує своєю любов'ю і Наталю Павалівну, і себе самого. Є в його словах і вчинках щось мефістофельське. То помста рухає ним, то зловтіха, то безсилля і безборонність - дивовижна суміш, що змушує Івана Стратоновича одного разу кинути Наталі Павлівні парадоксальне зізнання: “Ненавиджу за те, що люблю вас”.⁽¹⁷²⁾ А Наталі Павлівні доводиться, у свою чергу, витримувати запропоновані їй умови - вести складну психологічну гру, обминати сильця шантажу, вислуховувати екзальтовані любовні зізнання, самій вдавати таємну закоханість...

Схоже, В.Винниченко, захопившись перспективою показати “безодні людські”, надто переускладнив лінію стосунків Івана Стратоновича й Наталі Павлівни. Кінці тут не завжди сходяться з кінцями. Коли Наталя Павлівна раптом заявляє Іванові Стратоновичу, що любить його, це виглядає вкрай несподівано. Фатальна жінка? Та ні, наша героїня просто лукавить, то її чергова гра, брехня, хоч їй, здається, й хочеться, щоб Іван Стратонович у ту брехню повірив, - вона для нього солодка і, може, рятівна. Він, звісно, не йме віри, і тоді Наталя Павлівна цю свою, третю любов, доводить... власною смертю.

Смерть як останній аргумент у суперечці - це, звичайно, ефектно (до речі, цей мотив є і в оповіданні В.Винниченка “Студент”), - та все ж таки: що має доказати героїня своєму “мефістофелю” цим учинком? Що любить його? Не виключено, що драматург і мав на увазі саме таку “безодню” душі. Правда, у Винниченка тут контури розмиваються, сюжет починає нагадувати психологічний ребус. І чому взагалі Наталя Павлівна вирішує звести рахунки з життям? Випити ціаністий калій її, вочевидь, змусила внутрішня безвихідь, надія на те, що її смерть буде виходом для всіх у цьому любовному “квадраті”. Недарма ж незадовго до самогубства Наталя Павлівна пропонує випити шампанського “за те, що дає радість... що б воно не було: брехня, правда, любов, ненависть, хвороба, навіть... навіть смерть” (с.203).

В.Винниченко демонструє божевільно складну химерію життя, в якому немає місця для пласких істин, навіть брехня має відтінки. “Всяка брехня буває істиною” (с.193), - каже Наталя Павлівна. І не завжди вона тотожна злу. Наталя Павлівна сказала неправду, що випила отруту випадково, переплутавши її з лавро-вишневими краплями, - а хіба було б краще, якби сказала правду?

Ось вам і “крихкість основних моральних понять”, про яку говорить філософ К.Міхальський!

У п'єсі В.Винниченка знайшли розвиток деякі характерні мотиви драми Г.Ібсена “Дика качка”. У творі норвезького драматурга правдолюбство максималіста Грегерса Верле обертається лихом: він розкриває очі своєму другові дитинства Ялмару Екдалу на минуле його дружини, - а результатом цього стала трагедія. І не стільки для амбіційного, проте безвольного й безликого Ялмара, скільки для дівчинки Хедвіг, яка дізнається, що її справжнім батьком є інша людина. Тим часом, Хедвіг любить того, кого досі вважала своїм батьком, і тяжко страждає, коли бачить, що раптом стала чужою для нього. Беззахисна, щира, довірлива, вона - аби переконати Ялмара в тому, що він все одно залишається для неї батьком, вдається до найстрашнішого доказу: покінчує з собою. Мов дика качка, яку смертельно поранили.

Правда у Г.Ібсена стає причиною зла. У В.Винниченка ж - брехня парадоксальним чином виявляється способом утамування житейських прикрощів і непорозумінь. Мовби збуваються слова одного з персонажів драми Г.Ібсена: “Відберіть у середньої людини житейську брехню, і ви відберете в неї щастя”.⁽¹⁷³⁾

Легко зауважити, що й фінал “Брехні” (самогубство - як доказ, як аргумент) навіяний розв”язкою у “Дикій качці”.

Самогубство героїні В.Винниченка стає “моментом істини”. В новому світлі раптом постають і любовні перипетії. Тепер уже, здається, ясно, що любов Наталії Павлівни має три іпостасі: любов-жалість, свідома самопожертва (вона визначає її ставлення до чоловіка); любов-романтика, до якої додається й материнське начало (цей симбіоз почуттів виявляється в стосунках Наталії Павлівни з Тосем); любов-стихія, наслання, “демонічна” сила, яка приходить неспогадано й фатально (так, так - це вже з історії взаємин Наталії Павлівни з Іваном Стратоновичем).