Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Казанська лінгвістична школа

.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
14.06.2019
Размер:
32.92 Кб
Скачать

Казанська лінгвістична школа.

І. О. Бодуен де Куртене

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70—

80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О.

Бодуен де Куртене, а її представниками були його учні

М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов,

С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Вла-

димиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи

викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних

Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у

книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883),

у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і

російської мови» (1901) та «Лекції з загального

мовознавства» (1911).

Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене

(1845—1929) — видатний російський і польський

мовознавець із старовинного французького роду, член

Польської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької

АН з 1897 р., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р.

Закінчив Варшавський університет (Головну школу),

після чого стажувався у Празі, Відні, Берліні, Лейпцигу, де

слухав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-

ра і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем,

Г. Шухардтом, О. Єсперсеном, А. Мейє. Писав праці

російською, польською, німецькою, французькою, чеською,

італійською, литовською та іншими мовами. Викладав

у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському,

Тартуському, 1883—1893), Краківському (1894—1899),

Петербурзькому (1900—1918) і Варшавському (1918—

1929) університетах. Був людиною прогресивних

поглядів. Виступав на захист прав малих народів Росії та

їхніх мов, за що був ув'язнений у 1914 р. Захищав

українську мову, доводив її окремішність і самобутність

у публікаціях «Кілька слів про об'єктивну та

суб'єктивну самобутність України з погляду мовного, племінного,

національного й державного» (1925), «Про з'їзд

славістів і про платонічний панславізм» (1903), «Українське

питання з позанаціональної точки зору» (1913).

Підтримував прагнення українців створити у Львові

національний університет («Українські університети в

Польській державі»; 1922), контактував з І. Франком

та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені дорога, —

заявив він, — а мені дороге право людини залишатися

при своїй мові, вибирати її собі, право не піддаватися

80

Історія мовознавства

відчуженню від усебічного використання власної мови,

право людей вільно самовизначатися і групуватися,

також на основі мови».

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене

викладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в

польській мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIV ст.»

(1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874;

докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних

альтернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної

граматики слов'янських мов» (1881), «Про класифікацію

мов» (1910) і в численних (600) статтях.

Лінгвістична концепція вченого була різко

полемічною щодо панівної молодограматичної парадигми.

Вихід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у

зв'язку лінгвістики з психологією і соціологією, у

послідовному синхронному підході до мови, у відмові від

обов'язкового історизму. Не сприймав логіцизм і

молодограматичні концепції мовних законів: «Немає

жодних "звукових законів"».

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які

мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав,

що реально існує лише індивідуальне мовлення.

Національна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а

насправді це наукова фікція, «середнє випадкове

поєднання мов індивідів»: «Мова існує тільки в

індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки у психіці

індивідів або осіб, що становлять певне мовне суспільство».

Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо

цього Бодуен де Куртене солідарний з

молодограматиками). Однак учений тут же наголошує на

нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що є в

індивіда, є одночасно й загальним, що пояснюється

однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже,

мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну

від молодограматиків для концепції Бодуена де

Куртене характерний не індивідуальний, а колективний

(соціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що

попри психологічну забарвленість концепції їй

притаманне розуміння соціальної суті мови: «Сутність

людської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі

продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в

людському суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні

бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою

мовознавства повинна служити не тільки індивідуальна

психологія, а й соціологія».

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 81

Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Боду-

ена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість

статичного (описового) аналізу мови всупереч

панівному на той час порівняльно-історичному. Не

заперечуючи порівняльно-історичного методу, вчений доводить,

що для розкриття механізму мови годиться тільки

описовий метод, бо система мови являє собою стійкий стан

мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов

до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки,

що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й

діахронією. При цьому вчений зауважує, що «в мові,

як і загалом у природі, все живе, все рухається, все

змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні;

це окремий випадок динаміки за умови мінімальних

змін». У мові одночасно діють закони рівноваги і

закони історичного розвитку мови. Статика стосується

перших, а динаміка — других.

Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як

континуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і

просторі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він

уперше в історії мовознавства виділяє таку причину, як

прагнення до зручності, до різного роду економії затрат,

чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення

сполучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції,

регулярність морфологічної системи тощо. Поняття

економії мовних засобів отримало свій подальший

розвиток у XX ст. (праці Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона,

А. Мартіне).

Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова,

вважав він, це така сукупність, частини якої пов'язані

між собою відношеннями значення і форми. Кожне

мовне явище можна вичерпно описати лише за умови

врахування його системних зв'язків. Так, зокрема,

«фізіологічно тотожні звуки різних мов мають різне

значення, згідно з усією звуковою системою, згідно з

відношеннями до інших звуків». У мовній системі він

виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й

синтаксичну. На відміну від Ф. де Соссюра, який

значно пізніше прийшов до думки про системність мови і

вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де

Куртене вважав, що системність характерна й для

динамічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати

системний характер і в діахронічному аналізі.

Поняття системності мови в Бодуена де Куртене

тісно пов'язане з поняттям мови як системи знаків, тобто

82

Історія мовознавства

сукупності «численних випадкових символів, які

групуються в системі за «протиставленнями і відмінностями».

У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко

проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку,

він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з

іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто

говорить про національну (середню) мову й

індивідуальну мову (мовлення). Першим звернув увагу на

соціальну диференціацію мови.

Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є

введення до мовознавства понять фонеми і морфеми.

Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося, але

незмінною була його психологічна інтерпретація.

Кінцево фонема визначається як психічний представник

(конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну

функцію. Фонема — результат мовного узагальнення,

абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант

стосовно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми

для того часу було прогресивним, і його зрозуміли

лише в другій чверті XX ст. Морфему Бодуен де Куртене

трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка

частина слова, що має самостійне психічне життя і далі

не членується з цього погляду (тобто з погляду

самостійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює

корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси,

закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми

до Бодуена де Куртене не було.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку

виклав у праці «Дослід теорії фонетичних

альтернацій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології —

зв'язувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці

«Про класифікацію мов», де запропоновано нові

підходи до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення

фонетичних (довгота і короткість голосних, функції

наголосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так

і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про

типологію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних

союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив

проблему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку

однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу

на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих

розладів (афазій), що згодом стало предметом

наукових зацікавлень Р. Якобсона.

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 83

Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство

численними оригінальними ідеями. Багато його

положень виявилися близькими до лінгвістичної концепції

Ф. де Соссюра, що з'явилася значно пізніше. Л. В. Щерба

і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції

Соссюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно

раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен

де Куртене публікував у різних виданнях і різними

мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив

цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його

розуміння мови як системи, соціальна зумовленість

мовних явищ, елементи знакової теорії мови, теорія

фонем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті

проблеми, які вплинули на подальший розвиток

мовознавства, зокрема на формування структуралізму

(особливо Празького лінгвістичного осередку) і

соціологічної школи.

Вагомий внесок у мовознавство зробили

представники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола

В'ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь

Олексійович Богородицький (1857—1941). Так,

зокрема, Крушевський сформулював важливу семантичну

закономірність: «що ширше вживання одного слова, то

вужчий зміст воно має». Він також установив, що в

індоєвропейських мовах межа між кореневим

суфіксом і закінченням у процесі історичного розвитку стає

нестійкою. В учення про системність мови він увів

поняття асоціативних зв'язків за подібністю і за

суміжністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і

синтагматичними. Богородицький дослідив види

морфологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-

клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію

індоєвропейських та урало-алтайських мов.

Представником молодограматизму був основоположник Московської лінгвістичної теорії Пилип Федорович Фортунатов (1848-1914). Уся викладацька і наукова діяльність Фортунатова була пов’язана з Московським університетом, в якому навчався і працював. Після закінчення університету він продовжив вивчати порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов, санскрит, палі, литовські літописи в наукових центрах Німеччини, Франції і Англії. У 1875 р. захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 1902 р. викладав в Московському університеті загальне мовознавство, порівняльну граматику індоєвропейських мов, старослов’янську, литовську, давньоіндійську й готські мови. Друкувався дуже мало. Свої ідеї розвивав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 1956-1957 рр. вийшов двотомник його праць. Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознавства Фортунатов уважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно та історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв’язку її історії з історією суспільства.

Слово Фортунатов досліджував в двох аспектах – лексикологічному й граматичному, сформулював поняття нульової флексії, розмежовував етимологію і морфологію. Встановив історичні епохи палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про рух наголосу в балто-слов’янських мовах і закон про акцентні відношення в індоєвропейських мовах.

Створена П. Ф. Фортунатовим школа отримала назву формальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як членування слова на основу і закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфології в структурній лінгвістиці.

До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Частини мови – це розряди слів, які групуються за формальними ознаками. Так, до одного розряду він відносив слова писал і зелен, оскільки вони змінюються за родами, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ахоб’єднував в один клас як такі, що не змінюються.

Основною синтаксичною одиницею мови Фортунатов вважав словосполучення, а не речення. Предметом синтаксису в його концепції є форми словосполучень.

Отже, П. Ф. Фортунатов по-новому трактував лише граматичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив як молодограматики. Його школа відзначалась  прагненням до наукової строгості та несуперечливості дослідження.

П. Ф. Фортунатов виховав цілу когорту відомих мовознавців. Його учнями були О. О. Шахматов, В. К. Поржезинський, О. М. Пєшковський, М. М. Покровський, М. М. Петерсен, норвежець О. Брок, француз П. Буайє, серб О. Бєлих, румун Й. Богдан та ін. І це не випадково, бо, як зазначав О. О. Шахматов, Фортунатов „йшов попереду німецької лінгвістичної науки”, яка перебувала на провідних позиціях. А славетний датський структураліст Луї Єльмслев заявив, що Фортунатова можна вважати родоначальником структуралізму, бо його школа „підійшла найближче до практичної реалізації цих ідей”.

Фортунатов захистив магістерську дисертацію, яка представляла собою переклад та критичний аналіз найдавнішого ведичного тексту - В«СамаведиВ». p> Після захисту дисертації він був обраний професором кафедри порівняльно - історичної граматики індоєвропейських мов Московського університету. За 25 років педагогічної діяльності Фортунатов створив систему викладання лінгвістичних дисциплін, реалізовану при підготовці фахівців з порівняльно - історичного мовознавства. Ця система була визнана однією з кращих у світі. p> Лекції Фортунатова слухали багато видатні російські та зарубіжні лінгвісти. За 43 роки наукової діяльності їм було написано 37 робіт. p> У 1898 р. Ф. Ф. Фортунатов був обраний академіком і в 1902 р. переїхав до Петербурга, де до кінця своїх днів займався редагуванням наукових видань.

Він став основоположником Московської лінгвістичної школи, до якої належали багато видатні російські та зарубіжні вчені (ще її називають Московської формальної чи фортунатовской). Дана школа зайняла провідне місце в російській науці і йшла, на думку його учня А. А. Шахматова, В«попереду західноєвропейської лінгвістикиВ», зробивши своїм девізом основну ідею вчителя: В«Лінгвістичні завдання слід вирішувати лінгвістичними методамиВ». p> Фортунатов був дуже цілеспрямованим у своїх наукових інтересах - раз ставши на рейки младограмматиков, він вже з них не сходив. По ряду лінгвістичних питань у Фортунатова були самостійні погляди. Замість психологізму младограмматиков він пропагував формалізм; в цьому був один з шляхів відходу Фортунатова від младограмматізма. На противагу младограмматики, що стояли на індивідуально-психологічних позиціях, Ф. Ф. Фортунатов підкреслював суспільний характер мови і зв'язку його історії з історією суспільства. p> У лекційних курсах різних років Фортунатов приділяв багато уваги питанню про співвідношення мови і мислення. Великий інтерес представляють розробка Фортунатова проблеми структури слова і трактування ряду загальних питань граматичної теорії. Вихідною точкою Фортунатова було своєрідне розуміння ним слова як всякого звуку мови. p> захоплювався математикою, він прагнув до математичної точності і в своїх лінгвістичних дослідженнях.

Глава 2. Граматична теорія Ф. Ф. Фортунатова

2.1. Створення вчення про граматичній формі

Величезний вплив на розвиток граматичної думки кінця XIX - першої чверті XX в. справила граматична концепція Фортунатова. Це була одна з перших спроб вирішити граматичні проблеми на власне мовній основі, без опори на логіку і психологію. Ядром граматичної концепції Ф. Ф. Фортунатова є вчення про граматичній формі. p> Розгляд граматичної сторони мови вчений починає з визначення слова. p> Слово, як відомо, є однією з найважливіших і найбільш важких у визначенні одиницею мови. Фортунатов розглядає слово як одиницю мови, яку необхідно суворо відмежовувати від словосполучень, а та...

кож від складових частин слова (тобто від морфем). p> В основу визначення слова як окремої самостійної одиниці мови кладеться принцип володіння самостійним значенням. В«Всякий звук мови, що має в мові значення окремо від інших звуків, є словами, є слово; наприклад, в російській мові звук мови а представляє собою окреме слово, тому що цей звук а має у нас відоме значення (союз а ) окремо від інших звуків, які є словами. В»[3, I, с. 132]. p> Фортунатов зосереджує свою увагу в першу чергу на граматичних особливостях слова. У цьому відношенні особливо важливо його класифікація слів, тобто вчення про граматичні класах слів. p> Всі окремі слова він ділить на повні, часткові і вигуки. Повні слова позначають предмети думки і утворюють або частини пропозицій, або цілі пропозиції. Повні слова поділяються на слова - назви і слова - займенники. До часткових слів належать: а) сполучні слова - прийменник, зв'язка, союз, б) підсилювальні слова (типу то у поєднанні я-то, навіть, і), в) часткові слова, що позначають заперечення чи питання (ні, чи що); г ) слова, що позначають відоме ставлення говорить до даної пропозиції (так, ні; звичайно, мовляв). Особливий клас складають вигуки, які В«не висловлюють ідей, але ... висловлюють відчування, які відчувають промовистими. [3, I, с. 132 - 135]. p> Ділення на граматичні класи засноване у Фортунатова на розробленому ним понятті форми слова, інакше кажучи, граматичної форми. Поняття форми є одним з центральних питань морфології. Створення вчення про граматичній формі вважається однією з найважливіших заслуг Фортунатова в історії мовознавства. p> Проблема форми в мові займала Фортунатова протягом усього періоду його наукової діяльності. Він її розробляв і в працях, присвячених окремим граматичним категоріям - увазі, заставі, і в загальних курсах, де цій проблемі приділялася особливе місце. p> Граматичну форму, на думку Фортунатова, мають далеко не всі слова. Форма є В«здатність окремих слів виділяти з себе для створення мовця формальну і основну приналежність словаВ» [3, с.137]. Під оснoвной приналежністю Фортунатов розумів основу слова, під формальною - В«афіксВ» (закінчення, префікс, суфікс, інфікс). Наприклад, слово несу в російській мові містить у собі певну форму, загальну зі словами веду , беру , так як в ньому виділяється формальна приналежність - афікс -у і основа ніс-. За допомогою формальної приналежності виражається граматичне значення слова, за допомогою оснoвной - лексичне. Присутність у слові подільності на основу і афікс дає слову те, що ми називаємо формою, говорив Фортунатов. Формальні приналежності (афікси) можуть бути не тільки позитивними, тобто вираженими формально якими - або одним звуком або комплексом звуків, але і негативними, тобто нульовими, невираженими, і усвідомлюються в мові на тлі системи співвідношень між словами мови. Саме на цьому й грунтується поняття негативної формальної приналежності. За с...

Граматичні класи Фортунатов розділив на дві групи:

1) слова з формами словозміни;

2) слова без форм словозміни.

Серед перших він виділив:

a) слова відмінювані (дієслова у вузькому сенсі цього слова);

b) слова, схиляються без необхідності узгодження в роді (іменники; слова, звані числа);

c) слова, схиляються з узгодженням в роді (прикметники; причастя; деякі розряди займенників - присвійні, вказівні, означальні; слова, які називають порядок предметів при рахунку).

У схиляємо словах - іменників Фортунатов виділив: а) іменники особисті (тобто займенники 1-го і 2-го особи) і б) іменники неособисті, де розрізняються іменники імена (тобто слова - назви) і іменники - займенники неособисті (тобто займенники з неособовими за...