1. Національний зміст української літератури 70-90-х рр. Хіх ст.

Історико-культурні умови розвитку укр.літ-ри 70-90 р. ХІХ ст

Активізація процесів національного відродження. Відновлення діяльності громад. Розгортання інтенсивної наукової діяльності. Перешкоди і заборони з боку колонізаторів: Ємський указ 1876 р. Львів – центр українського культурного і літературного життя «Просвіта». Науково-літературне товариство імені Шевченка.

Українці все тісніше гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і національного гніту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національного самоусвідомлення українського народу. Саме цими чинниками зумовлено національний зміст української літератури 70-90х рр. ХІХ ст

2. Розвиток реалізму в українському мистецтві слова 70-90-х рр. Хіх ст.

В українській літературі 70-90 років 19 ст. провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Правда життя – головний принцип реалізму. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними та соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм. Для української літератури 19 ст. є характерним критичний пафос у відтворенні соціальної дійсності, через що реалізм часто називають критичним реалізмом. У самому критичному реалізмі в цей час з’явилися тематично-стильові течії: соціально-побутова (Нечуй-Левицький, Старицький, Грінченко); соціально-психологічна (Панас Мирний, Кобилянська, Стефаник); соціологічна (Франко, Грабовський).

3. Тематичні обрії української літератури 70-90-х рр. Хіх ст.

У прозових творах особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя.  Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину (“Микола Джеря” Нечуя-Левицького, “Панщизняний хліб” Франка, “Протестант” Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства (“Кайдашева сім’я” Нечуя-Левицького, “Лесишина челядь” Франка, “Козарський ланок” Кониського, “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами” Грінченка, “Навернений скупець” Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства (“Лихо давнє й сьогочасне”, “Морозенко” Панаса Мирного, “Ціпов’яз” Коцюбинського), його відхід на промисли, його пролетаризацію (“На роботі”, “Навернений грішник” Франка, “Панько” Грінченка, “П’яниця” Ганни Барвінок, “Наслідки непорадності” Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка “Boa constructor”, “Борислав сміється”, в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція (“Іван Базилець” Бордуляка, “Пересельці” Грицька Григоренка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва (“Для домашнього огнища”, “Основи суспільства” Франка, “Пропащий чоловік” Павлика, “Перекинчики” Ярошинської, “Старосвітські батюшки і матушки” Нечуя-Лувицького, “Суддя Гарбуз” Кониського).

Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті “Лихі люди” показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню (“Рутенці”, “Свиня”, “Опозиція”). Нечуй-Левицький (“Хмари”), Кониський (“Семен Жук і його родичі”, “Юрій Горовенко”), Грінченко (“Сонячний промінь”, “На розпутті”), Олена Пчілка (“Світло добра і любові”) намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

Українська проза збагачується й жанрово. Поряд з оповіданням, жанр якого культивують Нечуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), Кониський («Народна педагогіка»), Франко («Задля празника»), Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Ярошинської, «Душа» Кобринської, «Самітна нива» Бордуляка), продукуються поезії в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Жанрово урізноманітнюються й повісті. Тільки у творчості Нечуя-Левицького можна виділити родинно-побутову («Кайдашева сім'я») і соціально-побутову («Бурлачка») повісті. З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Грінченка, «Юрій Горовенко» Кониського), публіцистичні («Юрко Куликів» Павлика), дидактичні («Скошений цвіт» Барвінського). На історичному матеріалі Франко пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

Саме в цей час з'являються різновиди романної прози. Серед них — створений раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові романи сімейної хроніки; соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Повія»; проблемно-ідеологічні романи «Хмари», «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Франка. Продовжуючи традиції Куліша, Старицький збагачує українську історичну романістику трилогією «Богдан Хмельницький», романами «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк».

Урізноманітнюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість раніше практикованої оповіді, тобто зображення від першої особи (Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густо насичена-такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог («Лихі люди», «Повія» Панаса Мирного, проза Нечуя-Левицького, Франка, Старицького). Об'єктивна манера викладу художнього матеріалу від третьої особи давала змогу вводити широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному змалюванню дійсності, розгортанню зображуваного в різних часових вимірах («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, дилогія Грінченка, «Основи суспільності» Франка). Посилюється психологізм у вмотивуванні поведінки персонажів (романи Панаса Мирного; «Дзвоник», «Покупка» Грінченка).

При характеристиці поезії слід передусім сказати, що плеяда самобутніх талантів (Франко, Куліш, Старицький, Щоголев, Манжура, Грабовський, Грінченко) збагатила художній світ української лірики та ліро-епосу новими мотивами, образами, жанрами, ритмами.

Збірка Франка «З вершин і низин» (1887, 2-ге вид. — 1893) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона розширила ідейно-тематичні і жанрові обрії нашої літератури, внесла в лірику нові, енергійні, динамічні ритми, розмаїту тональність, привернула увагу яскравою, незвичною досі образністю. З віршів книжки постав образ ліричного героя — активного борця за свободу, рівність, братерство людей, утверджувача вільного розвитку думки, науки, культури. Поет осуджував світ соціальної несправедливості, закликав до боротьби за такий лад, де людина матиме всі умови для гармонійного розвитку. Франко показав усьому світові багатющі можливості українського слова, сміливо використовуючи найрізноманітніші лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, використовуючи у своїй ліриці науково-філософську, політично-публіцистичну термінологію. Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка «Зів'яле листя» (1896), вірші якої передають глибокі внутрішні переживання людини, пов'язані з перипетіями розвитку її інтимного почуття.

Характеризуючи свою багатогранну літературно-художню, публіцистично-критичну, науково-культурну діяльність, П. Куліш мав підстави заявити: «Я не поет і не історик — ні! Я — піонер з сокирою важкою...» Таке визначення справді охоплює найістотніше в невсипущій праці патріота-громадянина — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх осмислення і засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу. Він видає збірки оригінальної лірики «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Старицького, який уперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом віддати свої зусилля, присвятити своє життя служінню рідному народові. Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлюбили Україну». Прагнення бачити рідну землю вільною і щасливою виливаються в гірких роздумах про народ, що «вже забув і поважать себе, потративши свої колишні сили».

У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької мужності намагається знайти відраду ліричний герой Щоголева. Образи козацького поля, «славою багатого», запорожців, що ревно оберігали «батьків завіт», характеризують вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які «гуляють» у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, в дорогих жупанах, як і козаки в народних думах та піснях. Приваблюють пейзажні поезії Щоголева: з них постають колоритні малюнки рідної поетові Слобожанщини. З таких віршів, як «Зимній ранок», «Травень», «Вечір», «Степ», «Осінь», «Листопад», можна скласти поетичний календар української природи.

Поезія Кониського, Манжури, Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, розкриває настрої бурлацько-наймитської молоді, що змушена продавати свої руки багатіям. Далі розвиває цю тему Грабовський: він звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо став на шлях боротьби з несправедливим ладом. «Тьмою окрите», «непривітане» життя цих сміливих подвижників («і в минулому могили, і попереду хрести»), однак вони знаходять у собі мужність стати на герць з темним мороком реакції, виявитися дужчими за ворога.

Отже, хоч і в складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона висловлювала не тільки стогін обездолених, а й кликала до боротьби, оспівувала світлі людські ідеали.

ДРАМАТУРГІЯ

Комедія «Дячиха» (1888) Тетяни Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Колоритні образи дяків уже неодноразово з'являлися у творах українських письменників, проте тільки в цій п'єсі їхнє життя опинилося «під юпітером», і саме цим вона викликає інтерес.

Олександр Кониський у комедії «Порвалась нитка!» реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в комедії «І на пронозу єсть заноза» (1884) на матеріалі з життя провінційних урядовців осуджує розтлінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси Олександра Островського «Бідна наречена» написала п'єсу «Світова річ» (1884), в якій зображується діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилися культурно-освітніми віяннями епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

Ідея запровадження в життя корисних «малих, справ», культурно-освітніх починань серед селянства лежить і в основі комедії Грінченка «Нахмарило» (1895). її герой — молодий учитель Тарас Вільхівський, який організовує , в селі касу громадської взаємодопомоги, влаштовує для дорослих недільні читання. П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього, жанру Франка («Учитель»), Старицького («Не судилось»), Карпенка-Карого («Понад Дніпром»), порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством. З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, в них правдиво зображуються і їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами — селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу.

Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, Карпенка-Карого, Франка, помітними були твори Пантелеймона Куліша — «Байда, князь Вишневецький» (1885), «Гетьман Петро Сагайдачний» і «Наказний гетьман Северин Наливайко» (дві останні надруковано посмертно в 1900 р.). Різні етапи української історії відображені у п'єсах західноукраїнських письменників Корнила Устияновича («Олег Святославович Овруцький», «Ярополк І Святославович, великий князь київський»), Омеляна Огоновського («Федько Острожський», «Гальшка Острожська»), Осипа Барвінського («Павло Полуботок, наказний гетьман України»). Не всі з названих п'єс відзначалися художньою довершеністю, однак вони розбуджували історичну пам'ять народу, сприяли зростанню його національної свідомості. Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов’янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, “хоч був запертий в льох”.