ЛИТЕРАТУРА укр. / кр 3 курс, заочка, зима, давня українська література

кр давня укр лит

1. Бароко в давн. укр. лит.

Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання "непоєднанного" і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний.

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані "віршові іграшки": акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.

Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, "Володимир" Ф. Прокоповича).

Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.

Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії.

2. Гуманист. тенденц. "Перестороги"

Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла і сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, культурного життя. Ці ж чинники позначилися і на характері функціонування філософських ідей. Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і громадсько-політичної думки (679, с. 22). Важливим чинником виникнення усіх цих передумов була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали центрами не тільки ремісництва і торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя. Про тодішню тенденцію зростання міст можуть свідчити такі цифри: у Подільському воєводстві в XVI ст. було 66 міст, а на середину XVII ст. їх уже налічували 170 (669, с. 144). Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на Грунті двох різних традицій: західноєвропейської і руськовізантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією, а тому й більш прийнятною для вітчизняної культури перехідного періоду.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. У творах українських мислителів знаходимо гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то це не завжди був християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб’єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається інтерес до народного життя і національної історії. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Як і представники західноєропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти зверталися до історії для пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Патріотизм українських мислителів виявився у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі всіляким загарбникам, які зазіхали на рідну землю. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно. Виділяються, зокрема, дві причини виникнення держави: вроджений Ґандж, який вимагає взаємної допомоги та вроджений потяг одного до другого. Нашим гуманістам імпонував центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), за яким патріотизм, служіння державі, суспільна активність ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Вітчизняні гуманісти чи не першими в Європі проголошували, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади; розробляли ідею природного права, яке, вважали, є вищим за людські закони, що їх при потребі можна й змінювати. В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей українськими гуманістами зробила свій вагомий внесок у майбутню переможну національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького.

У західноєвропейському гуманізмі епохи Відродження розрізняють два етапи розвитку — ранній і пізній. Ранній, так званий етико-філологічний, або громадянський гуманізм виник в Італії (кінець XIV — середина XV ст.) у зв’язку з вивченням і викладанням на основі класичної античної освіти риторики, граматики, поетики, історії і моральної філософії. Починаючи з останньої третини XV ст. гуманістичні інтереси переміщуються до теології, натурфілософії, природознавства. Це — пізній гуманізм. Специфічна духовно-культурна і соціально-економічна ситуація в Україні у першій половині XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного гуманізму, пов’язаного із викладанням риторики, граматики, поетики, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. З другої половини XVI ст. у зв’язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів) українські мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів. Коло їхніх інтересів охоплює теологію, натурфілософію, природознавство. Якісно новий етап у розробці цих галузей знання починається після організації науково-культурних центрів в Острозі, Києво-Печерській Лаврі, а особливо з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

Таким чином, у розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виокремити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічно подібний до раннього італійського. В цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична та етична проблематика. Під час другого періоду (з другої половини XVI ст. — до початку XVII ст.) відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження. На цьому етапі з’явилися культурно-просвітницькі, наукові, літературні й освітні об’єднання, роль яких була навподіб італійських академій чи північноєвропейських учених товариств. Серед них найвизначніші: науковий гурток в Острозі (70-ті роки XVI ст.), Лаврський гурток у Києві (1615 — 1616 рр.), товариства високоерудованих освітніх діячів, котрі здобували часто академічну або університетську у західній Європі освіту, або ж при братських школах. Характерною ознакою того часу стало активне формування історичної самосвідомості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму. Третій період — друга третина XVII — початок XVIII ст. — означився напрацюванням комплексу гуманістичних ідей, що розвивалися в контексті епохи бароко.

Починаючи з другої половині XV ст. в Україні посилювався інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджувалась національна свідомість, наростала потреба в розвитку освіти й науки. Про це красномовно свідчить, наприклад, збільшення кількості шкіл і підвищення їхнього освітнього рівня. Оскільки ж вищих навчальних закладів в Україні тоді не існувало, то багато українських юнаків після навчання у місцевих школах продовжували освіту в польських та інших університетах. За даними вітчизняних і зарубіжних дослідників, це явище було масовим і тривалим (963, табл. XIX А — В). За кордоном юнаки з України не тільки здобували вищу освіту, а й переймалися новими передовими ідеями, передусім гуманістичними. Вони переносили їх на рідний ґрунт, на якому вже формувалися передумови для сприйняття, функціонування та розвитку цих ідей. Подібне явище було характерним також і для тогочасної Білорусі (408). А це засвідчує регіональний характер цих процесів, існування раннього гуманізму у східноєвропейській філософській думці в цілому.

ЙОВ (ІВАН) БОРЕЦЬКИЙ — український релігійний і культурний діяч. Народився на Львівщині. Освіту здобув вірогідно у Львівській братській школі та Острозькому колегіумі. Від 1604 року — ректор братської школи у Львові. 1611 року переїхав до Києва, де брав активну участь в організації Київського братства і школі при нім. 1615 року стає ректором школи, а від 1620 року, прийнявши чернечий постриг, займає посаду митрополита Київського і Галицького. Помер у Києві. Борецькому приписують такі твори, як "Протестація", "Пересторога", "Юстифікація". У своїх працях автор захищає права, віру і звичаї українського народу від утисків з боку світської і духовної влади шляхетської Польщі; закликає до справедливих стосунків між народами і конфесіями.

Античні ідеї громадянської свободи поєднував з середньовічними поглядами на державу і форми правління; виступав, зокрема, за шляхетські станові привілеї, надані монархами за вірну службу. Послідовно виступав за поширення освіти в Україні і робив практичні кроки в цьому напрямку.

Окрім гуманістів, названих вище, тенденції ренесансного гуманізму простежуються у творах ректора ліцею у Перемишлі, згодом Львівської школи, а пізніше професора Краківського університету Григорія Чуй-Русина із Самбора (бл. 1523 — 1573), професора курсу риторики й поетики у Краківському університеті Георгія Тичинського Рутенця (середина XVI ст.), професора і ректора Краківської академії Івана Туробінського Рутенця (1511 — 1575) та ін.

Прихильність до реформаційних ідей у той час в Україні виявляли Станіслав Оріховський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Немирич, Петро Могила.

Отже, проведена на основі аналізу творчості українських гуманістів реконструкція їх поглядів на проблему співвідношення Бога і світу дозволяє зробити висновок, по-перше, про наявність двох тенденцій у їхніх підходах до її розв’язання, а саме — спроба зближення Бога з природою, підґрунтям для яких був неоплатонізм, що набував ренесансної інтерпретації, і намагання обмежити абсолютну владу Бога над світом ним же створеними законами. По-друге, про початок поступової переорієнтації української філософської думки від богопізнання до пізнання природи, про характерне для раннього гуманізму усвідомлення самоцінності природи і сприйняття її як об’єкта естетичної насолоди.

В Україні деформація середньовічних принципів філософування почалась у XVI ст. й була зумовлена переорієнтуванням філософської думки від богопізнання до пізнання людини і визнання її самоцінності. Цьому спричинились не тільки зовнішні явища (Україна разом з Польщею рухалася тоді в руслі загальноєвропейських процесів), але й внутрішня логіка розвитку самої української філософської думки. Зважаючи на ці фактори, проблема людини її соціального буття, морального світу виявилась у тогочасній Україні чи не визначальною (656, с. 274). Вона вперше була сформульована на рівні певної системи принципів, які зумовили її філософське розв’язання. Спираючись на здобутки своїх попередників, вітчизняні ренесансні митці XVI ст. розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її чисто земному втіленні (600, с. 624). Особливе місце в ренесансному осмисленні проблеми людини належить ще й досі недостатньо дослідженим творам латиномовних авторів, передусім, С. Оріховського.

У XVI — на поч. XVII ст. українські гуманісти, як і їхні західноєвропейські однодумці, були переконані, що справжня мудрість і правдива наука неможливі без ґрунтовної освіти. Остання стоїть першою в синонімічному ряді освіта — наука — знання — мудрість, а тому, коли на сторінках ренесансних творів мова йшла навіть лише про другий, третій або четвертий компонент згаданого ряду, освіті відводилося ключове місце. Багато видатних діячів України розглядуваного періоду високо цінували освіту. Це, зокрема, стосується й анонімних авторів творів "О воспитании чад" (1609 р.) і "Пересторога". Поширення освіти і знань вони вважали за одну з передумов процвітання "народу руського", застерігаючи, що нехтування шкільною справою неодмінно приведе суспільство до занепаду, "до погорження". "Сего ради, — пише анонімний автор твору "О воспитании чад", — учителей паче отцев вьзисковати подобаєт і любити. С ими бо еже жити оніми же єже Добрі жити биваєт...". Вихваляючи "науку, с которой... все добре походит", він у ренесансно-гуманістичному руслі пояснював значення й роль освіти. Йому боляче, що "...цний народ руский науки занедбавает", і він робить висновок, що саме через це виникають усілякі негаразди в суспільстві. Адже саме завдяки науці і людина стає людиною, і все "добре походить". Яскраво виражені ідеї гуманізму і в інших анонімних творах, де ставилася вимога підвищення освітнього рівня, доступності освіти ("Пересторога", "Апостол"): констатувалися певні успіхи у її розвитку, підкреслювалося вирішальне значення освіти, "за чим православіє наше почало було просіявати, яко сонце. Люде учонії почали були в Церкві Божієй показуватися, учителей і строітелей Церкви Божої книги друкованії почали множитися" (115, с. 53; 479, с. 26; 180, с. 29).

Серед відомих українських діячів XVI — поч. XVII ст. великого значення освіті надавали передусім X. Євлевич, М. Смотрицький, С. Оріховський. Так, X. Євлевич у своєму творі "Лабіринт" наголошує на користі освіти для суспільства, її потребі для боротьби українського народу за свої права і вольності. Він закликає молодь, якій "неуками бути не по їх природі", вчитися, оволодівати світськими науками, усвідомити їхню корисність; картає батьків, які своїх дітей "радніш при куплі, ніж у школах мали" (183, с. 194); побивається з приводу тяжкого матеріального становища учителів:

А наука, як той віз, без дьогтю не в’їде

Хто ж учителем до вас бідувати піде?

(115, с. 520).

У різних творах тогочасних вітчизняних авторів переповідаються давні легенди про походження українського народу та про утворення ним своєї держави. Спостерігається прагнення пізнати й осмислити культуру княжої доби, заглибитись у вивчення рукописних творів "своєї античності", з метою використання їх у полеміці з католиками та уніатами, а також встановити "історико-генетичний зв’язок із минулим завдяки ідеї безперервності історії від Київської Русі до України" (830, с. 81). Це засвідчують, окрім згаданих уже творів, також "Палінодія" З. Копистенського, анонімна "Пересторога" та ін. Звернення до власного минулого країни, зміцнення зв’язків із спадщиною попередників і вірність національним традиціям є, на нашу думку, рисами національного Відродження в загальноєвропейському масштабі.

Найістотнішою рисою Ренесансу було сформування поняття історичного часу та причинності в історії. Першим кроком на шляху до відкриття історичного часу було усвідомлення різниці між своїм часом — "віком теперішнім" та минулими "віками" і з’ясування його місця у спадкоємному плині "ланцюга" часів (359, с. 250).

Відкриттю історичного часу на наших теренах ми завдячуємо насамперед вітчизняним гуманістам. Сприйняття часу, уявлення про час і простір у різні епохи істотно відрізнялися. Зокрема в княжу добу, на думку В. С. Горського, йшлося про "поліфонію" різних типів, масштабів, систем сприйняття й виміру часу: від давніх релігійно-мітологічних уявлень до сприйняття руху земної історії в дусі християнського світорозуміння.

Земне життя для гуманістів стає часом, упродовж якого людина може встигнути звершити щось таке, що обезсмертить її ім’я в пам’яті нащадків, а отже, може ніби подовжити своє життя. Девізом гуманістів було відоме латинське прислів’я: "Життя коротке, а слава — вічна". Чим же можна, на їх думку, зажити вічної слави, а отже й вічного життя? На це відповідь знаходимо у Г. Смотрицького: доброчинці та вірники й тлінне життя "з дочасного на вічное преміняют (179, с. 213), і тоді для них "смерть, не смерть їм, бо вони вічно тріумфують". Останні слова належать анонімному авторові "Epicedion"-y (184, II с. 38). Вічне життя пророкує, зокрема, гетьману П. Сагайдачному і К. Сакович: "Не загинеш у літах — маєш славу вічну!" (184, II с. 245). Ці приклади ніби засвідчують можливість подовження земного часу за рахунок вічного та необхідність часу для "виховання" людського роду.

У ренесансному світовідчутті, на відміну від середньовічного уявлення про "надмір часу та повільність" його плину, з’являється усвідомлення його нетривалості і швидкоплинності. Час — найкоштовніший скарб і його, як і гроші, не слід витрачати надаремно. Підкреслювалась вирішальна важливість часу саме для справ мирських, тобто його екзистенційна цінність, — а звідси і можливість "приємного" і змістовного життя на землі (359, с. 246). Для представників третього стану обрахунок календарного та добового часу стає запорукою успіху.

Переосмислення ролі земного часу, зміна уявлень про його плин і вартісність відбувались і в українському суспільстві. Підтвердженням цього можуть бути згадувані вже поетичні рядки Д. Наливайка про час.

Символом краху церковної монополії на витлумачення і регламентування часу і водночас ознакою нової доби став механічний годинник на вежах міських ратуш. Відомий вислів "час — гроші" — стає девізом не тільки буржуазії, а й гуманістів доби Відродження.

Загальнодержавний (політичний) патріотизм українських гуманістів у той час виявлявся також у дбанні про розвиток освіти й культури в Україні та обстоюванні української мови як офіційної у зносинах із польською державою. Поширення освіти і знань для них було однією з передумов піднесення добробуту українського народу. Брак шкіл, вважали вони, не тільки змушує молодих людей подаватись по науку до чужих країн, а й веде до духовного зубожіння і занепаду суспільства, до полонізації та покатоличення. Цьому можна протистояти, лише поширюючи освіту в рідній країні насамперед шляхом створення нових шкіл, де б молодь виховувалась у дусі відданості власній культурі, вірі, звичаям. При цьому мислителі не тільки декларували потребу в заснуванні навчальних закладів але й засновували школи, друкарні, прищеплювали патріотичні почуття. В різний спосіб про освіту дбали Ю. Дрогобич, Ш. Шимонович, М. Смотрицький, К. Сакович, С. Почаський, автор "Перестороги". Як уже мовилося, Ю. Дрогобич сприяв поширенню друкованої книги в Україні, допомагаючи українському першодрукареві III. Фіолю у його видавничих справах. Ш. Шимонович заснував академічну друкарню в м. Замостя і піклувався, щоб там був "слов’янський" шрифт, а не тільки латинський. Це мало велике значення, тому що місто і його околиці були тоді за етнічним складом переважно українськими. М. Смотрицький дуже вболівав за освіту в Україні, яка, на його думку, не відповідала потребам його земляків. Змальовуючи безрадісний стан шкільної справи, мислитель бачив шлях порятунку в церковній унії, яка може врятувати Україну в майбутньому від провінційного неуцтва.