Гоголь

Основні принципи історико-філософського світогляду Гоголя.

По-перше, слід вказати на позицію Гоголя до Росії. Це питання відіграє ключову роль в рамках загальної характеристики історіософського мислення письменника, що обумовлено низкою відомих обста_вин. Так, вже згадуваний нами Мирослав Попович свідчить: "За своїми культурно_політичними орієнтаціями Гоголь продовжує той консервативно-традиціоналістський умонастрій українського

панства, яке виросло з козацької старшини, який знайшов вираз зокрема в "Історії русів". …Він

(М. Гоголь — Б.В.) …хотів би знайти своє місце в імперській культурі,…у великодержавній системі.

…Все це веде Гоголя до гуртка московських слов'янофілів, причому не романтиків_народолюбців Хом'якова і Киреєвських, а панславістів_державників Погодіна і Шевирьова." [3, 362] Таким чином, безперечним фактом є те, що для Гоголя історія України і Росії знаходились в одній площині буття. Зау_важимо лише на тому, що ґрунтом цієї єдності для письменника постає не тільки однаковий поглядна розвиток подій минулого, але насамперед спільна релігійно_конфесійна історія обох народів.

По-друге, можна припустити, що попередня культурно_політична позиція Гоголя визначила його

ставлення до мовного питання. Воно повністю знімалось визнанням пріоритетності церковнослов'янської мовної культури, у рамках якої українська мова як російська сприймались на рівні діалектизмів. Це дозволяло вільно вводити барвистий український мовний пласт у російський текст без будь-якого перекладу. Що ж до наявної та незаперечної відмінності в цілому між культурами російського й українського народів, то вона для письменника носила суто внутрішній, ментальний характер. Проявлявся цей характер лише на особистісному рівні, будучи зовні абсолютно нівельованим та деполітизованим.

По_третє, оскільки визначальні параметри особистісного ставлення до місця української культури у рамках Російської імперії (а звідси подібними рисами наділялась й вся українська суспільнасвідомість) Гоголь пов'язував з ментальним, захованими у внутрішній природі людини, рисами світосприйняття, то й сама така система світобачення набувала за своєю суттю "невидимий", утаємничений за зовнішніми формами прояву в реальній дійсності, містико _ трансцендентальний характер. Зрозуміло, що така світоглядна позиція була цілком чужою будь_яким проблемам політики або етнічних стосунків. Все буття набувало абсолютно суб'єктивованих рис. Додамо тут лише те, що на відміну від Гоголя_митця у раціональній формі риси ментальної відмінності російського та українсь_кого народів у цей же час у своєму дослідженні "Две русские народности" спробував визначити його сучасник й насамперед вчений, історик, письменник й відомий громадсько_політичний діяч Микола Костомаров. У подальші часи він, його однодумці та послідовники, йдучи від ментальності,внутрішніх іманентних рис самоусвідомлення українського народу, переходили до аналізу їх зовнішнього прояву у мовній культурі, соціально_економічній та політичній сферах життєдіяльності, наголошуючи на необхідності відкриття всіх легальних можливостей їх повної реалізації. Така вихідна світоглядна позиція надихала не тільки науковців, але й художників слова на формування зовсім іншої,протилежної по відношенню до гоголівської, концепції філософії історії.

По-четверте, містико-трансцендентальний характер погляду Гоголя на світ наклав свої виразні відбитки на особливості сприйняття ним усього історичного процесу як такого. Формально для Гоголя історія набула характеру Гри. При чому ця Гра хоч і мала свої формальні закони, але змістовно була

наповнена суцільним хаосом. І цей хаос був не чим іншим, як хаосом життя, його безшабашним бенкетом. Тільки згодом, для наступного покоління цей бенкет набирає характеру певного життєвого досвіду й постає в їх очах як моральна настанова, приклад того, що було й що може статись, а інакше кажучи — приймає вигляд історичного мислення. Виникає думка, що нескінченна коловерть такої історії, яка у підсумку так нікого нічому й не вчить, є лише присудом злої долі, своєрідною людською кармою. За її вироком людина, все далі відходячи від дитинства — "золотого віку" свого життя, починає все більше ностальгувати за ним, намагається повернутися до нього, перетворюючи тим самим життя у просту дитячу забавку. Тож, історіософія Гоголя — це міф? Відома містифікаторська поведінка письменника дає багато аргументів за цю думку. Але й це не зовсім так. Безумовно, елементи міфологічного світосприйняття присутні в творчості Миколи Васильовича. Але сама історія для нього є насамперед містерією, Грою сакралізованого штибу. Й більше того, для культурно рафінованої особистості Гоголя, містеріорна Гра набуває форми, подібного карнавалу середньовічного ґатунку, карнавалу тих часів, коли релігійна свідомість безмежно панувала як в суспільному, так й в особистісному житті, вибудовуючи своєрідну вісь координат буття й визначаючи всі його цінності та світоглядні критерії. Цей релігійний нюанс був надзвичайно важливим, й ми не помилимося, якщо скажемо, конститутивним для Гоголя. Завдяки цьому його творчість стала рідкісним прикладом того, як на рівні свідомості однієї людини, язичництво та християнство, зустрівшись в динаміці їх єдності та протиборства, сформували культурний феномен двовір'я. Слід зауважити, що існування двовір'я в межах суспільної свідомості зрозуміти хоч і важко, але можливо. Яким же чином це непересічне явище духовного життя, що по ідеї має розривати душу окремої людини навпіл, може існувати в рамках її осібної свідомості, не тільки не зрозуміло, але й уявити майже неймовірно, бо це явище носить потенційно патологічний характер, балансуючи на межі здорового глузду. Гоголь прикладом власного життя немовби демонстрував увесь трагізм такого зрівноважування.

По-п'яте, спираючись на православну апофатичну традицію мислення, відмітимо, що найголовніше чим не є історія для Гоголя, так це простим українським варіантом погляду на історію світу, віддзеркаленням певних образів історичного мислення етносу. Історичне мислення Гоголя було надзвичайно глибоко обумовлене індивідуальними рисами самого письменника, психічною структурою його особистості, яка визначала та спрямовувала творчий потенціал художника. Така ситуація в сфері

художньої творчості не є виключенням, особливо для епохи романтизму, в атмосфері якої розвивався талант Гоголя_письменника, а разом з тим і його особиста трагедія життя. А що є історія для людини з психологічною структурою, яку М. Попович охарактеризував як демонстративний тип особистості (при цьому проявлений в Гоголі специфічно, з домішкою глибокої інтровертності, а не екстравертності, як це мало би відповідати внутрішньому складу його натури)?

Для подібних людей вкрай суб'єктивована історія повертає свою ходу на самого митця, перетворюючи його з творця історії в її заручника. Митець втрачає владу над історичним матеріалом, і той

починає керувати ним самим. Зрештою митець зовсім втрачає вододіл між реальністю та уявою, між тим що було, що відбувається зараз і що тільки_но може статись. Він починає жити вигаданим ним самим життям. "Оживлена" таким чином у власних творчих доробках історія за глибоким переконанням художника може рішучим чином змінити долю людства [1]. Сам Гоголь вважав, що з написанням 2_го та 3_го томів "Мертвих душ" нарешті відбудеться омріяне ним — суспільство, усвідомивши усі свої гріхи та вади, візьметься за справу перебудови власного життя на ґрунті християнського духу [3,350_351, ]. З цієї миті розпочнеться його незворотне крок за кроком піднесення до Царства Небесного. Але конструйований Гоголем християнський вектор розвитку населення Російської імперії іншим своїм результатом мав повну денаціоналізацію українського етносу, бо ж для християнства нема ні грека, ні юдея. Й письменник це прекрасно розумів. Тож його творчість, починаючись як ода милій старовині, кінцевим пунктом утверджувала смерть такий милій його серцю минувшині. Змиритися з цим письменник не міг, це було кінцем його творчого життя, його творчою смертю. Життя для нього немовби "засинало" летаргійним сном, набувало містичних рис, переселяючись поступово з світу реального буття у потойбіччя. І цей сон, на відміну від сну іншого українського пророка тих часів [5, 229, 299, 327], провіщав не майбутнє відродження, а вічність забуття.

Отже, історіософські погляди Гоголя носили есхатологічний характер, при цьому саме власне сьогодення сприймалось тією останньою добою, за якою одна частина людства набуває Царство Небесне, а інша занурюється у хаос потойбічного Пекла.

Гоголь

Філософське світобачення