27 Книг Нового Заповіту укладені так:
– Чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Івана (Іоана)). Перші три Євангелія, споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від синоптичних Євангелій, де помітним є наративний компонент, Євангеліє від Івана є зразком християнської містики;
– Історична книга Діянь (або Дій) Святих Апостолів;
– 21 Послання Святих Апостолів (14 з яких пов'язані з іменем апостола Павла, решта – з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою);
– Пророча книга Об'явлення Святого Іоанна Богослова, або Апокаліпсис.
Крім поділу Біблії на книги, існує поділ книг на глави (розділи), а глав – на вірші, причому вірші та глави пронумеровані. Цей поділ запровадив на початку XIII ст. (1214 р.) Кентерберійський єпископ Стефан Лангтон (Англія). Апробований спочатку на тексті Вульгати, поділ на вірші та глави був перенесений на грецькі тексти Біблії, а згодом запозичений іудеями. Нумерацію віршів ввели друкарі Сантес Паніно та Робер Етьєн наприкінці XV – в середині XVI ст. Цей поділ є універсальною бібліографією, дає можливість знаходити будь-який фрагмент тексту, незалежно від видання за принципом «книга – глава (розділ) – вірші».
Біблійні апокрифи
Низка творів, що виникли в лоні біблійної традиції, не увійшла до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги називаються апокрифами. Крім неканонічних книг, що належать до православного та католицького списків (таких як Премудрості Соломонові, книги Товіт, Варух, Ісуса, сина Сирахового, книги Маккавеїв), існують апокрифи в окремих списках – як «старозаповітні», так і «новозаповітні».
Серед старозаповітних апокрифів – т. зв. Заповіти 12-ти патріархів, книга Єноха, варіанти книг Буття та Второзаконня. Новозаповітні апокрифи вирізняються кількістю творів та розмаїттям жанрів, які в цілому повторюють жанрову структуру новозаповітного канону. Лише мала частина з них дійшли до нашого часу у відносно завершеному вигляді і є оригінальними у порівнянні з біблійним каноном. Решта – результат компіляцій та рекомбінацій. Апокрифічні твори новозаповітньої пори стали виявом певних духовно-релігійних традицій, у взаємодії з якими формувалася християнська релігія.
Найчисленнішою (близько 50) є група апокрифічних Євангелій. Це іудео-християнські та гностичні євангелія (Євангелія евіонітів, євреїв, Протоєвангеліє Якова, Євангеліє Фоми, Євангеліє досконалості, Євангеліє істини). Відомі євангелія, колись поширені серед нехристиянських груп (наприклад, маніхеїв), серед окремих етнічних груп (єгиптян, арабів). Існували євангелія, пов'язані з іменами окремих релігійних лідерів – Василида, Керінфа, Маркіона, Валентина, Левкія, Лукіана, Фаддея. Кілька євангелій пов'язані з іменами новозаповітних персонажів (Євангеліє Петра, Євангеліє Іуди Іскаріота, Оповідь Йосифа Арімафейського, Євангеліє Никодима).
Апокрифічні версії Діянь Апостольських репрезентовані «Діяннями» окремих апостолів (Петра, Павла, Варвари, Филипа, Андрія, Фоми, Матвія, Івана). Серед апокрифічних Послань цікавими є листування між апостолом Павлом і римським філософом-стоїком Сенекою, а також два послання, автором або адресатом яких фігурує сам Ісус Христос. Це Послання Авгаря до Христа та Послання Христа до Авгаря. Нарешті, досить поширеним був жанр новозаповітної апокаліпсичної літератури. Збереглися фрагменти, або ж звістки про дві версії Апокаліпсису Іоана, що відрізняються від канонічної, про Апокаліпсиси Петра, Павла, Варфоломія, Марії, Фоми, Стефана.
Більшість апокрифів були «відречені», тобто заборонені церквою. Проте деякі з них, що не суперечили догматам, дозволялися для читання і навіть слугували джерелом християнської церковної практики. Найвідомішими з дозволених апокрифів є «Пастир» Герма та Дидахе (або Дідахи) (Вчення 12-ти апостолів). Деякі оповіді про дитинство Ісуса та життя Марії компенсували відсутність відповідних свідчень у канонічних євангеліях і були засвоєні церковною традицією. Так, певні сюжети з Протоєвангелія Якова стали основою маріологічної (вшанування Діви Марії) традиції.
Відомості про більшість апокрифів маємо з полемічних творів християнських письменників III-IV ст. (Тертуліана, Євсевія, Ієроніма та ін.). Знахідки XX ст. – у Єгипті (Наг-Хаммаді, 1946 р.) та Палестині (Ваді-Кумран, 1947 р.) дали можливість досліджувати оригінальні тексти апокрифів.