История_Украины_конспект_лекций

171

служити для переплавлення мільйонів громадян України в горнилі «єдиної радянської спільності людей».

11 Становище в Україні в післявоєнний період (1945–кінець 80-х рр.)

11.1 Врегулювання територіальних проблем

Після Другої світової війни змінились розміри території і склад населення УРСР. В червні 1945 р. Чехословаччина відмовилась від Закарпатської України. З неї протягом року була створена Закарпатська область. В серпні цього ж року була проведена демаркація радянськопольського кордону, що проходив вздовж Бугу і на схід від Сяну, за так званою «лінією Керзона», залишаючи Польщі частину українських земель. Ще в 1944 р. з Румунією було відновлений кардон, встановлений напередодні війни, в червні 1940 р. Через 10 років, 19 лютого 1954 р., у відповідності з ухвалою Верховної Ради СРСР, РРФСР передала Україні Кримський півострів.

Радянський Союз отримав зручну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини і Чехословаччини і можливість розгромити український націоналізм, осередком якого була Західна Україна.

Радянизація західноукраїнських земель була спрямована на введення цих територій в русло суспільного життя СРСР. Для цього застосовувались жорстокі, репресивні методи. Під час колективізації і індустріалізації тут навіки було вислано за межі України більш ніж 203 тис. людей. А з 1944 р. по 1952 р. в західних областях України зазнали репресій до 500 тис. осіб, у тому числі арештовано більш ніж 130 тис. осіб. Відповідальним за безжальні дії проти мирного населення був не тільки Сталін.

Після закінчення війни майже десятиріччя тривала боротьба ОУН-УПА в підпіллі проти радвлади. В 1945 р, підрозділи УПА були переформовані на невеликі мобільні загони. Ці загони контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. ОУН за допомогою цих підрозділів намагалась затвердити нелегальні державні структури. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в результаті яких загинуло біля 30 тис. радянських і партійних працівників і тих, хто їм допомагав. Своє завдання вояки УПА бачили в боротьбі проти сталінського режиму в країні. Керував боротьбою ОУН-УПА в Україні у той час Р. Шухевіч. Загальне керівництво діяльністю ОУН з-за кордону здійснював З. Бандера.

За офіційними даними, в Західній Україні в 1944–1953 рр. було арештовано майже 104 тис. осіб — учасників ОУН. Виселено ж було понад 65 тис. сімей. Радвлада затверджувалась в Західній Україні за допомогою свавілля і беззаконня. Важкі втрати, а також заклики влади

172

припинити опір і прийти з повинною вимусили бійців УПА або переходити кордон, або здаватись владі. До 1952 р. ОУН-УПА як масова організована сила перестала існувати. Допомогло і те, що в Західній Україні почали відбуватись позитивні зміни в соціальноекономічному житті. Сюди переїхало багато фахівців зі всіх галузей народного господарства. Були також створені нові галузі промисловості: радіотелефонна, автобусобудівна, машинобудівна (сільськогосподарські машини, автонавантажівки), підприємства військово -промислового комплексу – танковий завод тощо.

11.2 Зовнішньополітичне представництво УРСР

27 січня 1944 р. в Москві відбувся перший за військові роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і прийняв пропозицію Ради народних Комісарів СРСР про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. 28 січня – 1 лютого 1944 р. тривала X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзнореспубліканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Україна незабаром стає одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй.

За роки війни зріс міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний вантаж ворожої окупації, але і зробила вагомий внесок в боротьбу проти фашистської експансії.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що повинна була переконати всіх в СРСР і за межею в реальності існування української державності і її суверенітету. Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського народу на завершення війни і відновлення; фактична нейтралізація підтримки національновизвольних сил, які боролись за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний рішення територіальних проблем і меж. В цих умовах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» – Білоруську і Українську РСР, чиї етнічні території певний час знаходились у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам СРСР, до

173

якого фактично приєднувались ці «возз’єднуючи території», відходив ніби на другий план.

Розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. В серпні 1944 р на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювались проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після настирного тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов'язались підтримати пропозицію Радянського уряду про ухвалення Української РСР і Білоруської РСР в члени ООН. Отже, боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН – одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на засновницьку конференцію ООН і активно включилась в роботу. Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що повинен був підготувати текст преамбули і першого розділу Статуту – «Мета і принципи» міжнародної організації. Членами різних комісій були і інші представники української делегації – І. Сенін, О. Паладій, В. Бондарчук, Р. Петровській, П. Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна вибрана до складу Економічної і соціальної Ради, а в 1948–1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН– Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була достатньо активною. В липні 1946 р. вона бере участь в Паризькій мирній конференції, в лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступала проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване положення в цьому регіоні не дунайських держав – США, Англії і Франції.

З березня 1946 р. Уїнстон Черчилль в своїй промові в р. Фултон (США) закликав до «холодної війни» з СРСР. У розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Саме в цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. в Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ в ООН Цейлону і Лаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

174

Через те, що Україна не була самостійною державою, вона і не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить відбиток чіткого ліміту. Наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва СРСР. Україна фактично ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику. Договори, у яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і меж України з Польщею і Чехословаччиною в 1945 р., підписували представники союзного наркомату закордонних справ, і це вже за наявності наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально надано право встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжній державності в республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому, наприклад, пропозиції урядів Англії (в 1947 р.) і Судану (в 1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді.

11.3 Післявоєнна відбудова народного господарства України

Відродження народного господарства республіки почалось зразу

жпісля звільнення з-під фашистської окупації.

Вреспубліці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу і понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств. В результаті в Україні залишились цілими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно менше ніж в нашій республіці, були руйнування промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні в 1945 р. складало лише 26% довоєнного рівня, то в Італії воно складало 30%, у Франції 38%, а рівень англійської промислової продукції вже в 1946 р. досяг 80% показників 1937 р.

Істотно ускладнився процес відновлення голодом 1946–1947 рр. Викликана засухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована а, навпаки, до зими 1946–1947 рр. все більше набувала рис справжнього голодомору. Ускладнили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (в липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); посилення в цей час кримінального переслідування «розкрадачів хліба», які згідно із статтею 131 Конституції СРСР в 1936 р. кваліфікувались як «вороги народу»; великі об'єми експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон.

175

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано близько 1 млн. хворих на дистрофію. Катастрофічне положення з продовольством в республіці могли врятувати державні позики зерна. Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж таки отримала, але це не могло відвернути катастрофу. В 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло близько 282 тис., а в 1947 р. – понад 528 тис. людина. Голод додатково ускладнився і без того важкий процес відновлення. Він став причиною скорочення трудових ресурсів, вимагав додаткових капіталовкладень в сільське господарство, негативно вплинув на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відновних процесів в СРСР і Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не надія на зовнішню допомогу.

Процес відновлення здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного центру.

Економіка України в післявоєнний час відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Причому частина республіки в об'ємі загальносоюзного виробництва істотно знизилась з 18% в довоєнний період до 7% в 1945 р. В подальшому, незважаючи на бурхливий розвиток української промисловості, вона вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвиватимуться значно більш швидкими темпами.

Важливим чинником відновних процесів в Україні була командна система. Саме вона давала можливість в короткий час мобілізувати значні матеріальні і людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в іншій і концентрувати на відновленні або побудові необхідного об'єкту. Характерною особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль в ній ідеології, яка знаходила свій прояв в крупно масштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо в 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п'ятирічного плану і підвищення продуктивності праці було охоплений 80% робітників і службовців країни, то в кінці 1948 р. вже 90%.

Ціною величезної напруги фізичних і духовних сил народу, за допомогою всієї країни народне господарство України за короткий строк було відбудовано.

В березні 1953 р. помер Сталін. З його смертю закінчилась епоха культу особи. З припиненням репресій, частковою реабілітацією, послабленням ідеологічного контролю, критикою культу особи

176

почались процеси лібералізації. В цей період відбуваються значні зміни у сфері національних відносин. Республіки одержують більше прав, спадає хвиля русифікації, національні кадри заміщають все більше посад в своїх республіках.

Вкерівництві КПРС процес лібералізації сприйняли із застереженням. Група керівників партії на чолі з Р. Маленковим, Л. Кагановичем і В. Молотовим вчинила спробу усунути М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Хрущову вдалось перемогти опозицію, боротьба з якою тільки укріпила його позиції в партії. Він мав дотепер небачений вплив в КПРС.

ВУкраїні почались експерименти і реформи у всіх галузях народного господарства. Деякі з них мали успіх, як, наприклад, різкий підйом сільськогосподарського виробництва в середині 50-х років, ефективність нової системи державного управління, позитивні зсуви в соціальній сфері.

Проте реформування суспільного, політичного, економічного життя було недостатньо, та і проводилося воно нерегулярно. Рухомі рамки оновлення суспільного життя визначались боротьбою протилежних за змістом тенденцій – демократичних і консервативних. Давала про себе знати незавершеність процесу десталінізації, крах хрущовських надпрограм в реформуванні державного управління, економіки і сільського господарства. А екстенсивний розвиток господарства, збереження командної системи не дали можливості завершити позитивні зсуви, зробити їх тенденцією в розвитку країни.

Всі хрущовські «надпрограми» зазнали краху, хоча кожна з них мала багато корисного. Дуже грандіозними були їх масштаби, форсовані темпи, вольові методи, які застосовувались при їх виконанні. Все це було пов'язано з недоліками командної системи. Результатами участі України в реалізації хрущовських «надпрограм» були – втрата ритмічного розвитку економіки республіки; невдале використовування матеріального і людського потенціалу; перевага екстенсивних форм господарювання.

Тим часом достатньо позитивні зміни відбувались в суспільнополітичному житті. Вагомою подією став XX з'їзд КПРС, на якому

М.Хрущов виступив з розвінчанням культу особи І. Сталіна. З цього докладу на з'їзді миру стало відомо, якою ціною були досягнуті успіхи в створенні соціалістичної системи в СРСР. З того часу можна говорити про поступове, малопомітне руйнування тоталітарної системи, яка була встановлена в країні ще в 1917 р. Тоталітарної, тобто такої, при якій глава держави розпоряджався не тільки майном і життям, але і свободою совісті громадян.

Завдяки ініціативі М. Хрущова були засуджені злочини сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони ні в чому не

177

винних громадян і України теж. Почався процес реабілітації репресованих, який продовжується і понині. Мільйони несправедливо осуджених громадян були виправдані. Багато хто з них реабілітований, на жаль, вже посмертно.

Вперіод «хрущовської відлиги» в ході активного реформування тоталітарну систему в СРСР було на деякий час дестабілізовано. Але реформаторський ентузіазм швидко згас, навіть не залишивши після себе тих небагатьох реформ, які вдалися.

Всередині 60-х років Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну Р. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економічна реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори – рентабельність, прибуток і тому подібне – на ґрунт соціалістичної економіки. Проте події «празької весни» 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, але і в світі. Вся світова соціалістична система взяла курс на консервацію досягнень соціалізму.

Вцей час економіка України втрачає власний динамічний ритм. Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розміщення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією сталі основними причинами такого розвитку подій.

Зі всіма негативними наслідками виявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, виконавська влада узурпувала законодавчі функції, народовладдя було підмінено формальним представництвом трудящих в Радах всіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролись за права людини, свободу совісті і національний суверенітет. Дисиденти (інакомислячі), критикуючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів в країні і шукали інших шляхів суспільного просування.

11.4 Дисидентський рух в Україні у 60 – 80 рр.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів складала інтелігенція); був довготривалим в часі (понад 20 років); виношував в собі зародки альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні основи майже всього сучасного політичного спектру. В Україні дисидентський рух був встановлений в 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурнопросвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого

178

прямував національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп з числа інтелігенції і молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були – «З'єднана партія звільнення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк і В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротись за самостійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок в кількості 2-3 тис. екземплярів, з яких близько 400 було поширено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла протягом трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила в 1959 р. Український робітничо-селянський союз. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам в духовному житті суспільства – соціальної апатії, дегуманізації, бездуховності.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красовський. До в 1967 р. УНФ розвернув діяльність в п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відділення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах». УНФ дотримувався основ націоналізму і вважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини і учасники інших груп. Відповідно до цього поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж у межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру і Сходу України. Основою її діяльності були проблеми української мови і культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутись до ленінських принципів в національній політиці.

Рух «шістдесятників» за 2 – 3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це виявилось не тільки в самвидавництві, але і в створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто був процес

179

структурування опозиції існуючому режиму. Створюються необхідні програми дій.

Однією з головних організаційних форм руху в кінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидавництва. Національний рух об'єднується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорновола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, об'єднувались в своєму просуванні якнайкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп.

Вже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. В 1972 р. почались нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух, про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Українську гельсінську групу створили відомі українські письменники і політичні в'язні: Р. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандіба. УГГ спробувала з'єднати для більшої ефективності опору режиму боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. В статті «Наші завдання» правозахисний рух в середині 1978 р. ототожнював себе з національновизвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотичного руху», так і в появі окремих осіб, які поширювали самвидавництво, писали і поширювали листівки і тому подібне. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух придбав масовість. Більшість його учасників швидко проходила шлях від «національного комунізму» до повного його заперечення. В національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5 – 4 тис. людей. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей, їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З в 1987 році рух знову швидко переходить від проблем культурництва до політичних вимог. Тобто від «Спадку»(Київ), «Руху» (Івано-Франківськ), суспільства Льва (Львів), Суспільства української мови ім. Т. Шевченка

– до Українського Союзу Гельсінкі і Народного руху України за перебудову (НРУ).

Характерною рисою всіх напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення в сферу діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху полягає в тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичний (І. Дзюба), а від ноьго аж до

180

платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова і ідеології ОУН (В. Мороз).

В списку дисидентів 1960 – 1972 рр. налічувалось 975 осіб. Інші джерела також указують близько тисячі чоловік, які представляли всі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів складала від 600 до 700 чоловік, серед яких в різний час українців налічувалось від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не придбав, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією і пасивністю, що очолювали в свідомості значної частини суспільства; домінуванням в діяльності дисидентів різносторонньої критики, відсутністю або ж нечисленністю конструктивних позитивних пропозицій і ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, дисидентський рух був реальною моральною і ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. В період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські гасла: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство і ін.

11.5 Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців

Тривалий час міграційні потоки, їх динаміка й структура в Україні підтримувались економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні в радянський період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 196 – 1990 роках сільське населення України зменшилося за рахунок міграцій на 6,7 млн. осіб, або в середньому на 225 тис. осіб щороку. Проте у 1986 – 1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно зменшувався: в 1989 році він становив 124,0 тис. осіб, в 1990 році – 70,7 тис., в 1991 році - 36,4 тис. осіб. А з 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. осіб, а 1993 року, дещо зменшившись, все-таки зберігає позитивне значення – 41,7 тис. осіб. З 1994 року тенденція до зменшення позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а його розмір досягає лише 0,5 тис. осіб.

Не такою масовою, однак досить інтенсивною, була еміграція з України громадян німецького походження. За даними перепису