История_Украины_конспект_лекций

21

Шість століть очолювали сармати в степах Північного Причорномор’я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було властиво решті кочівників, сармати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до того, що існувала у царських скіфів. Мабуть що соціальний устрій сарматів був близьким до скіфського. Проте звичаї степовиків сарматки, епохи відрізняються від скіфської більшою простотою, їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних речей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в курганах сарматок були знайдені прикраси варварів із золота зі вставленими в них на –півдорогоцінними камінням. В III ст. н.е. на землі південної України нападають вихідці з Гиперборєїв (Скандинавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами відбулося те ж саме, що перед цим з скіфами — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфів із столицею Неаполь Скіфський.

А слов'яни, які втекли на північ в ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарів, поховання, здійснені за обрядом трупоспалення.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і нижньодеснянських боліт, були побудовані великі фортеці, які могли бути племінними центрами дреговичів - «болотників». «Дрігва» з старослов’янської - болото.

2.1.3 Античні міста -держави в Північному Причорномор′ї

Античні міста-держави на узбережжі Чорного моря виросли з торгових факторій. Це Тир (Білгород-Дністровський), Никоній (в Овідіопольському районі Одеської обл.), Ольвія (біля Очакова, в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Каркинітіда на західному побережжі Криму і ін. Початок колонізації Північного Причорномор’я поклали греки з Мілета в кінці VII ст. і VI ст. до н.е. Останній відгомін колонізаційних процесів завмирає в V або навіть на початку IV ст. до н.е. Причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків в зерні.

Чорноморські колонії були житницею Греції. Звідси до Греції і до Малої Азії вивозилися хліб, а також хутра, мед, віск, риба, сіль і будівельна деревина. В невеликій кількості до Греції поставлялася племенами скотарів велика рогата худоба. Туди ж йшли і скіфи-рабині, яких греки брали в полон під час війни з ту земцями або купували у тих же скіфів.

22

Греція поставляла в колонії вино і маслинове масло, що перевозилися в амфорах з клеймами грецьких міст, де їх проводили. В самих колоніях виноград почали вирощувати пізніше. З Греції везли також різноманітні предмети розкоші, тканини, металевий, серед іншого дорогоцінний посуд, художню кераміку і тому подібне. Достатньо рано в самих колоніях сталі проводити предмети, які були необхідними для торгівлі з туземцями. Приблизно з IV – III ст. до н.е. в торгівлі перед почали вести боспорські міста, де розцвіли такі ремесла, як різблення по металу і виготовлення ювелірних виробів, що остаточно припинило привіз дорогоцінного посуду з грецьких міст.

З грецьких колоній найбільше значення мали Ольвія, Херсонес і Пантікапей.

Ольвія. Вона була заснована в середині VII ст. до н.е. вихідцями з Мілета в Малій Азії. Те, що вона була однією з перших грецьких колоній в Північному Причорномор’ї, дало їй можливість досягти швидкого розквіту. Ольвія придбала великого значення в північнозахідній частині Чорноморського узбережжя.

Ольвія була містом-республікою. Заможні рабовласники, які тримали в своїх руках управління містом, складали незначну меншину. Більшість жителів Ольвії складалася з малозабезпечених вільних громадян, а також з позбавлених політичних прав переселенців і рабів.

Вцій полісній демократії була чітка структура органів державної влади. Умови і порядок виконання державних і суспільних обов'язків були строго визначеними. Отже, служба в армії, права громадян, система їх захисту, а також порядок здійснення правосуддя були законодавче оформленими. Правотворчість здійснювалася в умовах гласності і активної участі всіх громадян.

ВIII ст. до н.е. Ольвії прийшлось відбивати постійні напади скіфських племен. З часом до скіфів перебігли рабині і прилучилося все заміське напівелінізоване населення. В II ст. до н.е. на ольвійських монетах з'являються зображення скіфських царів. Це було очевидною ознакою того, що Ольвія стала їх данницею. В І ст. до н.е. Ольвія настільки постраждала від нападу кочівників, що встало навіть питання про переселення жителів в інше місце. Проте знищення торгової гавані на Бузькому лимані було невигідним тим же туземцям, тому Ольвія була відбудована.

Боспорське царство. Однієї з найдавніших і найбільших колоній на Боспорі Кіммерійському був Пантікапей, заснований в VI ст. до н.е.

Всередині V ст. до н.е. всі грецькі поселення на Боспорі об'єдналися навкруги Пантікапею, який став столицею окремої держави під назвою Боспорське царство. До цього об'єднання увійшли і туземні племена східної частини Криму, нижнього перебігу Кубані, Таманського півострова і північного Приазов'я. Царство це очолили правителі з

23

династії Археанактідів, а згодом Спартокидів. Для греків, які ще утримували своє пануюче положення на Боспорі, його правитель був лише «архонтом» - начальником, вождем. Титулом царя він користувався лише по відношенню до підлеглих йому туземних племенам. Наймогутнішим серед них був цар Мітрідат, який загинув в боротьбі з римськими агресорами. Його ім'ям названа гора Мітрідат біля Керчі. Володарі Бос –пора були повними господарями всього хлібного експорту із значної частини Криму, Прікубання і низин Дону. В IV ст. до н.е. Боспорське царство поставляло хлібом всю Грецію. Вивіз хліба з Боспору до Афін і взагалі до Греції складав 24 тис. тонн на рік. Наприклад, для Аттіки він складав половину всього хлібного експорту.

В IV ст. н.е. припиняється майже тисячолітнє існування Боспорського царства.

Греки – колоністи були носіями високої культури. Для сусідніх народів це мало велике значення, тому що кріпило торгові і господарські зв'язки, збагатило їх культуру. Причинами спадку античних міст полісів була загальна криза рабовласницької економіки, а також постійні напади кочівників.

2.1.4 Перші слов′янські племена в Україні. Початок їх державності

В писемних джерелах слов′яни з′являються під назвою венедів. Перші звістки про венедів, енетів зустрічаються ще у античних авторів VII – I століть до н.е. Про них писав Гесіод, Геродот, Софокл, Скілак, Корнелій Непот. В письменних джерелах початку нової ери, авторами яких були Пліній Старший, Тацит, Птоломей, говориться про венедів. Зокрема, вказується, що вони жили на північ від Карпат на ріці Пустулі (віслі) і на берегах Венедської затоки (Балтійського моря). Венеди згодом розселилися на схід від земель фінно-угрів до сарматів на півдні, в лісостеп. Йордан в VI столітті писав, що венеди розпались на склавинів і антів.

Ще IV ст. н.е. в Придніпров'ї, Побужжі, Подністров’я відбувається об'єднання в державний союз груп слов'янських племен антів і сплавите, яких учені називають праукраїнцями. Вони поклали початок формуванню української народності в держави у формі військової демократії (племінні збори – віче старійшин). Вожді, а потім нязі були правителями державних військово-політичних союзів слов'янських племен. Ці союзи вели постійні війни проти сусідів — Скіфів, Сарматії, Хазарського каганату, Візантії, Західної Римської імперії.

24

Почався процес етногенезу слов'ян і візантійців. Від Чорного моря слов'ян відтіснили аварці і болгари, через що слов'яни зайняли лісову смугу між Дніпром і Дністром, тобто Волинь, яка і стала першою загальнослов'янською державою, яку потім розгромили аварці. Був ще і інший союз племен – полянський з центром в Києві.

Волиняни – це східні слов′яни, які жили на території Волині на

обох берегах Західного Бугу і в витоках Прип′яті. Першою столицею Волинської землі було місто Волинь, розташоване на лівій притоці Західного Бугу річці гучні, що на Холмщині.

Очевидно, Волинь – одне з воєнно-політичних об′єднань, яке виникло на території стародавнього племені, що мешкало тут вже в VII столітті. Іншим таким об′єднанням були бужани.

Отже, розселялись слов′яни по території Східної Європи, над Дніпром та його притоками. Як повідомляється в “Повісті минулих літ”

літописця Нестора, слов′яни об′єднувались в племінні союзи полян (середня течія Дністра, навколо Києва), сіверян (басейни Десни, Сули і Ворскли), древлян (дніпропетровське Полісся, аж до Дунаю і Чорного море), волинян, дулібів, бужан (Західний Буг і притоки Прип′яті), білих хорватів (південна частина Карпат). Таким чином, нинішня територія України була заселена слов′янами, племена яких об′єднувала близькість мови, господарства і культури.

Лісостепові райони Східної Європи, де була поширена черняхівська культура, опинилися на лінії великого переселення народів. В кінці IV - початку V ст. в Азово-чорноморських степах мешкали гуни. Ці войовничі кочівники нападали на поселення слов'ян і руйнували їх. В середині VI ст. через лісостепові землі східних слов'ян пройшли аварці, які залишили по собі недобру пам'ять у вигляді літописної легенди про насильства над дулібами.

Антське царство. Антами називали візантійські, письменники VI– VII століть східнослов′янські племена, які існували в IV – VII століттях. За Йорданом вони жили між Дністром і Дніпром. А Прокопій Кесарійський пише, що їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході – долини Дунаю. Мабуть, можна припустити, що анти займали область лісостепу від Карпат до Сіверського Дінця, де відома

черняхівська культура, яку пов′язують з цими племенами. Держава антів існувала до кінця IV до початку VII століття.

Анти лісової зони в IV – VI століттях жили в умовах первіснообщинного ладу. А в лісостеповій зоні у антів, очевидно, вже виникли приватномайнові відносини і відбувався поділ суспільства на різні версти населення. Вони займалися землеробством, тваринництвом,

добували і обробляли залізо. Анти виробляли череп′яний посуд за допомогою гончарного круга, знали ювелірне мистецтво, обробляли

25

камінь, кістки, ткали і таке ін. Ремесло у антів вже відокремилося від сільского господарства. Багато хто з майстрів виробляв речі на продаж. Росла внутрішня і зовнішня торгівля, в процесі якої ввійшли в обіг гроші, переважно це була срібна римська монета.

Воснові антського суспільства знаходилась сільська община. Позбавленні укріплень антські поселення складались з низки окремих домогосподарств. Великого розвитку у них досягло рабовласництво. Примусова праця рабів використовувалася антами безпосередньо в господарстві. Візантійські історики писали про величезну кількість військовополонених, яких анти перетворювали в рабів. Правда, рабство

уантів проявлялося в більш м′яких формах, ніж у Візантії.

ВIII – IV століттях у антів формувалась держава, яка не отримала завершення в наступний період. В писемних джерелах VI – VII століть загадується політичні діячі антів: Боз, Ардагаст та інші. Анти мали сильну воєнну організацію. В IV столітті анти вели вперту боротьбу з готською державою Германаріха, яка існувала в той час в Північному

Причорномор′ї. Війни між антами і готами йшли з перемінним успіхом. Анти в союзі зі склавінами вели також наступ на володіння Візантії. Мабуть, це сприяло тому, що частина антів і склавинів залишилась на Балканах.

З кінця VI століття анти вели війни з аварами. На початку VII століття ім′я антів перестає згадуватись в писемних джерелах. Їх місце

зайняло нове і більш обширне об′єднання – Русь, осереддям якого були найбільш розвинуті землі антів.

2.2 Давньоруське суспільство в IX—XII століттях

2.2.1 Виникнення Руської держави

А на думку Б. Рибакова і Л. Гумільова, в кінці V — першій половині VI ст. в Європі відбувається три взаємопов'язані події. Вони безпосередньо співвідносилися з Київською Руссю.

Першим був початок великого розселення слов'ян на південь, за Дунай, на Балканський півострів. Слов'янам вдалося відвоювати і заселити майже половину Візантійської імперії. Правда, це вже аж в IX ст. Тоді ж частина слов'ян перебралася навіть до Малої Азії. Причому колоністи йшли як із західного ареалу слов'янства, з боку склавинів, так і з східного, з боку антів. Величезний за своїми розмірами рух слов'ян на Дунай і в Подунав'я, в межиріччі Вісли і Одеру змінив всю етнічну і політичну карту Європи. Крім того, було істотне видозмінений історичний процес і на основній слов'янській території.

26

Другою важливою подією була установа Києва на Дніпрі. Літопис передає стародавню легенду про трьох братів — Кия, Щєка і Хоріва і сестру їх Либідь. Вони побудували місто на Дніпрі в землі полян і назвали його ім'ям старшого брата. Цей переклад був відомим ще з незапам'ятних часів вже і за життя Нестора. А оскільки Київ у той час змагався з Новгородом, то літописці останнього вміщали в літопис легенду про Кия за 854 роком. Це не відповідає дійсності, тому що у розпорядженні учених сьогодні є неспростовні свідоцтва більш раннього часу виникнення перекладу про установу Києва в землі полян.

Показовим є стратегічне значення розташування Києва. Всі найбільші річки дніпровського басейну сходилися до Києва. Басейн цих річок охоплював землі, де жили древляни, дреговичі, кривичі, радимичі і сіверяни. Загальна площа їх території складала біля четверті мільйона квадратних кілометрів. Шляхами сполучення в ті часи були, в основному, річки. А всі вони в місцях розселення слов'ян впадали до Дніпра вище за Київ. Тому весь цей величезний простір, звідки слов'яни мігрували на південь або ходили на війну з сусідами, контролювався київськими князями.

Тоді як союз дулібів розпався в VI ст. під ударами аварців, інші слов'янські союзи племен уціліли і вели запеклу боротьбу з кочівниками за виживання. Очевидно, що такими були — союз племен русі (басейн річки Рось) і союз племен полян (Київ і Чернігів). Об’єднавшись, ці два союзи сталі згодом основою Руської держави.

Процес виникнення і становлення Руської держави походив з першої половини IX по кінець X ст. Цей час пов'язаний з правлінням останніх представників династії староруських князів — Діра і Аскольда (загинули близько 882 р.) і початком князювання в Києві династії Рюріковичів — Олега (882 –912 рр.), Ігора (912 –945 рр.), Ольги (945 – 964 рр.), Святослава (964 –972 рр.).

В VIII – XI століттях на історичній арені з'являється новий осередок східнослов'янської державності — руська земля. Розміри військових акцій та амплітуда її зовнішньополітичної діяльності були вражаючими участі в 852 –853 рр. у відбитті арабського настання в Закавказзі до численних знаменитих походів в 860 р. За князювання Аскольда під час одного з його вдалих походів Русь прийняла хрещення на державному рівні. Правда, хрестилися тільки кн. Аскольд і частина верхівки суспільства — князі, дружинники і бояри, а народ не схвалив і не підтримав цієї ініціативи князя Аскольда. Дійсно, на цей час ще не визріли умови для активного масового розповсюдження християнства. У результаті опір нової релігії не тільки низів, але і верхів став однією з причин усунення від влади Аскольда і його загибелі.

Загинув кн. Аскольд через підступність Олега, який, замаскувавши свою дружину під купецький караван, без перешкод

27

підійшов до Києва. Виманивши кн. Аскольда і Діра за місто, Олег убив їх і захопив Київ. А І. Кріп'якевіч називає Олега «першою великою фігурою в історії київської держави». За однією з історичних версій, Олег був дружинником новгородського князя Рюріка, який послав його «збирати землі». Н. Полонська –Василенко вважає Олега сторонньою людиною, не пов'язаною ні з Рюріком, ні з Ігорем. Незважаючи на суперечність версій появи на історичній арені Олега, всі історики визнають його військовий і державний хист.

Вбивство Аскольда і Діра і захоплення Олегом владі в Києві в 882 р. мало надзвичайно важливі наслідки. З одного боку, фактичне об'єднання Північної (Новгород) і Південної (Київ) Русі стало основою виникнення загально руської держави. з іншого ж, — державний переворот, що відбувся, був початком антихристиянської, язичницької реакції.

Княжіння Олега в Києві дало підстави для виникнення в XVIII ст. теорії про норманське походження Русі, її авторами були німецькі історики на російській службі. Вони скористалися палімпсестом (записами в літописі «Повість минулих літ» на місці заздалегідь знищеного тексту). В цих нових записах саме і йшлося про те, що варяги були запрошені на Русь керувати державою. Правда, німці знехтували тим фактом, що руська держава вже існувала задовго до приходу до Києва кн. Олега.

Руські князі ні на мить не припиняли своєї діяльності з активного розширення державних меж і централізації влади. У межах процесу державної консолідації в цей період можна чітко виділити два аспекти: завоювання і розповсюдження впливу Русі на нові території (Олег підкорив землі древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена — чудь і мірю; Святослав — в'ятичів, ятвягів, хорватів, алан (осетин), касогів (адигів); перманентною була жорстока боротьба проти автономістських настроїв скорених народів – придушення виступів древлянами і уличів (Ігор), древлян (Ольга).

Завдяки цілому ряду успішно проведених реформ в руський державі була здійснена політика централізації. Кн. Ольга упорядкувала збір дані, розділивши князівства між своїми синами.

Її син, кн. Святослав, перший Рюрикович з чисто слов'янським ім'ям, був за характером найбільшим варягом серед всіх київських правителів. Цей князь мав нехитру ідейну платформу, суть якої полягала в твердженні пріоритету меча і фізичної сили в порівнянні з розумом. Одного разу, поки він ходив воювати чужі землі, вороги (печеніги) вільно дійшли до стін Києва і тільки його не захопили. Разом з тим йому не можна відмовити в проведенні деяких вдалих державних заходів. Так, наприклад, Святослав поклав початок адміністративній

28

реформі, в результаті якої Русь опинилася у володінні однієї князівської династії.

2.2.2 Форма державності

Феодальна держава – це концепція реальної влади в руках короля, князя. Сеньйор був непросто великим земельним власником, а, перш за все, «кінним, людним і оружним» паном, який мав політичну владу. Він правив у своїх володіннях, а влада його розповсюджувалася головним чином на людей, мала особистий характер. Князь був могутнім, оскільки керував підданими, розповсюджував на них свій судовий і військовий контроль.

Держави європейського середньовіччя були часто новим продовженням Римської імперії. Проте вони були дуже крихкими. Внутрішньо не зцементованими і слабо організованими. Як імперія Каролінгів, так і імперія Рюриковичів не спиралась ні на які внутрішні сили з печення і розпадалися разом зі смертю свого глави чи невдовзі після неї. Причиною було те, що вони не володіли ефективно діючим

апаратом влади і були по суті ефемерними об′єднаннями племен і етнічних угрупувань, що жили своїм власним замкненим життям.

Ні одна з цих «імперій» не пережила рубіж, який відокремлює початок середньовіччя від наступних його періодів. Вони ще не були державами в повному розумінні цього слова. Атрибути влади, якими володів глава подібного державного утворення, не були його монополією – німим володіли і його васали, великі сеньйори, які правил окремими частинами імперії. Їм належало право суду, аж до «вищої юстиції», вони володіли власними збройними силами, збирали податок тощо.

Все це сприяло формуванню системи васально-ієрархічних відносин. Виникла і зміцнювалися феодальні ієрархічні сходи, верхнім ступенем яких був сюзерен, а нижнім — васали. В цей період з владою князя, що невпинно росте, поступово росте і роль верхівки князевої дружини, яка, виділяючись в пануючий прошарок, фактично складала основу своєрідного адміністративного апарату, що збирав дань і займався судочинством на місцях.

Дійсно, така назва відповідає тим функціям, що здійснювалися дружиною князя. Дружинники підштовхували князя на військовий похід в тих випадках, коли були прожиті військові трофеї від попереднього походу. Та і взагалі князь радився з важливих питань з ближніми боярами і старшими дружинниками. Таку форму влади можна було б назвати дружинно-вічовою.

Утворюються різні групи феодальний залежних селян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь.

29

2.2.3 Феодальний спосіб ведення господарства

Середина IX ст. в історії Русі характеризувалася завершенням складного і довготривалого процесу формування феодалізму у східних слов'ян і одночасно староруської держави.

Основу феодального способу виробництва складає феодальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної власності і володіння землею. Одна і та ж скибка землі, будучи власністю однієї людини, в той же час знаходиться у володінні іншої. Тобто створилася система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодальний залежні селяни. Отже спосіб виробництва, за якого в повній власності феодала знаходилися засоби виробництва (земля) і в неповній — селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним.

За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юридичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на господаря і існував за його рахунок.

Але земля, яку користувався феодальний залежний селянин, була власністю феодала. За це останній вимагав, від свого підданого виконання визначених повинностей. Наявність у селянина власного господарства робила його економічно незалежним від пана. Тому для забезпечення прибутку феодал був вимушений застосовувати пряме насильство або примушення. Тобто селянина почали насильно прикріплювати не тільки до землі, на якій він працював, але і особисто до феодала. Зароджувалося кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала.

Виникав антагонізм між селянином і феодалом, який сполучав в собі економічну залежність селянина і позаекономічний примушення. Протягом довгого часу цей антагонізм був все стороннім. А все стороннім він був тому, що означав радикальну майнова, соціальна і правова нерівність людей. Час від часу цей антагонізм (непримириме суперечність) виявлявся у вигляді дрібних і великих селянських бунтів і повстань.

Основною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як в Західній Європі, наприклад у Франкському королівстві. Древньоруська держава переходило до феодалізму не від рабовласницького, а від первіснообщинного устрою. Попередником феодала тут був не рабовласник –латифундист, що мав доборе організовану державу , а бувший громадський староста, що звик наживатися за рахунок общини. Але і феодальний залежним

30

виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці і тому подібне. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надмірної праці селян здійснювалося у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома з джерел як данина.

До прийняття Руссю християнства не припинялося протистояння з Візантією. Кожний з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на ромеїв. По-перше, тому що Візантія була одним з основних торгових центрів, де збувалася зібрана дань. Подруге, в боротьбі з більш сильним суперником йшло власне самоутвердження.

Все більше наростала печенізька небезпека. Намагаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських племен, Святослав в 965 і в 968 рр. здійснив два переможні походи проти Хазарського каганату, який відвіку перекривав Русяві торгові шляхи і претендував на землі в'ятичів і сіверян. Але ослаблення каганату відкрило шлях на Русь кочівникам, тим же печенігам. За іронією долі, згодом від руки печенігів загинув і сам кн. Святослав.

2.2.4 Утвердження Русі. Володимир Великий. Введення християнства

Розквіт і піднесення Київської Русі зайняли період з кінця X – до середини XI ст. Він доводиться на час князювання Володимира Великого (978–1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.). За цих князів завершився процес формування території держави.

Феодалізм був першою господарською системою, яка базувалася на антагонізмі. Ця система своїми внутрішніми ресурсами забезпечила відтворення робочої сили. Крім того, в цій системі були закладені передумови вдосконалення людини як працівника. Все це визначало зростання сукупного суспільного багатства, отже, тим або іншим чином вирішувало безліч проблем посту горючого розвитку суспільства в цілому. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общини. Орані землі, залишаючись колективною власністю територіальних общин, передаються при цьому в індивідуальне володіння окремих сімей. При такій формі земельних відносин продукт, що виходить в результаті обробки конкретної ділянки землі, складає вже приватну власність і може стати джерелом збагачення. Отже, на зміну первісному комунізму приходить розкол суспільства на шари, на стани, на класи.