Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут гуманітарних і соціальних наук

Інститут дистанційного навчання

За науковою редакцією

доктора історичних наук, професора Л.Є.Дещинського

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів і викладачів

вищих навчальних закладів

Львів

Видавництво Національного університету «Львівська політехніка»

2004 р.

- 2 -

ББК –63 (4 УКР) - 7

І – 90

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для

студентів і викладачів вищих навчальних закладів (лист № 1633 від 25.І. 1998 р.)

Пропонований навчальний посібник за змістом навчального матеріалу відповідає

базовому курсу кафедри історії України, науки і техніки «Історія України та її державності» і

рекомендований Міністерством освіти і науки України

Автори:

проф., д-р іст. наук Дещинський Л.Є. (науковий керівник);

доц., канд. іст. наук Гаврилів І.О. (заступник наукового керівника);

доц., канд. іст. наук Денісов Я.Я. ;

доц., канд. іст. наук Замлинський Т.І. ;

доц., канд. іст. наук Зінкевич Р.Д. ;

доц., канд. іст. наук Іващук С.О. ;

доц., канд. іст. наук Тарабан В.М. ;

доц., канд. іст. наук Терський С.В. ;

доц., канд. іст. наук Цубов Л.В.

викл., канд. іст. наук Яким С.С.

Видання 3-е, перероблене і доповнене.

Рецензенти:

К.К.Кондратюк, д-р іст. наук, професор, завідувач кафедри новітньої

історії України Львівського національного університету ім. І.Франка;

Р.Т.Ковалюк, д-р. іст. наук, професор, кафедри історії України

Львівської національної Академії ветеринарної медицини ім. С.З.Гжицького

Адреса редколегії:

Національний університет «Львівська політехніка»

вул. С.Бандери 12, 79013, Львів – 13

ã Л.Є. Дещинський, І.О.Гаврилів, Денісов Я.Я. та інші. 2003 р.

ã Національний університет «Львівська політехніка». 2003 р.

Isbn 966 – 553 – 213 – 8

- 3 -

П Е Р Е Д М О В А

Сучасний процес розбудови Української самостійної, демократичної, соціальної, правової

держави закономірно викликає особливий інтерес до вивчення і врахування історичного

державницького досвіду нашого народу. Адже боротьба за волю і незалежність була головною,

визначальною для багатьох українців-патріотів. На цьому шляху маємо як великі здобутки, так

і прикрі поразки. Їх аналіз та висновки не втратили актуального значення і в наші дні. Саме у

минулому знаходимо ключ до розуміння тих складних, суперечливих процесів, що

відбуваються у посттоталітарному українському суспільстві. Історію справедливо називають “

вчителькою життя”.

Вивчення правдивої багатовікової вітчизняної історії має важливе значення для

духовного оздоровлення нації, формування високої патріотичної самосвідомості, остаточного

подолання нав’язуваного століттями комплексу неповноцінності та провінційності, врешті-

решт виходу України на передові рубежі європейської та світової цивілізації.

Тому цикл гуманітарних дисциплін у Національному університеті “Львівська

політехніка” розпочинається з курсу “Історія України та її державності”. Відповідно до

програми і навчальних планів вищої технічної школи підготовлено третє видання аналогічного

навчального посібника, перероблене і доповнене. Враховано при цьому найновітніші

досягнення вітчизняної історіографії.

Структурно матеріал розміщено у хронологічній послідовності за періодами і відповідно

до концепції національної історичної науки, згідно з якою українці є автохтонними

мешканцями своєї землі, на якій протягом століть розбудовували державність, мали

національну церкву, школи й академії, літературу й мистецтво світового рівня. Головне

завдання даного посібника полягає у тому, щоб дати поглиблений аналіз етапів і форм

державності на етнічній території, національно-визвольної боротьби за її відновлення (після

втрати через різні причини), проблем сучасного державотворення, звичайно крізь призму

найважливіших подій загальної історії українського народу, враховуючи при цьому специфіку

технічного вузу і не дублюючи шкільний курс історії України.

Виходячи із вище сказаного, автори пропонованого навчального посібника сподіваються

на те, що він буде сприяти: насамперед, виробленню у студентів навичок систематичної

самостійної роботи над опрацюванням джерел, документів, наукової літератури, періодичних

видань на принципах науковості, історизму, об`єктивності, гуманізму та загальнолюдських

цінностей; формування у майбутніх бакалаврів, спеціалістів, магістрів почуття патріотизму,

національної гідності, правдивості в оцінці подій і фактів історії України та її державності;

вмінню логічно викладати фактичний матеріал, правильно оцінювати внесок нашого

багатостраждального народу у розвиток світової цивілізації.

- 4 -

Тема І.

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

ПОЧАТКИ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

У даній темі розглянемо предмет, завдання і концепцію курсу “Історія України та її

державності”. Коротко проаналізуємо джерела та історіографію предмета. Вияснимо етногенез

українського народу і перші державні утворення на території України.

Ці питання становлять головну мету пропонованої першої лекції курсу.

1. Предмет, завдання і концепція курсу “Історія України та її державності”.

Джерела та історіографія курсу. Уже із назви курсу “Історія України та її державності”

випливає, що його предметом є вивчення складного і багатогранного процесу формування та

розвитку українського народу як на основних землях його поселення так і поза їх межами від

найдавніших часів аж до наших днів. Це історія території, земель, на якій з прадавніх часів

проживає український народ. Історія публічної влади, чи інституцій, що правили даною

територією. Стрижнем курсу буде вивчення історії України у її державницькому розумінні,

тобто висвітлення процесів виникнення і функціонування національних державних установ,

національна державницька думка та національно-визвольні змагання українців за відновлення

своєї державності у період бездержавного існування України.

Оскільки у центрі уваги курсу постійно перебуватимуть питання державності, то слід

коротко зупинитись на суті держави. Держава – базовий Інститут політичної системи і

політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності

суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у

соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки,

задоволення загальносоціальних потреб. Виникнення та існування Держави пов`язується з

будь-яким соціальним (а не біологічним) розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи

інші частини, які поряд із спільними, зокрема загальносоціальними та загальнолюдськими,

мають також і свої особливі, а нерідко й протилежні потреби, інтереси. Про повноцінність

існування держави свідчить наявність у неї таких найважливіших ознак (атрибутів): публічної

влади, тобто органів політичного керівництва країною, права – системи встановлених

державою загальнообов`язкових правил поведінки, території, фінансової системи, військових

сил, міжнародного визнання із зовнішньою політикою та торгівлею. Зовнішніми атрибутами

суверенної держави виступає її символіка – герб, гімн та прапор.

Історія людства знає три головні типи держав: рабовласницький, феодальний і

буржуазний. Крім того держави розділяють за формами правління, найпоширенішими з них є

монархія, тобто, коли владу здійснює одна людина – монарх і республіка, при якій джерелом

влади є більшість народу. Наведені вище форми держави мають свої різновидності. Так,

монархія є абсолютною і конституційною, республіка – президентською, парламентською, або

змішаного типу.

В історії української державності існували обидві форми держав, однак найбільшого

поширення набула республіканська.

Особливістю історії України та її державності є те, що в силу певних причин український

народ тривалий час перебував, хоча часто і не за власним бажанням, в одних державах зі

своїми сусідами. Тому на історичних етапах свого розвитку він зробив значний внесок у

- 5 -

розбудову _____TЂB__таких неслов`янських державних утворень як Велике князівство Литовське,

Австрійська (згодом Австро-Угорська імперія), а у новітні часи – СРСР. З цього випливає, що

історію України та її державності слід розглядати у тісному зв`язку з глобальними історичними

процесами, передусім з історією її найближчих сусідів, з такими слов`янськими народами, як

поляки, росіяни, білоруси.

Незважаючи на близькість історичного розвитку сусідніх слов`янських народів і навіть на

певну його історичну спільність, слід вказати на неприпустимість підміни історії одного

народу історією іншого. Бо саме так було зроблено з історією України. Зокрема, з неї був

штучно вилучений цілий період – часи Київської Русі. В основі історичної фальсифікації

лежать імперські амбіції московських царів, які, вийшли із правлячої у Київській Русі династії

Рюриковичів, пізніше почали виявляти претензії на всі її землі. Класичне завершення ця ідея

набула у прийнятті Іваном ІІІ титулу “государя всея Русі” і у відомій фразі з послання

псковського ченця Філофея 1510 р. – “два Рими впали, третій – стоїть, а четвертому не бувати”,

що лягла в основу теорії “Москва – третій Рим”. Вона мала обґрунтувати законність прав

Москви – наступниці Києва на візантійський, а відтак і київський спадок. Тому слідом за

М.Карамзіним, шовіністично настроєні російські історики стали трактувати історію Русі

цілком однозначно як початковий етап історії Росії.

Ґрунтовну критику цим великодержавним антинауковим поглядам дав М.С. Грушевський

у своїй фундаментальній праці “Історія України-Руси”, а також у статті “Звичайна схема

руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов`янства”. У цих роботах

вчений виклав концепцію української історії, переконливо довів, що Київська Русь є генетично

пов`язана із всією історією України, і є її невід`ємною складовою частиною.

Подібними за змістом до старої російської історіографії виявилися твердження радянської

історіографії про те, що Київська Русь представляла собою “колиску” трьох

східнослов`янських народів – українського, російського і білоруського, які у ХІV ст. ніби-то

виділилися з єдиної древньоруської народності. Головними аргументами прихильників цієї

теорії є такі: вживання на всіх землях держави Рюриковичів спільної “давньоруської” мови;

подібність архітектурних стилів у кам`яному храмобудуванні як на Півдні (Київська,

Волинська, Чернігівська землі), так і на Півночі (Новгородсько-Псковсько-Пошехонські землі).

Крім того, були взяті на озброєння твердження відомого шовініста, професора

Московського університету М.Погодіна (1800–1875) про буцімто масову міграцію у ХІІ–ХІІІ

ст. населення Київщини, Чернігівщини то що в суздальсько-заліський край, яка крім

українських географічних назв повинна була б принести сюди і українську мову. А раз цього

не сталося, то робиться висновок про етнічну та лексичну єдність населення держави

Рюриковичів.

Однак, по-перше, так звана “давньоруська” мова дійшла до нас лише в писемних

пам`ятках і є, очевидно, перш за все свого роду офіційною книжною мовою. Відомо також, що

дана писемність (кирилиця) була принесена на Русь болгарськими просвітителями Кирилом і

Мефодієм, тому не могла бути ідентичною до народної розмовної мови, про що власне свідчать

зразки української народної творчості (колядки, щедрівки, обрядові купальські пісні тощо), які

дійшли до нас майже незмінними ще з язичеських часів. Крім того, є дані про існування

оригінальної писемності на Русі ще до Кирила і Мефодія. Наведені вище факти дають підставу

вважати, що “давньоруська” книжна мова за своїми функціями була подібна до латинської

мови в Західній Європі – мови дипломатів, учених, поетів, сприяючи порозумінню

представників різноманітних мовних і діалектичних груп, що населяли величезну державу

Рюриковичів.

- 6 -

По-друге, відносно архітектурних стилів, які існували у Київській Русі, то вони також не

дають жодних доказів на користь існування єдиної давньоруської народності. Подібні за

архітектурним стилем храми в епоху раннього середньовіччя будували не тільки в Києві чи у

Новгороді, але й у Болгарії, Візантії та інших країнах, і пояснення цього вже явно не

вкладається у рамки поняття “етнічної єдності” держави Рюриковичів. Бо вся справа в тому, що

кам`яне будівництво храмів було принесене в усі ці країни після запровадження християнства

із Візантії, звідси і відповідний єдиний архітектурний стиль.

По-третє, реанімація псевдотеорії М.Погодіна, яку ще в 1857 р. піддав критиці визначний

український історик та фольклорист М.Максимович, також не має під собою жодного ґрунту.

Надзвичайно цікаві дані, що які дощенту розвінчують твердження М.Погодіна та його

послідовників подає В.Татіщев на підставі літописів, які втрачені. “Юрий (мається на увазі

суздальський князь Ю.Довгорукий), – писав він, – начал строить в области своей… многие

города, теми же имени, как в Руси суть, хотя тем утолить печаль свою…, и начал те града

населять…в которые приходя множество болгар, мордвы, венгров, кроме русских селились».

Ці дані проливають світло на появу в суздальському краю за часів Юрія Довгорукого

українських назв міст і річок (Переяслав, Галич, Звенигород, Перемишль та ін.). Цілком

очевидно, що вони з`явилися як наслідок міграції населення Київської Русі на північно-східні

землі, волею князя. Це підтверджує і відсутність у великоруських областях українських назв

сіл, котрі на відміну від міст засновувались не князями, а простолюдом.

Отже, на основі наведених вище фактів можна стверджувати, що історія Київської Русі є

невід`ємною частиною власне історії України, що й становить наріжний камінь концепції

історії української державності.

Відомо, що основою вивчення будь-якої історії є насамперед її джерела. Під ними

розуміють все те, що відображає розвиток людського суспільства і є основою для його

наукового пізнання. Основними історичними джерелами є: матеріальні (будівлі, знаряддя

праці, предмети побуту, твори образотворчого мистецтва та ін.), етнографічні (дані про побут

та звички людей), лінгвістичні (дані з історії мови, топоніміки, казки, прислів`я, історичні

пісні), писемні (літописи, оповіді, записки, щоденники, грамоти та ін.).

Для вивчення стародавньої історії України основні джерела дає археологія – наука про

матеріальну культуру населення у дописемний період його існування.

Серед писемних джерел із стародавньої української історії найважливішими є літописи –

хронологічний виклад подій, які відбувалися на певній території чи державі. Перші літописи

появилися ще за часів правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було

складене у Києві близько 1037–1039 рр. У 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря

Нестор закінчив зведення літопису, названого ним “Повість врем`яних літ”. Цей

високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні.

Від другої половини XVII – початку ХVІІ ст. на зміну літописній традиції викладу історії

приходить якісно новий, вищий етап розвитку української історіографічної науки.

Появляються перші спеціальні дослідження, об`єктом вивчення яких стали найрізноманітніші

аспекти історії України. Значний внесок у становлення вітчизняної історичної науки зробили

такі вчені як М.Костомаров, В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Яворницький та ін.

Проте найбільша заслуга у розвитку української історичної науки по праву належить

М.С.Грушевському. Він – автор 1800 різноманітних наукових праць, а також таких загальних

курсів з історії України, як: “Очерки истории украинского народа”, “Ілюстрована історія

України”, і головне “Історія України-Руси” в десяти томах. У цій фундаментальній праці він

першим висвітлив систематичну історію України від найдавнішого періоду до 1658 р.

- 7 -

М.С.Грушевський створив власну національну історичну школу. До неї справедливо

належать такі видатні вчені: С.Томашівський, І.Крип`якевич, І.Джиджора, О.Терлецький,

М.Кордуба та ін. До класиків української історичної науки можна також віднести

Д.Дорошенка, Н.Полонську-Василенко__________, яким належать фундаментальні курси з історії України.

Таким чином, курс “Історія України та її державності” опирається на міцну джерельну та

історіографічну базу. Використовуючи праці видатних українських істориків минулого, сучасні

наукові дослідження в галузі вітчизняної історії, ми намагатимемося зосередити свою увагу на

вузлових проблемах історії української державності.