6.Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен.

Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. (Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, й анти, і склавини.)

На думку дослідників, вони складалися із дрібніших союзів племен.

Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ».

Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.

Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом.

Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України.

• Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег.

• На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.

• Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землідулібів (бужан, волинян).

• На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни.

• Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племенауличів і тиверців.

• У Прикарпатті жили хорвати.

Доповнивши свідчення літопису археологічними знахідками, вчені дійшли висновку, що племінні союзи дулібів, деревлян, полян, сіверян, хорватів, уличів і тиверців віддавна мали тісні взаємовідносини, адже вони були подібними за мовою, звичаями, мали спільне склавино-антське походження і відрізнялися за цими ознаками від сусідніх північно-західних та північно-східних східнослов’янських племен. Отже, названі сім племінних об’єднань можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мову –праукраїнською.

7. Політичний розвиток Київської Русі в роки князювання Олега, Ігора, Ольги, Святослава

Ім'я і роки князювання	Внутрішньополітичні заходи	Зовнішньополітичні заходи
Олег (882—912)	• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах • Установив порядок стягнення дани­ни з підвладних Києву земель • Залучив війська підкорених племен до спільних походів • Вів оборонне будівництво залог на кордонах • Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим	• Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в'ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів • Підкорив північні неслов'янські племена — чудь і мерю • Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.) • Узяв в облогу Константинополь (907 р,), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в передмісті Конста­нтинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси • Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря • Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмі­рі 300 гривень
Ігор (912—945)	• Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту вла­ду в союзі з дружинною верхівкою • Організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега • Намагався збільшити данину з під­леглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем Малом)	• Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг • Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство • Здійснив два військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладен­ням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра) • Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.) • Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)
Ольга (945—964)	• Придушила повстання деревлян, спалила їхню столицю Іскоростень • Запровадила фіксовані норми податків з феодально залежного населення (устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати збирання данини • Заснувала нові села й міста, орга­нізувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів • Розділила територію держави на по­ гости (області) для збору данини • Сприяла поширенню християнства на Русі	• Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шля­хом мирної дипломатії • Відвідала Константинополь у складі мирного посольства (946 p.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзницьку угоду, обговорювалося питання про христи­янізацію Русі • Активізувала відносини із західноєвропейськими державами, обмінялася посольствами з Німеччиною (імпе­ратором Оттоном І)
Святослав (964—972)	• Замінив місцевих племінних пра­вителів київськими намісниками (своїми синами) з метою зміцнення центральної влади • Дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим	• Повернув до складу Київської держави племінне кня­зівство в'ятичів (964 p.), переміг союзників хозарів вол­зьких болгар і завоював столицю каганату місто Ітиль; завоював племена ясів (осетинів) і касогів (адигів), захо­пив хозарське місто Білу Вежу • Здійснив другий похід проти хозарів (968 p.), який за­кінчився повною перемогою русичів • Вступив у тривалу війну Візантії з Болгарією, здійснив декілька походів у Болгарію • Воював проти Візантії (971 p.), яка була занепокоєна зростанням могутності Русі. Уклав мирну угоду, згідно з якою відмовився від завойованих земель у Подунав'ї і ведення воєнних дій у Криму, здав місто Доростол візантійському

8. Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978— 1054 pp.). За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p.), в'ятичів (982 p.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, — "Закон земляний". Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних стосунках Русі займали, як і раніше, взаємини з Візантією. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну. В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печенігами, що загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Літопис умовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві. Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму. Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

9. Після смерті Володимира у 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. на київському великокнязівському столі утвердився Ярослав, названий Мудрим. Літописець говорить, що хоча Ярослав був кривий (тобто кульгавий), але «хоробрий на раті і доброго розуму».

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019­–1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр’їв (тепер Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами у 1018 р. У 1036 р. війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави.

За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-­Печерський монастир. У Києві 1039 р. заснована митрополія, що залежала від константинопольського патріарха. Митрополитом став духівник Ярослава, відомий письменник Іларіон. За часів князювання Ярослава на Русі складено перший писаний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власно­сті, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.