Катеначчо

На основі швейцарського «засуву» тренери, переважно в Італії, почали у 1950-х рр. грали з останнім захисником, який мав «чистити» всі огріхи партнерів та відбирати м'яч у гравців, котрі пройшли лінію оборони. Таким робом розстановка футболістів набирала вигляду 1-3-3-3 (тобто за лінією оборони стояв ще один оборонець) чи навіть 1-4-3-2. Найвідомішими апологетами таких ідеї були тренери в Серії «А» італієць Нерео Рокко та аргентинець іспанського походження Еленіо Еррера. Перший прославився застосуванням «катеначчо» у «Мілані», а другий — в «Інтері». Роблячи ставку передовсім на безпеку воріт і відхід назад команди згідно з такою схемою мали на полі лише одного чи двох нападників, які не брали участі в оборонних діях. Головними обов'язками решти гравців — оборонців та півоборонців, став відбір м'яча та зрив атак суперника. Кінцем «золотого часу» цієї тактики вважають фінал Кубка європейських чемпіонів 1967 року, де «Інтер» не зумів встояти проти численних атак шотландського «Селтіка» і поступився 1:2.

4-3-3 і перехід до 4-4-2

4-3-3

На чемпіонаті світу з футболу 1962 р. в Чилі бразильці зіграли з трьома гравцями півзахисту і трьома форвардами — 4-3-3. Це було рішенням, яке врівноважило кількість гравців у середині поля та в нападі.

На футбольних полях СРСР новими тактичними ідеями відзначалася команда «Динамо» (Київ) у середині 1960-х років. Тоді як більшість радянських клубів грала за схемою 4-2-4, киянам через травминападників або інші причини тренер Віктор Маслов говорив грати в руслі 4-4-2^[1]. Критики вважали такі дії «оборонним варіантом», який шкодить атакувальному футболу, але систему почали застосовувати дедалі ширше після чемпіонату світу 1966, де тренер чемпіонів, збірної Англії, Альф Ремсі у фінальному турнірі також поставив футболістів за схемою 4-4-2, хоча переважно англійці використовували звичніші 4-3-3.

Збірна Бразилії додержувалася тактики з трьома півзахисниками і трьома нападниками на мундіалі-1970, де втретє здобула Кубок світу.

«Тотальний футбол»

Голландський термін «Totaalvoetbal» з'явився завдяки тренерським концепціям Рінуса Міхельса — голландського наставника, який у 1965 році очолив клуб «Аякс». Гра клубу та збірної була побудована навколо найбільшої зірки колективу, Йогана Кройфа, який теоретично був форвардом, проте встигав розпочинати атаки з глибини поля, а потім і завершувати їх на вістрі. Формально ця тактика була схемою 4-3-3, але набагато розширювала обов'язки кожного гравця: «тотальний футбол» передбачав постійний рух, намагання відкритися для отримання м'яча, взаємозамінність футболістів на різних позиціях, взаємопідстраховування в обороні під час втрати м'яча та звуження простору під час атак суперника. Клуб «Аякс» у 1971—1973 роках тричі поспіль виграв Кубок європейських чемпіонів, азбірна Голландії в 1974 і 1978 роках ставала віце-чемпіоном світу.

У 1974 році Німеччина стала чемпіоном світу з «вільним художником» захисником Бекенбауером на позиції ліберо. Він діяв дещо інакше від решти захисників, тому таку тактику з ліберо можна було описати як 1-3-3-3 або 1-3-3-1-2, хоча часом Бекенбауерові не виділяють окрему позицію, а тактикою німців вважають традиційні 4-3-3 з чотирма захисниками. У 1978 році Аргентина виграла чемпіонат світу, використавши 4-3-3.

Вважають, що етап «тотального футболу» став останньою значною революцією у футбольній тактиці і з 1970-х років гра набула вже практично такого тактичного вигляду, як і сьогодні. Після 1970-х років і тотального футболу стало досить складно визначити точну тактичну схему команди, адже постійний рух і зміна позицій футболістів дозволяли команді змінювати тактику кілька разів протягом турніру або навіть протягом одного матчу.