11. Історія розвитку психологічної думки в Києво-Могилянській академії.

Кажучи про розвиток психології в Україні, необхідно підкреслити, що саме в XVII столітті психологія тут вступає у свою суттєву нову фазу розвитку. Своєрідність цієї фази визначається тим фактом, що психологія стає предметом викладання, творить складову свого спеціального учбового курсу, але не самостійного, а частиною курсу філософії.

Місцем викладання психології як систематичного викладання знань про душу, закони та форми психічної діяльності людини служили дві тогочасні “академії” — Києво-Могилянська Колегія, пізніше перетворена в академію, та створена за її зразком Московська слов’яно-греко-латинська академія. Але особливо значну роль у розповсюдженні психологічних знань та розробці відповідних курсів відіграла саме Київська Академія.

Початок Києво-Могилянської Академії сягає 1615 року — коли при Богоявленському братстві в Києві засновано школу. В 1632 році Київська і Лаврська школи були об’єднані та піднесені київським митрополитом святим Петром Могилою до рівня колегії.

Найбільшим своїм здобутком Св. Петро Могила вважав створення Київо-Могилянської колегії (Академії), все своє майно, всі цінності заповів їй. Св.Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.

Перебуваючи на посаді архімандрита, Св. Петро Могила згуртував довкола себе освічених людей. У 1631 р. відкрив на території Києво-Печерської лаври першу школу, в якій викладання велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Св.Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Створення школи викликало невдоволення у братчиків та козаків (бачили конкуренцію братській школі). Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Так було зявилася Києво-Могилянська колегія, яка за своєю суттю була створена на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів (її прирівнювали до академії і порівнювали з відомими закладами - Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів тощо).

Києво-Могилянська колеґія була по суті першим вищим православним навчальним заходом у Східній Європі. На утримання колеґії і монастиря Св.П.Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З іменем Св.Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка намагалась конкурувати з католицькими школами.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривало 12 років, особливе значення тут надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, що надавало можливість підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до літературної класичної спадщини, продовжувати освіту в університетах Європи. Почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів.

Тут також створено початок викладанню філософії, логіки і психології як окремих від теології предметів. Цим займались І. Гізель (XVII ст.), С. Яворський, Р. Конисський, Ф. Прокопович (XVIII ст.).

Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були також сім вільних наук. Дисципліни розумілися досить широко, охоплювали увесь важливий спектр знань гуманітарних, природничих, богословських: логіка, метафізика, моральна філософія (етика) та філософія природи (фізика). Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, їх курси були пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва, популярними стали театральні вистави, авторами п'єс, режисерами та акторами були викладачі та студенти Академії (це мало важливу роль у зародженні українського театру). Обов'язковою дисципліною було вивчення поетики, музики, при Академії працювали великий зведений хор і оркестр.

Більшість професури і викладачів мали європейську освіту, закінчили провідні вищі навчальні заклади та принесли до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Тут працювали такі відомі діячі, як Стефан Яворський, Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Георгій Щербацький та інші. Випускниками Києво-Могилянської Академії були відомі діячі науки і культури – Ф.Прокопович, Г.Сковорода та інші.

Від самого початку існування Києво-Могилянської Академії, її програма і впливи рівнялися Краківському університетові. В академії був трирічний курс філософії, який передував чотирирічному курсу теології. Лекції читали латинською мовою.

Досвід західноєвропейських шкіл в академії не ігнорувався, але з цього досвіду використовувалося в першу чергу те, що дозволяло готувати освічених діячів, здатних успішно боротися з ополячуванням та окатоличуванням українського населення, що проводилося наполегливо і постійно. Ідейне спрямування Київської Академії діаметрально протилежне тому, котре було характерне для академій Риму, Кракова, Львова та інших тодішніх центрів войовничого католицизму. За цих умов курси філософії та психології, що створювалися київськими вченими, не могли бути просто калькою з аналогічних курсів західних академій, хоча і містили в собі ряд спільних з ними елементів (ідеї Аристотеля).

Наприкінці ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. наукова думка в Києво–Могилянській колегії активізувалася завдяки діяльності відомих богословів та вчених-філософів – Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

Стефан (Семен – в миру) Яворський (1658–1722) – письменник, філософ, церковний діяч. Написав твори з догматики «Про святу Трійцю», «Про церкву», «Камінь віри».

Яворський також написав курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі.

У його філософській системі значне місце займала логіка як метод дослідження істини, розробив вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки. Процес пізнання істини Яворський поділяв на чуттєве й інтелектуальне, останнє вважав досконалішим, яке пов’язував з діяльністю раціональної душі, що забезпечує вихід людського мислення на контакт з вищим буттям і уможливлює пізнання істини. Самопізнання Яворський розумів не лише як самовдосконалення, а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини.

Курс Яворського з психології визнавали найбільш цікавим, де він спирався на деякі положення вчення Арістотеля «Про душу» та інші його твори. Душу Яворський розглядав як форму органічного тіла, яка має життя в потенції, вирізняючи три її види: вегетативна душа, відчуттєва, розумна (у людини). Життя людини ділив на три періоди: дитинство, юність, старість, а також на семирічні цикли, під час яких є критичні й небезпечні моменти для життя людини. Але насамперед Яворський закликав до духовного життя з Богом, до знань, які зроблять життя повнокровним і щасливим.

Яворський намагався пояснити явища природи, виходячи з неї самої і вірячи в силу людського розуму, в можливості його не тільки пізнавати «дивні явища», а й створювати їх для власного добра, тобто закликав до подальшого дослідження природи і використання досягнень науки в житті.

Єлеазар (Феофан у чернецтві) Прокопович (1681 – 1736 р.) – богослов, філософ, архієпископ.

В київський період свого життя Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань.

Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував "раніше буття світу... як найдосконаліший Розум", виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом Божественної еманації (випромінювання, витікання), але у його творах багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму.

Він також відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним.

Але, нажаль Феофан Прокопович, був безпосередньо знайомим і з протестантизмом, і зокрема з пієтизмом, ідеї якого вплинули на його погляди. Ф.Прокопович виступав одночасно як богослов і науковець. Він намагається примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Прокопович вважав, що між Божим одкровенням, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно пристосовані одне до одного самим Творцем. Одночасно Ф.Прокопович цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини.

Ф.Прокопович також грунтовно досліджував питання об’єкту і суб’єкту пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання. Високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в авторитети в науці. В уявленнях Ф.Прокоповича про світобудову, сформульовано тезу про зв'язок часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності.

Прокопович, вважав що людина велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона величним і досконалим творінням, а основою її діяльності є активність, чесність, сумлінність у виконанні обов'язків. Характер діяльності людини пов'язувався з її свободою. Вона має завдяки своєму розуму і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.

У XIX ст., коли Києво-Могилянська Академія набуває статусу Духовної Академії, положення змінилося ще більше: “Згідно зі статутом 1808–1814 рр. філософію вважали головною дисципліною у нижчому відділі духовних академій. КДА мала знаменитих професорів філософії, які створили в Академії своєрідну філософську школу, до якої прислухалися не тільки інші духовні академії, але й світські університети.

Засновником цієї школи був протоієрей Іоанн Скворцов, який викладав філософію в Академії 30 років (1819–1849). Його філософія різнилася від системи, що її викладали в старій КДА, де панували Аристотель і Платон, вона була християнською за своїм змістом і духом” – для нього “тільки те істинне, що таким представляє собі ум Божественний; тільки те добре, чого хоче Бог”. Спочатку Скворцов викладав студентам Академії також логіку, психологію, метафізику і моральну філософію, згодом розділено деякі ділянки між його співробітниками, серед яких визначилися архімандрит Феофан Авсенєв, О. Новицький (який з 1836 р. викладав філософію в Київському університеті), І. Міхневич та ін.

Авсенєв був спеціалістом з психології, особливо цінними були його лекції з теорії душі; він набув великої популярності в Києві.

Учнем Скворцова і Авсенєва був Памфіл Юркевич (1827–1874) – визначний український філософ-ідеаліст.

Викладали в Київській Академії головним чином люди, які мали духовний сан або були ченцями. Професори й учні Академії були в руслі тогочасної європейської науки. Й.Кононович-Горбацький, І.Пзель і Ф.Прокопович цікавилися працями Декарта і Спінози, а Епіфаній Славинецький переклав трактат чеського педагога Яна Коменського “Правила поведінки, зібрані для юнацтва”.

На жаль, до сьогодні наука психології в Києво-Могилянській Академії належно не досліджена. Збереглися наступні рукописи: “Підручник логіки” професора філософії Йосипа Горбацького (1639); “Трактат про душу” професора філософії Інокентія Гізеля (1645–1647); “Трактат про душу” невідомого автора, ймовірно, Йосипа Кроковського (1687); “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора філософії Степана Яворського (1693) і “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора Інокентія Поповського (1702).

Навчання в Київській Академії базувалося на богословській основі. Але воно не обмежувалося логікою і філософією в її середньовічному оформленні. В Академії був дворічний курс філософії, до складу якого входили: логіка, фізика, психологія, метафізика та етика. На психологію припадало приблизно 100 годин навчання.

Автори курсів, що аналізуються в тексті “дотримувалися догматів про створення Богом світу, розумної душі людини”. Деякі вчені стверджують, що в цих курсах деякі питання отримували “матеріалістичне рішення”, наявність в них “сильних матеріалістичних тенденцій”, в психологічних положеннях, котрі висувалися на той час, “було багато матеріалізму”, автори цих положень “коливалися між матеріалізмом та ідеалізмом” і т.п.

Такий посилений наголос на “матеріалізмі” ченців-схоластів XVII століття є надмірний. “На недоречність останнього звернув увагу Г.Г. Шпет, підкреслюючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту. Крім того, їх ідеї іноді об’єктивно набувають матеріалістичного вигляду та призначення, але це пов’язано лише з вузьким спрямуванням специфічного дослідження психології. Так званий “матеріалізм” київських психологів розповсюджується переважно на “нижні поверхи” душевного буття. Але у той же час вони дотримувалися визнання існування духовного буття людини, духовних цінностей та духовних законів, установлених Самим Богом, які діють не відокремлено від психофізичних процесів людини. Професори Київської колегії повністю поділяли ці погляди та не вважали їх небезпечними для психології, як і навпаки не вважали небезпечним для богослов’я та віри матеріалістичну вузькість дослідницького регіону науки психології, оскільки вони були достатньо професійними людьми, як у філософії, так і в богослов’ї. Ретельно оберігались ними від усіляких посягань з боку критично настроєних умів, лише два поняття — “Бог” та “розумна вічна душа” людини. Сюди не було ніякого ходу матеріалізму.

Будучи апологетами Церкви, в той же час викладачі академії в деяких питаннях міркували мовою тодішньої науки. Тут і утворювались своєрідні відступи в матеріалізм.

Вклад київських вчених XVII століття в розвиток української та загально-руської психологічної думки в нашій країні неможливо оцінити. Від діячів попередніх епох їх відрізняє те, що вони першими розпочали систематичну розробку питань психології, причому робили це на рівні західноєвропейської науки. Вони висунули ряд нових положень та цікавих думок, які не зустрічалися раніше. Творчість психологів XVII ст. має відтінок оригінальності. В цей період Києво-Могилянської Колегії (Академії) особливої уваги заслуговують такі викладачі з психології, як: професор філософії Йосип Горбацький, Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), Йосип Кроковський, Стефан (Сімеон) Яворський (1658–1722), Інокентій Поповський.

Психологія стає предметом викладання, особливим регіоном науково-філософських знань в богословському контексті, котрі в системі починають передаватись іншим людям.

Київська традиція в психології продовжує відчуватись і в XVIII столітті.

В українській культурі XVIII ст. проходить лейтмотив: психіка людини, її душа належать небесам, кістки — землі. Тенденція Просвітництва — обмежити розум, щоб дати місце вірі — прийшла, може, раніше зі Сходу на Захід, ніж із Заходу на Схід. І ця тенденція в Україні, не маючи такої розгорнутої теорії, як у німецькій філософії (І. Кант та ін.), була все ж репрезентована, маючи при цьому тверду переконаність безпосереднього переживання. Абсолютний, безсмертний, незбагненний Розум людина не може охопити своїм розумом, тому вона поєднує розум з вірою, відводить вірі головну роль у мудрості життя.

Але в українській психології розгортання ідей Просвітництва, заснованого на людському розумі, мало і відносно самостійне значення. Мислення, а разом з ним і логіка, в цілому наука, як результат раціонального пізнання світу цінувалися досить високо. Українське Просвітництво вбачало природу людини в її раціональних та ірраціональних виявах, сприймало людину всебічно. Психологічно повноцінне бачення природи людини давало можливість помірковано й досить правдиво співвіднести дві найважливіші здатності людської істоти — розум і волю.

В українській ідеології ХVIII ст. дедалі більше стверджується компроміс між світським і теологічним, у зв’язку з чим можна простежити його вплив на методологічні основи психології того часу. Просвітництво в Україні, в культурі XVIII ст. стало компромісним.

Компромісність була висловлена вже в мотиваційно-вчинковому осередку української культури, у філософських і психологічних ученнях. Компроміс виявився тією основою, на якій вдалося побудувати всебічне вчення про людину. Просвітництво французьке зневажило теологічний аспект людського існування. Просвітництво німецьке логічно примиряло антагонізми людського буття. Універсалізм і вселюдяність українського Просвітництва (точніше, культура XVIII ст.) були основою для створення ідеї самовизначення й самостворення людини через вчинкову активність. Самопізнання — його інструмент. Інтерес до самопізнання й творчого самовизначення через вчинок як осередок став основою й головним фокусом української психології у ХVIII ст. Причому, самопізнання людини було витлумачене водночас і як самопізнання світу і його Верховного суб’єкта — Бога.

У XVIII ст. в українській психології оживає також ідея катарсису, народжена на ґрунті теорій вчинку –це співвідношення страждання та очищення від нього. Вчинок втягує людину в гострі страждання (конфлікти), та лише вчинком можна подолати цей гніт і заспокоїти людину. У концепціях українських учених катарсис було тлумачено як серединне, що пов’язує теологічне й наукове світосприймання, врівноважує мотиваційні спрямування: немає нічого приниженого, гнаного; настає велике примирення, символічно висловлене у вічній темі “повернення блудного сина”, яке сповнене багатством досвіду. Просвітництво й теологія, Боже й мирське — все сходиться у вищій єдності. В ній усе прощено й піднесено до рангу значної події людського життя, яке складається з таких подій. Цей смисл катарсису став основою світоглядних настановлень в українській психології (й філософії) епохи Просвітництва.

Так загальна природа вчинкової суперечності визначається через катарсис, що охоплює все багатство суперечностей душі людини, створеної Богом.

Знаменно, що теорія вчинку в психології була старанно розроблена саме в Києво-Могилянській Академії. Ця теорія органічно пов’язала психологію та етику; курси з цих предметів читалися в Академії. Теорія психіки завершувалася постановкою проблеми про вчинковий логічний осередок, з якого починалася етика. Проте сам вчинковий осередок виступав ще у формі головної психологічної проблеми. Тому вчинок було розглянуто якнайдосконаліше: він дістав таке розгорнуте тлумачення, яке визначило пафос психолого-етичних досліджень. Це, насамперед, праці М.Козачинського, Г.Кониського, С.Кулябки та інших.

Психологія в Києво-Могилянській Академії того часу не була відгороджена від інших дисциплін, а навпаки, забезпечувала собою зворотній зв’язок з усіма мистецтвами й науками. При цьому сама вона збагачується в результаті таких зв’язків. Місце психології у філософських системах Києво-Могилянської Академії, створених у XVIII ст. визначалось її міждисциплінарними звязками, особливо з філософією (входила в неї, використовувала іноді її тематику та методи дослідження, спосіб мислення). Проте тогочасна психологія отримала хороший імпульс від художньої творчості епохи, її моралі, звичаїв, хоча всі вони стали так або інакше предметом психологічного дослідження.

Значення психології в енциклопедичній системі філософських наук домінує над рештою наук, які входять до фізики. Найвищу користь фізики (з психологією включно) один з найвизначніших діячів Києво-Могилянської Академії Г. Кониський, а також його попередники й послідовники вбачають у тому, що вона “легко підноситься від добре розглянутих природних речей до рівня самого Бога, дивується його безмірною й невимовною могутністю, мудрістю, красою й добротою, адже пізнання невидимого Бога (як говорить апостол) здійснюється шляхом пізнання основ світу через те, що створено, і завдяки вічній справедливості й божественності; з цієї причини, мабуть, для людини нічого не може бути бажанішим”.

Тут пафос — це ключ до розуміння української психології епохи Просвітництва.

В енциклопедії філософських наук Г. Кониського та інших учених — викладачів Києво-Могилянської Академії — психологія як наука про оживлені душею тіла належить до наук, що досліджують неживі тіла, адже й ті й інші тіла є тварними, а тому самостійної кінцевої детермінації не мають.

Предмет філософії, в яку було включено психологію, в Києво-Могилянській Академії розуміли як такий, що має відношення до “пізнання речей як вони існують” людським інтелектом, тобто, з чого вони виникли, в чому полягає їх сенс і для якої цілі вони існують, адже речі отримують своє буття не інакше як через свої причини. Це положення стосується й самої психології, яка “до кісток” проймає філософію.

В послідовності викладу матеріалу в енциклопедії філософських дисциплін на перше місце було поставлено трактат про діалектику, або логіку, яка вважалася ворітьми для інших дисциплін. Викладався вступ до логіки, потім розкривали зміст метафізики. Так досягався поступ думки від понять загальних, абстрактних — до конкретних. Після цього викладалася фізика (до якої входила й психологія), а за нею йшли етичні настанови, що мають засади також у психології вчинку.

Перебуваючи в системі філософських дисциплін, психологія стає змістовною, феноменологічною, або дисципліною есхатологічною, яка тлумачить проблему конечної мети існування людини та світу, й аксіологічною. Сповнена життєвим змістом, найважливішими проблемами людського буття, вона стає феноменологічною.

В українській психології XVIII ст. схоластику витісняють із психологічної сфери дослідження, заміщують категоріями значного життєвого змісту. Тільки феноменологічна філософія та психологія виступають корисними й необхідними. Психологія як феноменологічна дисципліна внутрішньо пов’язується з культурою епохи, її змістом, адже культура стає змістом психіки. Культурологічний аспект історії психології досліджує опредмечені пристрасті людини, котрі спрямовують і визначають її вчинки.

У філософських курсах Києво-Могилянської Академії було розкрито буттєво-пізнавальну спіраль: Бог — світ — самопізнання людини та Бога.

Г. Кониський знаходить її (як символічне вираження) в самому праотці людського роду — Адамі. Щоб піднестися до рівня Бога, Адам старанно осягав природу всіх речей, створених Богом, давав назви живим істотам. Як уособлення людства він виступає й першим філософом у цих актах самопізнання. При цьому, зауважує Кониський, Адам отримує мудрість від світла Бога Отця, який створив світ і добро в ньому. У багатьох місцях Святого Письма Святий Дух відкривається в пізнанні речей, яке веде людину до пізнання самого Творця. Від подій у зовнішній природі до подій у внутрішній природі людини — все свідчить про Творця.

Лише як таке, що розкриває велич Бога, пізнання постає завершеним. Суб’єкт пізнання, виходячи в інобуття, розгортаючи свої визначення, наявні в ньому імпліцитно (до цього), повертається до самого себе. Звідси значення людської діяльності, ролі людини в світобудові. Людину вплетено в завершену структуру буття: пізнавши світ і саму себе, вона через світ і саму себе бачить джерело творення всього сущого. У верховному осягненні такої істини людина знаходить вищий, завершальний смисл свого життя. Тільки через “машину” світу розкривається мудрість Бога й дається її пізнання. Ця структура теологічної пізнавальної спіралі з показом місця в ній людської душі проходить через усі великі прозріння та одкровення людства.

Діячі Києво-Могилянської Академії виступають послідовниками апостола Павла, Марка Антітія, великомучениці Варвари, Василя Великого, Амвросія Медіоланського, Євстахія Антіохійського, Іоанна Златоуста й багатьох інших, які у своїх ученнях про місце й значення душі в світобудові (як вона разом з цим відноситься до Бога) розкривають великий смисл людського існування. Звідси випливає завдання і предмет філософії — нести світло людської думки, що є справою логіки. Друга властивість — формувати мораль, звичаї — такою постає етика. Третя властивість — старанно й обережно досліджувати природу речей — творіння Бога — й мати подив, а з творінь хвалити Творця — такою є фізика.

У XVIII ст. в українській психології, яка розквітала в Києво-Могилянській Академії, було вироблено значні психологічні системи, які вирізнялися принциповою логічною чіткістю, містили в собі великий емпіричний матеріал. В єдності логіки системи, а також досвідних спостережень з часом дедалі чіткіше виявляється ідея вчинку, яку приймають як логічний осередок психологічних систем. Розробка цього осередку в багатьох випадках приводить до спеціальної теорії вчинку, що відкриває безпосередній зв’язок психології та етики, виводить ці дисципліни зі сфери пошукової категоріальності в сферу живих практичних проблем.

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури України та Росії, за її типом відкрили колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. А в 1800 році Києво-Могилянська Академія набула статусу духовної академії, а згодом семінарії.