1. Романо-германська правова сім’я

Правова сім'я - сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей розвитку та функціонування права, домінуванні певних джерел права та правових ідей, схожості правових категорій І понять.

До романо-германської правової сім’ї відносяться правові системи, які зародилися у континентальній Європі на основі римських, канонічних і місцевих правових традицій. Ця правова сім’я тісно пов’язана з правом Стародавнього Риму, але майже півтори тисячі років еволюції суттєво віддалили романо-германські правові системи від римського права, змінилися не лише головні правові інститути, а й розуміння права взагалі.

Романо-германська правова сім’я – це група національних правових систем, утворених на основі давньоримських правових традицій і об’єднаних подібністю структури, принципів та джерел права і спільністю понятійно-юридичного апарату.

Сам термін “романо-германська правова сім’я” виражає провідну роль у цій сім’ї романських (Франція, Італія) та германських (Німеччина, Австрія, Швейцарія) правових систем. Головним центром розвитку цієї сім’ї стала континентальна Європа, тому вона також часто називається “континентальною” правовою сім’єю.

Правові системи, що входять до складу романо-германської сім’ї характеризуються наявністю таких істотних ознак:

• домінування нормативно-правового акта як форм (джерела) права. За цією ознакою романо-германська правова сім’я відрізняються від інших, зокрема, від англо-американської, в якій основну роль відіграє правовий прецедент, та мусульманської, що ґрунтується на нормах ісламу;

• поділ системи права на дві підсистеми – публічне та приватне право. Поділ права на публічне та приватне був започаткований римським правом і став однією з основних характеристик права, запозичених романо-германською правовою сім’єю;

• диференціація системи права на галузі, підгалузі та інститути. Чітка структура системи права, властива саме романо-германській сім’ї, меншою мірою притаманна англо-американській, і майже не властива общинно-традиційним правовим системам та мусульманському праву;

• високий ступінь кодифікації права. Нині практично всі основні галузі права в країнах з романо-германською правовою системою кодифіковані, тоді як в країнах з іншими типами правових систем кодифікація часто є епізодичною. Наприклад, у правових системах англо-американської сім’ї переважною формою систематизації законодавства є не кодифікація, а інкорпорація;

• абстрактний характер правової норми та правової свідомості. За цією ознакою романо-германське право істотно відрізняється від англо-американського. При розробці нової правової норми європейський законодавець бере до уваги в основному доктринальні погляди на ту чи іншу правову проблему, а не конкретні ситуації, в яких має застосовуватися ця норма права.

Незважаючи на спільне історичне коріння, правові системи, що входять до романо-германської правової сім’ї, мають низку специфічних рис, які дозволяють їх поділяти на такі основні групи:

1. романська група правових систем (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія та ін.). Материнською правовою системою у романській групі є правова система Франції, тому іноді ця група також називається “французькою”;

2. германська група правових систем (Німеччина, Австрія, Швейцарія);

3. північноєвропейська (скандинавська) група правових систем (Швеція, Норвегія, Фінляндія). Ця група поєднує ознаки як романо-германської, так і англо-американської правових систем. Скандинавське право має в цілому ті ж ознаки, що і романо-германське, проте одним з основних джерел права тут поряд із нормативно-правовим актом є і юридичний прецедент.

4. латиноамериканська група правових систем (Мексика, Чилі, Аргентина, Перу та ін.). Ця група також поєднує ознаки романо-германської та англо-американської систем. У латиноамериканському праві також визнається поділ права на публічне і приватне, і у сфері публічного права більш відчутним є вплив англо-американської правової системи, а у сфері приватного права – романо-германської.

Останні дві групи (скандинавська та латиноамериканська) у юридичній літературі нерідко розглядаються як самостійні правові сім’ї. Подібний підхід має незаперечну наукову та прикладну цінність, проте з точки зору основних принципів права та історичного процесу формування скандинавських та латиноамериканських правових систем їх можна розглядати і як специфічні групи (типи) правових систем у складі романо-германської правової сім’ї.

Романо-германська правова сім’я значною мірою впливає і на інші правові сім’ї. Зокрема, правові системи африканських та азіатських держав, що були колоніями Франції, Іспанії, Португалії та Голландії мають багато спільних рис з романо-германським правом. Відчутний вплив романо-германська правова сім’я справила і на далекосхідну правову сім’ю, преш за все на правові системи Японії та Південної Кореї. Більше того, посилення ролі нормативно-правового акту як джерела права у англо-американських правових системах також слід розглядати як вплив континентального права. Особливо це стосується правової системи Великобританії, що не в останню чергу пов’язано з її членством у Європейському Союзі та гармонізацією права Сполученого королівства з правом ЄС.

2. Англо-американська правова сім’я

Англійська правова система, що зародилася більше тисячоліття тому, через активну колонізаторську політику Британської імперії, а згодом – і через м’яку, але стійку політику Британської Співдружності Націй поширилася майже на третину населення планети. І хоча специфіка розвитку колишніх британських колоній, зокрема, США, Канади, Індії тощо відчутно вплинула на їхні правові системи, в усіх них право ґрунтується на єдиних принципах та методах англійського загального права.

Англо-американська правова сім’я – це група національних правових систем, що історично походять від загального права (common law) Англії і характеризуються домінуванням судового прецеденту як основного джерела права.

У науці на позначення англо-американської правової сім’ї часто використовуються і інші назви. У Європі часто використовуються такі назви, як „англосаксонське право” та „загальне право”. Перша назва пов’язана з тим, що англійська правова система виникла і розвивалася на основі саме стародавнього англосаксонського звичаєвого права. Однак ця назва не зовсім вдала, оскільки, на думку багатьох дослідників, англосаксонський період розвитку правової системи закінчився ще в ХІ ст. Також невдалою є і назва „загальне право”, так як загальне право (common law), хоча і складає основу системи права, але не є її єдиним елементом. Зокрема, уже в XV ст. поряд із загальним правом починає застосовуватися і право справедливості, а з ХІХ ст. набирає ваги і статутне право.

Основними ознаками сучасної англо-американської правової системи є:

• домінування судового прецеденту як основного джерела права;

• розширення сфери застосування нормативно-правового акту як джерела права. Ця ознака характерна саме для сучасного етапу розвитку англо-американської правової системи, однак навіть зараз нормативно-правовий акт не має переваги перед судовим прецедентом;

• незначний рівень кодифікації права;

• незначний вплив римського права на розвиток та структуру правової системи;

• поділ права на загальне право та право справедливості та відсутність поділу права на публічне та приватне;

• пріоритет процесуального права перед матеріальним.

Наведені ознаки найбільшою мірою властиві англійському праву, в інших же країнах цієї сім’ї правові системи можуть мати і деякі інші ознаки. Особливо чітко специфічні риси виділяються у праві США. На територію Північної Америки англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало істотних змін, що було обумовлено, перш за все, континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього сусідства з Англією, відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа, розвитком буржуазних відносин, республіканською формою правління і федеративним державним устроєм, а також необхідністю після отримання незалежності у 1776 р. розбудови власної правової системи. Ці обставини зумовили, зокрема, кодифікацію окремих галузей права (кримінального, кримінально-процесуального та ін.), а також існування у систем двох рівнів правової системи – федеральної правової системи та правових систем штатів.

На відміну від романо-германської правової сім’ї, в якій можна досить чітко виділити дві основні підгрупи (романську та германську), в англо-американській сім’ї підгрупи практично відсутній. Колишні британські колонії отримували незалежність у різний час, починаючи з XVIII і закінчуючи ХХ ст., тому їх правові системи характеризуються різним рівнем зв’язку з англійським правом. Крім того, на розвиток правових систем колишніх британських колоній в Азії та Африці істотний вплив справили місцеве звичаєве право та релігійні норми. Якщо до ХІХ-ХХ ст. англійське право було еталонним для правових систем її колоній, то з початку ХХ ст. на розвиток права інших країн цієї сім’ї, зокрема Канади, Австралії, Нової Зеландії, починає активно впливати американське право. В цілому ж для англо-американської правової сім’ї материнськими правовими системами вважаються правові системи Англії та США.

Протягом багатьох віків англійському праву був притаманний дуалізм, який проявлявся у поділі на загальне право і право справедливості та їх самостійному функціонуванні. В результаті судової реформи 1873-1875 рр. відбулося об’єднання загального права та права справедливості в єдину систему норм, які використовуються усіма англійськими судами. Починаючи з першої чверті ХХ ст. активно розвивається статутне право, тобто право законів (статутів), що видаються парламентом. Все це дозволяє говорити про тричленну структуру системи англійського права, до якої входять:

• загальне право (common law);

• право справедливості (law of equity);

• статутне право.

Для англійського права поділ на публічне і приватне право не притаманний взагалі. Необхідно зауважити, що останнім часом в англійській юридичній літературі зустрічаються поняття „публічне” та „приватне право”, але вони використовуються в абсолютно іншому значенні, ніж на континенті: публічне право стосується загальнодержавних інтересів, а приватне – інтересів місцевих адміністративно-територіальних одиниць. В континентальній Європі і ті, й інші норми були б віднесені до публічного права, крім того, такий поділ абсолютно не залежить від поділу не загальне право, право справедливості та статутне право.

В основі системи англійського права лежить не поділ норм права на галузі залежно від їх предмету та методу регулювання, а поділ способів захисту права залежно від процедури їх реалізації. Галузі англійського права виражені не так чітко, як в романо-германських правових системах, і проблемам їх класифікації приділялося значно менше уваги. Відсутність чіткого поділу права на галузі обумовлена переважно двома факторами. По-перше, всі суди мають загальну юрисдикцію, тобто можуть розглядати усі категорії справ: публічно- і приватноправові, цивільні, торгові, кримінальні тощо. По-друге, в Англії відсутні галузеві кодекси європейського типу, тому проблема галузевої структури англійського права взагалі не має практичного значення.

Сучасне загальне право (common law) Англії поділяється на матеріальне і процесуальне.

Матеріальне загальне право складається з норм, які регулюють такі групи правовідносин:

конституційні; кримінальні; податкові; адміралтейські (морські); договірні; деліктні; сімейні; міжнародні приватні.

До процесуального загального права включаються:

кримінальний процес; цивільний процес; адміністративний процес; арбітражний процес; доказове право.

До предмету права справедливості (law of equity) входять відносини, пов’язані з:

правом власності; правом довірчої власності (trust); спадкуванням; діяльністю торгових товариств; банкрутством.

В цілому правова система США характеризується такими особливостями, що відрізняють її від англійського права:

• при визнанні прецеденту (як судового, так і адміністративного) основним джерелом права законодавство має більшу питому вагу в США, ніж в Англії, що значною мірою є наслідком наявності в США федеральної Конституції і конституцій штатів;

• за територією поширення закони поділяються на федеральні та закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів посідає Конституція США. Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що підпадають під виключну компетенцію федеральної законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів. Штати наділені широкою компетенцією у створенні власного законодавства і системи прецедентного права;

• на відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої Британії зв’язані власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні суди штатів не вважають себе зобов’язаними повністю підкорятися власним прецедентам. Це надає їм змогу в будь-який момент змінити свою практику, пристосуватися до нових умов. Верховний суд США, верховні суди штатів можуть відмовитися і від прецеденту конституційного тлумачення.

• зростає росла таких форм систематизації права, як кодификація і консолідація. Спільні для всіх штатів норми, які стосуються різних галузей права, об’єднані у Звід законів (складається із 50 розділів, кожний із яких присвячений певної галузі права або значному правовому інституту). Він доповнений додатками, що містять особливості регулювання кожного штату. Звід законів США перевидається кожні шість років, доповнюється новими законами, прийнятими Конгресом. У кількох штатах є цивільні кодекси, у 25 – цивільно-процесуальні, в усіх штатах – кримінальні, а в деяких – і кримінально-процесуальні. На відміну від романо-германського типу правової системи, де кодекси створюються як основа для вироблення і розвитку нового права, у США на федеральному рівні відбувається швидше консолідація прецедентів, а не створення нових норм. З метою впровадження однаковості у правовому регулюванні найважливіших сторін суспільного життя федерації створюються типові закони (кодекси) для штатів, їх проекти готуються Загальнонаціональною комісією представників усіх штатів разом з Американським інститутом права та Американською асоціацією юристів і затверджуються офіційно кожним штатом. Так, Торговий кодекс (розроблений у 1952 p. і переглянутий у 1958-1963 pp.) прийнятий майже у всіх штатах. З кінця XIX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів. У 1892 р. було утворено Національну конференцію Комісії з єдиних законів штатів. У 1923 р. створено Американський інститут права, який розробив декілька проектів примірних кодексів, у тому числі Модельний ЦК 1962 р.

• суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Нерідкими є випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах різні рішення, іноді протилежні. Остання обставина призводить до колізії між рішеннями судів штатів і федеральних судів, яким підвідомчі певні категорії справ. Проте, керуючись принципом конституційної спільності штатів, американські юристи прагнуть враховувати рішення, раніше прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого штату відсутній відповідний прецедент.

• конституційний контроль здійснюється загальними судами – федерації та штатів. Верховний суд федерації, верховні суди штатів можуть визнати відповідно той чи інший федеральний закон або закон штату неконституційним. Про неконституційність закону може заявити будь-яка сторона при розгляді кримінальної, цивільної та іншої справи в суді загальної юрисдикції. Якщо суд визнає закон неконституційним і справа дійде до Верховного суду США, рішення останнього з питання про конституційність закону є обов’язковим для всіх судів. У разі визнання закону неконституційним він не вилучається і залишається у зводах законів, проте не застосовується судами та адміністративними органами держави. Неконституційний закон втрачає судовий захист, тобто, формально діючи, він по суті втрачає юридичну силу. Судові рішення, визнані невідповідними конституційній нормі, анулюються.

Характер співвідношення федерального законодавства США та законодавства штатів визначається за залишковим принципом, закріпленим Х Поправкою до Конституції США: „Повноваження, не надані цією Конституцією Сполученим Штатам і використання яких не заборонено штатам, залишаються за штатами або народом”. Таким чином легіслатури штатів можуть приймати власні закони з будь-яких питань, не віднесених до федеральної компетенції, а також приймати закони, спрямовані на уточнення федеральних законів або на усунення прогалин у них.

Дещо по іншому вирішується питання про можливість співіснування загального права федерації та загального права штату. До 1938 р. висловлювалася, хоча і спірна, точка зору, згідно з якою суди штатів застосовують власне загальне право, а федеральні суди – федеральне загальне право. При цьому виникала суттєва проблема, оскільки деякі категорії справ, наприклад спори за участю сторін із різних штатів, мали вирішуватися федеральними судами відповідно за правом того чи іншого штату. У 1938 р. Верховний суд США у справі Томпкінс проти залізничної компанії „Еріє” виніс рішення, яким зобов’язав федеральні суди використовувати у відповідних випадках загальне право штату. Тим самим було визнано існування загального права штатів та заперечувалося існування федерального загального права. Ця позиція офіційно не змінена і зараз, хоча очевидним стало існування суспільних відносин, які регулюються в основному нормами загального права, а не законодавством (наприклад, патентне чи морське право), але за своєю природою не можуть бути віднесені до сфери компетенції штату. Це дозволяє деяким вченим доводити існування загального федерального права США поряд із загальним правом штатів.

Значними особливостями, порівняно з англійським, володіє і право справедливості США. Специфіка історичного розвитку країни зумовила відсутність канонічних та канцлерських судів, тому переважну більшість справ, які в Англії розглядаються за правом справедливості, американські суди розглядають за загальним правом. Фактично вже склалося правило, згідно з яким за правом справедливості розглядаються спори, взагалі не врегульовані загальним правом чи законодавством. З урахуванням того, що сфера застосування законодавства останнім часом розширюється, роль американського права справедливості поступово зменшується. Наприклад, за загальним правом чоловік або дружина не можуть пред’являти один одному позови, чим фактично унеможливлюється подання позову про розірвання шлюбу. Тому тривалий час до прийняття відповідного закону подібні справи розглядалися за правом справедливості.

Систему джерел англійського права складають:

судовий прецедент; закони (статути); підзаконні акти; міжнародні договори; правовий звичай; справедливість (equity) та здоровий глузд (reason, natural law); канонічне право; правова доктрина.

Систему джерел американського права складають:

Конституція; судовий прецедент; закони; підзаконні акти; справедливість (equity); міжнародні договори; правовий звичай; правова доктрина.

3. Звичаєва правова сім’я

Традиці́йна правова́ сім'я́ охоплює національні правові системи, засновані на звичаєвому праві. Традиційне право базується на неписаній і давній традиції або сформованому протягом тривалого часу звичаї, які в силу збігу обставин повторюються з певною періодичністю і щодо яких за сформованими засадам прийнято те чи інше ставлення і поведінку (наприклад, принести жертву, в тому числі людську, для рясного врожаю; проходження спеціального обряду для осіб чоловічої статі, щоб стати повнолітнім, а значить воїном; проведення певних ритуальних заходів, святкувань з нагоди тієї чи іншої події та ін.).

Вперше про існування самостійної сім'ї традиційного права став говорити засновник юридичної географії світу Джон Вігмор, кількома десятиліттями пізніше Рене Давид детальніше розглянув і охарактеризував дану правову систему.

Поширення

Вона поділяється на два підтипи:

• Держав Далекого Сходу (Китай, Японія, Монголія, Корея, Малайзія, Індонезія, Бірма);

• Країн Африки (40 країн континентальної Африки та Мадагаскар)

В чистому виді традиційна правова сім'я не існувала в жодній країні, але в своєму первинному вигляді вона існувала за часів первісного суспільства. На даний час традиційна правова сім'я разом з іншими правовими системами, існує серед соціальних груп і племен, які проживають в деяких країнах Африки, Австралії і Океанії, які зберегли патріархальний і доісторичний лад.

Особливості

• Провідне джерело права — звичай. Тобто протягом багатьох століть правовим регулюванням цих держав було норми звичаєвого права, які спиралися на традиції та морально-етнічні уявлення народу.

• Негативне ставлення до законодавства. На той час законодавство вважалося неприродним для суспільства явищем.

• Ігнорування державних структур у процесі реалізації норм права. Протягом століть ці норми забезпечувалися не державними установами, а самокерованими суспільними структурами. Люди уникали звернень до судів. Переважна більшість суперечок вирішувалася у процесі примирливих процедур за посередництвом шановних членів суспільства на основі норм звичаєвого права.

• Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Зумовлено там, що не було відповідних навчальних закладів для підготовки фахівців, юридичних шкіл, видатних вчених — носіїв правових знань.

Види

Система звичаєвого права поділяється на дві групи:

• Традиційна правова сім'я, що складається виключно із звичаєвого права. Поширена серед племен, які живуть в складнодоступних місцях екваторіальної Африки, на Папуа-Нової Гвінеї і низка невеликих тихоокеанських островів.

• Традиційна правова система в якій звичаєве право змішане з релігійними догмами або філософськими вченнями. Є змішаною правовою системою, яка еволюціонує до цивілізаційного способу життя. Розповсюджена серед більшої частини племен країн Африки, Азії (Індія, Бангладеш), Австралії і Океанії.

Існують також ряд держав з так званими складно-змішаними правовими режимами, наприклад, Індія, у якій мусульманське право одночасно діє які релігійне право, і як звичаєве.

Стан сучасного права країн Африки визначається специфікою розвитку цього регіону. Внаслідок цього їх правові системи тривалий час формувалися шляхом взаємовпливу традиційного, звичаєвого та західного права.

Протягом багатьох сотень років життя мешканців Африки регулювалося звичаями. Їх виконання було традиційно добровільним. Взагалі, територія Африки характеризується великим різноманіттям звичаїв і традицій. У межах одного району відмінності між звичаями різних племен, як правило, було незначними. Але у різних регіонах відмінності вже могли бути досить великими. Так, були племена як з монархічними, так і з демократичними режимами. Родина існувала як і у матріархальному, так і в патріархальному вигляді. Але всі племена мали багато спільного у тому, що стосувалося принципів, звичаєвої техніки, механізмів реалізації.

Великий вплив на розвиток права Африки справило поширення християнства та ісламу. І хоча за традицією звичаї продовжували існувати, сила їх значно зменшувалися.

Християнство поширювалося у два етапи. Перший — в IV ст., коли християнською стала Ефіопія. Наступне просування християнства стало можливим лише у XIX ст. І сьогодні серед африканців — 30 відсотків християн.

Поширення ісламу почалося у XI ст. (Західна Африка). У XIV—XV ст. іслам почав завойовувати позиції на узбережжі Індійського океану в Сомалі. Зараз близько 35 відсотків африканців — мусульмани.

Істотно, що ці релігії мали відповідний вплив і на розвиток правових інститутів. Християнство сприяло рецепції континентального права та загального права, іслам — мусульманського права.

Протягом XIX ст. територія всієї Африки була повністю колонізована. Насамперед Англією, Іспанією, Бельгією, Португалією та Францією. Кожна країна-колонізатор проводила свою політику асиміляції населення та впровадження свого права. Для застосування нових правових норм традиційне звичаєве право було непридатним. Тому майже у всіх африканських країнах поряд із традиційними органами розгляду спорів були створені суди європейського типу.

У сфері кримінального права з самого початку були заборонені найбільш варварські види покарань. З 1946 р. у майже всій французькій Західній Африці почали застосовувати французький кримінальний кодекс. У сфері кримінального права почали діяти також і суди. Орієнтація на французьке право була насамперед у таких країнах, як Нігерія, Гана, Гамбія.

Одночасно в англійській Західній Африці були запроваджені кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси. Звичаєве право у багатьох регіонах та місцевостях було зведено до меж лише приватного права.

Португальські традиції були поширені в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо Верде (колишні Острови Зеленого мису).

Незважаючи на те, що нове право запроваджувалося на зразок країн-метрополій, застосування його, як правило, було обмеженим відповідними спеціальними декретами щодо режиму тих чи інших територій. Це стосується і французьких, і англійських, і португальських володінь, а також і Бельгійського Конго, де застосовувався спеціальний Цивільний кодекс.

В Африці на різних територіях існував різний правовий режим. Так, у Західній Африці, Північній Родезії (Замбії), Н'ясаленді (Малаві), Британському Сомалі застосовувалося загальне право, право справедливості, статути загального характеру. Вони стали чинними у різні часи: 1874 р. — щодо Золотого Берега (Гани); 1880 р. — щодо Сієра Леоне; 1888 р. — щодо Гамбії; 1900 р. — щодо Сомалі; 1902 р. — щодо Н'ясаленду; 1911 р. — щодо Північної Родезії. У Східній Африці застосовувалося право Британської Індії. На південь від Замбезі застосовувалося романо-германське право. Це стосувалося Мису Доброї Надії, Південної Родезії, Бечуаналенду (Ботсвани), Басутоленду (Лесото), Трансваля, Свазіленду. Мусульманське право поширене у Судані, Лівії, Мавританії. Його компоненти є у всіх країнах, які знаходяться на узбережжі Середземного моря.

Застосування права метрополій у різних країнах Африки мало досить специфічний характер. Оригінальні правові норми часто зазнавали серйозних змін. Деякі, в разі необхідності, у процесі застосування місцевими адміністраціями та судами взагалі виключалися. Відмінності між правовими системами країн поглиблювалися.

Здобуття країнами Африки незалежності у XX ст. не уповільнило впровадження західного права. Навпаки, нові уряди підтвердили дійсність усіх попередніх законів. Особливо у сфері приватного права.

Досить суттєві зміни відбулися у сфері публічного права. Так, у більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася неприйнятою. Внаслідок цього з'явилися диктаторські форми у вигляді президентських режимів, які були більш привабливими та природними для еліт цих країн. Але таку ситуацію спеціалісти вважають тимчасовою.

У сфері приватного права зміни не такі суттєві. Одночасно йдуть процеси реабілітації звичаю і цінностей звичаєвого права та відмови від тих інститутів і норм, які затримують розвиток суспільства.

У зв'язку з тим, що у період колоніалізму звичаєве право зазнавало утисків, у багатьох країнах після отримання незалежності популярними стали рухи щодо збереження та навіть кодифікації цих норм. Так, на Мадагаскарі у 1957 р. було прийнято рішення про кодифікацію звичаїв. Те ж саме було зроблене у Танганьїці, Сенегалі. У Нігерії були розпочаті роботи щодо компіляції норм звичаєвого права.

Одночасно в Школі східних та африканських досліджень при Лондонському університеті були підготовлені великі збірки норм звичаєвого права. А саме: звичаєве право та право спадкування Кенії; шлюбне, спадкове, право зобов'язань та речове право Малаві, шлюбне право Ботсвани тощо.

Сучасний політичний розвиток країн Африки обумовлює досить складні проблеми трансформації права та правових систем цього континенту.

Особливе місце у групі правових систем займає Далекосхідна система. Її формують правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Перевага надається загальносоціальним нормам як взірця поведінки — нормам моралі, нормам-звичаям, нормам-традиціям. Ними обумовлюються як закони, так і судові рішення. Сьогодні держави цього регіону активно запозичують правові інновації країн європейського і американського континентів. Основним акцентом у правових системах далекосхідних країн є компроміс, якого досягають без застосування закону. Ефекттивним засобом вирішення конфлікту чи подолання соціального зла є кримінальне право. У питанні про співвідношення прав і обов'язків особи пріоритет надається обов'язкам.

Складні процеси соціального життя, науково-технічних революцій, загальнопланетний рух до свободи спричинюють зближення правових сімей. Виникли варіації правових сімей, що містять риси і романо-германського, і загального права, і шотландського права, і права Філіппін та ін. Якщо в Англії, США й інших країнах загального права посилилась роль закону, загальних норм кодифікації, то у країнах Континентальної Європи тенденція формування більш абстрактних норм викликала до життя закономірну, за логікою юридичних систем, зустрічну тенденцію: посилення ролі судових органів у процесі юридичного регулювання, розвиток їх індивідуально-правової, творчої діяльності. Ще більш знаменним фактом є вироблення в ході правової європейської інтеграції (зокрема, Судом європейських спільнот) положень і конструкцій, що об'єднають, здавалося б , несумісні — якісно різні — положення континентального права і загального прецедентного права. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах чітко визначилося значення для правових систем їх загальноцивілізованої, загальнокультурної основи, глобальних процесів інтеграції і утворення свободи.

У всіх правових системах сучасності визначальним фактором, що відображає загальноцивілізовану і загальнокультурну основу, є єдині загальнолюдські начала, права людини.

4. Мусульманська правова сім’я

Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією. Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д. Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефате. Основний зміст мусульманського права - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть у тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і звичаями, кодифікується і модифікується в зв'язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Унаслідок цього виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. У 1869-1877 р. як цивільний кодекс Османської імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру. "У другій половині XIX століття в мусульманських країнах були застосовувані карні, торгові, процесуальні й інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин". Відмітною рисою мусульманського права є те, що воно являє собою одну з багатьох сторін релігії ісламу, що установлює визначені правила й об'єкт вірування, а також указує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Так називаний шлях проходження ("Куля" чи "Шаріат") і складає саме мусульманське право, а якраз воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією. "В основі мусульманського права лежить чотири джерела: 1) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету; 2) Суна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників; 3) Иджма - конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених - мусульманистів; 4) Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер" Цікавим фактом є те, що норми шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов'язкові правила поведінки. Цікаво також і те, що "мусульманський правовий розвиток арабських країн здійснюється насамперед через правову ідеологію і психологію... Сфера мусульманського права, як ідеологічного фактора виявляється значно ширше, ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень". Із самого початку іслам визначав не тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного пристрою, етики, моралі і соціальної психології, хоча духовна сторона стяла все-таки на першому місці. У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після буржуазних революцій, іслам і донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів з'єднує в собі елементи: релігійний культ і звід духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою. У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою. Вони також затверджують, що ці норми, освітлені волею Аллаха, набагато сильніше по своїй дії, чим конституційні норми, написані людиною. З цим саме і зв'язано те, що в Саудівській Аравії немає писаної конституції, а її місце займає Коран. Ще з часів зародження в мусульман середньовічної державності в її основі лежать два головних принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. "Принцип погодженості, закладений у Корані, не одержав свого юридичного закріплення в інститутах середньовічної держави, а тому і не придбав обов'язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських чи норм "божественного" законодавства, те це завжди було неодмінною умовою легітимізму будь-якої державної влади" Усі громадяни мусульманських держав мають однакові права у виборах правителя, але основним принципом виборів є принцип "гідних представників", тобто вибори - це ідеал "особливо обдарованих". Тільки "охлюль-хальваль-акад" чи особлива категорія знатних у праві радити правителям і вирішувати, чи є їхня політика законної стосовно нір шаріату. Законотворча функція цієї групи полягає в тім, що вони виносять рішення про відповідність законів глави держави, постанов уряду й інших нормативних актів принципам шаріату. Їхня діяльність схожа з діяльність державної Ради у Франції, Верховного Суду в США, у функції яких входить конституційний нагляд. Конституційні принципи в мусульманських державах почали складатися під час англо-французьськой колонізації, а саме в 1861 була видана беєм Тунісу перша конституція. Зараз йде період кодификації мусульманського права в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. узагалі від нього відмовилися. У багатьох державах мусульманське право конституційно вважається основою законодавства. Воно застосовується по багатьом питанням, але особливо в цивільних відносинах, дотепер зберігаються шаріатські суди. У деяких країнах Центральної і Східної Африки мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і впливає на правові системи мусульманських держав, але все рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правовий звичай і нормативно-правовий чи акт законодавство. Практично у всіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-сімейними і пов'язаними з ними відносинами, тобто тими, котрі входять у поняття "особистий статус". Єгипет був першою державою, що відмовилося ще наприкінці XIX століття від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад можна ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовуються в судочинстві і законодавстві "подвійні стандарти", а в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.

5. Соціалістична правова сім’я

Соціалістична правова сім'я в умовах світової системи соціалізму утворила третю велику сім'ю права, яку було виділено за ідеологічним критерієм. Правові системи країн, що входили до соціалістичної правової сім'ї, належать до романо-германської правової сім'ї. В цих правових сім'ях схожі норми права, джерела права, система права, юридична термінологія, юридична наука, що були утворені на базі римського права європейськими та радянськими юристами. Відмінності від континентального права зумовлені класовим характером. У структурі соціалістичного права немає поділу на публічне і приватне право. Існує поділ за галузевим критерієм. До цієї правової сім'ї належать національні правові системи сучасних Китаю, Північної Кореї, Куби та ін. Незважаючи на те, що країни, які утворилися на території колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), одразу проголосили демократичний шлях розвитку своїх внутрішньонаціональних правових систем, всі вони довгий час залишалися у межах соціалістичного правового поля. Це пояснювалося наявністю значної частини галузевого законодавства, яке приймалося ще в умовах СРСР і майже не змінилося.

Таким чином, нагальним завданням правової реформи у більшості пострадянських держав залишається прийняття нових кодифікованих законодавчих актів.

Для соціалістичної правової сім'ї характерною ознакою є суттєвий елемент соціалістичної ідеології.

Роль держави в такій системі - всеосяжна. На практиці в державах соціалістичної правової сім'ї затверджується монополізм однієї партії, виборча система і процес прийняття законів починають обслуговувати інтереси партійно-державного апарату. Життєво важливі питання найчастіше регулюються не законами, а підзаконними актами, інструкціями, іноді напівсекретну або секретними.

Соціалістичне право не сприймало ідеї природних прав людини; до класу багатих, наприклад, воно допускало застосування найжорсткіших і несправедливих заходів. Законність, коли вимагала ситуація, підмінялася доцільністю, що вело до системного і свідомого порушення державою, представниками держави правових норм.

Поділ влади не визнавалося. Всі гілки влади по суті знаходилися в служінні виконавчої влади. Відповідно, не було незалежного парламенту, незалежного суду. Конституційний суд був відсутній; не було практики контролю за конституційністю законів. Права, які декларувалися конституцією, часто перетворювалися на фікцію.