51. Історія інфінітива та супіна.

ІНФІНІТИВ має іменникове походження, являє собою скам’янілу форму давального-місцевого відмінків однини іменників на *ĭ-основ, про що свідчать дані різних слов’янських і неслов’янських мов (пор.: укр. стать (наприклад, жіноча) – стать (варіант інфінітива стати); рос. печь (укр. піч) – печь (укр. пекти); нім. das Leben (укр. життя) – leben (укр. жити). Показником інфінітива виступали суфікс -ти < *tī (*nŏsītī > носити, *māzātī > мазати) або його варіанти -ть < -ти < *tī та -чи < *ktī (*tĕktī > течи, *pĕktī  печи), *gtī (*stĕrgtī  стеречи, *bĕrgtī  беречи). У пам’ятках форми інфінітива на -ть після основи на голосний спостерігаються вже в XI ст.; зміна -ти на -ть пов’язувалася, очевидно, з редукцією кінцевого ненаголошеного [i]. У сучасній українській мові таке явище засвідчене в розмовному мовленні; інфінітив на -чи наявний у деяких південно-західних говорах. Інфінітивні форми на зразок брести, вести зазнали певних змін ще у праслов’янській мові. СУПІН, як й інфінітив, має іменникове походження; є скам’янілою формою знахідного відмінка однини іменників із основою на *ŭ. Показником супіна є суфікс -тъ  *tŭm. Супін використовувався при дієсловах на позначення руху, вказував на мету, намір руху; керував, як правило, родовим відмінком у тих випадках, де відповідний інфінітив вимагав знахідного, наприклад: идеть искатъ кунъ (Рус. Пр. 1282). Починаючи з XI ст., супін поступово витісняється інфінітивом, хоч подекуди трапляється ще у грамотах XIV ст.

52. Історія форм дієприкметника та дієприслівника.

53. Історія форм умовного та наказового способу.

СПОСІБ УМОВНИЙ староукраїнського дієслова передбачав поєднання активних дієприкметників на -лъ, -ла, -ло та форм допоміжного дієслова быти в аористі (неслъ, -ла, -ло быхь, неслъ, -ла, -ло бы, неслъ, -ла, -ло бы (одн.); несли, -лы, -ла быхомъ; несли, -лы, -ла бысте, несли, -лы, -ла быша (мн.); несла, -л Ѣ, -л Ѣ быхов Ѣ, несла, -л Ѣ, -л Ѣ быста, несла, -л Ѣ, -л Ѣ быста (дв.). З XIII ст. спостерігається непослідовність узгодження форм аориста в особі й числі з дієприкметником. Допоміжне дієслово бы (2-3 ос. одн.) починає використовуватися для всіх осіб і чисел, поступово стає часткою, носієм умовності (ходив би, робив би). У формах на зразок ходила б, робила б, носила б частка б є варіантом би < бы; вона розвинулася на українському ґрунті внаслідок закону милозвучності. СПОСІБ НАКАЗОВИЙ характеризував здебільшого тематичні дієсліва 2 ос. одн. (веди, знаи), 1 і 2 ос. мн. (ведѢмъ, ведѢте; знаимъ, знаите), 1 і 2 ос. дв. (ведѢвѢ, ведѢта; знаивѢ, знаита). Усі ці форми є праслов’янськими за походженням і беруть початок від форм бажального способу спільноіндоєвропейської мови. Форми наказового способу утворювалися від основи теперішнього часу, до якої приєднувалися суфікси -и- або -Ѣ- і відповідні особові закінчення. Нетематичні дієслова быти, имати утворювали форми наказового способу за зразком тематичних (буди, имаи, будѢмъ, имаимъ, будѢте, имаите і т. ін.); нетематичні дієслова Ѣсти, вѢсти, дати мали певні особливості, як-от: Ѣжь, Ѣдимъ, Ѣдите, ѢдивѢ, Ѣдита. Наказовий спосіб у формах 3 ос. одн., мн., дв. міг виражатися описово, за допомогою частки да: да напише, починаючи з XV ст., за допомогою часток хай, нехай.