3. Напрями досліджень у соціології культури

У межах усієї соціології культури можна також вирізнити два основні

методологічні підходи, довкола яких гуртуються дослідники – об’єктивістський і культурно-аналітичний. Перший підхід акцентує на тому, що людське суспільство є вищою сходинкою розвитку всього живого, а також розрізняє суспільство і культуру: суспільство, його системи і структури існують об’єктивно, поза й незалежно від світу культури – ідей, світоглядів, уявлень індивідів, груп і спільнот, які утворюють це суспільство.

До цієї групи теорій належать практично всі натуралістські, позитивістські концепції разом із початковими версіями структурного функціоналізму.

Позитивісти вважали, що культура як витвір людини є тією силою, котра здатна або прискорювати, або, навпаки, гальмувати об’єктивний процес еволюції людського суспільства. Будучи початковою сукупністю

індивідуальних суб’єктивних утворень (ідей, поглядів, переконань, почуттів,

емоцій людини), вона з часом об’єктивується, відривається від індивіда і

перетворюється на соціальну силу, незалежну від окремої людини та навіть

пануючу над нею. Тому, наприклад, О.Конт розглядав мораль і релігію радше

не як специфічно культурні утворення, а як передусім складові певного

соціального інституту, явища соціального характеру, здатні допомогти

побудувати впорядкований соціальний організм і зменшити деструктивний

вплив на нього низьких людських інстинктів.

Отже, представники об’єктивістської течії розцінювали культуру як

вторинний щодо суспільства та його структур феномен соціального

походження й характеру, основне призначення якого полягало у зміцненні

суспільства. При цьому сутнісний бік культурних процесів і явищ цікавив

соціологів цієї орієнтації набагато менше. Таким чином, культурні системи

трактувалися ними з погляду функціонального, як такі, що допомагають

досягти певних соціальних цілей.

Натомість культурно-аналітичний підхід є вираженням іншого розуміння людського суспільства: його вже не треба розглядати як продовження природи, як об’єктивну реальність, подібну до тієї, що її вивчають природничі науки.

Воно, суспільство, в цьому разі є продуктом людських дій; штучним, створеним людьми явищем – іншими словами, культурним продуктом. Ця група теорій представлена переважно «розуміючою соціологією», символічним інтеракціонізмом і феноменологічною соціологією. Початок розробки цього підходу закладено у працях засновника «розуміючої соціології» М.Вебера, для якого головним було розуміння людини як істоти передовсім культурної. Тому особливості соціальної поведінки людини полягають не в тому, що вона регулюється ззовні; відмінність людинивід тварини полягає у наявності в людини сенсу, що суб’єктивно їй (поведінці)

надається. Поряд із цим сенсом соціальної дії предметом соціологічного аналізу є вся багатоманітність ідей, поглядів, переконань, уявлень, образів світу; все це в сукупності й становить культуру. Якраз складники культури й мотивують будь-яку соціальну дію, надають їй сенсу. Так, соціальні дії, що мотивувалися протестантською етикою, сприяли зародженню і формуванню культурних передумов капіталістичного розвитку.

Людина, за словами засновника символічного інтеракціонізму Ч. Кулі,

людина є насамперед істотою культурною і вона починає з простих форм

«інтимної» взаємодії в первинних групах, особливо сімейних і сусідських, які

існують всюди і завжди, і діють на конкретну людину завжди однаково. Згодом, мірою проходження людини через інші соціальні групи і спільноти, в неї виробляється її соціальна природа, яка одночасно м є культурний характер, бо це є певний спільний для людства комплекс соціальних почуттів, установок, моральних норм тощо; цей комплекс і становить універсальне духовно-культурне середовище людської діяльності.

Іншому засновникові символічного інтеракціонізму В.Томасу належить

концепція «визначення ситуації» («теорема Томаса») : якщо ситуація визначається як реальна, то вона є реальною також за своїми наслідками. Звідси В.Томас робив висновок про те, що соціологи мають аналізувати

соціокультурний світ двояко: так, як його бачить об’єктивний дослідник, і так, як його бачать індивіди, що діють і взаємодіють по-своєму, згідно з вкладеним ними у ці акти суб’єктивним сенсом. Саме це дало підставу вважати такий підхід культурним аналізом на мікрорівні.