Потьомкін
1787 р. фельдмаршал князь Григорій Потьомкін (1739-1791), губернатор Новоросії, організував річкову подорож для імператриці Катерини та її двору. Він прагнув довести успішність своєї колонізаційної політики на теренах, нещодавно відвойованих від турків. Задля цього граф підготував кілька пересувних "сіл", кожне з яких мали розміщати в стратегічному пункті на березі річки. Люди Потьомкіна, вбрані як веселі селяни, тільки-но помітивши імператорську барку, починали якнайпалкіше вітати імператрицю та чужоземних послів. Та коли барка ховалася за поворотом, вони чимдуж скидали капелюхи та блузи, розбирали декорації і за ніч знову виставляли їх десь нижче за течією річки. Оскільки Катерина на той час була коханкою Потьомкіна, навряд чи можна вважати, що вона не знала про ці хитрощі; пошитись у дурні мали передусім іноземні посли. "Потьомкінські села" стали прозивними для давньої російської традиції ошуканства та дезінформації1. Насильство та шахрайство — засоби, до яких удається кожна диктатура, але потьомкінство в Росії обернулось у невмирущу доктрину.
Щоб збагнути його справжню суть, нам можуть стати в пригоді погляди професійних ошуканців. За словами одного з провідних перекинчиків з КДБ, західну громадську думку вправно й послідовно дурили з часів ленінського НЕПу. Контроль за всією інформацією, поєднаний із вибірковим просочуванням даних та принагідним шахрайством дав змогу радянським таємним службам годувати Захід невпинним потоком оманливих вражень. "Десталінізація" 1950-х років була лише модифікованою формою сталінізму. "Китайсько-радянський розкол" 1960-х років спільно сконструювали КПРС та КПК. "Румунська незалежність" була міфом, вигаданим задля зручності як Москви, так і Бухареста. Чехословацькою "демократизацією" 1968 р. керували "проґресивні елементи" з КДБ. "Єврокомунізм"—це ще одне ошуканство. Навіть у польській "Солідарності" верховодили московські аґенти. Це признання працівника КДБ, опубліковане 1984 р., ще до того, як Горбачов дістав владу, слід неодмінно прочитати кожному, хто міркує про двозначності "гласності" та "перебудови" або таємниці "путчу" 1991 р. Проблема тут така: коли професійні ошуканці перестануть ошукувати?2
Крім отих сіл, князя Потьомкіна найчастіше пов’язують із названим його ім’ям панцерним кораблем, чия збунтована залога під час революції 1905 р. відпливла з Одеси. На гадку неминуче спадає сумнів, а чи не був той бунт іще одним ошуканством3.
Прихильники теорії змов уважають, буцімто за кожною історичною подією криються наміри ошуканців, змовників та лихих "невизначених сил". Їхні опоненти дотримуються протилежної думки, мовляв, змови та ошуканство не існують. І ті, й ті дуже помиляються.
Стор 857.
Українці жили під владою двох "східних автократій". Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини, або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, то була реакція на хибний і образливий ярлик "малоросів", вигаданий для них царатом. (Українець — це просто політично свідомий рутенець). Культурне пробудження українців великою мірою було стимульоване поетичною творчістю Тараса Шевченка (1814-1861), політичне пробудження набрало темпу наприкінці сторіччя. В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і дозволяючи їм лиш одну релігійну конфесію — російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну та політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву українців. На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі.
В обох імперіях українцям довелося зіткнутися з тим, що на їхній батьківщині живе кілька інших народів — поляки, євреї та росіяни, — і всі вони були ворогом українському націоналізмові. Ситуація, якщо висловитись найделікатніше, просто розпачлива. Потенційна українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці ніде не могли скористатися своєю кількістю, зостаючись, як і ірландці, бездержавною нацією. Як і серед ірландців, найактивніші національні діячі почали, шукаючи рятунку, дивитись на Німеччину.
стор. 245.
LIETUVA
Не бракує авторитетів, які стверджують, що литовська мова — "найархаїчніша з усіх індоєвропейських мов"1 або що "вона краще зберегла свої архаїчні форми... ніж будь-яка інша сучасна індоєвропейська мова"2. Відколи Карл Бруґман 1897 р. опублікував свої "Grundriß"("Основи") порівняльного індогерманського мовознавства, литовська мова стала улюбленим об’єктом етимологів з романтичними поглядами.
Литовський словник і справді містить ядро слів, що їх упізнає будь-який знавець класичної давнини: vyras—чоловік; saulē — сонце; тēпио — місяць; ugnis—вогонь; kalba — мова. Литовська мова зберегла і двоїну, і множину, довгі голосні носового походження, сім відмінків, систему дієслівних часів, дієвідміни і способи дієслова, подібні до латинських. З іншого боку, слов’янський елемент у литовському словнику теж дуже великий: galva — голова (рос.); ranka (рука) — ręka (пол.); paukštis (птах), žiema (зима), sniegas (сніг)—ptaszek, zima, śnieg (пол.). Польська мова теж має множину, носові голосні і сім відмінків. На відміну від литовської (чи французької) мови, більшість слов’янських мов не втратили середнього роду. Тож насправді для литовської мови характерні риси, спільні як для балтійської, так і для слов’янської мовних груп. Кожного, хто уявлятиме, ніби литовська мова дуже близька до санскриту, чекатиме розчарування.
А втім, збереження литовської мови—явище дивовижне. Вона залишалася місцевою селянською говіркою протягом довгих сторіч існування Великого князівства Литовського (див. с. 407), і її ніколи не використовували як мову високої культури або врядування. Литовські статути, написані руською мовою, перекладено латиною (1530 р.) і польською мовою (1531 р.), проте їх ніколи не перекладали литовською. Але, починаючи з "Катехізису" (1547 p.) M. Мажвідаса, литовську мову стали вживати для релігійних потреб. У XIX ст. російські освітні діячі намагалися перевести її на кириличну абетку. Проте польські єпископи з Вільна (Вільнюса) успішно опиралися цим тактичним хитрощам, підтримуючи початкову литовську освіту на основі латинської абетки, зміцнивши таким чином глибоку прив’язаність Литви до католицизму. Завдяки цьому лінґвістові-аматору можна ще й як випробувати свої сили на текстах Святого Письма:
"Ir angēlas"
tare jiems:
"Nesibijokties!
Štay!"
Apsakau jums didį dźaugsmą
kurs nusidůs
vissiems żmonems".
Та Ангел
промовив до них:
"Не лякайтесь,
бо я ось
благовіщу вам радість велику,
що станеться
людям усім" (Лк., 2,10)3.
LIETUVA 1. H. H. Bender, A Lithuanian Etymological Index (Princeton, NJ, 1921), 5. 2. В. Амбразас и др. Грамматика литовского языка (Вільнюс, 1985), 5.3. Див.: J. Biddulph, Lithuanian: A Beginning (Pontypridd, 1991).
Розділ IX. стор. 746.
METRYKA
1795 p., придушивши Річ Посполиту, російська армія вивезла польські та литовські державні архіви до Санкт-Петербурга. Серед трофеїв була й Metryka Koronna, Коронний реєстр, Польського королівства, що містив копії всіх актів, статутів та хартій, виданих королівською канцелярією з часів середньовічної доби, разом з такою самою збіркою документів із Великого князівства Литовського та Мазовецького князівства.
Оскільки каталоги та покажчики теж були забрані, у Варшаві ніхто точно не знав, що саме втрачено. Польські історики не мали змоги вивчати історію рідної країни, бо росіяни та пруссаки перешкоджали їм усе XIX ст. За кордоном створювалось враження, ніби роль Польщі в європейській історії така ж марґінальна, як і її роль у сучасній політиці.
Спроби знайти, відтворити і, якщо можливо, повернути польські втрачені архіви тривають уже двісті років. Якусь частину повернено після 1815 р., трохи більше — після Ризького договору 1921 р. Решту матеріалів складено докупи з розпорошених по світу окремих копій. 1945 р. Радянська армія знову привласнила собі все цікаве, повернувши незначну кількість вибраних матеріалів лиш у 1960-х роках. Жоден незалежний дослідник ніколи не мав змоги попрацювати без усякого контролю в царських та радянських архівах1.
Лиш у 1980-х роках одна американська дослідниця підготувала докладний звіт про долю Литовського реєстру, Metryka Litewska, датованого 1440 р. Працюючи з дозволу влади в радянських архівах задля допомоги західним ученим та маючи часткову копію каталогів, що її в XVII ст. зробили у Варшаві шведські інтервенти, вона ретельно простежила долю більшості архівних матеріалів: адже російські архіваріуси невпинно перейменовували їх, перерозподіляли та переміщали2. Але однаково: через два сторіччя після крадіжки головна частина Литовського реєстру залишається в Санкт-Петербурзі. Звертання урядів Литви та Білорусі зосталися без відповіді, оскільки Російська Федерація офіційно претендує на всі документи, пов’язані з "історією Росії", в архівах колишньої РРФСР, "незважаючи на їхнє місце збереження та форму власності"3.
Західні історики звикли наголошувати на принципі звертання до документальних джерел, і ця порада слушна всюди, де ті документальні джерела доступні. Проте вони забувають про ще важливіший принцип, який уже не одне сторіччя добре розуміє російська влада, а саме: той, хто контролює документи, може контролювати і їхнє використання та інтерпретацію.
METRYKA 1. Див.: A. Tomczak, Zarys dziejów archiwów polskich (Toruń, 1982); R. C. Lewandowski, Guide to the Polish Libraries and Archives (Boulder, Colo., 1974). 2. Patricia Grimsted, The Lithuanian Metrica in Moscow and Warsaw. Reconstructing the Archives of the Grand Duchy of Lithuania (Cambridge, Mass., 1986); також її Handbook for Archival Research in the USSR (Washington, DC, 1989). 3. A. E. P. Zaleski, "Some New Archival Sources for the Study of Recent Polish History", MA thesis (SSEES, University of London, 1994), 5-6.
|
гостьова форум кімната новин посилання дзеркало пошук ІЗБОРНИК ІЗБОРНИК
‹ ЛІТОПИСИ ІСТОРІЯ МОВОЗНАВСТВО ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ПОЛІТОЛОГІЯ СЛОВО О ПОЛКУ ЛЕКСИКОНИ › |
Інші фрагменти