Sbornik_Bondarevskiy_2012

леглого тіла… король – це голова, парламент – тіло…» [4, с. 3 4]. І тільки об’єднання всіх «членів тіла з його головою робить можливим створення необхідних для розвитку держави законів» [4, с. 4]. Верховна влада в королівстві втілюється в монархові, в законах, встановлених ним, і невіддільна від його особистості. Король, на думку автора, – це і верховний володар,

іверховний суддя. Тому в таких справах, як забезпечення безпеки країни

ізахист її від зовнішніх ворогів, набір військ, придушення заколотів і повстань, скликання і розпуск Парламенту, вступ у війну і підписання мирних договорів, всі повноваження зосереджується виключно в руках короля.

Спелмен писав, що «монархія… стримувана та змішана… – це спосіб правління в Англії, створений та сформований мудрістю наших попередників..і він дає цьому королівству переваги всіх форм правління без недоліків жодної з них» [4, с. 9] і вважав, що така система управління державою є найкращою з усіх можливих, оскільки вона дає змогу населенню країни через своїх представників в парламенті приймати безпосередню участь в управлінні державою, сприяє справедливому правлінню короля, а також вберігає країну від виникнення тиранії.

Таким чином, Джон Спелмен виступив як прихильник ідеї «змішаної» монархіі і його погляди, як і вчення інших конституційних роялістів, відповідало двом її аспектам: по перше, змішана монархія не має на увазі поділу верховної влади – вона сконцентровується виключно в руках монарха, і, по друге, дана концепція передбачає швидше регулювання, а не обмеження королівських повноважень. Ці принципи чітко відрізняють його від тих творців парламентських памфлетів, які відстоювали верховну владу палат парламенту, або тих мислителів, які вважали, що король, лорди і громади були рівними в своїх правах.

Вивчення уявлень Джона Спелмена про природу королівської влади дає можливість говорити про те, що він є одним з найяскравіших теоретиків концепції конституційного роялізму, в роботах якого ідея про обмеження влади короля за допомогою законів здобула своє теоретичне обґрунтування. Спелмен виступав з ідеєю правління «короля в парламенті», при якому верховна влада знаходиться руках монарха, а палати парламенту, визнаючи суверенітет короля, допомагають йому в його законодавчій діяльності, а також дають свою згоду на введення нових видів податку. В роботах Джона Спелмена теорія конституційного роялізму отримала свій подальший розвиток та стала однією з найвпливовіших в англійській політичній думці.

Література:

1. Smith D. L. Constitutional Royalism and the search for settlement. 1640 1649.–Cambridge:CambridgeUniversityPress,1994.–320 р.;2.Spelman J. Certain considerations upon the duties both of prince and people Written by a gentleman of quality, a well-wisher both to the King and Parliament. – Режим доступу до трактату: http://history.wisc.edu / sommerville / 367 / spelman. htm; 3. Sommerville J. P. Politics and ideology in England 1603 1640. – London: London Press, 1986. – 325 р.; 4. Spelman J. The Case of our affaires in Law, Religion, and other circumstances briefly examined, and presented to the conscience. – Oxford: Oxford Press, 1643. – 48 p.

171

УДК 94 (438) «1944»

Шишела С.І. (м. Київ)

ЛЮБЛІНСЬКА УГОДА ВІД 9 ВЕРЕСНЯ 1944 РОКУ ТА РЕАКЦІЯПОЛЬСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ НА ЇЇ ПІДПИСАННЯ

Запропонована тема наукового дослідження має важливе науково теоретичне значення для вияснення причин підписання Люблінської угоди та визначення позиції населення яке підпало під умови даної угоди.

Метою даного дослідження є характеристика норм закладених в Угоді, передумов та причин її підписання, а також визначити настрої українського та польського населення у зв’язку з підписанням 9 вересня 1944 року між РНК УРСР та ПКНВ Угоди «Про взаємну евакуацію польського та українського населення».

Для досягнення поставленої мети, необхідно виконати такі завдання:

−здійснити загальний огляд соціального стану на території Польщі на передодні підписання Угоди.

−проаналізувати положення Угоди від 9 вересня 1944 року «Про взаємну евакуацію польського та українського населення».

−з’ясувати особливості поглядів населення України та Польщі яке підпадало під умови Угоди.

До 1939 р. тобто до окупації Польщі Німеччиною, українське, російське і білоруське населення пригноблювалося польською владою, а з приходом Червоної Армії, особливо за останній час між українцями і поляками зросла національна ворожнеча, яка виростала у відкритий антирадянський контрреволюційний виступ з боку поляків, так наприклад:

–  В Холмському повіті поляки, не лише населення, але й ті що навіть знаходилися при владі заявляють: «Вам українцям не місце тут, тобто, на території Польщі», внаслідок чого з Народної міліції звільнили усіх українців, відібрали у них церкву і обладнали її під костьол.

–  Українське населення не має своїх шкіл (україномовних) і з деяких українських населених пунктів приходила делегація в Люблін, в комітет Національного Визволення, з проханням дозволити відкрити українські школи.

Крім того, контрреволюційні елементи проводили агітацію проти мобілізації поляків в армію і заходів по заготівлях сільськогосподарських продуктів для армії, так наприклад:

У тому ж Холмському повіті, на засіданні повітової ради, начальник призовного пункту заявив, що – «українці повинні йти на фронт, а поляки

вміліцію». Характерно, що цьому виступу з присутніх ніхто не заперечив. Під час окупації території Польщі німцями, серед поляків і українців

велася велика національна ворожнеча, мали місце випадки вбивств, терору, знищення окремих сіл і так далі (поляки палили українців і навпаки).

172

З приходом частин Червоної Армії, до влади прийшли поляки і гоніння українців розпочалось в різних формах, тому українське населення мало велике бажання негайно евакуюватися на Україну [1, с. 72 74].

Навіть після підписання Угоди національний розбрат між двома братніми народами тільки збільшувався, як свідчить донесення «Про настрої серед українського населення звільнених районів Польщі у зв’язку з переселенням в СРСР»

Відзначалося зростання національного розбрату між українцями і поляками. Настрої на користь переселення особливо були сильні в районах, де банди АК тероризували і грабували українське населення. Особливо

вКрасноставському повіті.

УЛюбачівському повіті, мали місце розстріли без суду і слідства, ні

вчому неповинних українців, під виглядом бандерівців.

УПеремишлі міліція хапала українців без розбору, заарештованих били.

Уряді місць відмічались факти, коли на українців накладалися більші завдання по постачаннях, чим на поляків, українців посилали в першу чергу на роботи.

УЛежайску українцям – робітникам не видавали хлібних карток, тоді як хлібні картки видавалися непрацюючим полякам.

Серед українців також відзначалися зростання антипольських настроїв. У Томашівському повіті відзначалися випадки, коли українці, що переселялися на територію УРСР, забирали з собою зерно, а необмолочений і неприбраний хліб спалювали, не бажаючи здавати його польській кооперації [2, с. 204].

Ще до 1944 р., ставились мета перетворення Польської республіки

воднонаціональну державу. Важливим моментом у цьому було те що радянське керівництво не було проти цього. Й. Сталін на Потсдамській конференції влітку 1945 р. відкрито проголосив, що «Польща стане державою без національних меншин» [3, с. 1].

Оголошуючи такі слова можливо Сталін планував вирішити декілька проблем одночасно. Тобто, виселивши поляків, він позбавився б небажаної опозиції, а повертаючи українців на терени України він усунув свідомих громадян які проживали у країні з вільною свободою слова, поблизу кордонів СРСР.

Щобзасвідчитизаконністьзадуміврадянськогокерівництвабулапідписана між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом Української РСР, Угода від 9 вересня 1944 р. «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» [4, с. 152 160].

Варто звернути увагу на першу статтю угоди, в ній іде перелік районів з яких планується виселити громадян української, білоруської, російської і русинської національності. Якщо далі чітко сказано про поляків та євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, то постає запитання: хто такі громадяни русинської національності?

173

Хоча чітко було сказано, що «евакуація є добровільною і ніякий примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо» українці, білоруси, росіяни і русини з прикордонних регіонів у примусовому порядку були виселені. Про примусовий характер переселення добре свідчать фонди Центрального Державного Архіву Громадських Об’єднань України, особливо фонди № 790, 892, 1472, а також цей факт підтверджує майже кожен хто вивчає питання переселення.

Угода викликала жваві відгуки різних кругів населення.

Більшість тих, що висловлювався з приводу Люблінської угоди, оцінювали її позитивно, як важливий політичний чинник на шляху до встановлення добросусідських взаємовідносин між СРСР і Польщею, як результат мудрої політики Радянського уряду, спрямованої до мирного, справедливого вирішення спірних питань.

Бухгалтер Кагановитьського райфінвідділу Києва Прокопчук А. В., українець, заявив:

«Почали рішатися, по суті післявоєнні питання. Це рішення потрібно вітати, бо нарешті люди перестануть кочувати по землі» [5, с. 109 110].

Кухар їдальні в м. Сарни Гронек Владислав Антонович, заявив:

«Як тільки почнуть переселяти поляків, так я першим поїду в Польщу

ірозповідатиму польському народу, що тільки Росія нам допомогла в звільненні Польщі від гітлерівської чуми і чекати кращого, як відноситься Ра-

дянський Союз до Польщі, просто неможливо» [6, с. 125].

Але було і багато негативних відгуків. Багато поляків − робітники, селяни, а також частина інтелігенції заявляли, що їм при Радянській владі добре і вони не мають наміру переїжати в Польщу.

Житель м. Львова Белх І. Т., поляк, заявив:

«Я ніколи не поїду в Польщу тому, що я знаю, що коли ми приїдемо в Польщу, то нас віддадуть поміщикам, а я досить напрацювався на них до 1939 року. Я бачив хороше життя при Радянській владі з 1939 по 1941 рік

ітепер я вільний від поміщицької кабали» [7, с.110].

Смолинський Едиром − походить з селян-бідняків, за національністю поляк, житель села Стинки, з питання переселення заявив: «Нікуди я не поїду. Жив я при Польщі бідно. Радянська влада дала мені життя і я буду вірно їй служити, піду в Червону армію, а в польську армію не піду» [8, с.148].

Жительс.Журавци,Рава-Російськогорайону,Львівськоїобласті,Юро- вець Юрій, українець, так охарактеризував положення, що створилося:

«Якщо ми тепер залишимося на території Польщі, то нас поляки усіх переб'ють, вони при німцях нас грабували і палили. Прийшла Червона Армія і повела боротьбу з цими грабежами і вбивствами. У Польщі за нас нікому буде вступатися.

Якби нам дозволили переселитися на радянську територію, то ми із задоволенням переселилися б» [9, с. 133].

174

Переважаюча більшість поляків селян негативно дивилися на Люблінську угоду і висловлювалися негативно в частині переселення, так: селянин с. Великі-Борки, Гримайловського району, Собко М. Я. при бесіді заявив: «Тут жив мій батько, дід і я в житті нікуди не виїжджав. Якщо сильно мене не примушувати виїхати, то я нікуди не поїду, мені тут не погано, а шукати щастя там, де я не упевнений його знайти, я не збираюся».

«Я хлібороб, землею мене наділила Радянська влада. Тільки влаштувався з господарством, а тут його знову розоряй, до того це ж добровільно, а раз так, то нехай їдуть ті хто бажає». Селянин с. Плотичі, В-Глубочковс- кого району Модавновский Л. М [10, с.168].

Отже, з приводу Угоди існувало чимало думок серед населення, але районне керівництво у більшості випадків у свої звіти перед вищим керівництвом відбирала ті свідчення людей які прямо чи побічно вихвалювали радянське керівництво, щоб створити в цілому загальну картину хороших намірів керівників того часу, хоча в дійсності наприкінці та після війни, населення ставало лише засобом для досягнення мети, а їх добробут ніколи і не розглядався взагалі.

Література:

1. Центральний Державний Архів Громадських Об’єднань України (далі ЦДАГО) Ф 1, Оп 23, Сп 790, Арк 72 74; 2. ЦДАГО Ф 1, Оп 23, Сп 790, Арк 204;

3.Щерба Г. Операція «Вісла» / / Газета «Поклик сумління». Львів – № 2, 1991. с.1 2;

4.ЦДГО Ф.1. Оп 6, Сп.737, Арк. 152 160; 5. ЦДАГО Ф 1, Оп 23, Сп 892, Арк 109 120;

6.ЦДАГО Ф. 1. Оп.23. Сп 892, Арк 125; 7. ЦДАГО Ф 1, Оп 23, Сп 892, Арк 109 120;

8.ЦДАГО Ф.1, Оп.23, Сп.892, Арк. 148 155; 9. ЦДАГО Ф.1, Оп. 23, Сп 892, Арк 133 135; 10. ЦДАГО Ф. 1, Оп. 23, Сп № 892, Арк 166 170.

175

УДК 94 (470+571):655.3.066.24 «1940 / 1960»

Якименко Л. М. (м. Луганськ)

РАДЯНСЬКИЙ ПЛАКАТ ПЕРІОДУ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

(ДР. ПОЛ. 1940 1960 х рр.) ЯК ЗАСІБ ВІЗУАЛЬНОЇ ПРОПАГАНДИ

Один із провідних дослідників технологій використання інформаційних стратегій і ведення інформаційних війн, Г. Почепцов вважає, що «психологічна / інформаційна операція – це насамперед комунікація» [4, с. 595], тому важливими для вивчення є ті комунікативні процеси, які забезпечують перемогу під час протистояння в ідеологічно-інформаційній сфері. Особливої актуальності ці питання набули в період «холодної війни». У. Донован, керівник організації, що передувала ЦРУ США, ще в 1939 р. відводив важливе місце в майбутніх битвах психологічній війні [4, с. 595]. Поле бою «холодної війни» постійно змінювалося: із реального світу – формат «локальних конфліктів» – воно переносилося у віртуальний простір, тому й вимагало креативних рішень, аби здобути перемогу у війні іміджів, інтерпретацій, де «будьякий факт ставав лише виразником символічних одиниць» [5, с. 39].

Можна згодитися з Г. Джоветтом і В. О’Донеллом, які визначають пропаганду як маніпуляцію символічним оточенням, що може мати місце як без фізичного оточення, так і з його допомогою [4, с. 595]. За таких умов іде мова про «комунікативні, а не інформаційні удари, оскільки рівнем зіткнення весь час обиралися об’єкти різного рівня побутового спілкування» [5, с. 39].

Цивілізація завжди використовувала засоби візуальної комунікації для ідеологічної пропаганди. Однак є й такі, які з давніх часів і до сьогодні не втрачають своєї актуальності. Мова йде про монети, статуї, бюсти, елементи одягу, прапори таке інше. Так, ще в античному Римі імператори зображалися на монетах, що давало можливість вести візуальну пропаганду. До неї у свій час вдавався й Наполеон: з’являлися монети, медалі з його зображенням, численні статуї, бюсти французького правителя. Російські імператори Петро І та Павло І боролися з одягом: перший – із традиційним (розуміємо контекст – відсталий) на користь німецького, а другий – із французьким як занадто революційним. У радянські часи об’єктом ідеологічної боротьби ставали, наприклад, джинси як прояв прихильності до буржуазної ідеології.

Психологічний вплив зображальними засобами здійснюється шляхом використання художньо оформлених плакатів, транспарантів, стінних газет, фотостендів, карикатур, карт, схем, спеціально організованих виставок, наклейок, нашивок, сувенірів із відповідною символікою. До них досить часто вдаються, адже порівняно з іншими формами психологічного впливу вони несуть потужний емоційний заряд, зумовлений ефектом багаторазового повторення / показу, сприйняттям зоровими рецепторами, при чому задіяні й свідомість, і підсвідомість.

Фахівці з нейролінгвістичного програмування поділяють людей за типом сприйняття дійсності на аудіалів (основна інформація про навколиш-

176

ній світ надходить зі звукових каналів, а відповідні звуки породжують спога- ди-асоціації); візуалів (реальність фіксується в пам’яті насамперед у вигляді зорових образів); кінестетиків (світ сприймається через дотик, рух, температуру – через тактильні відчуття) [1, с. 68 69]. Найбільш містким каналом передачі інформації в кору головного мозку є звичайно що зір: близько 80 % знань про навколишню дійсність людина отримує через зорові рецептори. Недарма існує прислів’я: «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути». Знання з психології й фізіології було взято на озброєння теоретиками «психологічної війни» для ефективної ідеологічної пропаганди й контрпропаганди в період «холодної війни». Основні інформаційні кампанії довели важливість контролю саме візуальної складової комунікації, адже «візуальні характеристики зорієнтовані на дію, на відображення зовнішності, додаткових рис, які не завжди мають вербальне відображення» [4, с. 611], або краще сказати: вербальне відтворення не викличе тієї реакції-дії, на яку розраховують замовники й виробники такої «психологічної продукції».

Доситьпродуктивнимуцьомупланібуловикористанняплакатів,оскільки вони одночасно й багаторазово сприймалися великою кількістю людей, легко тиражувалися, а лозунги на них швидко й надовго запам’ятовувалися; на плакаті вміщували доволі об’ємну інформацію, яка вимагала б кількох сторінок друкованого тексту для пояснення; «картинка» викликала певні інтелектуальні й емоційні асоціації, на які легше «накладалися», «прищеплювалися» потрібні переконання й ціннісні орієнтації.

Звісно ж «чистих» типів візуалів чи аудіалів немає, тому творці плакатів використовували такі образи, надписи, кольорову гаму, пропорції, які б знаходили б шлях до підсвідомості й свідомості кожного індивіда. Перед ідеологами стояло важливе завдання: трансформувати масову свідомість, перетворивши друга на ворога (США – союзники в Другій світовій війні – тепер супротивники) і пояснити це перетворення (бажання капіталістів визискувачів збільшити свої статки на розпалюванні ворожнечі, аби мати змогу продавати ворогуючим сторонам зброю), не завдавши шкоди власній системі цінностей, не посіявши зерна сумніву щодо правильності й доцільності зовнішньої й внутрішньої політики СРСР. У центрі нової моделі пропаганди перебував новий ворог: замість німця-фашиста – американський неофашист з усіма атрибутами антигероя. Потенційний ворог існував завжди, проте комунікативними діями можна підсилити його статус або понизити. «Холодна війна» створювала нове інформаційне й віртуальне середовище [5, с. 46], куди імплантувалися нові знання або вже відомі лише зі зміненою конотацією.

При цьому враховувалися основні закономірності та принципи впливу на глядача зображальними засобами: принцип привернення уваги й принцип пробудження інтересу [2, с. 230]. Художники «ілюстрували» боротьбу волелюбних і миролюбних країн на чолі зі СРСР проти агресивного ворога – США, котрі підштовхували світ до третьої світової війни.

Автори плакатів враховували основні закони психологічного впливу на масову й індивідуальну свідомість. Насамперед це стосувалося кількості

177

предметів символів на плакаті, кольорової гами, пропорцій зображення. З’ясовано, що увагу дорослих людей привертають ті малюнки, на яких кількість зображених предметів коливається в межах семи, отже, у зміст одиничного акту впливу виражальними засобами не можна залучати більше семи об’єктів. На плакатах це узагальнений образ дядечка Сема – товстого, багато вбраного американського капіталіста-експлуататора, у циліндрі, краватці чи метелику на білому комірці, із нахабним виразом обличчя, із сигарою в зубах, що обмірковує плани третьої світової війни в нестримному бажанні збагачення («Не балуй!» (1948), «На кожному доларі – бруд…» (1949), «У них лише для багатих достаток…» (1957) [3] та інші), або військового генерала, який також задумався над реалізацією наміру США панувати в усьому світі («Фрази і бази» (1952) [3]). Не дозволять цього зробити радянський робітник чи радянський солдат (залежно від контекстуального наповнення змісту плакату), що або вимагають миру – і з ними мусять рахуватися ініціатори конфронтації, оскільки їх підтримує світова громадськість («Народи світу не хочуть повторення бідувань війни (Сталін)» (1949), «Ми вимагаємо миру!» (1950), «Сили миру непереможні!» (1950) [3]), або не двозначно натякають, що можуть за себе постояти («Не балуй!» (1948), «Сили миру непереможні!» (1950), «Ясно?» (1953), [3]). Важливим, емоційно насиченим образом є атрибутиознаки капіталістів і капіталістичного світу, наділені символічним змістом: зображення долара, свастики, прикрас на руках у багатіїв, статуї Свободи, висотних будинків, дорогих авто, які доступні лише незначній частині «обраних визискувачів». Атрибути образу радянської людини й соціалістичної реальності – це чистий, практичний, зручний комбінезон робітника, повні руки пакунків із товарами, придбаними в численних магазинах, доступні соціальні блага – відвідини кінотеатрів, безкоштовна освіта, активна громадянська позиція («При капіталізмі… При соціалізмі» (1948), «При соціалізмі немає місця безробіттю» (1948), «Кому дістається національний прибуток?» (1950), «У них лише для багатих достаток…«(1957) та інші).

Символ, окрім інформативної, виконує також психологічну функцію, викликає емоційні асоціації, пов’язані з певними образами чи подіями. Для досягненняпотрібногоемоційногоефектуавториплакатіввикористовували карикатурне, викривлене, деформоване зображення військовослужбовців противника, їх командування, політичних лідерів. Інформаційна асиметрія дає змогу реструктурувати інформаційний простір найбільш ефективно, оскільки вона створюється не лише з певного варіанта побудови, а й можливих реакцій на нього з боку супротивника. Тобто інформаційна асиметрія є більш складним інформаційним продуктом, що враховує не лише інтереси комунікатора, а й наступний крок з боку реципієнта [4, с. 628]. На плакатах радянський робочий чи солдат у два, а то й у три рази більший за своїх ворогів; він вродливий, упевнений, стриманий – один протистоїть цілій зграї носатих, вирячкуватих, товстопузих, агресивних імперіалістів (навіть зовні схожих на тогочасну європейську й американську політичну та військову еліту), що погрожують йому вибухівкою, ракетами, бактеріологічною

178

зброєю. Тут також можна простежити художньо-зображальну метонімію й синекдоху, яка втілює принцип: «Один – за всіх, і всі – за одного!»

Можливості асиметричної побудови до сьогодні залишаються «за сімома замками»: вони практично не аналізуються сучасними теоріями впливу [4, с. 623]. У період «холодної війни» супротивник завжди сприймався як асиметричний, навіть наявність тих самих видів озброєння завжди була справедливою для однієї сторони й несправедливою для іншої. І США, і СРСР стверджували: «Наші ракети – для миру, їхні – для нападу». І Ніксон, і Рейган подавали СРСР як «імперію зла». СРСР ототожнював себе «із прогресивним людством», а США – із реакційним. Спостерігається гіперболізація різниці: «наші» – лише позитиви, «їхні» – лише негативи. Це можна назвати контрастною пропагандою, що повністю відповідає принципу асиметрії [4, с. 623].

Серед ефективних засобів впливу на психіку людини вчені називають колір, оскільки саме кольорова гама здатна породжувати як позитивні, так і негативні емоції, тому при використанні кольору в зображальних засобах потрібно дотримуватися норм і пропорцій, комбінацій. Гнітючі сірі й чорні кольори домінують на плакатах часів «холодної війни» при зображенні західних агресорів або ефект чорно-білої фотографії – при відтворенні «кадру» із життя робітника при капіталістичному виробництві. Натомість білий і червоний спектр характерний для відтворення радянського героя: червоні елементи одягу, червоний прапор із білими надписами з вимогами миру, червоний серп і молот на противагу чорному стягові з зображенням долара, під яким рушає військова американська техніка поневолювати беззахисні країни – та кольорова гама, яка була близькою, зрозумілою для громадян СРСР, мала символічне значення, укорінене у свідомості через історичні асоціації.

Отже, автори радянського політичного плаката намагалися заповнити ідеологічно-інформаційну сферу, яка стала ареною боротьби в часи «холодної війни», візуальними засобами комунікації з метою маніпуляції символічним оточенням та контекстуальним значенням для ефективної пропаганди позиції СРСР у протистоянні з західними капіталістами як ініціаторами третьої світової війни.

Література:

1. Карпенко О. Троянські коні телереклами: Мовні маніпуляції / Олена Карпенко. – К.: Смолоскип, 2007. – 114 с. 2. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт) / Под общ. Ред. А. Е. Тараса / В. Г. Крысько. – Мн.: Харвест, 1999. – 448 с. – «Коммандос». 3. Мы требуем мира! Плакаты холодной войны. Золотая коллекция. – М.: Издательство «Контакт-Культура», 2007. – 20 л. ил. в папке. 4. Почепцов Г. Г., Чукут С. А. Інформаційна політика: Навч. посіб. – 2 ге вид., стер. / Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут. – К.: Знання, 2008. – 663 с. 5. Почепцов Г. Г. Контроль над розумом / Г. Г. Почепцов. – К.: Видавничий дім «Києво Могилянська академія», 2012. – 350 с.

179

Історіятаактуальні проблеми міжнародних відносин

УДК 94:327

Алієв Т. Р. огли (м. Київ)

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ІРАН ТА ЇЇ ЄВРАЗІЙСЬКИЙ НАПРЯМ (КІНЕЦЬ ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ)

В останні роки Іран став однією з «гарячих точок» міжнародної політики. Багато в чому це положення зумовлено традицією зовнішньополітичних дій Тегерана. Зміни, що відбуваються на світовій політичній арені, безпосередньо позначаються і на зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран. При цьому важливу роль на формування зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран надає геополітична складова, а саме те, що Іран відіграє одну з домінуючих ролей у найважливішому регіоні планети – Західній Азії, куди входить Близький і Середній Схід, Кавказ, зона Каспійського моря, Центральна Азія. Іран посідає найважливіше військово стратегічне положення, будучи одночасно і близькосхідною, і кавказькою, і цент- рально-азійською, і каспійською країною, а також країною, що омивається водами Перської і Оманської заток Індійського океану. Усі больові точки регіону, так чи інакше, пов’язані з Іраном.

Після розпаду СРСР Тегеран стає одним із силових центрів, що мають вплив на політичне та економічне життя нових незалежних держав регіону, і прагне налагодити з ними тісні контакти. Південний Кавказ має для Ірану важливе геоекономічне значення, і Тегеран припускає саме за рахунок цього регіону вирішити свої комунікаційні зв’язки з Північчю та інші геоекономічні проблеми.

Зв’язки, що склалися між Азербайджаном і Іраном у різних сферах, мають свої особливості. Близькість двох народів з точки зору релігійних, культурних і духовних цінностей, а також загальна історія є одним з основних чинників, що впливають на взаємовідносини Тегерана і Баку.

Слід зазначити, що контакти різного характеру між Азербайджаном і Іраном існували і до надбання Азербайджаном незалежності. Ще в ра-

180