Sbornik_Bondarevskiy_2012

ляли всі верстви населення міста. Штат центру становив п’ять співробітників, оплату яких забезпечувало федеральне Відомство праці.

Німецькі відділення міжнародних правозахисних організацій («Міжнародна амністія», «Лікарі без кордонів») виступали з певних політичних позицій, вибудовуючи свою діяльність часом з радикальних позицій. Наприклад, працюючи усередині, й особливо за межами країни, вони організовували сус- пільно-політичні кампанії за реформу кримінального правосуддя, здійснювали контроль за діями влади, розподіляли гуманітарну допомогу в зонах військових конфліктів. Німецькі співробітники «Міжнародної амністії» працювали в більшості країн Центральної та Східної Європи, організовуючи навчання місцевих правозахисників. «Для «Міжнародної амністії», – зазначалося в одному з європейських оглядів, – навчання правам людини в країнах Центральної та Східної Європи… було пріоритетних напрямком» [11, с. 21].

Як правило, у національних опозиційних неурядових організаціях Німеччини брали участь групи людей з метою вирішення серйозних проблем суспільства. Дані структури, виступаючи найчастіше з радикальних позицій, приносили вагому користь своїм учасникам і суспільству, акумулюючи в собі невдоволення громадян, їхні інтереси, протестні настрої, «даючи вихід» їм у політичній та громадській діяльності. Атмосфера довіри і підтримки, що складалася в таких формування, допомагала відчувати її учасникам впевненість в собі, необхідну для подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів в боротьбі за свої права.

Література:

1. Gellner Ernest Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. – Allen Lane: Penguin, 1994. – 225 p. 2. Junge Politiker entwickeln Reformagenda [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.fnst.de / webcom / show_article. php / _c-449 / _nr-457 / _p-1 / i. html. 3. Уткин А. И. Глобализация: Процесс и осмысление / А. И. Уткин. – М.: Логос, 2001. – С. 56. 4. Никитин А. НПО и внешняя политика Германии / А. Никитин / / Обозреватель – Observer. – 2007. – № 1. – С. 105 113. 5. Situation und Zusammenarbeit [Електронний ресурс]. – Режим до-

ступу: http://www.bmz.de / de / laender / partnerlaender / indonesien / zusammenarbeit. html. 6. Уткин А. И. Мировой порядок в XXI веке / А. И. Уткин. – М.: Изд-

во ЭКСМО-Пресс, 2002. – С. 63. 7. Гражданское общество: Мировой опыт и проблемы России / Отв. рея. В. Г. Хорос. – М.: Эдиториал УРСС, 1998. – С. 195. 8. «Зеленые» включили красный «ядерному» поезду / / Комсомольская правда. – 2001. – 25 апреля. – С. 4. 9. Proteste vor Chirak-Besuch / / Der Tagesspiegel. – 1995. – 26. Oktober. – S. 1. 10. Матвеева Т. Д. По зову сердца, а не по долгу службы…: Неправительственные организации в защите прав человека: Международная практика и опыт России / Т. Д. Матвеева. – М.: Молодая Гвардия, 1998. – С. 28 29. 11. Обзор роли и деятельности неправительственных правозащитных организаций. – М.: Изд-во «Права человека», 1995. – С. 21.

251

УДК 94[ (457:570):567] «18»

Корниловский А. С. (г. Луганск)

К НЕКОТОРЫМ УЗЛОВЫМ МОМЕНТАМ РОССИЙСКО-КУРДСКИХ ВЗАИМООТНОШЕНИЙ В ХIХ ВЕКЕ

ВначалеХХI в.БлижнийВостоксталаренойборьбыияростногосоперничества великих держав, одной из самых «горячих точек» земного шара.

Вчастности, особенно напряжённой остаётся обстановка на территориях, населённых курдами, где ещё с конца ХIХ столетия сложился целый комплекс острых проблем – геополитического, национального, экономического характера, более известных как курдский вопрос. Без их решения современный мир постоянно будет жить под угрозой военных конфликтов, как локального, так и международного масштаба.

Внастоящее время курдский вопрос остаётся одной из ключевых проблем для многих стран ближневосточного региона: Турции, Ирана, Ирака и Сирии. Однако он непосредственным образом затрагивает интересы мировых держав, в том числе и России. Ведь курдский «пороховой погреб» находится в непосредственной близости от южных границ Российской Федерации. Всё это порождает естественное стремление историков к детальному изучению истории курдского народа и его национальной проблемы.

История курдского вопроса получила довольно широкое освещение в отечественной и зарубежной историографии. Среди работ, посвящённых этой тематике необходимо назвать труды П. И. Аверьянова [1], Н. А. Халфина [2], М. С. Лазарева [3], Дж. Дж. Джалиле [4;5], О. И. Жигалиной [6], С. С. Гавана [7] и Р. Олсона [8]. Тем не менее, анализ историографии исследуемой проблемы свидетельствует о том, что вопросы, связанные с процессом выработки российского внешнеполитического курса в отношении Курдистана в ХIХ в. практически не рассматривались. Настоящий доклад представляет собой своеобразную попутку заполнить имеющиеся пробелы.

Первые контакты России с курдами были зафиксированы в самом начале ХIХ в. с момента присоединения к её имперским владениям Закавказья. Однако только со второй половины ХIХ столетия российское правительство начало проводить в этом регионе активную политику. Особый интерес для Российской империи Курдистан представлял, прежде всего, в военном аспекте. Непрекращавшиеся на протяжении всего ХIХ в войны России с Ираном и Турцией напрямую затрагивали и курдские племена. При этом политика Петербурга по отношению к ним постоянно менялась.

Входе русско-иранских и русско-турецких войн ХIХ в. российские военачальники (П. Д. Цицианов, И. В. Гудович, И. Ф. Паскевич, М. Т. ЛорисМеликов и др.) были заинтересованы в курдах исключительно как во временных союзниках или, в крайнем случае, как в народе, который необходи-

252

мо было нейтрализовать. Начиная с русско-иранской войны 1804 1813 гг. и во время всех последующих военных конфликтов русская армия неоднократно вторгалась в северные районы Курдистана, стараясь привлечь местное население на свою сторону. Как отмечал впоследствии в своей работе выдающийся российский востоковед и дипломат В. Ф. Минорский «при каждой войне на Закавказском фронте неизменно оживлялся интерес наш к курдам и все без исключения руководители военных действий стремились к установлению с ними мирных отношений» [9, с. 42].

Для обеспечения поддержки курдов российские военные власти использовали разнообразные методы и средства: подкуп курдских вождей деньгами, чинами и дорогими подарками; формирование курдских иррегулярных кавалерийских отрядов; применение репрессивных или карательных мер по отношению к непокорным или колеблющимся племенам. Однако полностью данная цель достигнута не была, несмотря на то, что многие курдские старшины обещали России оказать военную поддержку. Во многом это было следствием серьёзных разногласий межу высшими военно-политическими деятелями царской России во взглядах на отношения с курдами. Так, ряд высокопоставленных офицеров Кавказской армии, как, например, генерал А. А. Суслов, не рассматривали курдов как реальную военную силу и саботировали предписания вышестоящего начальства о дружественном сближении с ними [1, с. 13 24, 33 40, 47 77, 80 140, 158 200].

Впервой трети ХIХ в. с присоединением Закавказья началось активное экономическое проникновение России в Курдистан. Русские купцы были заинтересованы в нём не только как в рынке сбыта своих товаров и источнике дешёвого сельскохозяйственного сырья, но и как в важном торговом коридоре, соединяющем Закавказье с Передней Азией. В тоже время экономическое проникновение России в Курдистан должно было способствовать её политическому проникновению, что для российского правительства на Ближнем Востоке имело первостепенное значение.

Вэтой связи российские власти всеми силами стремились закрепить за собой торговую гегемонию в этом регионе. Так, русский консул в Ване В. Олферьев, указывая на большие природные богатства края писал: «Мы должны приложить все наши старания к тому, чтобы рынки Курдистана, естественно тяготеющие в сторону России, остались бы за нами, а не попали бы окончательно под экономическое влияние Германии» [3, с. 41 42]. Наиболее значительных успехов в этом отношении царская Россия добилась в Восточном Курдистане, входившем в состав Ирана. Под её экономическим контролем уже к середине ХIХ в. находился весь район вокруг оз. Урмия, а в конце века персидский город Соуджбулак превратился в крупнейший торгово распределительный центр русских товаров. Экономическое проникновение России успешно шло и к востоку и к югу от указанного района: Тавризе, Сенне, Керманшахе, Миандоабе.

253

Особняком в курдской политике России на протяжении всего ХIХ столетия стоял вопрос о турецко-персидском пограничном урегулировании в Курдистане. Турецко-иранская граница, разделившая Курдистан на две неравные части, не была точно определена и фактически не охранялась, что служило источником бесконечных конфликтов. И Турция и Иран предъявляли друг другу территориальные претензии, подкрепляя их частыми вторжениями войск. В происходящих конфликтах непременное участие принимали и курды. Особенно острые пограничные инциденты происходили между 1833 и 1842 гг., поставивших обе страны на грань войны.

В 1843 г. турецкое и персидское правительства приняли в проведении границы посредничество Великобритании и России, которые были заинтересованы в урегулировании пограничных конфликтов, так как опасались, что их разжигание усилит одну из сторон. На протяжении 1847 1880 гг. смешанная англо-российская комиссия пыталась прийти к единому мнению о пограничной линии, но безрезультатно. Вплоть до кануна Первой мировой войны турецко-иранская граница оставалась не только не демаркированной, но даже в ряде важных стратегических пунктов даже не намеченной. Неудачи всех попыток турецко-персидского разграничения объясняется не только острыми разногласиями между Турцией и Ираном, но также вмешательством России и Англии, которые использовали участие своих представителей в комиссии по разграничению для укрепления своих политических позиций в этом регионе [2, с. 52 67].

С конца ХIХ столетия курдская проблема приобретает для царской России особое значение. В этот период в Турецкой Армении и Курдистане прокатилась волна армянских погромов, а многочисленные и воинственные курды получили от османского правительства собственную военную организацию – конницу «хамидие». Формирование хамидие воспринималось в России как потенциальная угроза безопасности закавказских границ, и не случайно, ибо с середины 90 х годов ХIХ в. именно здесь начали происходить многочисленные вооружённые инциденты.

Столь напряжённая ситуация в армяно-курдском регионе Ближнего Востока и в Закавказье, непосредственно угрожавшая государственным интересам Российской империи побудила царское правительство обратить самое пристальное внимание на курдскую проблему. Многие работники русской дипломатической службы в Турции и Иране (Скрябин, Иванов) призывали покончить с недооценкой курдского вопроса, приложить все усилия к распространению русского политического влияния среди курдов и привлечению на сторону России курдской политической верхушки, как за рубежом, так и в закавказских губерниях [3, с. 88 89]. И хотя в Петербурге не проявляли ни желания, ни готовности в полной мере следовать таким советам, в правящих сферах царской России всё же начали постепенно признавать необходимость всестороннего изучения Курдистана, установления связей с крупнейшими курдскими вождями. На рубеже ХIХ-ХХ вв.

254

в этом плане были предприняты некоторые мероприятия [3, с. 89 90]. Поначалу их результат был невелик, но именно с тех пор российский фактор стал оказывать заметное влияние на курдскую проблему.

Литература:

1. Аверьянов П. И. Курды в войнах России с Персией и Турцией в течение ХIХ столетия. Современное политическое положение турецких, персидских и русских курдов. Исторический очерк / П. И. Аверьянов. – Тифлис: тип. Штаба Кавказского военного округа, 1900. – XVIII, 338, 135 с.; 2. Халфин Н. А. Борьба за Курдистан (Курдский вопрос в международных отношениях ХIХ века) / Н. А. Халфин – М.: Изд-во вост. лит., 1963. – 171 с.; 3. Лазарев М. С. Курдистан и курдская проблема

(90 е годы ХIХ в. – 1917 г.) / М. С. Лазарев. – М.: Наука, 1964. – 400 с.; 4. Джали-

ле Дж. Дж. Курды Османской империи в первой половине XIX века / Дж. Дж. Джалиле – М.: Наука, 1973. – 199 с.; 5. Джалиле Дж. Дж. Из истории общественно-по- литической жизни курдов в конце ХIХ – начале ХХ вв. / Дж. Дж. Джалиле. – Спб.: Наука, 1997. – 163, [2], с.; 6. Жигалина О. И. Курды иранской провинции Керманшах накануне и во время Первой мировой войны / О. И. Жигалина. – М.: Восточная литература РАН, 2008. – 288 с.; 7. Gavan S. S. Kurdistan: divided national of the Middle East / S. S.Gavan.–London:Lawrence&Wishat,1958.–374p.:8.Olson R. The Emergence of Kurdistan Nationalism. 1880 1925 / R. Olson. – Austin: Univ. of Texas Press, 1991. – 229 p. 9. Минорский В. Ф. Курды. Заметки и впечатления / В. Ф. Минорский. – Пг.: тип. В. О. Карбаума, 1915. – 43 с.

255

УДК 327 (477)

Кривенкова Р. Ю. (м. Ужгород)

СУЧАСНІ ГЕОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ: ПРОГНОЗ НА 10 РОКІВ

«Суспільство в процесі своєї життєдіяльності стикається з цілою низкою проблем, і кожна така проблема – це виклик, відповісти на який можна, пройшовши через нелегкі випробування»

А. Дж. Тойнбі [12, с.71 72]

Особлива актуальність теми даного дослідження зумовлена передусім цілою низкою факторів, найголовнішим серед яких є те, що останнім часом з’являється все більше підстав замислюватися над майбутнім світу загалом і України зокрема хоча б через десять років. Світова фінансово економічна криза, масові соціальні протести конфронтаційних груп у багатьох містах світу внаслідок недосконалості дій влади, перегрупування нових так званих «центрів сили» на міжнародній арені, численні природні катаклізми – ці та багато інших факторів дають достатню кількість підстав сумніватися у спокійному поступальному розвитку практично кожної країни. Особливості розвитку нашої держави полягають в тому, що вона знаходиться на «перехресті геополітичних інтересів» [3, с. 89] і на своєрідній «лінії цивілізаційного розлому» [15, с. 25] завдяки своєму важливому геополітичному розташуванню між різними цивілізаціями світу та «чутливому розміщенню між принаймні двома геополітичними центрами (ЄС та Росією)» [14]. У зв’язку з цими причинами наша держава нерідко опиняється в епіцентрі або на перетині нових так званих «геополітичних викликів», які постають на сучасному етапі. Актуальність даного дослідження полягає також в тому, що в ньому приділено увагу детальному розгляду майбутніх «сценаріїв» геополітичних змін внаслідок можливих «відповідей» України на розглянуті геополітичні виклики протягом найближчих 10 років.

Мета даної роботи полягає у дослідженні та аналізі основних геополітичних викликів, які очікують нашу державу у найближчі 10 років за допомогою різних методів наукового дослідження, зокрема емпіричного, історичного й логічного методів і базування на принципі історизму як найголовнішому в науковому пізнанні, системно структурного, функціонального, порівняльного, методу моделювання, прогнозування та ін. Для дослідження обраної теми автор ставить перед собою наступні дослідницькі завдання: визначення поняття «геополітика», «геополітичний виклик» та його основних видів; висвітлення теорії, або концепції «Виклик-і-Відгук», заснованої А. Дж. Тойнбі; ознайомлення і характеристика найважливіших геополітичних викликів, які очікують Україну протягом найближчих 10 років; прогнозування можливих варіантів геополітичних відгуків нашої де-

256

ржави під час вказаного періоду; аналіз геополітичного положення України у світі, його переваг та недоліків тощо.

Стан наукової розробки. Тема даної статті має досить широку історіографію і на даний час активно досліджується не тільки українськими науковцями, а й іноземними. Особливо актуальними є праці З. Бжезинського [2], Г. Кіссінджера [6], А. Дж. Тойнбі [12; 13], С. Хантінгтона [15], І. Артьомова [1], А. Гальчинського [3], С. Донського, І. Преснякова, О. Львової, В. Чумак [4], В. Карасьова [5], В. Кременя, В. Ткаченка [7], В. Мадіссона, В. Шахова [8], М. Михальченка [9], М. Нартова [10], Б. Яценка [11], В. Трюхана [14] й багатьох інших.

На сьогоднішній час існує кілька десятків, якщо не сотень, різноманітних визначень поняття «геополітика», серед яких найголовнішими автор виділяє такі:

•«Геополітика – це вчення про державу як географічний організм або просторовий феномен» (за шведським науковцем Р. Челленом, який ввів у науковий обіг дане поняття в 1924 р.) [10, с. 11];

•«Геополітика – це поєднання географічних і політичних факторів, що визначають положення держави чи регіону з ухилом впливу географії на політику» (дефініція американського вченого, Радника з національної безпеки президента США з 1977 по 1981 рр. З. Бжезинського) [2, с. 31];

•«Геополітика – це наука про контроль над простором» (найлаконічніше та водночас досить чітке, на думку автора, визначення українських науковців В. Шахова і В. Мадіссона [8, с. 14].

Щодо терміну «виклик», то він був введений у науковий обіг англійським вченим, професором всесвітньої історії у Лондонському університеті А. Дж. Тойнбі під час аналізу цивілізацій світу в його 12 томній фундаментальній праці «Дослідження історії» [12; 13]. «Людина як така живе на Землі принаймні триста тисяч років, – писав науковець, – але тільки

востанні п’ять-шість тисяч років люди знайшли внутрішню силу відгукуватися на відгуки» [13, с. 371]. З цієї причини А. Дж. Тойнбі впровадив терміни challenge («виклик») та response («відгук») і вперше відкрив так звану концепцію, або теорію «Виклик-і-Відгук»: «Розвиток відбувається там, де виклик спонукає успішну відповідь, що у свою чергу породжує подальший і вже відмінний виклик» [12, с. 77]. Зокрема директор Королівського інституту міжнародних справ Англії (офіційна посада А. Дж. Тойнбі) детально дослідив «виклик природного середовища», до якого він відносив так звані «стимули» п’ятьох видів: 1. Суворий клімат. 2. Нові землі (заморська колонізація). 3. Удар. 4. Тиск. 5. Гноблення [13, с. 371].

Окрім цього, А. Дж. Тойнбі вивів специфічний суспільний «закон виклик-відгук», який можна підтвердити прикладом Венеції – міста, побудованого на палях, забитих у багнисті береги соляної лагуни, яке свої багатством, могутністю і славою затьмарило всі міста [на той час], побудовані на terra firma в родючій долині [12, с. 147].

257

На даний час перед нашою державою особливо загострюється проблема геополітичного виклику та вибору [5, с.4]. З погляду В. Кременя і В. Ткаченка, «кожне суспільство, в тому числі українське, опиняючись перед загрозою зовнішньогочивнутрішньоговиклику,маєдатинаньогоадекватнувідповідь, тобто мобілізувати весь свій творчий й культурний потенціал відповідно до рівня складності завдань» [7, с.36]. Зокрема експерти Українського інституту публічної політики С. Донський, І. Пресняков, О. Львова, В. Чумак зробили власний прогноз України на найближче десятиріччя, який охопив можливі геополітичні виклики для нашої держави та її відгуки [4].

На думку автора, сучасні геополітичні виклики, які очікують Україну протягом найближчих 10 років, потрібно розглянути насамперед в ракурсі стратегічного з точки зору геополітики так званого «трикутника «США-

ЄС-Росія» [1, с.24]:

1. Геополітичний виклик ЄС, або інша назва – «виклик Заходу» [7, с. 431] – полягає в тому, що наша держава хоча й залишатиметься одним з пріоритетних сусідів для ЄС, увага та можливості підтримки її інтеграційних прагнень з часом дедалі більше розпорошуватимуться. У найближчі 10 років Україна, скоріше всього, все таки підпише з ЄС Угоду про асоціацію та створить зону вільної торгівлі [4, с. 5]. Крім цього, протягом даного часу між Україною і ЄС, можливо, буде встановлено безвізовий режим, проте головним геополітичним викликом для зовнішньої політики нашої держави зі сторони ЄС може стати вичерпання так званого «порядку денного» співпраці з даною організацією. На підтвердження цієї думки наведемо слова французького науковця Д. Моїзі: «Для європейських структур Україна, як і Росія, є надто велика, надто нестабільна, а її економіка ще надто слабка» [7, с. 166]. Очевидно, що ЄС не надасть Україні офіційного статусу країни кандидата, навіть якщо наша держава подасть відповідну заяву (що також малоймовірно), адже прогрес України в економічних та політичних перетвореннях буде недостатнім для того, щоб наблизитися до виконання Копенгагенських критеріїв ЄС.

Яскравим свідченням відсутності стратегічних підходів з боку ЄС до розвитку відносин з Україною є питання про мінімізацію негативних наслідків розширення ЄС для нашої держави. Так, для пересічного українця основним відчутним результатом розширення ЄС стало помітне збільшення країн, які змушені відгороджуватися від України візовими бар’єрами» [8, с. 111]. Суть справи полягає в тому, що до останніх розширень ЄС (2004 р., 2007 р.) наша держава мала рівноправні взаємовідносини з країнами сусідами, то після їхнього входження до ЄС кожна з них відносно України вже виступає складовою частиною надпотужного економічного блоку з населенням біля 350 млн. чол. і ВВП близько 10 млрд. доларів США [1, с. 25], тобто наша держава опинилася за штучно створеними так званими «розподільчими» кордонами.

Відкладення питання членства України в ЄС на невизначений термін стане кроком, який однаковою мірою задовольнятиме політичні еліти

258

країн-членів ЄС, України і Росії [4, с. 5]. За словами В. Карасьова, «Україна намагатиметься зберегти свої геополітичні козирі [маються на увазі переваги транзитного положення між Росією та Європою] в інтеграційних іграх

зМосквою і Брюсселем» [5, с. 4].

2.Геополітичний виклик Росії, або «виклик євразійства» [7, с. 360] – полягає в тому, що саме українсько-російські відносини є найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави [3, с. 115], хоча Росія є так званим «природним партнером» України, і не тільки через економічну взаємозалежність двох країн, спільність історичної долі, багатовіковий досвід культурного обміну й взаємопроникнення, сімейно-родин- ні зв’язки тощо. Такий стан речей найкраще ілюструють слова А. Гальчинського про те, що «Україна і Росія як дві суверенні сусідні держави, що мають багато спільного, завжди були, є і залишатимуться залежними одна від одної» [3, с. 77]. Нашій державі потрібно особливо мудро і розважливо вести свою внутрішню та зовнішню політику, адже Росія, як і будь-яка інша держава, має власні інтереси, які, звичайно, ставить вище за інтереси інших країн.

Моделлю для українсько-російських відносин можуть бути відносини між США і Канадою, які є різними країнами за економічним потенціалом, політично незалежні одна від одної й такі, що поважають національні особливості одна одної. Однак їх громадяни не відчувають кордонів, а товарообмін між США і Канадою сягає 1 млрд. доларів на день! [8, с. 121] Проте українсько-російські відносини складаються «за іншим сценарієм», тому що ключовим моментом у нашій співпраці є питання енергетичної залежності. На жаль, альтернативні можливості постачання енергоресурсів з інших джерел для нашої держави обмежені. Якщо раніше позиція України на переговорах забезпечувалася так званою «торгівлею» з Росією гаслами реінтеграції і незаперечним домінуванням у газовому транзиті, то тепер «найбільша у світі за територією країна» провадить набагато прагматичнішу політику (зокрема завдяки будівництву нових шляхів постачання енергоресурсів до ЄС). Оскільки позиції Росії як постачальника енергоресурсів в Україну істотно посилилися, а позиції нашої держави як імпортера і транзитера послабилися, у найближчі 10 років варто очікувати подальших кроків Росії з використання енергетичного чинника як потужного інструменту впливу на Україну не тільки в суто паливно-енергетичному ракурсі, а й в усьому спектрі наших взаємовідносин [4, с. 5].

3.Геополітичний виклик США – на сьогодні дану державу відкрито визнають єдиною сучасною наддержавою і наймогутнішою країною у світі [8, с. 122]. Цієї позиції дотримується відомий фахівець з геополітики З. Бжезинський, вважаючи, що «США займає домінуючі позиції в 4 х сферах, які найбільшевпливаютьнасвітовувладу,асаме:увоєннійобласті,векономічній сфері, у технологічному відношенні та в області культури [2, с. 104 105]. США зацікавлені у розвитку партнерських відносин з нашою державою, враховуючи особливості її геополітичного положення і розглядаючи

259

Україну як своєрідний геополітичний центр Центрально Східної Європи. До того ж, як уже згадувалося, США плекають надію використати нашу державу у розвиткові своїх стосунків з Росією [8, с. 123]. Однак в умовах посилення регіональних центрів сили у світі, випереджального росту країн, що розвиваються, та збільшення загальної нестабільності вага України у зовнішній політиці США як країни, що має стратегічне значення

уСхідній Європі, значно зменшується. Слід відмітити, що час, коли США займалися активною промоцією євроатлантичної інтеграції нашої країни, відійшов у минуле. У політиці адміністрації Барака Обами, на відміну від попередньої, нашій державі відводиться «скромніше місце» [4, с. 5].

На погляд вже згаданих аналітиків Українського інституту публічної влади, для нашої держави поступове послаблення домінування США

усвіті і зростання нових «центрів сили» несе певні геополітичні виклики. Зокрема, на перший план у політиці США може вийти політика стримування Китаю (на зразок американської політики стримування СРСР), що може включити в себе свідоме посилення Росії та визнання її «зони впливу» у регіоні на противагу китайському впливу на пострадянському просторі [4, с. 5]. Розвиток відносин Києва та Вашингтона залежатиме від розгортання внутрішніх подій в США і в Україні, проте якісне поліпшення відносин до 2020 р. та наповнення їх новим змістом передбачити складно. Значно «м’якіша політика» США і зростаюча залежність України від Росії, відмова України від інтеграції в НАТО, зацикленість України на внутрішніх проблемах та пильна увага США до більш важливих світових трансформацій – всі ці чинники визначатимуть досить невисоку продуктивність майбутніх українсько-американських відносин [4, с. 5].

Звичайно, існує багато інших геополітичних викликів, на які нашій державі згодом прийдеться відповісти, але як це загалом зробити найкращим чином? Автор статті погоджується з думкою більшості українських вчених про те, що Україні неодмінно потрібно готуватися адекватно відповісти на всі геополітичні виклики, які очікують її у найближчі 10 років, долаючи всі перешкоди та ухвалюючи якісні й вчасні рішення [1; 3; 4; 5; 14]. З точки зору автора, потрібно найефективніше використати всі переваги і по мірі можливостей зменшити недоліки геополітичного положення нашої держави у світі, адже Україна дійсно займає особливо важливе місце у світі та відіграє значну роль у геополітичному просторі, підтвердженням чого є наступні факти:

•найбільша за територією держава (603,7 тис. кв. км.) і п’ята за кількістю населення (близько 47,0 млн. чол.) в Європі [11, с.92];

•40 % чорноземів Європи, великі запаси залізної, марганцевої, уранових руд і цінних металів, яких вистачить більше, ніж на сто років [11, с. 93];

•один із найвищих показників центральності (тільки Росія та Китай мають більше сусідів, ніж наша держава) [1, с.14];

•унікальні історичні й культурні традиції внаслідок постійного перебування якщо не в центрі історичних подій в Європі, то під їхнім пос-

260