20 Вересня ц. Р. У Нью-Йорку. Відзначити, що одностайне схвалення

ідеї широкого, не пов'язаного ідеологічними обмеженнями

міжнародного співробітництва в цій справі, свідчить про значні

зрушення в міжнародних відносинах, про утвердження в них нового

політичного мислення. Ще раз закликати міжнародне співтовариство

до розширення співробітництва у розв'язанні чорнобильської

проблеми, підкреслити, що ця проблема має глобальний,

загальнолюдський характер.

Разом з делегаціями БРСР і СРСР доопрацювати і висунути

проект резолюції про міжнародне співробітництво в справі

пом'якшення й подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС,

добиватися її прийняття. Бути готовими внести зміни до проекту, що

не суперечать його основному змісту, з урахуванням зауважень інших

делегацій.

Соціальні та гуманітарні питання

Проводити тезу про невід'ємну єдність безпеки, соціальної і

правової захищеності особи із завданнями забезпечення національної

та міжнародної безпеки в цілому.

Розвивати й надалі тенденцію деідеологізації обговорення

проблем прав людини в ООН, зосереджувати роботу на розробці

заходів для підвищення ефективності міжнародних інструментів та

органів, удосконалення контрольних механізмів, закріплення

універсального підходу до захисту прав людини, підвищення

ефективності міжнародних стандартів у цій сфері, врахування в

практиці ООН досвіду відповідних механізмів НБСЄ. Виступати за те,

щоб підготовка до Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.)

орієнтувалася не на зниження, а на конкретизацію та подальший

розвиток міжнародного співробітництва в справі захисту прав

людини.

Виходячи з потреб закріплення України на позиціях правового

демократичного суспільства, запропонувати за сприятливих умов на

розгляд Генеральної Асамблеї проекти резолюцій з таких питань, як

роль демократичних інститутів у зміцненні загальної поваги до прав

людини та основних свобод, обов'язок держав визнавати і захищати

права людини, права меншостей, досягнення соціальної

справедливості. Виступити за розвиток взаємодії в рамках ООН з

питань виконання програми 10-ліття ООН по боротьбі з наркоманією,

проголошеної з ініціативи України. Заявити про необхідність

відповідно до міжнародного права й гуманних принципів

загальнолюдської моралі звільнити радянських військовополонених,

що потрапили до рук опозиції під час військових дій в цій країні.

Вести конкретну роботу в цьому напрямі.

Питання міжнародного права

Підтримати заходи в рамках програми 10-ліття ООН з

міжнародного права для закріплення верховенства такого права у

відносинах між державами, приборкання міжнародного тероризму,

закріплення добросусідських відносин між державами, для

прогресивного розвитку інших принципів і норм цивілізованого

поводження країн, юридичного забезпечення міждержавних відносин,

партнерства і співробітництва у постконфронтаційний період.

Протидіяти спробам окремих членів ООН під приводом

необхідності пристосування Організації до вимог сучасності піддати

ревізії Статут ООН. Відзначити, що головний ресурс підвищення

ефективності діяльності ООН полягає у повному використанні

можливостей, закладених в її Статуті. При розгляді проблем

морського права підтримувати рішення, які сприяли б

універсалізації співробітництва в ООН щодо використання ресурсів

морського дна. З проблем Антарктики обстоювати необхідність

прийняття консенсусного рішення, якщо ж питання буде доведено до

голосування утримуватися по проектах резолюцій.

Адміністративно-бюджетні питання

Проводити лінію на продовження процесу оздоровлення

адміністративно-бюджетної основи ООН, усунення непродуктивних

витрат і бюджетних надмірностей, скорочення штатів Секретаріату

ООН.

Виходити з необхідності стримання зростання бюджету ООН без

зашкодження виконанню Організацією своїх функцій в галузі розвитку

багатостороннього співробітництва. Наполягати на тому, щоб

граничний рівень витрат Організації, затверджений 45-ю сесією

Генеральної Асамблеї ООН, став межею, яка не може бути перевищеною

в самому бюджеті ООН на 1992-1993 роки. Під час розгляду шкали

внесків проводити роботу, спрямовану на зменшення внеску України

до бюджету ООН.

Висловитися на підтримку платіжної спроможності - основного

принципу розподілу витрат Організації між її членами, максимально

захищати шкалу внесків ООН від впливу другорядних елементів

методики, прийнятої в ООН.

Підкреслити важливість ефективної координації в рамках

системи ООН. Наголосити на необхідності відмови від застарілих

програм, усунення паралелізму та дублювання, переключення

звільнених коштів на нові пріоритети.

Висловити підтримку діяльності Генерального секретаря ООН по

вдосконаленню координації роботи між установами системи ООН.

Підкреслити важливу роль спільних засідань комітетів з питань

координації діяльності в системі ООН.

При розгляді кадрових питань сприяти розв'язанню проблеми

відряджень українських спеціалістів для роботи в секретаріатах

міжнародних організацій. Підкреслити, що Україна дотримуватиметься

принципу "секондмента" у цьому важливому питанні. Наголосити на

необхідності забезпечення відповідного балансу між "постійними" й

"фіксованими" контрактами в секретаріатах міжнародних організацій.

Взяти активну участь в обговоренні й прийнятті на сесії резолюції

про "секондмент".

* * *

Використати перебування в Нью-Йорку для контактів з

представниками американської громадськості - вихідцями з України,

представниками бізнесу та інтелігенції з метою підтримки

незалежного державного статусу України, допомоги у подоланні

наслідків чорнобильської катастрофи, сприяння задоволенню

культурних і духовних потреб вихідців з України.

При виникненні складних питань з пунктів порядку денного 46-ї

Генеральної Асамблеї ООН визначати позицію делегації України за

погодженням з Центром, регулярно інформувати Президію Верховної

Ради та Кабінет Міністрів про перебіг сесії і роботу делегаціїhttp://ukraine.uapravo.net/data/base62/ukr62374.htm

Взаємовідносини Україна — ЮНЕСКО. Національна ідентичність

Влада Прокаєва

15 квітня, 2011 - 00:00

АНСАМБЛЬ ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ ЛЬВОВА — ПІД ОХОРОНОЮ ЮНЕСКО / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА

Статут Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури було ухвалено на Лондонській конференції в листопаді 1945 р. Документ набув чинності за рік, коли його ратифікували двадцять країн, серед яких були найвпливовіші держави світу, що вийшли переможцями з Другої світової війни: Сполучені Штати і Велика Британія, їхні союзники — Франція, Чехословаччина, Греція. Німеччина і Японія вступили до ЮНЕСКО 1951 року.

УРСР, яка перебувала у складі Радянського Союзу, набула членства в ЮНЕСКО 12 травня 1954 року. Ця непересічна подія вплинула на її новітню історію. ЮНЕСКО виконує роль інтелектуального, культурного, інформаційного та морально-етичного центру системи ООН. І, здавалося, має бути далекою від великої політики. Хоча Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури опікується гуманітарною сферою, вона не змогла уникнути політичних баталій. Суперечливий характер у діяльності ЮНЕСКО яскраво виявився під час ідеологічного протистояння двох систем, двох таборів: капіталістичного і соціалістичного. Це почалося, коли Радянській Союз набув членства в ЮНЕСКО і став використовувати організацію як трибуну для пропаганди своєї ідеології. 1966 року ЮНЕСКО виповнилося 20 років. Із цього приводу до порядку денного записали спеціальний пункт «Внесок ЮНЕСКО у справу миру», який викликав гостру дискусію між представниками капіталістичного та соціалістичного світів.

— СРСР свого часу здійснював певний тиск на інші держави. Тоді до ООН і ЮНЕСКО увійшло чимало африканських та азійських країн, які розвивалися. Вони підтримували політику Москви. Сполучені Штати Америки за власні кошти (вони платили чималі внески до ЮНЕСКО) були змушені вислуховувати жорстку критику на свою адресу. У 1984 році американці припинили членство в цій організації, проте продовжували платити внески до її бюджету та брати участь у роботі її певних інституцій. Зокрема, в Комітеті культурної та природної спадщини. Чому? Напевно, через розуміння на державному рівні важливості збереження пам’яток історії та культури, значущих надбань цивілізації для майбутніх поколінь — так коментує ті події Надзвичайний та Повноважний Посол, голова Національної комісії у справах ЮНЕСКО (1981—1987), Постійний представник України при ЮНЕСКО (1971—1977, 1992—1997), заступник Генерального директора ЮНЕСКО (1987—1992) Юрій Кочубей.

Сполучені Штати поновили членство в ЮНЕСКО 2003 року. Цікаво, що за підтримкою у розв’язанні цього питання Америка звернулась до України. Це, безперечно, свідчить про позитивний імідж і авторитет нашої держави серед світової спільноти, високу оцінку її активної участі в програмній діяльності Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.

Навесні 2003 року з ініціативи американської сторони відбулась зустріч представника США в Економічній і Соціальній раді ООН — посла Сіва Сичана — та Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні Карлоса Паскуале з представниками української влади. Головною темою розмови стало можливе сприяння з боку України процесу відновлення членства США в ЮНЕСКО. Зокрема, американські дипломати звернулися до нашого уряду із проханням підтримати Сполучені Штати на виборах до Виконавчої ради цієї міжнародної організації. Офіційний Вашингтон запевнив, що за умови поновлення членства США матимуть змогу вносити до ЮНЕСКО кошти, які складатимуть 22% від усього її бюджету.

Слід зазначити, що Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури зацікавлена в співпраці з економічно стабільними країнами, що беруть участь у реалізації її програм. Відомо, що вступ СРСР, Білоруської РСР і Української РСР до цієї міжнародної організації значно змінив ситуацію, збільшивши її фінансові можливості майже на мільйон доларів США.

Безсумнівно, не в останню чергу гуманітарне співробітництво в сферах, якими опікується ця структура в системі ООН, дозволило українцям за радянських часів зберегти свою національну ідентичність, заявляти на світовому рівні про самостійність як нації, що є носієм власної культури, історії, мови та традицій. Наприклад, з 1971 року Україна брала участь у програмі ЮНЕСКО «Вивчення і поширення слов’янських культур». Попри існуючі політичні моменти у субординації між Києвом та Москвою, керівництво СРСР не мало змоги заборонити Українській Республіці брати участь у цьому міжнародному проекті, адже без українського народу загальнослов’янський контекст був би не повним. У рамках програми стало можливим видання монографії про творчість Тараса Шевченка англійською мовою, альбому «Дерев’яна скульптура та архітектура», проведення в Україні Міжнародної конференції «Сучасні слов’янські культури: розвиток, взаємодія, міжнародний контекст». Зокрема, цей «слов’янський» проект ЮНЕСКО, по суті, зініціював видання багатотомної «Історії української культури», яка зараз виходить у світ. Історія культур кожного зі слов’янських народів, за рішенням експертів організації, має скласти загальну історію культури слов’янства. Її плановано видати кількома поширеними мовами світу. Проте нині через фінансові ускладнення ця робота загальмувалася.

Членство у структурному підрозділі ООН — Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури — відкрило для УРСР певні можливості. І все ж співпраця нашої країни з впливовою міжнародною організацією у той час проходила під наглядом Радянського Союзу. Про це красномовно свідчить навіть той факт, що в усіх країнах-членах організації установа-координатор, згідно із затвердженим Статутом, називалася «національною комісією», а у нас слово «національна» викреслили. Вочевидь, у такий спосіб радянський режим намагався позбавити союзну республіку самостійності та ідентичності. Зазначу, Комісія УСРС у справах ЮНЕСКО була створена постановою Ради Міністрів СРСР у 1956 році. І лише 1995 року за указом президента України вона стала Національною комісією України у справах ЮНЕСКО.

Україна брала участь у реалізації проектів практично в усіх галузях, що входять до компетенції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки, культури. Представників нашої країни обирали до Міжнародної координаційної ради програми «Людина і біосфера», до Міжурядової ради програми з інформації, Міжурядового комітету Всесвітнього десятиріччя розвитку культури, Міжурядового комітету зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження тощо. За час свого членства наша країна тричі обиралася до Виконавчої ради організації: у 1981—1985, 1995—1999 і 2001—2005 рр. На виборах, що відбудуться під час роботи 36-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, Україна планує висунути свою кандидатуру на обрання до Виконавчої ради ЮНЕСКО на період 2011—2015 рр.

Участь у численних наукових програмах ЮНЕСКО, зокрема, океанографічній, гідрологічній, геологічної кореляції, інформатики давала змогу нашим вченим долучатися до міжнародного обміну, поширюючи таким чином інформацію про нашу країну як про державу з потужним науковим потенціалом. Така співпраця науковців на світовому рівні позитивно вплинула на розвиток української науки, зміцнила її можливості, а розпочаті ще за радянських часів обміни і контакти продовжували діяти у 90-і, важкі для нашої науки роки.

Співпраця з цими програмами допомагала отримувати нову літературу та устаткування. Для цього використовувалася тверда валюта, так звані бони ЮНЕСКО. За словами Постійного представника України при ЮНЕСКО (1971—1977, 1992—1997), заступника Генерального директора ЮНЕСКО (1987—1992 рр.) Юрія Кочубея, через іноземних друзів у Секретаріаті організації він налагодив викуп за радянські рублі цих «бонів». За цю тверду валюту, яка виплачувалася в доларах США, можна було купувати лише матеріали, техніку і речі, пов’язані з діяльністю в галузі освіти, науки, культури. Так, у 80-і роки минулого століття стало можливо придбати для Академії наук УРСР аж 13 (!!!) копіювальних машин.

Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури продемонструвала міжнародну солідарність, допомагаючи країнам, постраждалим від катастрофи на Чорнобильській АЕС. «ЮНЕСКО була однією з перших організацій ООН, яка відгукнулася на звернення України, Республіки Білорусь та колишнього СРСР до урядів усіх країн та міжнародних організацій із проханням про надання допомоги у подоланні наслідків аварії. Коли 9 січня 1991 року я підписував Основний договір про затвердження Програми «ЮНЕСКО — Чорнобиль», організація вважала, що, крім трагічних наслідків для здоров’я і довкілля, Чорнобильська катастрофа істотно позначиться на економічному, психологічному і соціальному стані людей, які живуть на території забруднених районів чи в безпосередній близькості від них», — згадує Федеріко Майор, Генеральний директор ЮНЕСКО у 1987—1999 рр. Майже десятиліття діяла ця спеціальна позабюджетна гуманітарна програма. За її сприяння у найбільш постраждалих від аварії на ЧАЕС містах (Іванків, Бородянка, Славутич) було відкрито соціально-психологічні центри реабілітації населення. Додам, що і після завершення цієї програми міжнародна організація не втратила інтересу до «чорнобильської» теми. Так, у квітні 2006 року Гендиректор ЮНЕСКО Коїчіро Мацуури взяв участь у відкритті Міжнародної конференції «Двадцять років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє», яка проходила в Києві.

За радянських часів, особливо у так званий період «застою» (60— 80-і роки) в ідеологічному контексті «єдиного й могутнього Радянського Союзу» Україну було позбавлено власної національної ідентичності. За кордоном її сприймали як частину СРСР. Канали ЮНЕСКО давали можливість нашим дипломатам знайомити світ із духовним надбанням українського народу, поширювати інформацію про Україну, її культурну та історичну спадщину, отже, — заявляти про українців як самостійну націю. У цьому допомагали публікації в періодичних виданнях міжнародної організації, таких як «Кур’єр ЮНЕСКО», що поширювався у світі офіційно визнаними робочими мовами. У ньому друкувалися статті про Тараса Шевченка, Леся Курбаса, Богдана Хмельницького. Спеціальний випуск присвятили 1500-річчю Києва. Різні за жанром і тематикою матеріали про Україну знаходили місце на сторінках бюлетенів «Хроніка» і «Новини» та в спеціалізованих виданнях, таких як «Журнал соціальних студій», «Музеум», що виходили під егідою Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. Так, спецвипуск журналу «Музеум» розповідав про українські пам’ятки та музеї. А за фінансової підтримки Організації світ побачив прозу і поезію Т. Г. Шевченка французькою мовою, антологію української поезії англійською та іспанською мовами.

Національна комісія у справах ЮНЕСКО відповідала (і продовжує це робити) за те, щоб інформація про Україну розміщувалася у «Календарі ЮНЕСКО видатних особистостей і визначних подій», а також у бібліографічному покажчику «Index Translationum». Останній було започатковано ще 1932 року Інститутом інтелектуального співробітництва Ліги Націй. У ньому фіксуються всі переклади, які здійснюються тією чи іншою мовою. Поява у виданні даних про переклади статей та творів українських авторів, на думку багатьох вітчизняних дипломатів, є досягненням щодо ствердження нашої ідентичності. Слід наголосити, що представники ЮНЕСКО брали участь у відзначенні роковин Тараса Шевченка й Лесі Українки, 1500-річчя Києва, 1000-річчя Хрещення Русі, 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко тощо. Загалом за роки членства нашої держави в цій міжнародній організації відбулось п’ять візитів її Генеральних директорів до України: 1982, 1991, 1997, 2000 та 2006 років.

Активна діяльність України в ЮНЕСКО розгорнулася не відразу. Бо спочатку на державному рівні не було ще розуміння важливості такої співпраці, їй не надавали належного значення, та й тон міжнародному співробітництву задавала Москва. Починаючи з 1962 року, відколи запрацювало Постійне представництво УРСР при Штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, участь України в цій міжнародній організації характеризується певною активністю та самостійністю у висуванні практичних пропозицій, конкретних проектів, хоча і за повної підтримки позиції СРСР. Тоді миротворча політика нашої країни, яку вона демонструвала на сесіях та нарадах міжнародної організації, піднесла авторитет УРСР серед її членів. У 70-і роки цей процес триває: Україна почувається впевненішою. Про це свідчать її пропозиції. Так, на XII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО УРСР виступила з ініціативою розгорнути всесвітню кампанію, спрямовану на ліквідацію неписьменності. До речі, це стало одним із пріоритетних напрямів у програмній діяльності України в ЮНЕСКО. У той період ініціативи Української РСР та її участь у конкретних програмах, що належать сфері відповідальності ЮНЕСКО, стосуються, насамперед, проблем інформації, вивчення слов’янських культур, енергетики, охорони біосфери.

У 80-х роках активність України в Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури набирає обертів. Якщо на XXI Генконфереції організації (1980 рік) наша країна подала один проект резолюції, то 1989 року на 25-й сесії ЮНЕСКО від України надійшло 13 проектів резолюцій, десять з яких було схвалено. Очевидно, що внутрішні процеси перебудови в СРСР і необхідність кардинальних змін у самій ЮНЕСКО, яка у той час перебувала в складній політичній та фінансовій ситуації (після виходу США та Великої Британії з організації), вимагали від української дипломатії нових підходів, спрямованих на визначення пріоритетних інтересів нашої держави та презентації їх на світовому рівні. До того ж слід зазначити, що діяльність УРСР у ЮНЕСКО з середини 80-х років минулого століття почала потроху позбуватися ідеологізованості, яку нав’язував Радянський Союз. У той період запропоновано й ухвалено більше рішень практичного характеру, які мали конкретні результати для українського соціуму щодо використання свого інтелектуального та наукового потенціалу.

Саме під час перебудови, коли з’явилися перші паростки демократії на теренах Радянського Союзу, в Україні заговорили про необхідність внесення вітчизняних пам’яток до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нагадаємо, що 1990 року першими статус об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО отримали Софія Київська та Києво-Печерська лавра. А вже 1998 року до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини внесено історичний центр Львова; 2005-го — «Дугу Струве», що включає геодезичні пункти Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин (на території України); 2007-го — букові праліси Карпат. Ще 16 об’єктів нині — у так званому попередньому Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Маю зазначити, що ЮНЕСКО є організацією не політичною, а міжнародним органом реальної допомоги у розв’язанні гуманітарних питань світового значення. І головне для країн-членів — виконувати Статут та брати участь у програмах міжнародної організації. Попри диктат Москви, стверджує Анатолій Зленко, який був відповідальним секретарем Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО (1979 — 1983 рр.), постійним представником України при ЮНЕСКО (1983—1987, 1997—2000 рр), українські дипломати намагалися працювати таким чином, аби все- таки представляти свою республіку, і нерідко виступали із власними ініціативами. Так, Україна була однією з тих держав-членів, які запропонували використовувати засоби масової інформації для зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, ненависті між народами та насильства. Україна є одним із авторів розробки Декларації ЮНЕСКО «Про раси і расові забобони», яку було ухвалено 1978 року. У цьому документі наголошується, що всі люди належать до одного роду, мають спільне походження і становлять невід’ємну частину людства.

На 27-й сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури 1993 року наша держава запропонувала розробити «Програму культури миру». Цю ініціативу було покладено в основу появи нових пріоритетів у діяльності ЮНЕСКО у напрямі зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри та толерантності. Завдяки цій пропозиції згодом розроблено

Міждисциплінарний проект «На шляху до культури миру», який став складовою частиною стратегічних напрямів діяльності Організації до 2001 року.

Під час 29-ї сесії Генконференції ЮНЕСКО (1997 рік) Україна ініціювала звернення до Організації Об’єднаних Націй з метою проголошення Міжнародного року захисту, збереження та відродження культурної спадщини. І, як наслідок, 2002 рік було визнано ООН Міжнародним роком світової культурної спадщини.

А одна з останніх ініціатив нашої держави (разом з Азербайджаном, Вірменією, Казахстаном та Росією) привела до того, що 2010 рік Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародним роком зближення культур. У листопаді минулого року в Києві відбувся Міжнародний семінар «Роль релігійних громад в управлінні об’єктами Всесвітньої спадщини» за участю Центру всесвітньої спадщини (ЦВС) ЮНЕСКО. На думку керівництва Центру, цей захід став визначною подією в міжнародному співробітництві щодо зближення культур.

ЮНЕСКО стоїть на захисті мовного і культурного різноманіття. З її ініціативи у світі відзначається Міжнародний день рідної мови. Організація трактує поняття «мова» не тільки як засіб спілкування, а як прояв культурної ідентичності народу. На нашій планеті люди спілкуються за допомогою майже шести тисяч мов, половині з яких загрожує зникнення. В Україні у складному стані перебуває кримськотатарська, караїмська та кримчацька — мови корінних народів нашої держави.

Значущою для нашої держави, безперечно, стала резолюція про вшанування пам’яті жертв Голодомору, яку було ухвалено на 34-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2007 року. У документі зазначено: трагедія Голодомору має стати попередженням теперішньому і майбутньому поколінням із метою збереження демократичних цінностей, прав людини і закону. Організація закликала країни-члени ЮНЕСКО розповсюджувати інформацію про Голодомор, вносячи її до просвітницьких та науково-дослідних програм, аби майбутні покоління засвоїли уроки цієї трагедії 1932 — 1933 рр., унаслідок якої, за різними оцінками, загинуло від 3 до 7 мільйонів людей. На мою думку, цю резолюцію можна кваліфікувати як історичну подію для нашої держави. Адже світове співтовариство — понад 190 держав, які на той час були членами Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, — вперше в історії дали колективну оцінку Голодомору.

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім доступу до інтелектуального потенціалу організації, запозичення корисного досвіду, дозволяє використовувати певний матеріальний ресурс для проведення в нашій державі міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО. А також дає змогу вітчизняним фахівцям в галузі освіти, науки, культури та інформації брати участь у міжнародних заходах, отримувати стипендії, гранти, устаткування, науково-технічну інформацію, консультативну допомогу. Ця співпраця важлива не лише для розвитку міжнародного співробітництва, а й для підтримки професійного рівня вітчизняної гуманітарної сфери. Зусилля всіх країн, які об’єднані в ЮНЕСКО однією ідеєю миру та гуманізму, безперечно, працюють на благо і процвітання всього людства. І усвідомлення, що Україна є невід’ємною частиною цього планетарного процесу, сповнює гордістю.

Влада Прокаєва, заступник завідувача кафедри ЮНЕСКО Дипломатичної академії при МЗС України

Рубрика:

Cуспільство

Газета:

№67, (2011)

http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/vzaiemovidnosini-ukrayina-yunesko-nacionalna-identichnist

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

БАЛДИНЮК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

УДК: 327,7 : 327, 56

ГУМАНІТАРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ООН У КОНТЕКСТІ

ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ (1990-2000 рр.)

23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних

систем і глобального розвитку

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних

організацій та дипломатичної служби Інституту

міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Гуменюк Борис Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин,

завідувач кафедри міжнародних

організацій та дипломатичної служби

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Віднянський Степан Васильович,

Інститут історії України НАН України, завідувач відділу

всесвітньої історії та міжнародних відносин

кандидат історичних наук, доцент

Копійка Валерій Володимирович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин,

кафедра міжнародних відносин

та зовнішньої політики, доцент

Провідна установа - Інститут світової економіки та

міжнародних відносин НАН України

Захист дисертації відбудеться "21"__червня__2000р. о_14_годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті

міжнародних відносин за адресою: Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "19"____травня______ _2000_р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради_______________________М.С.Каменецький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена підвищенням ролі та значимості гуманітарного напрямку миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй протягом 90-их років XX століття.

Актуальність подолання гуманітарних проблем, які в сучасних військово-політичних кризах набули багатопланового, комплексного характеру, наразі диктується не тільки міркуваннями гуманності. Надзвичайні гуманітарні ситуації антропогенного походження становлять собою особливо небезпечну загрозу міжнародному миру та безпеці і справляють істотний дестабілізуючий вплив на соціально-економічне і політичне становище сусідніх країн і цілих регіонів. Гуманітарним кризам постбіполярної ери притаманна динамічність, яка супроводжується масовою загибеллю і стражданнями цивільних осіб, швидкою ескалацією гуманітарних потреб і вимагає мобілізації багатомільйонних фінансових ресурсів. Спрямування цих ресурсів на задоволення потреб гуманітарної сфери відволікає кошти від інших програм і істотно послаблює потоки міжнародної допомоги на цілі розвитку. Зважаючи на це, науковий аналіз результатів гуманітарної діяльності ООН і вироблення пропозицій щодо її вдосконалення набувають надзвичайно актуального характеру у сучасних міжнародних відносинах.

Необхідність проведення дослідження на визначену тему зумовлена також відсутністю у вітчизняній науці спроб узагальнення, теоретичного обґрунтування та систематизації гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання конфліктів.

Зв’язок дисертаційної роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відображає один із напрямків науково-дослідницької роботи кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, "Роль міжнародних організацій в розбудові України" (номер державної реєстрації – 0197U003325).

Об’єктом дослідження є діяльність Організації Об’єднаних Націй, спрямована на розблокування гуманітарних криз, утворених збройними конфліктами. В тексті дисертації зустрічаються формулювання (як, наприклад, “надзвичайні ситуації”), які можуть тлумачитися також і в контексті стихійних лих. Ці формулювання слід розуміти як такі, що мають відношення лише до криз антропогенного характеру.

Предметом дослідження є сукупність форм і методів здійснення гуманітарних програм ООН, еволюція концепцій Організації щодо проблеми надання допомоги і захисту цивільного населення під час конфліктів. Наукова проблема дисертаційної роботи полягає у дослідженні ролі міжнародних організацій, зокрема, ООН у подоланні кризових явищ в гостроконфліктних районах планети.

Мета дослідження: на основі аналізу і узагальнення документів основних органів ООН і опублікованих матеріалів дослідити механізм формування і імплементацію підходів ООН до проблеми гуманітарно-військових криз і їх еволюцію під дією різних факторів. Ця загальна мета конкретизується в таких основних завданнях:

Дослідити принципи гуманітарної діяльності Організації, гуманітарну концепцію ООН і її розвиток;

Дослідити гуманітарні механізми ООН і їх еволюцію;

Дослідити сукупність форм і методів гуманітарного втручання ООН у комплексі миротворчих заходів;

Визначити дієвість гуманітарних програм в рамках ООН;

Виявити фактори, які здійснювали негативний вплив на гуманітарну діяльність ООН у контексті підтримання і приведення до миру;

Дослідити заходи ООН по мінімізації негативного соціально-економічного впливу санкцій;

Проаналізувати роль гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні конфліктів;

Визначити систему підходів ООН до вирішення проблеми біженців і переміщених осіб і методи їх реалізації;

Розробити пропозиції щодо посилення дієвості гуманітарної діяльності ООН.

Хронологічні рамки дисертації – 1990–2000 рр. Вибір нижньої межі хронологічних рамок здійснювався із метою приблизно виокремити початок нового етапу розвитку системи міжнародних відносин, який почався із розвалом біполярного світу. Проведення такої межі по рубежу десятиліть деякою мірою має умовний характер, враховуючи безперервність і взаємозв’язок історичних процесів. Зважаючи на це, а також на необхідність динамічного дослідження розвитку підходів Організації у гуманітарній сфері, автор вважав необхідним проведення окремих історичних екскурсів для вивчення явищ і подій, які сталися до початку 90-их років ХХ століття, проте мали безпосередній вплив на гуманітарну діяльність ООН, що здійснювалася в межах хронологічних рамок дисертації.

Методологічною основою дисертації є загальні принципи об’єктивності, пріоритету фактів, конкретної істини і загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій, явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.

Зважаючи на специфіку об'єкта дослідження, автор обрав в якості основних методів аналізу загальнонаукові методи – логічний, проблемно-порівняльний та спеціальні, серед яких: синхронний і метод паралелей із застосуванням діалектичного підходу.

Джерельну базу дисертації становлять установчі документи Організації Об’єднаних Націй, документальні матеріали ООН, резолюції Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та інших органів ООН.

Для об’єктивізації власної суб’єктивної оцінки автор використовував матеріали зарубіжних і вітчизняних історичних та політологічних часописів, періодичних видань, наукових збірників, теоретичних конференцій по питанням діяльності міжнародних організацій, широке коло досліджень у формі монографій.

Отже, автор, складаючи джерельну базу дисертації, намагався залучити необхідний обсяг документальних джерел і врахувати всі відомі йому точки зору на ту чи іншу подію, пов’язану із розблокуванням гуманітарних криз.

Стан наукової розробки теми. Діяльність ООН, що пов’язана із розв’язанням гуманітарних проблем у контексті здійснення миротворчих заходів, до цього часу не висвітлювалася у ґрунтовних наукових дослідженнях у багатоаспектному відношенні. Безумовно, загострення гуманітарних криз зумовило великий інтерес науковців до вивчення особливостей надання допомоги і захисту уразливих груп населення під час збройних конфліктів, проте проведені дослідження торкалися, як правило, лише окремих аспектів участі ООН у виробленні і запровадженні гуманітарних програм, або розглядали гуманітарну діяльність Організації під час окремого конфлікту.

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері була присвячена вивченню взаємозв’язків між гуманітарним, військовим і політичним компонентами миротворчої діяльності. Учені, які розглядали цю проблему, в цілому визнали, що протягом 90-их років відбулася своєрідна мілітаризація міжнародної системи надання надзвичайної допомоги. Разом з тим, наукова полеміка навколо військово-політичного гуманітаризму показує, що існують три діаметрально протилежних підходи щодо визначення місця і ролі гуманітарних програм у загальній системі заходів по підтриманню і приведенню до миру. Більшість учених (Х.Слім, А.Пенроуз, С.Торнберрі, М.Роуз, Л.Мінеар, Дж.Стрімлоу, А.Степанова, М.Неліп, О.Мережко) вважають, що гуманітарна діяльність є невід’ємною складовою миротворчих операцій. Інші науковці (Дж.Лоесчер, Т.Сміт) притримуються тієї позиції, що, хоча особливості сучасних криз зумовили інтегрування гуманітарних заходів у мандати миротворчих операцій ООН, такі заходи завжди залишаються виокремленими від загального політичного контексту. Прибічники обох підходів, як правило, погоджуються з тим, що ООН, попри далеко не однозначні результати військово-гуманітарного втручання, вдалося сприяти розблокуванню криз.

Нарешті, нечисленна група учених (С.Делорензі, Кр.Жирод, А.Гнейдінжер) намагаються виокремити гуманітарні зусилля із миротворчого контексту і зобразити їх у якості повністю “незалежних ініціатив”. Прихильники “ізоляціоністського” напрямку перебільшують консенсуальний характер гуманітарних акцій і вважають саме поняття гуманітарних інтервенцій, тобто гуманітарних дій, підтриманих військовою силою, суперечливим за своєю сутністю. Такий підхід звужує гуманітарну концепцію, зводить її лише у площину простої роздачі товарів допомоги і не враховує, що здійснення багатьох елементів сучасного гуманітаризму не тільки залежить від військової підтримки, але й не є можливим без залучення військового компоненту.

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері була присвячена питанням координації. Уявляється можливим виділити дві основні точки зору щодо визначення проблемних моментів гуманітарної координації і напрямків її подальшого розвитку. Американські учені Т.Сейболт, Дж.Бартон, Е.Бросет, А.Халлам вважають, що недоліки координаційної системи ООН слід шукати у структурно-функціональній будові системи гуманітарної координації, визначенні рівнів прийняття ключових рішень, розподілення відповідальності між різними рівнями координації. Інші американські учені Н.Болл і К.Кемпбелл переконані, що буксування координаційних механізмів, яке проявлялося, як правило, на початкових етапах залучення Організації, пов’язане із пристосуванням системи до специфіки окремих криз, “притиранням” координаційних елементів.

Ряд учених присвятили свої роботи проблемі переходу від надзвичайної допомоги до розвитку. Англійські науковці Р.Пачард і Ш.Форман пов’язували проблемні моменти інтегрування цілей розвитку у програми надзвичайної допомоги із специфікою і особливостями реагування співтовариства донорів на спільні заклики. Англійський учений Марк Бредбері наголошував на тому, що зв’язок між надзвичайною допомогою і розвитком реалізується Організацією із застосуванням усталених схем, хоча конфлікти істотно різняться за своїм характером і динамікою.

Зважаючи на раціональні ідеї, які були висловлені науковцями, що досліджували взаємозв’язок між гуманітарною допомогою і розвитком, слід відмітити, що їх роботи здебільшого базувалися на основі емпіричного аналізу і, за деякими виключеннями, не спиралися на конкретні цифри і факти, що, безумовно, знизило ступінь переконливості наукових положень цих робіт.

Наступним аспектом гуманітарної діяльності, який притягнув увагу дослідників, є антисоціальний ефект санкцій ООН. Науковці, які досліджували цю проблему, прийшли до висновку про необхідність вдосконалення примусової політики Організації, яка на сучасному етапі не забезпечує ефективний захист уразливих груп в країні-об’єкті санкцій. Спеціальний радник УКГП К.Брудерлайн вважає, що потрібно покращити моніторинг гуманітарної ситуації в зонах дії санкцій. Т.Вейс, Г.Лопес, Дж.Ваглер, Л.Мінеар у своєму спільному дослідженні розвинули ці ідеї і розробили методологію і систему індикаторів для оцінки і моніторингу дії.

Американські дослідники Д.Картрайт і Е.Рогерс вважають, що необхідно вдосконалювати самі санкції, а не збільшувати обсяги допомоги, і роблять наголос на концепції “розумних санкцій”, тобто таких, які мають вибірковий і адресний характер.

Заслуговує на увагу напрямок дослідження гуманітарної діяльності ООН, в рамках якого автори намагаються розкрити можливий негативний вплив гуманітарної допомоги на процес миротворчості (Д.Смок, Прендергаст, Г.Кремер). Побічний ефект гуманітарних програм вони поділяють на 2 типи. Перший - ”передача ресурсів” - має місце у випадку, коли сторони конфлікту поширюють свій контроль на товари допомоги і використовують їх для посилення своїх позицій. Другий тип - “етичне послання” - полягає в тому, що переговори гуманітарного сектору із сторонами конфлікту про отримання доступу до уразливих груп сприяють утвердженню правомірності участі ворогуючих угрупувань у визначенні реципієнтів допомоги.

Зважаючи на велику кількість публікацій щодо гуманітарної діяльності ООН, дисертант відмічає, що вони, як правило, не носять комплексного характеру, присвячені дослідженню лише окремих аспектів проблеми, мають нерідко поверховий характер і містять іноді суперечливі положення і висновки, в яких ігнорується глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів. Дану тему не можна вважати вичерпаною також через те, що у проаналізованих працях автори, в основному, не робили спроб проаналізувати гуманітарний аспект миротворчої діяльності ООН на основі дослідження і порівняння особливостей залучення Організації у різних кризах. Слід вказати на відсутність або слабкість спроб встановлення і аналізу теоретичних основ здійснення сучасного гуманітаризму в рамках ООН. Це зумовлює необхідність проведення спеціального дослідження гуманітарного напрямку миротворчої діяльності ООН.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим у вітчизняній науці спеціальним дослідженням, у якому аналізується комплекс аспектів миротворчої діяльності ООН, пов’язаної із досягненням гуманітарних цілей під час збройних конфліктів. У дослідженні, яке ґрунтується на документах головних органів Організації, визначені теоретичні основи, на яких базувалися підходи ООН до здійснення гуманітарних програм і досліджена ефективність гуманітарного втручання. Дано авторське тлумачення ряду гуманітарних принципів, визначені закономірності гуманітарної діяльності на основі дослідження і порівняння миротворчого втручання ООН у декількох кризах.

Наукова новизна роботи визначається також введенням у науковий обіг значної кількості документального матеріалу, яки збагачує аргументаційну базу для розуміння суттєвих аспектів теми.

Елемент наукової новизни містить також історіографічний огляд проблеми у вступній частині дисертації, в якому виділяються основні концептуальні підходи до дослідження гуманітарної діяльності ООН у сучасній науці, дається їх порівнялний аналіз.

На захист виносяться основні наукові положення, які відображають конкретний особистий внесок дисертанта:

Сучасна гуманітарна концепція ООН має комплексний і прагматичний характер.

В досліджуваний період в рамках Організації була створена багаторівнева координаційна структура, яка базується на принципово новій системі гуманітарних механізмів.

ООН вдалося досягти значного прогресу у гуманітарній сфері в контексті врегулювання військово-політичних криз. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для досягнення миротворчих цілей.

В рамках ООН були вироблені і застосовані методи, які дозволили істотно зменшити негативний соціально-економічний вплив санкцій на населення країни-об’єкта примусових заходів при збереженні миротворчого потенціалу санкцій.

Фактори, які заважали ефективному функціонуванню гуманітарних механізмів Організації, пов’язані як із конкретно-історичними чинниками, так і з недосконалістю організаційного забезпечення військово-гуманітарних операцій. ООН недостатньо підготовлена до організації оперативного і дієвого фізичного захисту цивільного населення під час збройних конфліктів.

Необхідно реформувати ООН для посилення її миротворчого потенціалу шляхом створення міжнародних збройних сил, орієнтування кожної гуманітарної програми на цілі розвитку, вироблення чіткої стратегії попередження гуманітарних криз.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій зумовлена тим, що при їх формуванні дисертант спирався на факти, які містяться в офіційних документах ООН. При використанні інформації із інших джерел дисертант порівнював її із даними, отриманими в результаті вивчення документів ООН, офіційних видань Департаменту політичної інформації ООН.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що вона присвячена дослідженню важливої наукової проблеми, і результати дослідження можуть бути використані як для подальшої розробки даної проблематики, так і в практичній діяльності органів виконавчої влади, перш за все, МЗС України. Окремі положення і висновки, які містяться у дисертації можуть бути корисними для уточнення позиції України з питань участі ООН у врегулюванні збройних конфліктів.

Матеріали дослідження можуть також бути використані у навчальному процесі - для підготування курсів і спецкурсів з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, історії міжнародних організацій, конфліктології тощо.

Апробація результатів дослідження. Наукові результати дисертації були використані в рамках роботи Групи наукової підтримки делегації України в Раді Безпеки ООН, яка була утворена рішенням Колегії МЗС України від 27.VI.1999 р., і членом якої є дисертант. Основні наукові положення даного дослідження були викладені у виступі на науково-практичній конференції Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка у квітні 2000 року, при проведенні семінарських занять, та обговорені на засіданнях кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення викладені в 4-х публікаціях загальним обсягом 2,8 друкованих аркушів.

Структура дисертації обумовлена особливостями досліджуваної проблематики та характером питань, що в ній розглядаються. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (6 параграфів, 4 підпараграфів), висновків (загальний обсяг тексту основної частини дисертації – 180 с.), списку використаних джерел і літератури (352 найменувань на 38 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обумовлюється наукова актуальність теми, визначаються хронологічні рамки дослідження, ціль та завдання, наукова новизна роботи, розкривається ступінь наукової розробки проблеми.

У першому розділі – “Проблеми адаптації ООН до сучасних умов в гуманітарній сфері” - аналізуються принципи гуманітарної діяльності ООН, розвиток і сутність гуманітарної концепції Організації, еволюція механізмів її імплементації.

Збільшення кількості і зміна характеру військово-гуманітарних криз після закінчення холодної війни змусило ООН розробити оновлену систему підходів у гуманітарній сфері, яка базується на принципах:

Гуманності, нейтралітету і неупередженості. Дається авторське тлумачення цих принципів, які безпосередньо не пов’язані із застосуванням сили. Вони заключаються в тому, що, по-перше, при виборі бенефеціаріїв Організація повинна керуватися критеріями гуманності, ступенем уразливості, величиною і невідкладністю потреб незалежно від того, до якої етнічної, расової, релігійної чи іншої групи належать особи, які отримують допомогу. По-друге, гуманітарні програми не повинні збільшувати матеріально-технічний потенціал однієї із ворогуючих сторін, змінюючи, таким чином, баланс сил. Це тлумачення дає право розглядати застосування силових повноважень для захисту гуманітарного персоналу і вантажів із допомогою, забезпечення доступу до уразливих груп і фізичного захисту цивільного населення засіб нейтралізації чинників, що негативно впливають на здатність ООН дотримуватися цих принципів під час врегулювання конфліктів.

Взаємозв’язку між гуманітарною допомогою і розвитком. Сектор розвитку системи ООН повинен залучатися на початкових етапах криз і тісно співробітничати з організаціями, відповідальними за надання надзвичайної допомоги. В процесі задоволення гуманітарних потреб необхідно формувати основи для відновлення і реконструкції і здійснювати гуманітарну діяльність таким чином, аби вона у найбільшій мірі сприяла швидкому виходу із фази надзвичайної допомоги.

Превентивного гуманітаризму на основі захисту прав людини, створення імплементаційних можливостей в країнах, де існує можливість виникнення кризи, вирішення проблеми низького рівня розвитку.

Інтегрування гуманітарних, політичних і військових функцій для досягнення спільної мети врегулювання.

Розвитку гуманітарної співдії із міжурядовими і неурядовими організаціями, використання їх переваг (додаткові фінансові ресурси і персонал, вплив на ЗМІ і громадську думку тощо) для досягнення гуманітарних цілей.

Розвитку і використання національного потенціалу (альтернативних місцевих структур управління, неурядових установ і організованих національних цивільних структур) для реалізації гуманітарних програм.

Оптимізації гуманітарного виміру санкцій тощо.

На початку 90-их років була впроваджена принципово нова система гуманітарних механізмів ООН, основними ланками якої є:

- Організаційно-структурні механізми - Координатор надзвичайної допомоги (головний координаційний центр), Міжустановчий постійний комітет (визначення загальної політики, вироблення стратегії і прийняття оперативних рішень), Департамент із гуманітарних питань – ДГП – (вироблення і захист гуманітарних принципів, координація дій).

- Фінансові механізми – Центральний надзвичайний оборотний фонд і Процес закликів до спільних дій (ПЗСД).

- Інструменти інформаційного забезпечення гуманітарної діяльності – Мережа допомоги, Система раннього гуманітарного попередження, регіональні інформаційні мережі.

На основі цієї системи базується координація гуманітарної діяльності ООН. Слід розрізняти види гуманітарної координації: на рівні штаб-квартир і польових операцій; гуманітарних установ і міжсекторальну; оперативну і стратегічну.

У 1997 році гуманітарні механізми ООН вступили у чергову фазу вдосконалення (трансформація ДГП в Управління по координації гуманітарних питань із збереженням неоперативних функцій, гармонізація ПЗСД для забезпечення орієнтації на точне визначення потреб і встановлення пріоритетів тощо). Головне завдання цього етапу – перемістити акценти координації на польовий рівень, делегувати більш широке коло повноважень менеджерам операцій на рівні країн і посилити координацію між ними, залучити управлінські польові структури гуманітарних програм до процесу прийняття рішень і збільшити їх роль у аналізі і стратегічному плануванні.

У другому розділі - “Досвід ООН із організації гуманітарного забезпечення миротворчої діяльності ” - досліджуються форми та методи практичної реалізації підходів ООН у гуманітарній сфері у контексті врегулювання збройних конфліктів.

Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розв’язання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані.

Оцінюючи гуманітарну діяльність ООН в колишній Югославії в досліджуваний період, можна зробити висновок, що вона була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були пов’язані із відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії із активною гуманітарною дипломатією, налагодженням “повітряних мостів”, проведенням гуманітарного “бомбардування”. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей.

З іншого боку світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій. Безпечні райони, які були створені для цієї мети, не базувалися на узгодженні із сторонами конфлікту і не були демілітаризовані, а держави-члени Ради Безпеки не виявили політичної волі щодо створення достатнього потенціалу в рамках миротворчого контингенту для ефективної протидії нападам на БР. Непослідовність рішень Ради, балансування на межі між підтриманням і приведенням до миру сприяли частковій дискредитації гуманітарної діяльності в очах сторін конфлікту і ерозії нейтрального статусу гуманітарних мандатів.

Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало об’єктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухає в регіонах, які не входять у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головної задачі в Руанді – припинити геноцид. Проведення гуманітарної силової акції за санкцією ООН, але під командуванням окремої країни також мало неоднозначні результати. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції “Бірюза”, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді.

Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи. По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило пом’якшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки. По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.

Торкаючись гуманітарної діяльності ООН в Сомалі, слід відмітити, що Організації вдалося вивести країну із стану надзвичайної ситуації і в основному подолати особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям. Після виведення контингентів ООН в Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза в цій країні була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого положення, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році.

Організація приділяла значну увагу подоланню гуманітарної проблеми економічних санкцій для чого застосовувала різні методи, які поєднували введення гуманітарних виключень і “виключень організацій” із використанням національного потенціалу країни, проти якої запроваджувалися санкційні режими, для покриття гуманітарних потреб. Не дивлячись на недоліки структурно-функціональної будови механізмів моніторингу і імплементації санкцій, Організації вдалося значною мірою пом’якшити негативні соціально-економічні наслідки примусових заходів ненасильницького характеру і одночасно зберегти потужність їх впливу на політичні влади країн-деліктів. Разом з тим, існує можливість подальшого розвитку цих здобутків, який може проходити у напрямку посилення вибірковості санкцій, надання гуманітарним виключенням більш режимного характеру, реформування контрольних механізмів.

Третій розділ - “ ООН і проблема біженців ” - присвячено аналізу діяльності Організації по зменшенню масштабів насильного переміщення цивільного населення внаслідок збройного протистояння. Підходи Організації до вирішення цієї проблеми зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрямок включав у себе, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також перемістило акценти у питаннях захисту біженців і винайдення шляхів подолання кризи переміщення із країн притулку на країни походження. Це зумовило, по-перше, орієнтацію на повернення при досягненні довготривалих рішень і, по-друге, активне залучення УВКБ і інших гуманітарних установ до миротворчих операцій ООН на польовому рівні.

Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців. Методи ООН по розв’язанню криз, пов’язаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і виступають важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.

Ефективним є співробітництво між Україною і Представництвом УВКБ в Україні у сфері розв’язання проблем насильного переміщення. Представництво надає Україні істотну допомогу і підтримку у підвищенні національного потенціалу вирішення питань, пов’язаних із прийняттям біженців, організацією повернення раніше депортованих народів. Попри внутрішні негаразди – спад виробництва, безробіття – українська влада визнає в себе явище біженців і підступається до нього цивілізовано, про що свідчить розробка значного поля правового захисту біженців в українському законодавстві, яке відповідає міжнародним стандартам.

На даному етапі немає підстав прискорювати процес приєднання України до Конвенції ООН 1951 року “Про статус біженців”, оскільки залучення України до масштабних гуманітарних заходів по наданню допомоги біженцям наразі є важкоздійсненим. Разом з тим, Україна повинна вдосконалювати правовий і організаційний захист переміщених осіб і декларувати свої наміри про приєднання до Конвенції 1951 року у майбутньому по мірі покращання стану української економіки.

Дослідження гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання міжнародних конфліктів дозволило дисертанту зробити наступні висновки.

Наприкінці 80-их – початку 90-их років у відповідь на еволюцію конфліктів в рамках ООН була вироблена новітня гуманітарна концепція комплексного характеру, яка розглядає гуманітарні заходи у якості невід’ємної складової діяльності Організації по підтриманню і приведенню до миру, що невідривно пов’язана із військово-політичними компонентами і має важливе значення для досягнення миротворчих завдань. Сучасна система підходів до миротворчого гуманітаризму включає превентивні заходи для попередження військово-гуманітарних криз, захист прав людини і фізичний захист уразливих груп населення, орієнтацію на вирішення корінних проблем, що породжують кризові явища, формування основ для розвитку у процесі задоволення гуманітарних потреб, утвердження загальних гуманітарних принципів тощо. Трансформація концептуальних засад гуманітарної діяльності ООН супроводжувалася створенням принципово нової системи гуманітарних механізмів, які стали основою для багаторівневої координаційної структури.

Змінився характер залучення гуманітарного сектору до вирішення проблем полегшення становища уразливих груп населення у районах збройної боротьби. Гуманітарні ініціативи встановлюють нову парадигму оонівського гуманітаризму, що свідчить про певну ерозію виключної суверенності, про втрату програмами допомоги абсолютної консенсуальності і набуття ними характеру військово-гуманітарного втручання.

Аналіз практичної реалізації гуманітарних концепцій дозволяє визначити неоднозначні наслідки гуманітарної діяльності Організації під час врегулювання конфліктів. ООН, як правило, вдавалося забезпечити безперервність гуманітарного втручання на всіх етапах миротворчої діяльності, спрямувати гуманітарні програми на створення і укріплення національного потенціалу захисту і задоволення потреб цивільного населення, встановити їх зв’язок із реконструкцією і розвитком. Це дозволило Організації укріпити процеси мирних перетворень, надати їм у багатьох випадках необерненого характеру.

ООН виявилася єдиним учасником міжнародної співдії, здатним сформувати загальний стратегічний погляд на розвиток кризових ситуацій і об’єднати відчайдушні зусилля і ідеї багатьох суб’єктів гуманітарної діяльності на театрі військових дій в узгоджений і, в більшості випадків, доволі потужний фронт гуманітарних дій.

Досвід здіснення гуманітарних програм ООН у антропогенних кризах підтвердив значний миротворчий потенціал гуманітарної діяльності. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для розвитку політичних процесів, покращання положення в області безпеки.

Хоча через відсутність політичної волі держав-членів Ради Безпеки Організація не завжди отримувала достатні потужності для забезпечення повного фізичного захисту цивільного населення в районах збройної боротьби, гуманітарно-військове втручання міжнародних контингентів дозволило врятувати від фізичного знищення десятки тисяч цивільних осіб.

Навіть в тих країнах, де через невиразні і нерішучі політичні ініціативи конфлікти набували затяжного характеру без помітних перспектив врегулювання, Організація змогла збити прогресуючий характер наростання гуманітарних потреб, локалізувати гуманітарні кризи.

Зважаючи на значний прогрес у гуманітарній сфері, слід визнати, що:

- миротворчі здобутки гуманітарних програм не завжди знаходили розвиток у подальшій діяльності Організації, яка у ряді криз не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання, або такі ініціативи носили паліативний характер;

- Наявний механізм ООН по військовому захисту гуманітарних мандатів не забезпечує оперативного розгортання міжнародних контингентів;

- Проведення військово-гуманітарних силових операцій за санкцією ООН, але під окремим командуванням певних країн хоча і сприяло істотному покращанню умов здійснення гуманітарних програм, проте мало запізнілий характер, або призвело лише до тимчасової зміни ситуації. Командування цих операцій фактично не враховувало комплексного підходу, виробленого в рамках ООН, і обмежило свої завдання лише досягненням умов безпеки.

Підсумовуючи вищенаведені твердження, уявляється можливим зробити наступний загальний висновок. Зважаючи на негативні моменти, що знижують ефективність міжнародної миротворчості і що пов’язані як із конкретно-історичними факторами, так і з недосконалістю організаційного забезпечення військово-гуманітарних операцій, дисертант вважає: досвід здійснення гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів підтверджує, що Організація є унікальною платформою вироблення і формування дієвої відповіді міжнародного співтовариства на виклики миру і безпеці у сучасному світі, яка навіть у своїх невдачах виявила значний миротворчий потенціал. Це змушує розглядати ООН у якості найбільш легітимної і перспективної основи створення загальної системи колективної безпеки, яка за умови вдосконалення інструментів приведення і підтримання миру зможе у майбутньому якщо не покласти край, то зменшити загрозу розгорання конфліктів і забезпечити дотримання і повагу гуманітарних принципів.

Важливими кроками на шляху посилення Організації у сфері досягнення гуманітарних імперативів може бути запровадження наступних пропозицій:

- необхідно реалізувати положення Статуту ООН щодо створення міжнародних збройних сил швидкого реагування;

- існує потреба вдосконалити концепцію гуманітарних безпечних зон, яка має врахувати необхідність уникати розташування цих зон в стратегічно важливих з військової точки зору місцях, їх нейтральність, відкритість лише для некомбатантів, повне роззброєння або виведення за їх межі будь-яких військових угрупувань;

- проведення гуманітарних силових акцій під егідою ООН необхідно супроводжувати активною пропагандистською компанією по інформуванню місцевого населення про цілі і завдання миротворчих контингентів;

- Організація повинна виробити більш чітку і виразну стратегію попередження військово-гуманітарних криз (обов’язкове дипломатичне або військово-політичне втручання ООН у разі надходження ранніх сигналів про випадки серйозних порушень прав людини, обмеження потоків надходження зброї у конфліктно небезпечні регіони тощо);

- потрібно у максимальній ступені орієнтувати кожну гуманітарну операцію на досягнення цілей розвитку, відмовитися, наскільки це можливо, від безкоштовного розподілення товарів і замінити такі програми проектами типу “продовольство за роботу” та іншими, спрямованими на відновлення інфраструктури, будівництво тощо.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Вдосконалення механізмів гуманітарної діяльності ООН// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.13 (Частина І). К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.52-59.

2. ООН і конфлікт в колишній Югославії: гуманітарні аспекти миротворчої діяльності// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.15. К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.37-45.

3. Діяльність ООН по мінімізації наслідків санкцій// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.16. К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.49-58.

4. Громадянська війна в Сомалі: здобутки і невдачі військово-гуманітарних акцій ООН// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.17 (Частина І). К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2000. - С.46-59.

Балдинюк О.В. Гуманітарна діяльність ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів (1990-2000 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - Київ, 2000.

Дисертація присвячена дослідженню гуманітарних аспектів миротворчої діяльності ООН в 90-х роках ХХ століття. Проаналізовано сучасну концепцію гуманітарної діяльності ООН під час врегулювання конфліктів, визначені механізми її реалізації та показана їх еволюція. Розглянуто практичну ефективність гуманітарних програм під час розблокування військово-політичних криз, виявлено фактори, які здійснили негативний вплив на миротворчий ефект гуманітарних програм ООН. Доведено, що ООН вдалося досягти значного прогресу у гуманітарній сфері і визначено важливу роль гуманітарних заходів у досягненні миротворчих цілей. Зроблено пропозиції щодо посилення миротворчого потенціалу Організації.

Ключові слова: ООН, гуманітарна діяльність, збройні конфлікти, миротворчість.

Baldinuk O.V. UN’s humanitarian activities in the context of armed conflicts resolution (1990-2000). – Manuscript.

The thesis for the scientific degree PhD in Political Sciences within the speciality 23.00.04 - Political Problems of the International Systems and Global Development. - Kyiv Taras Shevchenko National University, Institute of International Relations. - Kyiv, 2000.

The dissertation discovers humanitarian aspects of UN’s peace-making activities in 90-s. It presents the analysis of the modern UN’s humanitarian concept in the context of conflicts resolution and defines variety and evolution of UN’s humanitarian mechanisms. Humanitarian programs efficiency in crises resolution is examined as well as factors that negatively influenced it. Author concluded that the UN made substantial progress in humanitarian sphere and humanitarian measures played important role in achieving peace-making goals. Steps to enhance UN’s peace-making potential are proposed.

Key words: the UN, humanitarian activities, armed conflicts, peace-making.

Балдынюк А.В. Гуманитарная деятельность ООН в контексте урегулирования вооруженных конфликтов (1990-2000 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - Политические проблемы международных систем и глобального развития. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Институт международных отношений. - Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию гуманитарных аспектов миротворческой деятельности ООН в 90-х годах ХХ столетия. Проанализирована современная концепция гуманитарной деятельности ООН во время урегулирования конфликтов, которая имеет комплексный характер и рассматривает гуманитарные меры в качестве неотъемлемой составляющей миротворческого инструментария Организации. Определены механизмы ее реализации и показана их эволюция. Рассмотрена практическая эффективность гуманитарных программ при разблокировании военно-политических кризисов. Сделан вывод об изменении характера привлечения гуманитарного сектора к решению проблем защиты уязвимых групп населения. Гуманитарные инициативы, которые не всегда согласовывались со сторонами конфликтов, и осуществлялись с опорой на военный компонент, свидетельствуют об утрате программами помощи абсолютной консенсуальности и обретении ими характера военно-гуманитарного вмешательства. Опыт осуществления гуманитарных программ ООН в контексте урегулирования конфликтов подтвердил значительный миротворческий потенциал гуманитарной деятельности и конструктивный, взаимодополняющий характер сотрудничества между военным и гуманитарным секторами. Доказано, что ООН удалось достичь значительного прогресса в гуманитарной сфере. Вместе с тем, определены факторы, которые осуществили негативное влияние на миротворческий эффект гуманитарных программ ООН. Миротворческие достижения гуманитарных программ не всегда получали развитие в дальнейшей деятельности Организации, которая в ряде кризисов не сопровождала гуманитарные меры инициативами по разработке формулы политического урегулирования, или такие инициативы носили паллиативный характер. Проведение военно-гуманитарных силовых операций за санкцией ООН, но под командованием определенных стран хотя и способствовало улучшению условий осуществления гуманитарных программ, но имело запоздалый характер или привело только к временному изменению ситуации. Командование этих операций, фактически, не учитывало комплексный подход, выработанный в рамках ООН, и ограничило свои задачи достижением условий безопасности. Разработаны предложения по усилению миротворческого потенциала Организации, которые включают создание международных вооруженных сил быстрого реагирования, усовершенствование концепций гуманитарных безопасных зон и взаимосвязи между гуманитарной помощью и развитием, выработку более четкой стратегии упреждения гуманитарных кризисов, оптимизации гуманитарного измерения экономических санкций.

Ключевые слова: ООН, гуманитарная деятельность, вооруженные конфликты, миротворчество.

Участь України в ООН

Організація Об'єднаних Націй (ООН) - найуніверсальніша міжнародна організація, яка об'єднує майже всі країни сучасного світу. На 2002 рік членами ООН стало 190 країн. Ідея створення міжнародної організації для підтримання миру і безпеки у всьому світі виникла під час Другої світової війни.Основними віхами на шляху створення ООН стали Декларація Організації Об'єднаних Націй, яку 1 січня 1942 р. підписали 26 країн антигітлерівської коаліції, Московська конференція міністрів закордонних справ США, СРСР, Великобританії (жовтень 1943 p.), Думбартон-Окська (1944 p.), Ялтинська (1945 р.) і Сан-Франциська (1945 р.) конференції. На останній 26 червня 1945 р. було підписано Статут Організації Об'єднаних Націй. Він набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як день Організації Об'єднаних Націй.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) - найуніверсальніша міжнародна організація, яка об'єднує майже всі країни сучасного світу. На 2002 рік членами ООН стало 190 країн. Ідея створення міжнародної організації для підтримання миру і безпеки у всьому світі виникла під час Другої світової війни.

Основними віхами на шляху створення ООН стали Декларація Організації Об'єднаних Націй, яку 1 січня 1942 р. підписали 26 країн антигітлерівської коаліції, Московська конференція міністрів закордонних справ США, СРСР, Великобританії (жовтень 1943 p.), Думбартон-Окська (1944 p.), Ялтинська (1945 р.) і Сан-Франциська (1945 р.) конференції. На останній 26 червня 1945 р. було підписано Статут Організації Об'єднаних Націй. Він набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як день Організації Об'єднаних Націй.

У Декларації від 1 січня 1942 р. 26 країн антигітлерівської коаліції зазначили про рішучість союзників вести війну проти агресорів до переможного кінця для захисту "життя, свободи, незалежності, релігійної свободи і для забезпечення збереження людських прав та справедливості у всіх країнах".

На Московській конференції міністрів закордонних справ у жовтні 1943 р. прийнято Декларацію трьох держав з питань загальної безпеки, де йшлося про рішучість вести війну проти агресорів до їх повної капітуляції, а також наголошувалось на необхідності "утворення загальної міжнародної організації для суверенної рівності всіх миролюбних країн, членами якої можуть бути всі держави - великі та малі".

Конференція у Думбартон-Оксі, що відбулася в серпні - вересні 1944 р. за участю представників США, СРСР, Великобританії, а в жовтні того ж року - з участю представників США, Великобританії і Китаю, опрацювала угоди, що містили основу Статуту. Найбільша суперечність між союзниками виникла з питань формування і діяльності Ради безпеки, зокрема членства, голосування і процедури. При їх складанні було запозичено багато положень із Статуту Ліги націй.

На Ялтинській конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії, за наполяганням радянської делегації, керівники західних держав дали згоду ввести УРСР і БРСР до складу майбутньої міжнародної організації за умови розгляду цього питання на установчій конференції в Сан-Франциско. Учасники установчої конференції ЗО квітня 1945 р. прийняли рішення про введення УРСР до ООН, зваживши на те, що одна з найбільших республік СРСР зазнала великих матеріальних і людських втрат від загарбників, а солдати-українці, які становили 20% радянської армії, зробили все для розгрому агресорів.

Просування України в ООН не означало наміру Сталіна переглянути колоніальний статус республіки в складі СРСР: її і надалі розглядали як економіко-географічний регіон унітарної по суті держави. Йшлося лише про збільшення представництва СРСР в ООН, а Україні, як і Білорусі, відводилася роль додаткової одиниці, здатної голосувати і формально ініціювати обговорення питань, продиктованих Москвою.

Україна хоч і не стала повноцінним суб'єктом міжнародного права, однак, згідно зі Статутом ООН, її формально визнавали як повноправного члена Організації. Впродовж тривалого часу, аж до проголошення незалежності в 1991 p., трибуна ООН була для УРСР важливим засобом поширення інформації про український народ, його культуру.

Як одна зі засновниць ООН Україна зробила свій внесок у розробку Статуту, окремих документів, що мали практичне значення у розв'язанні міжнародних питань.

Заснована на принципах суверенної рівності всіх держав-чле-нів, ООН визначила основні завдання: підтримувати мир і безпеку між народами, вживати колективних заходів, спрямованих на відвернення й усунення загрози миру, ліквідації актів агресії, сприяти міжнародній співпраці у вирішенні економічних, соціальних і культурних проблем, розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх народів незалежно від раси, статі, релігії і мови.

З проголошенням незалежності 24 серпня 1991 р. розпочинається якісно новий етап діяльності України на міжнародній арені: вона стала здійснювати самостійну зовнішню політику, перетворилась на активного учасника важливих подій світового рівня.

Вже з перших днів незалежності, коли розглядалося питання про політичне і дипломатичне визнання України державами світу, велику роль в утвердженні її на міжнародній арені виконувала ООН. Проголошення незалежності України збіглося з перебуванням у Києві Голови 45-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Г. де Марко; 24 серпня 1991 р. його прийняв Голова Верховної Ради України Л. Кравчук. Г. де Марко привітав голову українського парламенту з прийняттям історичного документа - Акта про незалежність України, висловив задоволення з приводу того, що його перебування збіглося з важливою історичною подією. У відповідь Л. Кравчук, подякувавши за поздоровлення, наголосив: український народ з особливим задоволенням сприймає той факт, що першим іноземним діячем, який вітає незалежну Україну, є Голова Генеральної Асамблеї ООН. Наступним кроком, закладеним у фундамент співпраці, визнання і взаємодовіри між Україною та ООН, став виступ Голови Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1 жовтня 1991 р. Для багатьох країн світу, зазначив він, особливу тривогу викликав той факт, що після розпаду СРСР Україна стала володарем ядерної зброї, яка є на її території лише тимчасово. Україна має намір дотримуватись політики нейтралітету і виступає за нерозповсю-дження ядерної зброї в світі. Україна не просто поміняла табличку зі своєю назвою у залі засідань ООН, а докорінно змінила ставлення до низки міжнародних проблем. Таку позицію України схвалила і підтримала більшість членів ООН.

Основні принципи зовнішньої політики України були оголошені у зверненні Верховної Ради "До парламентів і народів світу" від 5 грудня 1991 p.: "Україна, одна з держав - засновниць Організації Об'єднаних Націй, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН повністю спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва...".

Зазначалося, що Україна має намір приєднатися до Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї і як ядерна держава виступає за загальне ядерне роззброєння, дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не здобувати ядерної зброї. Взамін за ліквідацію ядерної зброї Україна вимагала гарантій безпеки від усіх постійних членів Ради безпеки ООН. Як одна із засновниць ООН Україна дала зрозуміти світові, що вона зацікавлена у подальшому зміцненні миру і безпеки. У схваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р. документі "Основні напрями зовнішньої політики України" при визначенні її завдань наголошувалося: створення універсальних систем безпеки Україна вважає основним складником власної національної безпеки.

Як до найвищого міжнародного гаранта миру і безпеки уряд України звернувся до ООН після того, коли в липні 1993 р. Державна Дума Російської Федерації прийняла постанову "Про статус міста Севастополя". На прохання Міністерства закордонних справ України було терміново скликано засідання Ради безпеки, де рішуче засуджено політичні, позбавлені елементарної логіки і міжнародної етики, дії російської Думи. Представник Росії в Раді безпеки запевнив, що постанова Думи про так званий російський федеральний статус м. Севастополя не відповідає курсу Президента Росії та уряду, ствердив повагу до суверенітету і територіальної цілісності України. Рада безпеки ухвалила документ, в якому рішення Думи Російської Федерації оцінювалось як безпрецедентний, не сумісний з цілями і принципами ООН, випад проти сусідньої держави. В усьому світі рішення Ради безпеки було сприйняте як результат, спрямований на осудження амбіційних проявів проімперіалістичних політиків.

Підвищенню міжнародного авторитету України слугували заяви уряду, її представників в ООН про те, що держава підтримує ідею створення без'ядерної зони в басейні Чорного моря. Реалізація цієї ідеї знайшла вияв у підписаній 3 серпня 1992 р. Ялтинській угоді між Україною і Російською Федерацією.

Україна активніше почала використовувати участь в ООН для роз'яснення і розв'язання гострих економічних і соціальних питань. З ініціативи і за участю представників України на сесії Економічної та Соціальної ради в 1991 р. делегації шести країн внесли проект резолюції про спільне подолання наслідків Чорнобильської аварії, а за певний період, у листопаді 1992 р., ще один проект - "Зміцнення міжнародного співробітництва і координації зусиль у справі вивчення, пом'якшення та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи".

Щоб прискорити перехід до ринкової економіки і проведення ґрунтовних економічних та соціальних реформ, посилення інтеграційних процесів у системі світових господарських зв'язків, уряд України прийняв рішення розширити співпрацю зі спеціальними установами ООН. За нетривалий період Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (1992 p.), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (1992 p.), Міжнародної фінансової корпорації (1993 p.), Багатостороннього агентства з питань гарантій інвестицій (1993 p.), Міжнародної морської організації (1994 р.)

тощо.

Найтісніші зв'язки Україна налагодила з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, який є філією світового банку (World bank). Україна і світовий банк співпрацюють над розробкою і впровадженням майже ЗО проектів.

Світовий банк фінансує такі основні види діяльності, як: мік-роекономічне управління й інституційний розвиток, реформи фінансового сектора, розвиток енергетики, сільського господарства, соціальної сфери, охорони довкілля, інфраструктури. З ма-кроекономічного управління найбільше коштів виділено на реформу структури державного управління (200 млн доларів), управління державними ресурсами (200 млн доларів). Проектується витратити 300 млн доларів на розвиток приватного сектора, зміцнення конкурентної здатності українських підприємств. На стадії впровадження проект надання допомоги сільському господарству в 120 млн доларів, на стадії підготовки програма удосконалення управління і забезпечення зайнятості населення на суму 200 млн доларів.

З певними труднощами розвиваються відносини України з МВФ. Систематичну фінансову допомогу Україні МВФ здійснював з 1994 до 1997 р. У 1998 р. було припинено фінансування зовнішніх платежів України на 5 років, що негативно позначилося на фінансовій стабільності країни. Український парламент розглядав питання про припинення співпраці з МВФ. Проте денонсація угоди про вступ до МВФ не відбулася. Після тривалих переговорів МВФ відновив для України програму розширеного кредитування на 2,26 млрд доларів. Рішення МВФ стало своє рід ним заохоченням для світового банку та світових кредиторів для додаткових інвестицій.

Перехід від адміністративної господарської системи до ринкової економіки, що в Україні, як і в більшості нових незалежних держав, супроводжується кризою, став предметом уваги Європейської економічної комісії ООН. У щорічних економічних аналізах ООН зазначається великий економічний потенціал України, подаються рекомендації стосовно поліпшення господарської діяльності, констатуються конкретні причини відставання. Серед них - наявність застарілого промислового устаткування, недостатній державний контроль за витратами, повільний хід приватизації та ін.

У реалізації нової економічної політики уряд України надіється і на підтримку ООН, яка, беручи до уваги міжнародний досвід, розробляє програми ефективного використання природних, людських і фінансових ресурсів країн, а також міжнародної науково-технічної співпраці.

Нового імпульсу набула участь України в ЮНЕСКО після створення в листопаді 1995 р. Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Українські наукові й освітні установи виконують оригінальні проекти в межах програм ООН, беруть участь у спільних дослідженнях. З 1991 р. започатковано позабюджетну програму "ЮНЕСКО - Чорнобиль", проект якої спрямований на ліквідацію наслідків аварії.

Визнанням авторитету і внеску України у програмну діяльність ООН стало обрання її 1995 р. до Виконавчої ради ЮНЕСКО і до Міжнародного комітету з питань повернення культурних цінностей. Через ООН здійснюється популяризація української культури, історії, духовного життя народу. Лише в останні роки з допомогою ООН видано англомовну монографію про творчість Т. Шевченка, іспаномовну антологію української поезії, відеокасети із записами українських народних пісень і музики. ЮНЕСКО брала участь у святкуванні 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького та П. Могили. Україна звернулася до ООН за допомогою у розв'язанні такої складної проблеми, як облаштування депортованих кримських татар. У квітні 1996 р. у Женеві відбулась конференція під егідою ООН, яка виділила 2 млн доларів для фінансування окремих проектів облаштування кримських татар.

Зараз в Україні діє мережа наукових і культурно-освітніх осередків ЮНЕСКО, що забезпечують участь у програмній діяльності й ефективне використання потенціалу цієї організації. У вузах і наукових закладах України функціонують 11 кафедр ЮНЕСКО, налічується 35 асоційованих шкіл і майже 30 клубів цієї організації. Участь України в ЮНЕСКО сприяє розв'язанню такої складної проблеми, як зміцнення національного інтелектуального потенціалу та його інтеграції в світовий науково-технічний прогрес.

Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка на посаду Голови Генеральної Асамблеї 1997 р. Визначною подією у житті міжнародного співтовариства стала 52-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, оскільки саме під час її роботи було схвалено кардинальні рішення про глибоку перебудову її структур.

Діяльність Голови Генеральної Асамблеї зосереджувалась на формуванні спільних підходів серед держав - членів ООН у розв'язанні пріоритетних питань. Проводився активний діалог з представниками найвпливовіших об'єднань, таких як ЄС, Рух неприєднання та ін.

Посада Голови Генеральної Асамблеї надала додаткової можливості для активізації двосторонніх контактів України на різних рівнях. За існуючою традицією, Голова Генеральної Асамблеї повинен зустрічатися з усіма учасниками загальних дебатів, у яких мали виступати 18 глав держав, 14 прем'єр-міністрів, 111 міністрів закордонних справ.

Члени української делегації брали активну участь у переговорному процесі. В контексті загального реформування ООН підвищену увагу на 52-й сесії Генеральної Асамблеї викликало обговорення питання про справедливе представництво у Раді Безпеки та розширення членського складу. В обговоренні взяла участь рекордна кількість делегацій - 71. Це питання можна вважати одним з ключових у всьому комплексі перебудови ООН.

Зважений підхід до розв'язання нагальних питань порядку денного сесії Генеральної Асамблеї, досягнення необхідних компромісів ще раз підтвердили послідовність зовнішньої політики України, сприяли зростанню її авторитету як надійного члена ООН у вирішенні важливих міжнародних конфліктів.

У 1999 р. Україна обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2000 - 2001 pp. Країни (158), які віддали голос за обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН, підтвердили авторитет нашої держави на світовій арені.

За період діяльності представника України в Раді Безпеки у 2000 - 2001 pp. було успішно реалізовано низку міжнародних ініціатив нашої держави, зміцнено її статус у розв'язанні глобальних і регіональних проблем, істотно розширено коло двосторонніх контактів із багатьма країнами світу.

За період членства у Раді Безпеки суттєво розширилася участь України в миротворчих операціях ООН у Боснії та Герцеговині, Македонії, Грузії, Конго, Ефіопії, Лівані, Східному Тиморі, Сьєр-ра Леоне, Анголі, Бурунді. Під час головування України в Раді Безпеки, яке здійснюється почергово всіма постійними і непостійними членами, до пріоритетних напрямів діяльності української делегації належить комплекс питань із балканської проблеми: термінове засідання, присвячене розгляду кризової ситуації у Македонії та Косово, а також з близькосхідного врегулювання.

Після проведення терористичних актів 11 вересня 2002 р. у США Рада Безпеки активізувала діяльність в організації безпеки і перетворилася в Координаційний центр боротьби проти тероризму. Вже 12 вересня Рада Безпеки прийняла резолюцію, де рішуче засуджувалися терористичні напади, містився заклик до всіх держав вжити негайних заходів для покарання організаторів, виконавців і спонсорів терористів. При Раді Безпеки було засновано Антитерористичний комітет, на засідання якого подано доповіді про національні антитерористичні заходи 130 країн, зокрема й України.

Антитерористична діяльність Ради Безпеки була тісно пов'язана з розглядом ситуації в Афганістані. Впродовж вересня-груд-ня 2001 р. афганська проблема стала основною в роботі Ради Безпеки, зокрема планувалося застосування примусових заходів проти руху Талібан.

Поворотним моментом у започаткуванні політичного процесу в Афганістані було ухвалення резолюції Ради Безпеки, в якій затверджувалися підходи до політичного врегулювання в Афганістані, їх виконання розпочалося 3 грудня 2001 р. Проведенння під міжнародним контролем демократичних виборів у Афганістані весною 2002 p., створення виборних законодавчих і виконавчих органів влади були результатом попередньої роботи Ради Безпеки. Процес демократизації Афганістану відбувався паралельно з ліквідацією основних баз терористів.

Коли визначалися основні напрями діяльності ООН на XXI ст., Україна, яка є членом майже 20 спеціалізованих установ цієї організації, а також 60 її постійних і тимчасових комітетів, стала одним із найважливіших чинників у міжнародній політиці. Україна вже зробила внесок у миротворчу діяльність на Балканах, Близькому Сході, в Африці, а її спеціальні підрозділи діють у складі військ ООН. Україна докладає всіх зусиль, щоб у XXI ст. ООН стала оновленою і перетворилася в надійніший інструмент співпраці, гарант миру і безпеки. Вона активний прихильник реформування ООН, виступає за необхідність посилення швидкого реагування для попередження конфліктів. Українська делегація запропонувала вжити заходів для демократизації роботи Ради Безпеки. Україна виступає за обмеження права вето постійних членів Ради Безпеки при прийнятті надважли-вих рішень. Започаткування Україною нової програми для ООН "Світ XXI століття без ядерної зброї" передбачає встановлення особливого статусу з міжнародними гарантіями безпеки для країн, що відмовилися від ядерної зброї. Друга важлива пропозиція України - створити в межах ООН новий орган - Раду Економічної Безпеки, яка б зосередила діяльність у встановленні сприятливого режиму інтеграції в міжнародну спільноту постсоціаліс-тичних країн. Україна докладає всіх зусиль, щоб у XXI ст. найуніверсальніша міжнародна організація ефективно розв'язувала сучасні проблеми задля миру і співробітництва всього людства.

« Участь України в європейських міжнародних організаціях Двосторонні відносини України з країнами СНД »

Вернуться

Дипломные работы

Інвестиційне кредитування шляхом лізингу та його ефективність

Розробка фінансової стратегії підприємства

Удосконалення системи інформаційного забезпечення діяльності підприємства

Удосконалення форм та систем оплати праці на підприємстві.

Способи підвищення конкурентоспроможності товару

Розробка конкурентної політики підприємства

Управління конкурентоспроможністю продукту на підприємстві

АНАЛІЗ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Планування грошових потоків у процесі інвестування діяльності підприємств

Мерчандайзинг як засіб маркетингової комунікації на місцях продажу.

Удосконалення управління інформаційною системою підприємства

Удосконалення інвестиційної політики організації (на прикладі.).

Організаційно-правове забезпечення діяльності підприємства

Інвестиційна привабливість

Аналіз організації культурно – масового обслуговування у закладі

Валютне регулювання в сучасних умовах

Формування системи стратегічного контролю на підприємстві

Розробка стратегії персоналу на підприємстві

Управління ризиками підприємства.

Реструктуризація управління підприємством (фірмою, корпорацією) в умовах кризи.

Удосконалення контролю господарської діяльності підприємства (фірми, корпорації).

Розробка маркетингової стратегії на підприємстві

Аналіз курсоутворення готівкових валютних курсів

АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЧО-КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ПЛАН

Вступ

1. Членство України в НАТО

2. Проблема реформування ООН. Позиція України

3. Діяльність України в Раді Безпеки ООН

Список використаної літератури

Вступ

Організація Об'єднаних Націй (ООН) — міжнародна організація, заснована 26 червня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і Соціальна Рада; Рада з Опіки; штаб-квартира знаходиться у Нью-Йорку.

Члени-засновники - 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховула 185 держав-членів.

Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорiчно вiдзначається як День Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегацiї України на конференцiї у Сан-Франциско, мiнiстр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комiтетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших пiдписала Статут i увiйшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Пiсля проголошення незалежностi України участь у дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.

Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо.