Регіональна економіка. книжка

16

об’єднань між країнами як спеціалізованих (наприклад, ОПЕК, МАГАТЕ та ін.), так й інтегральних (наприклад, Євросоюз, МЕРКОСУР, НАФТА та ін.).

Регіонологія (регіонознавство). Поняття регіонознавства, як і наближеного до нього поняття країнознавства, є традиційним. Воно охоплює зазвичай питання природно-ресурсного потенціалу регіону, особливостей демографічної ситуації і формування трудових ресурсів; розвитку і розміщення галузей господарства, міжгалузевих комплексів і господарських територіальних структур регіону; його міжнародних і міжрегіональних зв’язків, соціально-

економічних і екологічних проблем розвитку. Традиційно подібними дослідженнями займалася економічна географія.

З’являється також нова тенденція, яка доповнює традиційні дослідження аналізом питань історії розвитку регіону, національно-етнічних і релігійних особливостей населення, специфіки його культури і традицій. Цей напрям поступово зближається з краєзнавством.

Економізація регіонознавства (як і країнознавства) призводить до дослідження додаткових економічних аспектів розвитку регіонів і країн:

характеру економічного устрою і укладу, проблем формування регіональних ринків товарів і послуг, специфіки фінансової і податкової регіональних систем,

проблем інвестування, регіональної цінової політики. В Україні цей напрям лише починає формуватися. На нашу думку, він зближує регіонологію з регіональною економікою і зумовлює виникнення спільної науки про регіони.

Найвідоміший російський науковець з регіональної економіки, О.Г. Грандберг

вважає, що поняття “регіонознавство”, “регіонологія”, “регіоналістика” є

однозначними [10, 64].

Сучасний стан української науки про регіони і територіальну

організацію господарства. Огляд сучасної української наукової літератури,

присвяченої територіальним і регіональним дослідженням, дає підстави для деяких висновків (що не претендують на повну досконалість) про сучасні напрямки розвитку регіональної науки.

17

1. Перший з них пов’язаний з розвитком традиційної науки про регіони – географією. “Економічна географія” поступово перетворилася на “соціальну та економічну географію”, а в останні роки – на “суспільну географію”.

Прикладом останнього напряму можуть бути праці українських економіко-

географів О.І. Шаблія, О.Г. Топчієва [53; 57].

Суттєвою рисою суспільної географії є поширення комплексного підходу до вивчення регіонів і галузей господарства як до суспільно-територіальних систем. У цьому аспекті вона дедалі більше наближається до західної регіоналістики. Головним недоліком залишається “старий гріх” – відсутність конструктивних економетричних методів обґрунтування просторової організації господарства і слабке її значення для реалізації основних теоретичних положень у практичному розв’язанні проблем регіонального розвитку. Ця наука має більш освітнє значення.

2. Другий напрям, з умовною назвою “розміщення продуктивних сил”

(деколи до неї додаються ще “і економіка регіонів”, або “і регіональна економіка”) також є традиційним і включає вивчення територіальної організації окремих галузей (міжгалузевих комплексів), їх чинників розміщення,

господарства економічних районів та ін. Коло питань, які він розглядає, мало відрізняється від економіко-географічних досліджень. Дехто з авторів намагається дати визначення “регіональної економіки”, але зазвичай цьому присвячується кілька рядків або абзаців (тобто серйозного наукового обґрунтування немає). Прикладом можуть бути праці українських науковців С.І. Дорогунцова, Д.М. Стеченка, Л.Т. Чернюка і Д.В. Клинового та багатьох інших [15; 52; 56]. У таких дослідженнях простежуються тенденції до відокремлення галузевого (РПС) і регіонального (економіка регіонів) підходів.

3. За цього напряму регіональна економіка практично повністю ототожнюється з регіональною політикою і розглядає питання державного регулювання розвитку регіонів, формування державної регіональної політики і програм розвитку регіонів, співвідношення уповноважень місцевої і державної влади, місцевого самоврядування та регіонального фінансування тощо. На наш

18

погляд, економіка регіонів є первинною (її формування – об’єктивний процес),

а регіональна політика – вторинною (вона не тільки сприяє, а, навпаки, може гальмувати регіональний розвиток). Цей підхід серед українських учених характерний для праць І.М. Михасюка із співавторами [35] та ін. Зазначимо, що існує тенденція до значного поширення цього напряму.

4. В останні роки з’явилися більш глибокі спроби нового осмислення регіональної економіки як частки регіоналістики; її предмета, специфіки й методів дослідження; кола питань, що стосуються її наукових інтересів.

Найбільшу увагу заслуговують публікації М.І. Долішного із співавторами [14] і

новий посібник з регіональної економіки Б.Ф. Заблоцького [22], де розглядаються прикладні аспекти ефективної організації економіки регіонів. На наш погляд, цей напрям є найпродуктивнішим.

В Україні з 2007-2008 навчального року у вищих економічних навчальних закладах введено навчальну дисципліну “Регіональна економіка”. Вона (як і попередній курс з РПС і РЕ) є однаковою для усіх економічних навчальних закладів країни, що виключає творчий підхід до вивчення дисципліни.

1.2. Предмет і об’єкти дослідження, мета і завдання, методи сучасної регіональної економіки

Предмет і об’єкти дослідження регіональної економіки. Короткий історичний екскурс формування регіональної науки показує наскільки суперечливими і складними можуть бути визначення регіональної економіки і наскільки важко відокремити відмінності між науками, що досліджують територіальну організацію господарства і розвиток регіонів. Наведемо деякі такі визначення.

Регіональна економіка – науковий напрям в економічній науці, мета якого

– розробка теоретичних основ раціонального розміщення підприємств і галузей,

формування ареалів збуту продукції, організація простору урбанізованих територій та інше, а також відповідних практичних рекомендацій. Виникла у

19

США у 1950-х роках [19]. Це визначення суттєво співпадає з визначенням РПС

(крім урбанізованих територій).

Регіональна економіка – це галузь економічної науки, яка вивчає сукупність економічних і соціальних факторів і явищ, що обумовлюють формування і розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у регіональній системі країни і кожному регіоні. Предмет регіональної економіки – елементи і механізми внутрішньої структури економіки окремих регіонів, економічні зв’язки з іншими регіонами (це – вдосконалене відповідно сучасним вимогам визначення регіональної економіки М.М. Некрасова) [19]. Це визначення співпадає з предметом дослідження регіонознавства.

У зв’язку з існуванням різних підходів щодо з’ясування предмету дослідження регіональної економіки використаємо, на наш погляд, найбільш повне, глибоке і суттєве його визначення за О.Г. Гранбергом. Предметом дослідження регіональної економіки є:

економіка окремого регіону;

економічні зв’язки між регіонами;

регіональні системи (у т. ч. національна економіка як сума взаємодіючих регіонів);

розміщення продуктивних сил (процес стихійного і цілеспрямованого розподілу по території об’єктів і явищ);

регіональні аспекти економічного життя, пов’язані з виробництвом,

трудовою діяльністю, рівнем життя населення та ін. [10, 62–63].

Отже, регіональна економіка досліджує просторову організацію економіки (господарства), її галузеві аспекти розвитку і розміщення,

господарство регіонів, соціальні та екологічні аспекти економічного розвитку та ін.

Згідно із сучасною концепцією стійкого розвитку, що передбачає взаємозалежне існування тріади “населення-господарство-природа”,

поняття регіональної економіки в її сучасному розумінні збігається з поняттями “регіоналістика” (регіональна наука) і “регіоналізм”.

20

Структура (коло інтересів) регіональної економіки охоплює такі

сфери дослідження (за О.Г. Гранбергом):

теорія, методологія і методи (основні теорії і концепції просторової організації виробництва і суспільства; методи регіонального економічного аналізу – регіональна діагностика; моделювання регіонального розвитку і розміщення економіки та ін.);

регіональні проблеми розвитку;

регіональна динаміка і трансформація економічного простору

(динаміка населення, виробництва – ВВП в цілому і окремих галузей)

та інвестицій, зайнятості і доходів населення, зовнішньоекономічної діяльності та ін;

визначення неоднорідності економічного простору (ранжування і класифікація регіонів за рівнем і тенденціями розвитку);

виділення проблемних регіонів розвитку (відсталих – слаборозвинених, депресивних – з тенденціями до погіршення розвитку, прикордонних та ін.);

проблеми державного регулювання регіонального розвитку;

зарубіжний досвід, його інструменти економічного регулювання

(спеціальні економічні зони; регіональний розвиток і наднаціональна регіональна політика Євросоюзу тощо);

регіональна економічна політика країни (економічні механізми регулювання регіональної політики, програми регіонального розвитку)

[10, 62].

На наш погляд, до цього варто додати ще дослідження стану природно-

ресурсного потенціалу і екологічних проблем регіонального розвитку;

соціальних проблем і рівня розвитку регіональної інфраструктури,

особливостей формування ринків товарів і послуг, праці; впливу процесів міжнародної інтеграції і глобалізації на розвиток регіонів тощо.

Об’єктами вивчення науки є економічний потенціал, галузеві та міжгалузеві комплекси, інфраструктура, системи територіальної організації

21

господарства і суспільства, внутрішні і зовнішні зв’язки територіально-

господарських комплексів, система і механізми регіонального управління.

Узагальнюючи вищесказане, можна визначити, що об’єктом дослідження регіональної економіки є регіон у всій його різноманітності.

Отже, регіональна економіка – наука багатогранна, за своєю суттю – міждисциплінарна (хоча згідно чинної класифікації наук її відносять до наук економічних), тому що розглядає не лише економічні проблеми, а й низку інших проблем формування соціуму і стану навколишнього середовища. В

ідеалі регіональна економіка повинна містити конструктивні пояснення закономірностей і принципів раціоналізації економічного простору,

розвитку різних типів регіонів, міжрегіональних взаємодій, розміщення видів діяльності і населення [18].

Мета і завдання науки. Мета регіональної економіки – комплексне вивчення об’єктивних і суб’єктивних законів та закономірностей формування економічного простору і розробка конструктивних практичних рішень з подолання його диспропорції і недоліків розвитку.

Завдання регіональної економіки – зближення регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку і подолання дезінтеграційних тенденцій,

створення рівних соціально-економічних і екологічних умов розвитку регіонів з метою становлення в них постіндустріального розвиненого суспільства,

підвищення рівня життя усіх громадян. Це є довготермінова (стратегічна) мета.

Короткотермінова мета – подолання кризових явищ і підняття рівня економіки у проблемних (відсталих) регіонах.

Прикладним завданням регіональної економіки у кінцевому результаті є:

активне включення всіх регіонів в загальноукраїнський ринок з врахуванням їх інтересів;

зміцнення економічної бази відсталих регіонів;

підвищення доходів, здоров’я і рівня освіти населення;

оздоровлення навколишнього середовища;

зменшення рівня злиденності;

22

 збагачення культурного життя.

Досягнення таких не зовсім економічних цілей не можливе без врахування базових проблем економічного розвитку регіонів.

Завдання навчальної дисципліни “регіональна економіка” – формування у студентів необхідних професійних знань і практичних навичок з метою покращення регіонального розвитку України в умовах кожної конкретної ситуації у її регіонах.

Регіональна економіка в системі інших наук. З одного боку, регіональна економіка вважається наукою економічною, тобто вона є складовою загальної економіки. З другого боку, вона належить до сукупності регіональних наук,

котру У. Айзард назвав регіоналістикою (Regional Science), до складу якої також входять економічна і соціальна географія (згідно традиційної класифікації географія належить до природничих наук), РПС (належить до економічних наук), регіоналізм (належить до міжнародної економіки,

геополітичної та геоекономічної наук, наук про управління), регіонознавство

(можливо і країнознавство, і краєзнавство).

Отже, дослідження з регіональної економіки часто-густо охоплюють елементи всіх вище розглянутих регіональних наук і провести чітку межу між ними неможливо. Жорстка структуризація наукових напрямків має принципово значення лише з огляду самої наукової логіки. З точки зору вирішення прикладних регіональних завдань вона не є найважливішою. Головне – конструктивність і позитивний результат знайдених рішень.

Регіональна економіка найтісніше пов’язана з блоком економічних наук –

загальною економічною теорією, політекономією, макро- і мікроекономікою,

геоекономікою і геополітикою, міжнародною економікою, науками про фінанси, податки тощо. Прослідковуються тісні зв’язки регіональної економіки із статистикою звичайною (наука про показники) і математичною (наука про математичну обробку статистичних даних), з науками про управління і менеджмент, з інформатикою. Надзвичайно важливим є зв’язок регіональної економіки з математикою (за прийнятою класифікацією остання – наука

23

природнича), особливо використання економетричних, економіко-статистичних методів, методів теорії ймовірності та ін.

Існування регіонів зумовлено формуванням соціуму (сукупності людей з усією багатогранністю їхніх відносин, мотивацій, культури і менталітету), що тісно пов’язує регіональну економіку з блоком соціальних (належать до суспільних) і гуманітарних наук – соціологією, географією населення,

демографією і народознавством, етнографією, психологією, релігієзнавством,

культурологією, урбоекологією тощо. Процес “соціологізації” регіональної економіки постійно поглиблюється.

Третій блок (згідно наукознавству всі науки поділяються на природничі,

суспільні і гуманітарні) природничих наук дає для регіональної економіки знання переважно з фізичної географії (геоморфології, гідрології, кліматології,

ґрунтознавства, ландшафтознавства тощо), геології, екології (остання є також й міждисциплінарною наукою) та ін. Отже, регіональна економіка переживає також процес “географізації” і “екологізації”.

Загальна уява про методи і методологію регіональних досліджень.

Поступове ускладнення регіональної економіки призводить до зростання використання найрізноманітніших методів дослідження. Умовно їх можна поділити на загальні і спеціальні, традиційні і нові методи. До загальних

належать методи, що використовуються всіма існуючими науками: методи наукової логіки, системного аналізу, порівняльний і історичний методи,

методи аналогій, систематизації і класифікації тощо. До спеціальних методів відноситься група економічних і економіко-математичних,

статистичних методів. Використовуються у регіональних дослідженнях також спеціальні методи інших наук – соціологічні, психологічні (мотиваційні),

інформаційні, економіко-географічні, фізико-географічні, картографічні,

прогнозні тощо. Вони не належать до спеціальних економічних методів дослідження, але часто їх дораховують до них, тому що вони мають особливу специфіку у сфері їх використання для аналізу економіки регіонів.

24

Поділ на традиційні і нові методи – ще більш умовний, ніж на загальні і спеціальні. До традиційних методів зазвичай належать методи, що використовуються достатньо довго і є широко розповсюдженими. Частку з них відносять до загальних методів завдяки їхньому застосуванню в інших науках

(наприклад, методи техніко-економічних і нормативних показників використовуються у інженерно-технічних і природничих науках). До нових належать такі методи, що відкриті недавно і є перспективними, наприклад, ГІС-

технології.

Сукупність методів регіональних економічних досліджень постійно зростає та ускладнюється як завдяки виробленню нових власних методів, так й за рахунок їх поповнення із суміжних наук.

1.3. Теорії та концепції регіональної економіки

Структура теорії регіональної економіки і просторової організації господарства (ПОГ). Історія формування регіональної теорії тісно пов’язана із розвитком економічної науки та економічної географії, у надрах яких були сформульовані основні теорії, концепції і моделі розміщення продуктивних сил і регіональної економіки.

Створити достатньо чітку, логічно побудовану структуру всього різноманіття існуючих теорій, концепцій і моделей складно. У підручнику зроблена спроба виокремити у великі блоки найвідоміші течії наукової думки з теорії просторової організації економіки. Для об’єднання теорій використані наступні критерії: а) поділ на зарубіжні й вітчизняні концепції (що обумовлено принципово різними шляхами розвитку західної і пострадянської регіональної науки); б) об’єднання схожих теорій було зумовлено особливостями їх змісту,

мети і об’єктів дослідження, а також за ознаками спільності методології досліджень. Наприклад, у блок концепцій “факторів розвитку і розміщення” ввійшли наукові розробки, що досліджували вплив чинників розміщення на формування регіональної спеціалізації та її найбільшу ефективність.

25

У блоці “штандортних” теорій поєдналися формалізовані моделі економічного простору і розселення населення. Наступний блок об’єднав концепції, в яких основна увага приділялась вивченню ролі науково-технічного прогресу у розміщенні господарства. Четвертий блок охопив пошукові дослідження способів підвищення рівнів розвитку відсталих регіонів.

Запропонована структурна конструкція не є ідеальною і остаточною.

1.3.1. Зарубіжні теорії та концепції регіональної економіки і просторової організації господарства

Концепції “факторів розвитку і розміщення”

Сміт А. (1723-1790) у праці “Дослідження про природу і чинники багатства народу” (1776) вивчав природу грошей, теорію вартості, природну

(натуральну) і ринкову ціну товарів, теорію витрат виробництва і дійшов висновку про вигідність товарообміну між країнами, кожна з яких спеціалізується на виробництві певних товарів залежно від тих природних і людських ресурсів, господарських традицій, які у ній переважають. Тобто будь-

якій країні не треба виробляти весь асортимент необхідної для споживання продукції. Вигідніше виробляти більше товарів на експорт, для виробництва яких країна має найкращі умови, а ввозити (імпортувати) продукцію,

виробництво якої в іншій країні дешевше.

Рікардо Д. (1772-1823) у “Началах політичної економії і оподаткування”

(1817) довів, що міжнародна торгівля вигідна не тільки за наявності факторіальних переваг розвитку, але й коли існують так звані “порівняльні переваги”. Тобто не обов’язково, щоб одна з країн мала найкращі соціально-

економічні і природні ресурси для розвитку відповідних видів виробництва або послуг. Важливо, щоб була різниця у витратах на виробництво. Її наявність також сприяє міжнародному обміну продукції. Концепція Сміта і Рікардо у сучасному розумінні визначає спеціалізацію регіонів і країн світу [32, 22–35].