2. Фізичне виховання та атлетика стародавнього Риму
Фізична культура в державі, що досягла найвищого щаблю розвитку в епоху стародавнього світу, відноситься до числа найбільш суперечливих проблем історії культури. Саме тут при рабовласницькому ладі була армія, найкращим чином підготовлена у фізичному відношенні. Безпрецедентними були масштаби і пишність змагань, що носили характер народних розваг. У Римі не було організованого шкільного фізичного виховання. Римський панівний клас не відчував життєвої потреби в тому, щоб активно включатися в заняття спортом. Спорт викликав певний інтерес, але тих, хто брав участь у змаганнях, зневажали. Історики спорту пояснюють цей підхід принципом доцільності і корисності, яким керувалися римляни, таким чином вільно або мимоволі протиставляючи фізичну культуру ідеалу практично мислячого римлянина. Однак їх твердження надзвичайно суперечливі. Набагато ймовірніше, що причини цього явища криються не в поглядах, а перш за все в умовах розвитку Риму.
1. Численні джерела вказують на те, що фізична підготовка юнаків до 16-17-річного віку, тобто до служби в армії, була виключно завданням сім'ї. Правда, в IV ст. до н. е. було створено навчальний заклад під назвою «лудус», проте з цього можна зробити висновок тільки про те, що і в Римі були прагнення до організації фізичного виховання подібно грецькому. Але в III ст. до н.е. підготовка воїнів була вже зосереджена в загальних таборах. Фізична і духовна підготовка були відокремлені одна від одної. В останньому столітті існування республіки більшість громадян закинули фізичні вправи.
2. Основою, на якій трималася Римська імперія, її внутрішньої визначальною силою були народні маси Риму, на які Рим в кінцевому рахунку завжди міг розраховувати (у Стародавньому Сході, в Індії та Спарті про таку опору навіть мови бути не могло). Однак народові потрібен був не тільки хліб, але й духовні насолоди, що відповідали укладу життя. Цій меті служили такі видовища, як бої гладіаторів і змагання колісниць.
3. На відміну від грецьких полісів в Римі влада завжди була зосереджена в руках нечисленної групи людей. У цій атмосфері не могло виникнути громадського руху, що додав би заняттям фізично культурою організованого характеру і заохочував би до цього народні маси. У цих умовах фізичні вправи залишалися засобом задоволення особистих потреб і формою індивідуальних розваг.
4.Не могли принести істотних змін і спроби окремих державних діячів і політиків, що схилялись перед еллінізмом. У період, коли громадяни Риму познайомилися з грецькою фізичною культурою, фізична сила і спритність там не були в пошані. «Дурість, дорогий Луцій, - писав Сенека, - і для освіченої людини менше всього підходяща справа – тренувати м'язи рук, шиї, зміцнювати грудну клітину. Навіть якщо твоє тіло збільшується в об'ємі, ростуть твої м'язові зв'язки, ні сила твоя, ні вага не досягнуть сили і ваги розгодованого бика». Не кажучи вже про те, що грецька гімнастика і агоністіка, які призначалися служити зразком, також втратили колишні цінності. До того ж, вихователі не перейняли з грецької фізичної культури навіть ті елементи форми, що застосовувалися в Римі організаторами видовищ.
«Царський період» (VIII-VІ ст. до н.е.)
Крах патріархату і періоду військової демократії створили в Італії умови для розвитку фізичної культури на класовій основі. Малюнки на вазах і в місцях поховання етрусків, виявлені в ході розкопок, зберегли сліди змагань з легкої атлетики, боротьби і плавання у історичний період, що передував Стародавньому Риму. Подібні ж пам’ятки збереглися з життя грецьких колоній в південній Італії з тієї різницею, що тут були поширені гімнасії і палестри грецького типу. Таким чином, фізична культура Риму складалася з особливостей, що відрізняли фізичну культуру греків, які населяли Італію та створили свою державу етрусків і латинських племен латинян.
Приблизно у VIII ст. до н.е. Рим і селища, розташовані навколо нього уклали союз міст на чолі з Альба Лонга. Союз міст мав спільні храми, імовірно тут влаштовувалися загальні змагання, що супроводжувались ритуальними церемоніями. Спортивні ігри, що проводилися союзом, були найтіснішим чином пов'язані з ритуалами, покликаними забезпечити родючість, успіх в бою, із залишками тотемізму, родовими культами, поклонінням сімейним божествам і шануванням предків. Згідно з переказами, в програму змагань входили біг, перегони колісниць, фехтування і боротьба. Образ головного бога-покровителя, ритуал і самі ігри зі зміною співвідношення сил набували поступово все більш «римський» характер. На іграх VIII-VII ст. до н.е. сусідні народи були присутні тільки в якості гостей. В історії описаний випадок, коли сабинян запросили на культові змагання і пограбували їх.
У міру відмирання свят, що влаштовувалися союзом міст, патриції стали демонструвати свою силу під час військових ігор. Вони влаштовувались перед бойовими походами, з нагоди перемоги або прийняття присяги. Постійне місце проведення кінних скачок і змагань колісниць в долині між Палатином і Авентином отримало назву «цирку». Тут проводились т.н. троянські ігри, влаштовувалися бойові танці. Однак танці етрусків і латинських племен того часу не мали прикладного значення, як засіб фізичного виховання. Можливо, цим пояснюється й те, що класичний жанр орхестрики не отримав свого розвитку.
«Період республіки» (VI-I ст. до н.е.)
В кінці VI ст. до н.е. влада етрусків ослабла. Рим прогнав останнього короля етрусків і став республікою. Після виникнення нової форми державності Рим потрапив під перехресний вогонь нападів сусідніх держав. Ігри під назвою Луді Магні, що влаштовувались з нагоди клятвоприношення і в пам'ять про перемогу, здобуту над колишніми союзниками, носили всенародний характер. Однак у міру загострення боротьби між патриціями і плебеями кожна з цих суспільних груп утворила свої відокремлені ігри. У 287 році до н.е. плебеї, без яких не могла обходитися армія, торгівля і мануфактурне виробництво, добилися, нарешті, надання їм рівних прав, чому сприяла й та обставина, що римляни поряд з внутрішньополітичними баталіями до цього часу завоювали всю Італію.
За часів завойовницьких походів поступово мінялася структура суспільства, а разом з нею мінявся і характер римської фізичної культури. З арени цирку зникли номери, під час яких молоді патриції і плебеї демонстрували уміння володіти зброєю. Представники чоловічої статі кращі свої роки проводили у військових таборах. Внаслідок цього відпала необхідність в організації звичайних вправ і змагань. Колишні гімнастичні традиції були забуті або перекочували у військові табори в якості елементів військової підготовки.
Військова підготовка в таборах була дуже жорсткою і всебічною. Тренування в бігу, стрибках у висоту, в довжину, з подоланні перешкод, плаванні проводилися спочатку в голому вигляді, а потім при повній бойовій викладці. Поряд з оволодінням різними рухами дуже важливим вважалося вміння володіти зброєю. При спорядженні вагою в 20-25 кг влаштовувалися переходи на 30-40 км з середньою швидкістю 6 км на годину. Ці вправи повинні були виконувати не тільки новобранці, але і легіонери-ветерани для того, щоб зберегти бадьорість і гнучкість тіла і щоб тяготи і позбавлення залишалися для них звичною справою. Кіннотники проходили особливу підготовку. Вміння швидко схоплюватися на коня відпрацьовувались на дерев'яному коні.
При цьому громадяни Риму в епоху республіки не піддали забуттю всі форми фізичної культури. У вищих колах, хоча й не повсюдно, зберігся звичай тренуватися в бігу, стрибках, з гантелями. У сферістеріумах, побудованих поряд з палацами патриціїв, проводилися оздоровчі вправи з м'ячем. Оволодіння мистецтвом плавання також входило до числа етичних норм. У всякому разі, про це свідчать ті пам'ятки писемності, в яких вихваляються успіхи в плаванні окремих високопоставлених державних діячів. Саме з них вийшли ті, кого високий ступінь розвитку фізичної культури в завойованих грецьких полісах спонукав наслідувати їх приклад. Для них в I ст. до н. е. у багатьох містах Італії були споруджені гімнасії за зразком грецьких. Багато відомих римських громадян ‑ серед них Цицерон ‑ той чи інший час проводили в грецьких гімнастичних залах. У той же час увагу середніх верств і т.н. античного пролетаріату було привернуто лише до ігрових майданчиків.
Тут у будь-який час дня завжди стовпичилося багато народу. Одні вправлялися у верховій їзді, інші відпрацьовували навички їзди на колісниці, грали в м'яч, займалися боротьбою. Деякі ж плавали і займалися веслуванням в Тибрі. «Кожний прояв спритності і сили глядачі зустрічали оплесками», - писали хронікери. Особливо популярними були ігри з м'ячем.
Циркові змагання колісниць, що символізували круговий рух небесних тіл, знайшли новий зміст: стали засобом розваги знаті і народних мас, «античного пролетаріату». Тому їх мета тепер полягала вже не в тому, щоб здійснити магічний вплив на природу або в змаганнях публічно продемонструвати силу і спритність, навчитися володіти своїм тілом, а в тому, щоб завоювати прихильність народу, здобути голоси, стримувати народний гнів і збагачуватися. Циркові вистави стали більш жорстокими, оскільки естетичні та етичні запити населення Риму притупилися; воно жадало крові і гострих вражень. Дуже обережних власників колісниць освистували. Кумирами ставали ті професіонали, які не щадили себе для того, щоб завоювати симпатії примхливої публіки. Точно так само все більш грубу форму приймали запозичені у греків змагання з боксу.
Поряд з виставами в цирках в III ст. до н.е. стали влаштовуватися нові видовища; позичені у етрусків поєдинки гладіаторів. Спочатку вони були виключно складовою частиною культу жертвопринесення покійним. З часом, у міру того як зростав інтерес до них, вони були відділені від похоронного церемоніалу і перетворилися на один із засобів боротьби за владу.
Бої гладіаторів часів республіки були набагато жорстокішими, ніж у часи імперії. За винятком кількох відчайдушних авантюристів, більшість гладіаторів обрали цей шлях, підкоряючись силі. Це були викрадені жителі, військовополонені, засуджені, злочинці і т.д.
Поповнення гладіаторів забезпечувалося завдяки трьом видам покарань:
засудження мечем гладіатора. Такого засудженого виставляли проти досвідченого гладіатора. Природно, що переможцем у цих поєдинках завжди виходив гладіатор, майстерний фехтувальник, досвідчений, що володів прийомами нападу і захисту боєць;
засудженого кидали до диких звірів. У цьому випадку засудженим давали примітивну зброю, щоб поєдинок міг тривати довше;
згідно з вироком, засуджений зараховувався в школу гладіаторів. Ця форма покарання не означала обов'язкову смерть. Після певної кількості боїв гладіатор звільнявся від обов'язку брати участь у поєдинках. На знак цього йому вручався дерев'яний меч, і, якщо він був рабом, він отримував свободу.
Популярність поєдинків гладіаторів, які в епоху республіки майже відтіснили на задній план театральні та циркові вистави пояснювалась рядом чинників. По-перше, вони чинили величезний психологічний вплив на забобонних римлян тим, що в уявленні останніх з допомогою крові вони можуть покінчити зі згубною владою покійних. По-друге, поєдинок повинен мав означати, що народ також залучається до публічного правосуддя над засудженими і шахраями. По-третє, захоплюючі поєдинки повністю задовольняли масові потреби тієї епохи в розвагах і видовищах. І не в останню чергу переслідували ту мету, щоб привчити юнаків-римлян байдуже ставитися до смерті, не бути чутливим до людських страждань.
В період занепаду республіки гладіатори використовувалися в боротьбі за владу, здійснювали вбивства. Супротивники Юлія Цезаря єхидно зауважували, що вже за часів Еділа було стільки гладіаторів, що завдяки їм він тримав «у страху» весь сенат.
«Імператорський період» (31 р. до н.е. - 476 р. н. е.)
Зі зміною політичної формації, а одночасно і життєвого укладу в епоху імперії в історії римської фізичної культури настала нова глава. Загарбницькі війни, а також застосування власниками великих маєтків рабської праці згубно позначилися на селянстві: більшість з них втратили землю і поповнили собою число людей, що паразитують на рабській праці. Республіканська державна структура з плином часу виявилася нездатною забезпечити панування нечисленної меншини над розореними вільними громадянами, жителями провінцій і рабами. Заснована на військовій диктатурі імперія поклала в кінці I ст. до н.е. кінець піввіковій внутрішній кризі. Закінчення громадянських війн, забезпечення внутрішньої безпеки створило умови для майже 200-річного мирного розвитку економічного та культурного життя.
Фізична культура із засобу міжпартійних баталій перетворилася на предмет «турботи» імператорської влади і стала виконувати репрезентативні функції. Імператори будували величезні купальні, посеред яких під відкритим небом розміщувалася майданчик для відвідувачів. Представники найбільш заможних верств тут проводили значну частину часу, спілкувалися між собою. Крім плавання кожен тут виконував найбільш приємні для нього рухові вправи. Одні танцювали, робили пробіжки, боролися, піднімали вагу, інші розважалися, граючи в м'яч і в настільні ігри. Уявлення про гімнастичні вправи в римських купальнях ми можемо отримати з листа Сенеки свого другу, в якому він нарікає на обстановку, що там панувала.
«Звідусіль навколо мене долинає хаотичний шум. Уяви собі все, що неприємно для сприйняття на слух. Деякі виконують виснажливі вправи або піднімають вагу, якщо ж вони притомилися або зображують стомлення, то скільки разів вони зітхнуть, стільки раз чую, як вони пихтять і задихаються, якщо ж хтось робить собі масаж, я чую, як ляскає по ньому рука, причому звук цей змінюється в залежності від того, розкритою або зігнутою долонею б'ють по тілу. Якщо ж до цього приєднується ще гравець з м'ячем, який рахує свої удари, то горе мені! »
Були в Римській імперії і прагнення з боку панівного класу культивувати змагання за грецьким зразком. Під час консульських свят влаштовувалися змагання в бігу, верховій їзді і веслуванні за участю громадян Риму. Август спробував відновити троянські ігри в цирку. Більш вдалою виявилася спроба Доміциана, чиї гри, засновані в 86 році, проіснували аж до розвалу Західної Римської імперії.
Однак активний інтерес до організації змагань вдавалося підтримувати тільки у вузькому колі представників вищих шарів суспільства. Вільні громадяни, сторонячись вояччини, ненависники праці, жили лише сьогоднішнім днем або на утриманні інших, виступали скоріше в ролі «пасивних споживачів» видовищних пороків, породжених фізичною культурою. У знаменитих сатирах Д. Ю. Ювенала яскраво описується тип натовпу римлян у столиці, які доти сиділи в нерухомості, поки не отримували хліба і циркових вистав. У разі перемоги їх улюбленців вони забували всі свої біди і, одурманені, шаленіючи, віддавали своїм кумирам божественні почесті. Ну, а «якщо потерпить поразку той чи інший гладіатор, якого вважали непереможним», тоді в місті панувала така сумна і пригнічена атмосфера, як після поразки консулів в битві при Каннах ».
Для задоволення потреб народу в розвагах після Колізею був побудований цирк Максимус, трибуни якого в IV столітті були розширені до 350 тисяч місць. В кінці епохи Римської імперії тривалість розважальних вистав досягла 175 днів у році.
Величезні циркові споруди і амфітеатри споруджувалися не тільки в Римі, але і в Помпеї, Вероні і Сіракузах. На початку епохи Римської імперії поєдинки гладіаторів були відсунуті на задній план цирковими виставами і різними змаганнями грецького походження, але в період її занепаду знову знайшли чільну роль.
Для того щоб зробити народні видовища більш різноманітними, арени найбільших амфітеатрів переобладнали в басейни, які можна було заповнювати водою, де влаштовувалися потім всілякі поєдинки на воді за участю судів. Зазвичай відтворювалися ті чи інші найбільш пам'ятні морські битви, в ході яких глядачі могли вдосталь помилуватися тим, як в цьому бою раби душили один одного і зіштовхували у воду.
Судячи з описів, у цей період добре навчені вершники на колісницях і гладіатори поряд з самовідданістю користувалися величезною популярністю. Глядачі із заможних верств, прагнучи справити враження на маси, обдаровували своїх улюбленців дорогими подарунками. Сам імператор не раз посилав гладіаторові, який ввійшов у милість дорогий кубок, наповнений золотими монетами. Однак усіх перевершив Нерон, який подарував одному з них палац і землю.
Ювенал стверджував, що дохід гарного вершника на колісниці відповідав заробітку ста адвокатів. У II столітті одним із таких вершників, що володів видатним талантом, був Гай Апулей Діокл, який на колісниці, запряженій парою коней, перемагав 3000 разів, а на четвірці коней - 1500 разів.
У грубих і неотесаних гладіаторах жінки бачили втілення мужності. Художники прославляли їх, зображуючи в мозаїках, на керамічних плитах і на вазах. Недивно, що з часом знову зросла кількість сенаторів, лицарів і навіть імператорів, які брали участь в аматорських перегонах на колісницях і виступали в ролі гладіаторів (Нерон, Тит, Гадріан, Каракалла, Коммод та ін.) Славі гладіаторів заздрили навіть амазонки і в гонитві за сенсацією, до чималого задоволення глядачів, брали участь у поєдинках в змішаних парах разом з чоловіками.
Однак поряд з гладіаторами і вершниками - «зірками» і улюбленцями публіки - була численна група переможених невдах. Великий відсоток вершників закінчував свою спортивну кар'єру з численними травмами і не в ореолі слави. Багато хто з них знаходили смерть під копитами коней, що мчали за ними або під колесами колісниць, що проносилися над ними. Більшість поранених гладіаторів не отримувало пощади. Поняття про ідеального чоловіка вимагало, щоб переможець з криком «Отримуй!» Заколов корчивчогося від болю супротивника. Служителі амфітеатру в таких випадках кидалися до трупу, що валявся на піску. Вони постукували його молотками по лобі і, якщо не знаходили в ньому ані найменших ознак життя, гачками виволікали з арени. Решта наспіх перевертали скривавлений пісок, посипали арену свіжим, і під вітальні крики присутнього натовпу на арену виходила нова пара.
Великий мислитель-стоїк Луцій Аннеус Сенека (4 р. до н.е.‑ 65 р. н.е.) належав до числа небагатьох, хто не схвалював цей нелюдський вид розваг. На основі вражень, отриманих в амфітеатрі, він з глибоким обуренням і презирством писав:
«У порівнянні з цим всі колишні бої були милосердними за своїм характером. Ні про які розваги тут немає й мови, тут йде суцільна людська різанина. У них немає жодного притулку. Всю свою силу вони вкладають в удар, і жоден з цих ударів не проходить безслідно ... Ті, хто тільки що за наказом вбивали самі, потрапляють в руки інших, щоб бути вбитими. Переможця залишають в живих до наступного, нового вбивства У кожного з цих нещасних фехтувальників кінець один - смерть. Ці ігри супроводжуються вогнем і залізом. І це продовжується до тих пір, поки арена не спорожніє.
«Вбивай, ріж, пали! Чому він біжить на меч, так обережно? Чому вбиває недостатньо рішуче? Чому він так неохоче вмирає?! »Пінками, і ляпаси їх виганяли, щоб вони отримували рани, при цьому удари один одного вони повинні були зустрічати оголеною відкритою груддю».
Наприкінці епохи Римської імперії із загостренням суспільної боротьби шанувальники конярських факцій об'єдналися в справжні «циркові» партії. Кольори основних факцій - білий, червоний, синій і зелений - були єдиними на території всієї імперії Факціі різних міст були в V столітті реорганізовані відповідно до суспільного розшарування. З цього часу кінні змагання і змагання колісниць перетворились на своєрідну відкриту арену політичної боротьби. Імперська адміністрація із задоволенням спостерігала масові сутички уболівальників, які віддавали свої симпатії різним факціям, так як це відволікало їхню увагу від дійсної участі у вирішенні питань, що стосуються влади.
Час від часу самі імператори ставали на чолі тієї чи іншої факціі. Особливо вони старалися завоювати прихильність «синіх» і «зелених», що мали найбільшу кількість прихильників. Калігула, наприклад, отруївши найбільш небезпечні упряжки супротивників, тим самим підсилив позиції своєї партії.
В період занепаду Римської імперії, стадіони й цирки стали місцем, де починалися народні повстання. У 529 році на стадіоні Неаполя виникла ціла серія повстань, які формально були спрямовані проти засилля християнської церкви і нових форм гноблення. Юстиніан, щоб запобігти подальшому поширенню заворушень, закрив всі стародавні заклади фізичної культури, за винятком візантійського іподрому, і серед них - найбільш авторитетний в ту пору афінський гімнасій. Його викладачі бігли в Персію.
Ледве встигли придушити народне повстання палестинців, як на Візантійському іподромі почалося повстання «Ніка» (перемога), яке похитнуло імператорський трон. Юстиніан вже готовий був тікати з столиці, коли євнухові Нарсесу вдалося підкупити ватажків «синіх». Кинуті напризволяще «зелені» були на іподромі розгромлені загонами найманців Белізара. Жертвами цього кровопролиття стали майже тридцять тисяч людей. Перемога імператорських найманців означала одночасно і перемогу над стародавньою фізичною культурою. Циркові партії, останні залишки стародавніх форм вираження народного невдоволення, поступово відмирали.
Своєрідний розвиток фізичної культури в Стародавньому Римі являє собою цінний досвід в історії культури. Вона зароджувалася як ритуальне обрамлення військових вправ, служила засобом згуртування народних мас. В епоху республіки вона перетворилася на арену політичної боротьби. Стала чинником, за допомогою якого можна було роз'єднати народні маси, зіштовхнути їх між собою, тобто служила свого роду буфером між рабами і пануючими класами. На початку епохи Римської імперії в якості одного з різновидів народних видовищ допомогла створювати божественний культ імператорів. В кінці епохи імперії існувала як засіб наживи, а потім знову стала ареною політичної боротьби, форумом класової боротьби, непідвладним панівним класом. Центральна влада - провісник феодального суспільного ладу - поклала йому край як одному з 7 з інститутів, який вже не сприяв зміцненню влади, а представляв для неї певну небезпеку.
Вплив античних гімнастики та атлетики на розвиток сучасного спортивного руху.
Зародження організованих форм масової фізкультурно-спортивної діяльності.
Виникнення первісних форм фізкультурно-спортивної підготовки, навчання, виховання, а також осіб, які здійснюють цей процес.
Розробка основ наукового забезпечення процесу навчання, фізкультурної, та спортивної підготовки; використання знань в реабілітаційній та рекреаційній діяльності.
Створення першого інвентарю.