66. Особливості економічного розвитку Італії в ост. Третині хіх – на початку хх ст.

Саме до початку XX ст. в Італії склалася передова на той час велика промисловість, за темпами зростання продукції (в 1896-1908 рр.. - в середньому на 6,7% на рік) займала одне з перших місць в Європі. За 1901 - 1913 рр.. обсяг промислового виробництва по Європі в цілому збільшився на 56%, в Італії ж - на 87%.

Якісний стрибок у розвитку італійської промисловості було досягнуто насамперед за рахунок нових галузей. Однією з них, особливо важливою для Італії при її обмежених запасах інших енергетичних ресурсів, було виробництво електроенергії, яке виросло за 1900-1908 рр.. більш ніж в 7 разів.

Італійські електростанції працювали з використанням рухової сили води і на початку XX ст. вважалися найбільшими і кращими за рівнем в Європі. Виключно швидко розвивалося виробництво автомобілів (усього 6 автомашин в 1900 р. і 1283 - в 1907 р.). У цій області Італія успішно конкурувала з іншими країнами. Модернізувалася чорна металургія. За 1898-1907 рр.. збільшилася в 4 рази виплавка сталі - зокрема, за рахунок використання залізного брухту.

В умовах промислового підйому серед акціонерних товариств стали виділятися найбільші, що претендують на монопольне становище, - ФІАТ в автомобілебудуванні, «Едісон-в електроенергетичній галузі,«Піреллі» у виробництві гуми,«Ільва»в чорній металургії та ін Держава в роки «ліберальної ери» активно заохочувала процес монополізації за допомогою протекціоністських тарифів на відповідні види товарів, надання провідним компаніям пільгових умов видобутку сировини або вигідних урядових замовлень. Ліберал в політиці, Джолітті аж ніяк не був прихильником ліберальної доктрини невтручання держави в економічне життя. З таким курсом цілком узгоджувалася і його установка на широке державне регулювання трудових відносин.

67. „Ліберальна ера” д.Джолітті в Італії.

«Криваве десятиліття» 90-х років закінчилося поразкою політичних сил, які намагалися урізати конституційні свободи і перейти до авторитарно-диктаторського методу управління.

У політиці Джолітті знайшло характерний вираз посилення лібералізму Джолітті виступив за визнання законного характеру діяльності профспілок і свободи страйків, проголосивши принцип невтручання держави в трудові конфлікти між робітниками і підприємцями.

Протягом 1901-1904 рр. з ініціативи Джолітті почалося проведення реформ у соціальній сфері. Був підвищений мінімальний вік дітей, які допускаються до роботи на промислових підприємствах (12 років замість 9) і в шахтах (14 років замість 10). На дітей віком до 12 років було поширене обов'язкове шкільне навчання в обсязі 6. Був додатково обмежений робочий день жінок-робітниць, вводилися пільги по вагітності, а жіночу працю в шахтах заборонявся повністю. Був підтверджений обов'язковий характер страхування робітників.

Проведення такої політики мало на меті загальне зниження соціальної напруженості і перш за все забезпечення класового миру в промисловості, в якому були зацікавлені нові шари буржуазії. Саме до початку XX ст. в Італії склалася передова на той час велика промисловість, за темпами зростання продукції (в 1896-1908 рр.. - в середньому на 6,7% на рік) займала одне з перших місць в Європі. За 1901 - 1913 рр.. обсяг промислового виробництва по Європі в цілому збільшився на 56%, в Італії ж - на 87%.

Якісний стрибок у розвитку італійської промисловості було досягнуто насамперед за рахунок нових галузей, зокрема виробництво електроенергії.

Для Півдня мала згубні наслідки проведена Джолитти економічна політика На Півдні і в роки «ліберальної ери» зберігалися засилля латифундистів, відносини типу клієнтели (особистої залежності від впливових персон), всевладдя окремих клік, нерідко пов'язаних з мафією та іншими злочинними співтовариствами.

Та й на головному напрямку своєї внутрішньої політики Джолітті в якійсь мірі отримував результати, зворотні бажаним. Більш ліберальний підхід до страйків та діяльності профспілок стимулював швидке зростання процтеоюзного руху, організованого як у великі галузеві федерації, так і в Палаті праці, які об'єднували в масштабі міста або провінції місцеві відділення профспілок різних професій. «Замирення» між робітниками і підприємцями не було: число страйків і їх учасників на початку XX ст. зросла в кілька разів порівняно з попереднім десятиріччям.