4. Планування використання земель

У чинному законодавстві України (наприклад, ст.ст. 177-180 ЗКУ) термін "планування використання земель" вживається, проте не визначається.

Планування використання та охорони земель як функція державного управління землями — це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробленні та затвердженні містобудівної доку­ментації, відповідно до якої здійснюється забудова та викори­стання земель населених пунктів і прилеглих до них земель. В Україні така діяльність регулюється ЗК України, Законом України «Про основи містобудування» (1992 р.), Законом Украї­ни «Про планування та забудову територій» (2000 р.) та іншими правовими актами.

Формами планування використання земель є (1) розробка та за­твердження програм використання земель (державних, регіональ­них), (2) планування територій, (3) природно-сільськогосподар­ське районування земель.

1. Правовою основою складання та затвердження державних та регіональних програм використання земель є норми ст.ст. 85, 116 Конституції України, ст. 6 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", ЗУ "Про державні цільові програми", ст.ст. 177-180 ЗКУ.

Прикладом програм, що стосуються використання земель, є Осно­вні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпе­ки, затверджені Постановою ВРУ від 05.03.1998, Основні напрями зе­мельної реформи в Україні на 2001-2005 рр., затверджені Указом Пре­зидента України від 30.05.2001, Розпорядження КМУ від 26.09.2001 "Про затвердження заходів щодо реалізації Основних напрямів земель­ної реформи в Україні на 2001-2005 рр.".

До регіональних програм використання земель належить, напр., Про­грама використання та охорони земель Сумської області на 2007-2015

2. Планування територій у законодавстві визначається як "про­цес регулювання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та реаліза­ції відповідних рішень " (ст. 1 ЗУ "Про планування і забудову терито­рій"). На відміну від законодавчого визначення, фактично, плануван­ня територій здійснюється не лише за допомогою містобудівної, а і за допомогою землевпорядної документації.

Правовою основою територіального планування є Закони України "Про основи містобудування" від 16.11.1992, "Про планування та за­будову територій" від 20.04.2000, "Про Генеральну схему планування території України" від 07.02.2002, ст. 180 ЗКУ.

Планування територій у нашій країні здійснюється:

1) на загальнодержавному рівні - шляхом розроблення Генеральної схеми планування території України, якою визначаються основні на­прями раціонального використання території країни, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, здоров'я населення, пам'яток історії та культури, дер­жавні пріоритети розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Гене­ральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України та за­тверджується Верховною Радою України.

Чинна Генеральна схема планування території України за­тверджена Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. і розра­хована на період до 2020 р. Генеральна схема складається з тек­стових та графічних матеріалів.

2) на регіональному рівні - роз­роблення та затвердження ВР АРК, обласними та районними радами схем плануван­ня територій, в яких визначаються заходи реалізації державної політики у га­лузі забудови територій, а також історичні, економічні, еко­логічні, географічні та демографічні особливості відповідних регіонів, їх етнічні та культурні традиції.

3) на місцевому рівні - розроблення та затвердження ге­неральних планів населених пунктів, схем планування тери­торій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації: (де­тального плану території, плану червоних ліній, проекту забудо­ви території тощо). Планування територій на місцевому рівні здійснюється органами самоврядування відповідних населених пунктів, а в містах Києві та Севастополі — відповідними міськи­ми державними адміністраціями, яким такі повноваження деле­говані законом.

3. Природно-сільськогосподарське районування - поділ території з урахуванням природних умов та агробіо­логічних вимог сільськогосподарських культур. (ст. 179 ЗК України) природно-сільськогосподарське районування земель. Воно допомагає скласти чітке уявлення про характер земель, їх необхідне та доцільне використання, продуктивність та дає можливість швидко, економічно та досить повно оцінити потенційні можливості земельних ресурсів відповідної території.

Здійснення природно-сільськогосподарського районування зе­мель регламентується ст. 179 ЗКУ, ст. 26 ЗУ "Про охорону земель" від 19.06.2003, ст. 39 ЗУ "Про землеустрій" від 22.05.2003, ПКМ від 26.05.2004 № 681 "Про затвердження Порядку здійснення природ­но-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель", Наказом Держкомзему України від 10.11.2004 № 366 "Про затвердження Методичних ре­комендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського райо­нування (зонування) земель".

За часів СРСР при проведенні природно-сільськогосподарського районування території України було виділено п'ять природно сільсько­господарських зон та дві горні області. У межах зон (гірських областей) виділялися провінції за показниками гідротермічного режиму. Провінції поділялися на округи (переважно за характером рельєфу), в межах яких в свою чергу було виділено біля 200 природно—сільськогосподарських районів. Представники землевпорядної науки відзначають, що засто­сована свого часу загальносоюзна методика підлягає вдосконаленню.