Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, територіальні та хронологічні рамки, наукова новизна дослідження, теоретичне і практичне значення дисертації.

У першому розділі – "Історіографія, джерельна база та методи дослідження" – проаналізований стан наукового вивчення поставленої проблеми, подана характеристика джерел і визначені методологічні засади дослідження.

У першому параграфі, який має назву "Стан наукової розробки проблеми в історіографії", з’ясовано ступінь наукової розробки проблеми політичних взаємовідносин між Францією та ФРН у контексті європейської інтеграції.

Роботи, що складають історіографію питання, можна умовно поділити на декілька груп: дослідження, присвячені міжнародним відносинам після Другої світової війни; узагальнюючі праці з історії європейської інтеграції; роботи, головним об’єктом яких була історія Франції або історія Німеччини та їхня зовнішня політика; праці, присвячені політичним діячам, що вплинули на франко-німецькі відносини у 1940-х–1960-х рр.

Серед радянських монографій, присвячених міжнародним відносинам після Другої світової війни, що прямо, чи опосередковано торкаються теми дисертаційного дослідження, слід виділити працю І.А. Манфред "Париж–Бонн. Франко-західнонімецькі відносини по зовнішній політиці П’ятої республіки. 1958–1968"¹, оскільки це чи не єдине дослідження цього періоду, що містить докладний фактологічний та аналітичний матеріал для вивчення двосторонніх відносин на тлі окремих аспектів європейського інтеграційного процесу. Авторка проаналізувала стосунки між Францією та ФРН до, під час та після укладення Єлисейського договору.

У пострадянський період в Україні та Росії з’являється багато досліджень, присвячених європейській інтеграції. Це пов’язано із задекларованим обома країнами курсом на зближення з Європейським Союзом та адаптацією місцевих законів до законодавства ЄС. Серед українських досліджень особливе місце займає монографія В.В. Копійки та Т.І. Шинкаренко "Європейський Союз: заснування та етапи становлення"². Ця ґрунтовна праця – одне з перших вітчизняних навчальних видань, присвячених історії та аналізу сучасного стану європейської інтеграції.

Також слід відзначити монографії Д. Гегена, Ф. Тоді, колективну працю "Європейська інтеграція: крок за кроком" (під редакцією Д. Корбута)³.

У Російській Федерації останнім часом побачила світ низка біографічних досліджень, присвячених видатним державним діячам Франції та Німеччини – К. Аденауеру, Л.Ерхарду , Ш. де Голлю⁴ тощо.

Серед іноземних праць, присвячених зовнішній політиці Франції та Німеччини цього періоду, варто відзначити, перш за все, роботи французького дослідника Альфреда Гроссера, який вивчав історію Франції та взаємовідносин обох країн⁵. Автор на основі великого масиву джерел та літератури дає вичерпну картину зовнішньої політики Франції часів Четвертої та П’ятої республік, а також Федеративної Республіки Німеччини.

Питання, пов’язані з еволюцією поглядів французької дипломатії на процеси європейського об’єднання, знайшли свій відбиток у працях Г. де Кармоя та Е. Бжола⁶, що дають змогу простежити зміни позицій французьких урядовців щодо європейського питання.

Дипломатичним відносинам Франції у перші повоєнні роки присвячується праця Ж. Дюмена, який досліджує діяльність міністерства закордонних справ Франції. Французький погляд на німецьку зовнішню політику 50-х років ХХ ст. представлений у роботі Ж. Ботро⁷.

Питання франко-німецьких відносин є дуже актуальним як для французької, так і для німецької історіографії. Зокрема, у 1970-х–1980-х рр. у Німеччині виходили колективні монографії, присвячені проблемам двосторонніх відносин та аналізу історичної спадщини стосунків між двома країнами⁸. Робота німецького історика Х.-П. Шварта⁹ присвячена аналізу Єлисейського договору про співробітництво між Францією та Німеччиною.

Питання генези та розвитку європейських Співтовариств – починаючи від "плану Шумана" і закінчуючи "Спільним ринком" та "Євратомом" – знайшли своє відображення у працях відомого французького дослідника П. Жербе¹⁰. 1975 р. побачила світ колективна монографія "Франція та Європейські Співтовариства"¹¹, де аналізуються різноманітні аспекти французької участі в європейських структурах і ставлення до цього різних прошарків французького суспільства.

У другому підрозділі – "Джерельна база дисертаційного дослідження" – проаналізований великий і різноманітний за характером та змістом комплекс документів, які згідно з сучасними підходами до теоретичного джерелознавства можна поділити на окремі групи: а) законодавчі акти міжнародного характеру, б) дипломатичні документи, в) публіцистику досліджуваного періоду, г) статистичні документи та д) наративні джерела: мемуари, спогади, щоденники.

Законодавчі акти міжнародного характеру складають першу групу джерел та включають міжнародні угоди та договори, що знаменували собою утворення міждержавних і наднаціональних союзів і організацій, а також – резолюції міжнародних конгресів з питань європейської інтеграції.

Значна частина документів цієї групи опублікована у додатках до періодичного видання "L’annйe politique"¹² – хронологічного журналу основних політичних, дипломатичних, економічних та соціальних подій Франції, яке видається французьким урядом. У дослідженні використані номери цього видання з 1948 по 1969 роки.

Також у дисертації були використані збірки документів, що висвітлюють процес генези та розвитку "німецького питання" у 1940-х–1960-х роках у тій мірі, в якій ця проблема кореспондується з франко-німецькими відносинами. Так, були залучені документи Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 р., проекти вирішення союзниками німецької проблеми, опубліковані у збірках "СРСР та німецьке питання. 1941–1949. Документи з Архіву зовнішньої політики РФ"¹³ та "Радянсько-французькі відносини під час Великої вітчизняної війни. Документи та матеріали"¹⁴.

Документи Паризької наради міністрів закордонних справ західних країн (20–23.10.1954)¹⁵ проливають світло на процес відновлення Німеччиною своїх прав та отримання нею статусу рівноправного учасника Північноатлантичного пакту.

Дипломатичні документи є ще одним джерелом вивчення франко-німецьких відносин у досліджуваний період. До цієї групи відносяться дипломатичне листування, ноти, офіційні декларації та проекти, що допомагають відстежити процес прийняття рішень від їхнього зародження до втілення у життя в різноманітних документах міжнародно-правового характеру.

Джерела цієї групи містяться, зокрема, у багатотомному виданні "Documents diplomatiques franзais"¹⁶, що видається Міністерством закордонних справ Франції і охоплює період з 1954 р. по сьогодення. Для дослідження були залучені матеріали з 1958 по 1963 роки, які характеризують стан франко-німецьких відносин від часу повернення до влади у Франції генерала Ш. де Голля, і до відставки з посади канцлера Федеративної Республіки Німеччини К. Аденауера.

Також документи цієї групи можна знайти у вищезгаданих додатках до періодичного видання "L’annйe politique". Це, зокрема, Нота радянського уряду західним державам ¹⁷від 10 березня 1952 року (більш відома на Заході як "сталінська нота") із пропозиціями щодо об’єднання Німеччини на умовах її нейтралізації, відповідь урядів західних держав¹⁸. Ще один надзвичайно важливий документ – Офіційна декларація уряду Французької республіки¹⁹, оголошена міністром закордонних справ Робером Шуманом 9 травня 1950 р., яка отримала неофіційну назву "план Шумана". Також "L’annйe politique" містить тексти прес-конференцій генерала де Голля, присвячених зовнішньополітичним питанням, зокрема франко-німецьким відносинам та перспективам розвитку європейських інститутів.

У 1964 році світ побачила світ збірка документів, присвячена актуальному на той час питанню – проблемі статусу Західного Берліну, під назвою "Documents sur Berlin 1943-1963"²⁰. Вона містить у собі низку офіційних заяв канцлера Аденауера та президента Кеннеді, а також текст прес-конференції президента де Голля.

Наступна група джерел – це публіцистика – різноманітні заяви, проекти, твори політичних діячів того часу, що не носили офіційного характеру і робилися для того, щоб вплинути на суспільну думку населення.

До неї належать маніфести, пов’язані з розвитком європейської інтеграційної ідеї – "Європейський маніфест"²¹ Р. Куденхове-Калергі, що заклав основи європейського руху у ХХ ст., та "Маніфест Вентотене"²² –заклик до об’єднання Європи, виголошений італійськими антифашистами під час перебування в ув’язненні на острові Вентотене.

Ще кілька документів цієї групи – це твори представників різних напрямків, що розвивали інтеграційні теорії, перш за все – Д. Мітрані та Е. Хааса²³. У контексті дослідження процесів розбудови європейських інститутів варто згадати також ще декілька джерел: промови У. Черчілля, одна з яких – "М’язи світу" – знаменувала собою офіційний початок "холодної війни", а інша – "Трагедія Європи" – стала закликом до об’єднання країн континенту²⁴; а також дві збірки промов та статей відомого німецького економіста і політика , батька "німецького економічного дива" Л. Ерхарда²⁵, де він розвиває власні погляди на проблему європейської економічної інтеграції.

Опріч цього, у дисертаційному дослідженні були використані матеріали із засобів масової інформації Франції, ФРН та Радянського Союзу.

Наративні джерела представлені численною мемуарною літературою.

Основну цінність для нас представляють спогади безпосередніх дійових осіб, що формували політику Франції та Німеччини після Другої світової війни – німецького канцлера К. Аденауера та міністра оборони ФРН Ф.Й. Штрауса, французького президента Ш. де Голля²⁶, його міністрів – А. Пейрефіта М. Дебре, М. Кув де Мюрвіля, Р. Трібуле²⁷.

Ще одним цінним джерелом інформації для з’ясування обставин та характеру європейського інтеграційного процесу є спогади одного з "батьків-засновників" європейських Співтовариств, першого директора Європейського співтовариства вугілля та сталі Ж. Монне²⁸. Його мемуари вважаються найбільш об’єктивними, завдяки консультаціям Ж. Монне з відомим французьким істориком Ж.-Б. Дюрозелем.

У третьому підрозділі – "Методи дослідження" – охарактеризовано теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, засновану, насамперед, на принципах об’єктивності та історизму. Щодо досліджуваної проблеми, принцип історизму дозволяє розглянути процес розвитку європейських інтеграційних процесів у період з другої половини 1940-х по другу половину 1960-х років; дослідити та вивчити основні напрямки франко-німецьких відносин у досліджуваному контексті, визначити внутрішні та зовнішні фактори формування зовнішньополітичних концепцій двох країн.

Теоретико-методологічну основу дослідження складає також принцип об’єктивності, який вимагає виявлення факторів і умов, що детермінували франко-німецьке зближення у досліджуваний період. В роботі застосований також принцип всебічності, орієнтований на виявлення внутрішніх та зовнішніх взаємозв’язків об’єкта дослідження. Крім того, принципи всебічного і об’єктивного пізнання знайшли своє відображення в комплексному аналізі всіх факторів, що визначали двосторонні відносини у визначений період. Сукупне вивчення об’єктивних та суб’єктивних факторів історичного розвитку дає можливість автору утвердити принцип багатофакторності як важливої складової теоретико-методологічної бази дослідження. Критичний аналіз джерел та історіографії неможливий без урахування принципу суб’єктивності.

Зазначені принципи реалізувалися через конкретні методи наукового дослідження як загальнонаукові, так і загальноісторичні.

Зокрема, загальнонаукові методи із властивим їм аналізом, синтезом і системним підходом дозволили з’ясувати цілісність європейської політики Франції та Німеччини, визначити основні напрямки і характерні риси розвитку двосторонніх відносин.

Важливу роль у дослідженні відіграв системно-структурний метод, дозволивши розкрити найпомітніші явища у взаємовідносинах Франції та Німеччини в процесі європейської інтеграції, виявити їх зміст та генезу. Метод забезпечує системність всього дослідження, зумовлює не стільки всеосяжність фактичного матеріалу, скільки структурно-цілісні дослідження франко-німецьких відносин та їх впливу на форми та напрямки європейської інтеграції.

У дисертаційному дослідженні застосовані також і власне історичні методи (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, ретроспективний).

Порівняльно-історичний метод полягає у зіставленні явища, що вивчається, з йому подібним у плані зовнішньої схожості та внутрішнього змісту. Зіставлення необхідні тому, що в різних явищах проявляються загальні тенденції, які відображаються по-новому у вже відомих в історії типових явищах. Метод сприяє співставленню форм та методів об’єднання Європи після Другої світової війни та подібних явищ в інші історичні періоди.

Завдяки проблемно-хронологічному методу вдалося розподілити досліджувану проблему на окремі аспекти, визначені в розділах і підрозділах, в яких історичні події розглядаються в хронологічній послідовності.

Історико-генетичний метод дозволив простежити розвиток з послідовним розкриттям особливості еволюції європейських інтеграційних ідей з метою виявлення причин та характеру змін, що відбувалися в процесі їх історичного розвитку. Метод дозволяє подати максимально точну, реальну історію об’єкта, що вивчається.

Ретроспективний метод дозволив відчути атмосферу подій та чіткіше уявити франко-німецькі відносини, як складове явище загальної історії європейської інтеграції.

У другому розділі – "Ідейні основи європейської інтеграції", дається висвітлення ідеологічних засад європейського будівництва, аналізуються дискусії, що велися з цього приводу у 1940-х – 1950-х роках, досліджуються зміни, що відбулися в Європі внаслідок Другої світової війни.

Перший підрозділ має назву "Наслідки Другої світової війни для Європи та початок процесу європейської інтеграції". Поруч з катастрофічними наслідками у соціально-економічній сфері та військово-політичним розділенням континенту між двома таборами, спостерігаються і певні позитивні зрушення.

Європа, втомлена двома найбільшими світовими війнами, що відбувалися на її території, відчуває гостру необхідність нових ідей, що дозволили б уникати подібних конфліктів у майбутньому.

Пацифізм, притаманний будь-якому суспільству по закінченні війни, та певне відчуття "спільної долі" в європейських народів, що побували під ярмом нацистської окупації, швидко минули під впливом нових політичних загроз та економічних проблем. Тож інтеграційна ідея, що активно обговорювалася в європейських колах ще з 1920-х років, потребувала якісно нової мотивації.

Таким подразником безперечно стала "холодна війна", що майже одночасно поставила на порядок денний європейських націй такі питання як загроза "радянського військового вторгнення" та "американської економічної експансії". В таких умовах багато європейців почали з прихильністю ставитися до ідеї Європи як "третьої сили" між двома світовими гігантами.

Втім, було очевидним, що реальне об'єднання Європи неможливе без участі двох великих країн континенту – Франції та Німеччини. Перша прагнула повернути собі той статус, який вона мала на міжнародній арені до принизливої поразки 1940 р., розглядаючи Європу, як об'єкт для свого лідерства, а Німеччину (яка, використовуючи американську підтримку в межах плану Маршалла та власний промисловий потенціал, відновлювалася набагато швидше за Францію) – як своєрідного "спонсора" французьких політичних амбіцій. Для німців європейське об'єднання було вірним шляхом до відновлення в правах, значно обмежених за наслідками Другої світової війни.

У другому підрозділі – "Розвиток євроінтеграційних ідей після Другої світової війни” – висвітлюються дискусійні питання, що обговорювалися прихильниками європейської інтеграції від Другої світової війни до 1950-х років.

Вже у період війни учасники руху Опору почали замислюватися над причинами таких глобальних конфліктів на континенті та над можливими способами їхнього попередження у майбутньому. Наслідками цих роздумів стали, зокрема, "Маніфест Вентотене", написаний італійськими антифашистами А. Спінеллі та Е. Россі ще у 1941 р. та "Хертенштайнська програма", виголошена у 1946 р. представниками європейських федералістських рухів. Уцих документах містився заклик до об'єднання Європи на засадах федерації вільних європейських народів, що перебере на себе частину їхнього суверенітету.

Дискусія, що мала місце на Європейському конгресі в Гаазі у травні 1948 р., велася навколо двох основних питань – мети майбутнього об'єднання (аудиторія поділилася на "федералістів" та "уніоністів") та методів інтеграції (тут вже "федералістам" протистояли прихильники "функціоналістської", а пізніше – "неофункціоналістської" течії). Ця полеміка продовжувалася й після закінчення конгресу, знайшовши своє відображення, зокрема, у працях Д. Мітрані та Е. Хааса.

Третій підрозділ – "Роль католицького віровчення у закладенні підвалин європейських інтеграційних процесів" – присвячений вивченню того впливу, який католицька релігія справила на темпи та напрямки європейського інтеграційного процесу.

Адже саме католицтво було панівною релігією більшості країн-ініціаторів початку європейських інтеграційних процесів. Мова йде, перш за все, про такі великі європейські країни як Франція та Італія; сильні позиції мала католицька церква і у ФРН. Зокрема, західнонімецький канцлер Конрад Аденауер був сумлінним католиком і завжди прислухався до моральних (та й політичних також) рекомендацій Святого престолу.

Розкрито позицію католицької церкви щодо нагальних проблем тогочасного світу, висвітлено відношення Ватикану до таких явищ як фашизм та комунізм. Зокрема, особливу увагу приділено двом енциклікам Святого престолу, які значною мірою вплинули на світогляд ініціаторів європейського об'єднання.

У першому підрозділі третього розділу – "Формування основ європейської політики у двосторонніх відносинах Франції та Федеративної Республіки Німеччини", який має назву "Формування громадської думки Франції та Німеччини щодо двосторонніх та європейських відносин", висвітлюються зміни у настроях суспільства обох країн щодо різних питань двостороннього та європейського співробітництва впродовж досліджуваного періоду. Залучено матеріали соціологічних опитувань населення обох країн, які дають змогу простежити зміни у настроях громадськості в залежності від тих чи інших внутрішньо- та зовнішньополітичних подій.

Проаналізовано позиції представників інтелектуальної еліти Франції та Німеччини – письменників, журналістів тощо з приводу проблем двосторонніх відносин та перспектив європейської інтеграції. Це має особливе значення з огляду на той вплив, який вони мали на громадську думку обох країн.

У другому підрозділі – "Мотиви зовнішньополітичної стратегії Конрада Аденауера" – дана спроба простежити фактори, що впливали на концепції німецького канцлера щодо європейської інтеграції та співробітництва із Францією.

Підкреслюється стійка неприязнь Аденауера до будь-якої тоталітарної ідеології (як націонал-соціалізму, так і комунізму), викликана морально-релігійними та світоглядними мотивами.

Також робиться акцент на запереченні німецьким лідером традиційної прусської національної ідеї, основаної на принципі побудови німецької величі шляхом гри на суперечностях між Сходом та Заходом. Звідси – прагнення Аденауера не допустити "нейтралізації" Німеччини, міцно прив'язавши країну до західного світу та позбавивши її, таким чином, небезпеки націоналістичного реваншу.

Ці дві тези пояснюють орієнтацію Аденауера на союз із Сполученими Штатами Америки, які він розглядав як оплот західного світу в боротьбі проти комунізму, та його прихильність до ідеї європейської інтеграції, завдяки якій Німеччина, на його думку, змогла б нейтралізувати негативні наслідки Другої світової війни та посісти гідне місце серед європейської родини.

Висвітлено також прагнення Аденауера до порозуміння із Францією, без якого неможливо собі уявити участь Німеччини у інтеграційних процесах на європейському континенті; наслідком чого стало мирне вирішення саарської проблеми, а також "план Шумана" зі створення Європейського співтовариства вугілля та сталі, що поклало реальний початок створенню спільних економічних структур.

Третій підрозділ – "Шарль де Голль та євроінтеграційний процес" – дає змогу зрозуміти основні аспекти зовнішньополітичної концепції французького лідера, яка в цілому вкладається у контекст традиційних теорій французького націоналізму. Вся діяльність де Голля у зовнішній політиці керувалася думкою про те, що французький народ може існувати тільки тоді, коли він відіграє провідну роль на міжнародній арені. Тому євроінтеграційний процес де Голль розглядав як можливість протиставити Європу (на чолі з Францією) двом наддержавам – СРСР та США; відповідно граничною межею об'єднавчого процесу генерал бачив створення "Європи вітчизн" – стійкого союзу держав із непорушним національним суверенітетом всіх його членів.

Німеччина розглядалась де Голлем як головний партнер у будівництві такої "антиамериканської" Європи. Проте головним партнером Франції виявилася не ФРН, а особисто канцлер Аденауер, що почав розчаровуватися у політиці Сполучених Штатів і бачив у Франції нового партнера по протистоянню "радянській загрозі". Тому після відставки Аденауера у 1963 р. та приходом до влади Людвіга Ерхарда, відносини між Францією та ФРН стали значно прохолоднішими, а європейській спільноті довелося пережити смугу важких криз, вихід з яких було знайдено лише в другій половині 1960-х років.

У четвертому підрозділі – "Погляди правлячих кіл Франції та Федеративної Республіки Німеччини на європейську інтеграцію та відносини між двома країнами у 40-х – 60-х роках ХХ ст." – розглядаються погляди політиків та державних діячів Франції та ФРН, що мають різне ідеологічне спрямування, на питання розбудови Європи та франко-німецького співробітництва. Проаналізовано різницю між уявленнями французьких та німецьких політичних еліт щодо майбутнього Європи. Якщо у Франції основним дискусійним питанням було визначення ступеню національного суверенітету, яким можна було б пожертвувати заради нової Європи, то у ФРН політики групувалися в залежності від того, яку Європу вони готові були будувати – продеголлівську чи проамериканську.

У четвертому розділі – "Зовнішні фактори у формуванні франко-німецьких стосунків" – висвітлені три фактори, які були ключовими зовнішніми елементами як у розбудові європейської спільноти взагалі, так і у налагодженні франко-німецьких стосунків зокрема.

Перший підрозділ – "Радянська загроза" як фактор впливу на франко-німецькі відносини у контексті євроінтеграційних процесів", розкриває роль фактору "радянської загрози" у процесі формуванні двосторонніх відносин. Так, Конрад Аденауер використовував занепокоєність США можливою радянською агресією як засіб впливу на Вашингтон у вирішенні німецького питання. Французи, у свою чергу, особливо після повернення до влади генерала де Голля, вдало використовували вже німецькі побоювання щодо намірів Радянського Союзу, то зближуючись з СРСР, то граючи роль "захисника" Німеччини від агресивних проявів Москви.

У другому підрозділі – "Вплив Сполучених Штатів на зовнішню політику Франції та ФРН" – розкрито роль Європи в американських зовнішньополітичних концепціях, показані складні стосунки, що складалися між німецьким канцлером Аденауером та американськими лідерами, коли німецький канцлер розглядав будь-яке пом'якшення американської позиції у відносинах з СРСР мало не як спробу купити безпеку західного світу за рахунок Німеччини. Наведена суть протиріч, які виникали між Францією та Сполученими Штатами Америки у питаннях євроатлантичної безпеки, які полягали у розділенні французьким президентом де Голлем "атлантичного" та "європейського" напрямку розвитку Європи, останній з яких фактично мав у його планах антиамериканське спрямування.

Третій підрозділ – "Британська проблема" у стосунках між Францією та ФРН" – присвячений відносинам між Великою Британією та континентальною Європою, що представлена Францією та Німеччиною як двома найбільш потужними країнами континенту. Спроби англійців взяти Європу під свій патронат, виступивши у якості посередника між нею та США, провалилися завдяки активній позиції генерала де Голля, який наполегливо блокував намагання Лондону приєднатися до ЄЕС, вбачаючи в ньому конкурента Франції у боротьбі за європейське лідерство. Німецькі керівники більш позитивно ставилися до пропозицій Великої Британії, бажаючи, передусім, відкриття англійських ринків (у тому числі – і ринків Співдружності Націй) для німецьких промислових товарів.

У висновках зроблені узагальнення та підведені підсумки проведеного дослідження. У процесі висвітлення поставленої мети дисертант прийшов до таких висновків:

- Аналіз історіографічної бази засвідчує потребу в подальшому вивченні ролі франко-німецьких відносин другої половини 1940-х – другої половини 1960-х рр. у євроінтеграційних процесах та зворотного впливу цих процесів на взаємини між двома країнами. Незважаючи на широке коло монографій, наукових статей, газетних публікацій, чимало питань досліджуваної проблеми вимагає більш глибокого дослідження і узагальнення.

- Комплекс джерел, залучений при написанні дисертаційного дослідження, включає в себе законодавчі акти міжнародного характеру, публіцистику досліджуваного періоду, дипломатичні та статистичні документи, мемуарну літературу. В цілому спектр залучених джерел дозволяє вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні завдання.

- У своїй роботі автор використав загальнонаукові принципи пізнання: історизму, об'єктивності, методи аналізу і синтезу, системно-структурний, ретроспективний і порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний та історико-генетичний.

- На зростання популярності євроінтеграційних ідей серед населення Західної Європи після Другої світової війни вплинули наступні чинники: необхідність подолання повоєнної економічної кризи у Європі; наявність чітко сформульованої європейської ідеї, висунутої у першій половині 20-х років ХХ ст.; пацифізм, поширення ідей якого є прямим наслідком Другої світової війни; початок "холодної війни", яка загрожувала знову перетворити Європу на театр бойових дій; наявність великої кількості прихильників євроінтеграції серед державних і політичних діячів різних країн.

- Після свого відродження у 20-х роках ХХ ст., євроінтеграційні ідеї пройшли декілька етапів розвитку: під час Другої світової війни європейський федералістський рух розвивається в межах Руху Опору; після перемоги союзників над Німеччиною євроінтеграційні ідеї набувають нової популярності серед представників політичної та інтелектуальної еліти Європи; на початку 1950-х років французький економіст Ж. Монне запропонував ідею об’єднання вугільної та сталевої промисловості Європи під керівництвом єдиного наднаціонального органу; у 1958 р. американський політолог Е.Хаас, аналізуючи успіхи та невдачі євроінтеграційних процесів, започаткував теорію неофункціоналізму, яка передбачала у майбутньому об’єднання і у політичній площині.

- Ще одна особливість європейської інтеграції – вплив на цей процес католицької релігії, з притаманними їй рисами: універсалізмом Ватикану; антифашизмом, що був наслідком давнішнього неприйняття католицькою церквою ідей націоналізму та гірким досвідом співіснування із фашистськими режимами в Італії та Німеччині в першій половині ХХ ст.; християнським пацифізмом, що був властивий католицькому віросповіданню та сприяв поширенню серед європейців ідей об’єднання заради недопущення нового великого конфлікту; антикомунізмом, що був зумовлений категоричним неприйняттям Святим Престолом лівих ідей ще з ХІХ ст., та ворожістю до атеїстичного Радянського Союзу.

- Соціологічні опитування у Франції та ФРН показували позитивне ставлення німців та французів як одне до одного, так і до ідеї спільного мешкання в єдиному європейському домі. Проте існувала різниця між прагненнями німців до побудови Європи навіть на засадах наднаціональності, та бажанням французів зберегти свій суверенітет з усіма його атрибутами – армією, кордонами та власним урядом. Вирішити ці проблеми мала політична еліта обох країн.

- Канцлер Німеччини Конрад Аденауер поставив перед собою завдання повернути державу до числа цивілізованих європейських країн, змивши з неї ганебні плями нацистського минулого. Він розглядав Німеччину у складі західних країн як категоричну умову її існування, оскільки боявся, що "нейтралізація" країни пробудить в ній націоналістичні пристрасті. Але для того, щоб виконати поставлену мету, йому було необхідно, перш за все, примиритися із західним сусідом – Францією. Примирення розпочалося з вирішення Саарської проблеми, одним з елементів якого стало запровадження, згідно "плану Шумана", "Європейського співтовариства вугілля та сталі" що потім перетворилося у 1957 р. на Європейське економічне співтовариство.

- Шарль де Голль, що повернувся до влади у Франції у 1958 р., навпаки, бачив у наднаціональній Європі спосіб відібрати у Франції незалежність. Тому він одразу ж заблокував наднаціональний шлях розвитку Європи. Останню він бачив у вигляді сильного незалежного "концерту держав" під французьким керівництвом, яка становила б своєрідну "третю силу" між США та СРСР. В ЄЕС він побачив спосіб досягти своєї мети за рахунок німецького економічного потенціалу. Аденауеру довелося йти на поступки. Після декількох двосторонніх зустрічей Аденауер та де Голль підписали 22 січня 1963 р. Єлисейський договір про співробітництво між двома країнами, якій, втім, через внесену туди бундестагом преамбулу, залишився майже недієздатним.

- Серед представників політичної еліти як Франції, так і Німеччині, не було єдності щодо мотивів двостороннього співробітництва та європейського будівництва. В обох країнах утворилися по два табори – у Франції – "європеїстів" та "націоналістів", у ФРН – "європеїстів" ("німецьких голлістів") та "атлантистів".

- Що стосується основних зовнішніх факторів впливу на французько-німецькі стосунки, то їх було три. По-перше, це фактор "радянської загрози", який справно використовувався і Францією і Німеччиною задля вирішення своїх політичних інтересів. Так, німці досягали значних зовнішньополітичних преференцій від США, подаючи свою країну як "передовий бастіон" на шляху "комуністичної агресії". Французи ж, особливо за часів Ш. де Голля, використовували антирадянські настрої у ФРН для тиску на Бонн, то заявляючи про необхідність зближення зі Сходом, то граючи роль захисників Німеччини від "американо-радянської змови". Другий фактор – це американський вплив на європейські політичні процеси, який постійно домінував у франко-німецьких двосторонніх відносинах. Особливо це стало помітним після 1958 р., коли європейські проекти генерала Ш. де Голля набули, по суті, антиамериканського спрямування. Третій фактор – позиція Британії, яка, позиціонуючи себе "поза" і "над" Європою, використовуючи свої особливі стосунки зі Сполученими Штатами Америки та наявність економічного тилу у вигляді Британської Співдружності, намагалася здобути важелі впливу на новостворене Європейське економічне співтовариство. Всі ці фактори були предметом численних торгів у відносинах між Францією та Німеччиною при обговоренні європейського майбутнього.

В цілому ж, стосунки між Францією та Німеччиною на початковому етапі будівництва європейської спільноти не тільки довели неможливість серйозних інтеграційних зрушень без порозуміння цих великих європейських гравців, але й визначили шляхи та форми об’єднавчого процесу на багато років вперед. На взаємини між цими державами впливали як історичні стереотипи одне щодо одного, так і зовнішні фактори, спричинені тиском наддержав, що намагалися використати розбіжності між країнами в своїх інтересах.

Зламавши негативні тенденції у взаємовідносинах між собою, Франція та ФРН заклали початок будівництва нової Європи. Втім, розбіжності у поглядах на майбутнє європейської спільноти змусили німців та французів тимчасово зупинити налагодження тісних контактів. Після відставки де Голля стосунки поступово почали відновлюватися, але вже в іншому форматі.

Ряд важливих аспектів роботи заслуговують на перспективне спеціальне вивчення, зокрема економічний та культурний аспекти співробітництва між Францією та ФРН в рамках розбудови спільного європейського дому.