73.Україна в період загострення кризи радянської системи

Після зняття М. С. Хрущова у 1965 р. була здійснена спроба запровадження господарської реформи, перш за все вдосконалення управління виробництвом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість створювались понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося посилення економічних методів управління промисловістю, розширення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, посилення-економічного стимулювання. Але в умовах надцентралізацїї виробництва здійснення цієї реформи ставало проблематичним. Основним гас лом брежнєвського керівництва стала стабільність, ще фактично означало незмінність, застій. У 60—80-х роках політичний курс радянського керівництва відрізнявся різко вираженим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно придушувався. Криза радянської системи виявлялася в зростанні науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного розвитку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі. У котре вже були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, в колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. У 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана. Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводив до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Вичерпувалися ресурси Донбасу. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя. Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а виробничі відносини в колгоспах, що не відповідали здоровому глузду, мала зацікавленість колгоспників у результатах своєї праці. Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відтоку населення із сіл. За 1966-1985 pp. з українського села виїхало 4,6 млн. чол., в основному молодь. Змінилася соціальна структура населення республіки. Рівень постачання населення, особливо в 70-ті роки, підтримувався в основному за рахунок продажу нафти за кордон. Ситуація погіршувалася гонкою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (з 1979 p.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. У 1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. У республіці всевладдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправства всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «палким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві. Офіційно оголошувалось, що в СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Споживання товарів обмежувалось наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їх відсутністю. Люди не могли купити необхідні їм речі навіть маючи гроші. Погіршувалась екологічна ситуація, зменшувалась середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед республік СРСР. Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті переслідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші. У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. Проте цей рух не набув значного поширення. На життя країни все більше впливала некомпетентність керівництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. І. Брежнєва, який захопився самонагородженням орденами та званнями героя і зовсім не думав ні про які зміни, необхідність яких все більше назрівала. Соціалістична система опинилася в глибокій кризі.