62. Народна боротьба на Україні в роки фашистської окупації в 1941 – 1944 роках.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були

нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із

штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними

аж до квітня 1942 р. На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій

1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до

• малої війни≫ пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився

на окупованій території для боротьби в тилу ворога

чи був засланий за лінію фронту. Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні—вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період

тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки

223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність

координаційного центру, епізодичність постачання

загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування

було створено Центральний штаб партизанського руху. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре

озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпак^, О. Сабурова, М. На-

умова. Особливу активність партизанський рух виявив у

вирішальному 1943 p ≪Рейкова війна≫ стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Всього протягом війни партизанські формування України

провели 19 рейдівУ період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих

районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів,

від зародження до широкого розгортання та активного

протистояння фашистам. Стримуючими чинниками

його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці

30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів

та вироблення засобів для ведення ≪малої війни≫, ліквідації

документації та партизанських схованок і баз; дефіцит

підготовлених партизанських кадрів; відсутність

координаційного центру, погане постачання загонів збро- єю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення

окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському

режиму. Створення Центрального партизанського

штабу, координація дій, матеріальна підтримка з

Великої землі, застосування партизанами ефективних методів

боротьби (≪рейкова війна≫) і значна підтримка місцевого

населення дали змогу партизанському руху перейти

на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий

фактор війни, на справжній другий фронт.

63. Дві течії оун в період Великої Вітчизняної Війни. Взаємодія упа з Партизанським рухом.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір

ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого

і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих

радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання

в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції,

яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й

сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бан-

дерою. З цього моменту починається одночасне існування двох

українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або

ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М —

мельниківська. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала Легіон українських націоналістів≫, який складавсяз двох підрозділів — ≪Нахтігаль≫ і ≪Роланд≫.Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на ≪Нахтігаль≫ та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку Просвіти Українські національні збори, які ухвалили

Акт про відновлення Української Держави. Було обрано

Українське державне правління на чолі із соратником Бан-

дери — Я. Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-МКонцентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. Пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля. Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного

контролю на українських землях та відновлення національної

держави. Мельниківці в основному розраховували

на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація

призвела до того, що громадянські структури, створені

ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного

апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-

якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов

до репресій проти обох відгалужень ОУН. У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії

проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли

перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила

напад на містечко Володимирець Волинської області. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині

окупанти проводять п'ять великих каральних операцій

проти повстанців. Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали ≪третьою

силою≫, що намагалася втримати під своїм контролем

значні території. Численні криваві сутички з радянськими

партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити

якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні

з більшовиками владу ділити не збиралася. Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії