2. Урядовий указ 1876 р.

Госуд. імп. в 18/30 день минулого травня височайше наказав:

1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Головн. упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

2) Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам'яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам'яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головн. управл.

3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.

4) Припинити видання газети "Киевский Телеграф". Про цю височайшу волю пропоную Головн. упр. до належного виконання... (Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. – К., 1996. – Ч. 1. – С. 301.)

3. Висловлювання європейських вчених з приводу "Емського акту" 1876 р.

Маріо Рапісарді – професор університету а Катанії (Італія): "Указ 1876 р. є ляпас цивілізації!"

Франц Оппенгеймер – письменник (Німеччина): "Народ, що бореться за свою мову і окремішність, бореться разом з тим за культуру і щастя всього людства. Тому нехай вам, українці, світить у вашій боротьбі зоря щастя!"

Н. Фредеріксен – професор університету в Копенгагені (Данія): "Заборона української мови і літератури в Росії – це варварство, це ганьба!"

Г. фон Герлях – депутат парламенту Німеччини: "Указ 1876 р., будучи породженням духу брутальної жадоби гноблення, матиме зовсім інший наслідок, а саме – зміцнення українства у боротьбі за свою особистість".

Фрідріх Герц – публіцист (Австрія): "Заборона української мови – це справа варварська. Якщо дивитися на неї з етичної точки зору, то стоїть вона на цьому ж рівні і зродилася вона з цього ж духу, що й погані вчинки інквізиції: Варфоломейська ніч тощо". (Хрестоматія з історії України: ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 2000. – С. 146.)

4. З публічної полеміки лідера хлопоманів в.Антоновича з польсько-шляхетським публіцистом т. Падалицею

На завершення Вашої статті, п. Падалиця, вам завгодно було звернутися до моєї особи з епітетом "перевертень". Я вам за це щиро вдячний, – не тому, щоб я вважав, що моя особа особливо цікава для вас або для кого-небудь з читачів, і не тому, що я сам надто про неї піклувався, а тому, що роз'яснення вказаного Вами епітета хоч скільки-небудь допоможе цілій групі людей визначити себе в південноросійському краї. Так, п. Падалиця, ви маєте рацію! Я справді "перевертень", – але Ви не взяли до уваги однієї обставини, саме того, що слово "відступник" не має саме по собі сенсу; що для складання собі поняття про особу, до якої прикладається цей епітет, потрібно знати, від якої саме справи людина відступилася і до якої саме пристала. Інакше слово це позбавлене сенсу – це порожній звук. Справді, Ви маєте рацію. За волею долі, я народився на Україні шляхтичем; в дитинстві мав усі звички паничів і довго поділяв усі станові й національні пересуди людей, в колі яких виховувався; але коли прийшов для мене час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє становище в краї, я зважив на його недоліки, на всі прагнення суспільства, серед якого доля мене поставила, і побачив, що його становище морально безвихідне, якщо воно не відмовиться від свого виняткового погляду, від своїх чванливих посягань на край і його народність; я побачив, що поляки – шляхтичі, які живуть у південноросійському краї, мають перед судом власної совісті тільки дві вихідні точки: або полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їх предками, і неусипною працею та любов'ю в міру сил винагородити все зло, завдане ними народу, що відгодував багато поколінь вельможних колоністів, якому ці останні за піт і кров платили зневагою, лайкою, неповагою до його релігії, звичаїв, моралі, особистості, – або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом, для того, щоб не додавати собою ще одної тунеядної особистості, для того, щоб нарешті позбавитися самому перед собою сумного закиду тому, що і я теж колоніст, теж плантатор, що і я опосередковано або безпосередньо (що втім все рівно) споживаю чужі труди, заслоняю дорогу до розвитку народові, до хати якого я заліз непрошеним, з чужими йому прагненнями, що і я належу до табору, який прагне придушити народний розвиток туземців, і що безвинно поділяю відповідальність за їхні дії. Звичайно, я зважився на перше, тому що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками і мріями, мені легше було з ними розлучитися, ніж з народом, серед якого я виріс, який я знав, якого сумну долю я бачив у кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, – з уст якого я чув не одну сумну пісню, що роздирала серце, не одне чесне, дружнє слово (хоч я був і панич), не одну трагічну повість про життя, що зітліло в скорботі й безплідній праці, ...який, словом, я полюбив більше своїх шляхетських звичок і своїх мрій. (Антонович В. Моя сповідь // Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 78–89.)