8. Розвиток Літератури Київської Русі

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон іблагодать», «Повчання дітям» ВолодимираМономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек.

Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

9 Вопрос:

Термін «середньовіччя» виник в Італії у XIV—XVI ст. у колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, старалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на древню, середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V—XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

10 Вопрос:

Етногенез (етногенези) (від гр. етнос — народ і генезис походження) — це тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу спирається на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології тощо. Термін етногенез вперше був уведений академіком Миколою Марром в 20-х роках XX ст.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися (від лат. assimilatio — уподібнення), один етнос вливався в інший — скіфи, гуни, сармати. слов'яни, половці, татари та інші народи тією чи іншою мірою впливали на етногенез українців. Звичайно, людність Північного чорноморця не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але, незважаючи на різні переселення та асиміляцію, ядро етносу залишаються постійним, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині.

Культурний генофонд нашого краю не переривався протягом довготривалих війн, поневолення, лихоліть, що вишині на долю українського народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких Пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150—200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття у 70-х роках минулого століття палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи в історичну науку. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких - знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішою стала можливість дослідити саме ген етичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років.

Відкриття Королівської стоянки привернуло увагу вчених усього світу її змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Інші вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси близько мільйона років тому.

Серед вчених ХІХ-ХХ ст. існували два погляди на походження народів: автохтонізм (від гр. autos — сам і chton — земля, тобто "первісне населення тієї чи іншої землі") та міграціонізм (від лат. migratio — переселення).

Автохтоністи вважають, що український народ має органічний, спадкоємний зв'язок із найдавнішими мешканцями української землі, незважаючи на міграції різних племен, їхнє злиття чи змішування. Автохтонність українців відстоювали В.В. Мавродін, який писав, що "український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія"3, видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка4, який на початку XX ст. зробив низку унікальних археологічних відкриттів, відомий український історик Михайло Грушевський та дослідник етногенезу українців Віктор Петров6. Серед істориків XX ст. про автохтонність українців писали Вадим Щербаківський7, Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.

Міграціоністи досі вважають, що українці — "народ порівняно молодий" і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі (X. Абрман, Т. Капелле, Ф. Дворник, О. Пріцак та ін.).

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

I. Трипільська доба (середина VI—III тисячоліття до н. ч.)

II. Арійська доба (II тисячоліття до н. ч.)

III. Кіммерійсько-сюфо-сарматська доба (X ст. до н. ч. — III ст. н. ч.)

IV. Слов'янська доба (приблизно І тисячоліття н. ч.)

V. Доба Русі-України (від VII ст. н. ч.).