2. Умови формування імперій

Умовами формування імперії, є: 1) наявність у системі політичної легітимації держави якоїсь вказівки на його абсолютне, універсальне значення; 2) присутність у політичній практиці держави стійкої тенденції до територіального розширення; 3) відсутність або обмеженість асиміляції народів територій, що включаються знову в склад держави, збереження ними своїх етнокультурних особливостей.

Що стосується першої умови, те звичайно – а протягом більшої частини людської історії винятково – воно проявляється у вигляді різних форм сакралізації влади. При цьому сакральний зміст може приписуватися як безпосередньо персоні володаря, так і, при наявності досить розвинених деперсоніфікованих уявлень про державу, самій державі, окремим її інститутам і представникам.

Містичний ореол влади колосально підсилює її авторитет і можливості, у тому числі й експансіоністські. Рубежі потенційної експансії перебувають у прямій залежності від меж трансляції імперського міфу там, де кінчається влада одних богів, починається влада інших, тобто, відповідно, іншої імперії й іншого правителя.

Сакралізація державної влади, наділення її абсолютним, всесвітнім змістом, трансльованим на все доступне для огляду коло земель, виявляється як тенденція вже в епоху політеїзму з характерною для неї крайньою етнополітичною мозаїчністю. Спроби зняття напруги між тенденцією до універсалізму й політеїстичною релігійною традицією застосовували неодноразово (наприклад, у державі Ахеменідів або імперії Александра Македонського), але лише Рим зміг стати свого роду символом сакральної, всесвітньої місії держави.

Стійка тенденція державного утворення до територіального розширення, що виступає як друга умова формування імперії, може бути інтерпретована по-різному. Найбільш просте пояснення цієї тенденції пропонує системний підхід, відповідно до якого прагнення до самозбереження являє собою граничну функцію кожної, у т.ч. соціальної, системи. "Чим складніше організований той або інший... об'єкт, тим менш він стабільний, тим більше він сам і його елементи, що складають, піддані небезпеки руйнування". Для стабільного існування системи необхідна, отже, хоча б обмежена "незалежність від постійних коливань зовнішніх умов", причому найпростішим способом її забезпечення є досягнення "відносної автономності системи завдяки її здатності до нагромадження внутрішніх енергетичних і речовинних резервів". Тому будь-якій системі, що прагне до досягнення рівноваги у відносинах із зовнішнім середовищем, властиве прагнення до підтримки певного обсягу матеріальних і енергетичних ресурсів.

Процеси росту масштабів, ускладнення внутрішньої структури саме соціальних систем і збільшення обсягів, контрольованих ними матеріальних і енергетичних ресурсів взаємно обумовлюють і підсилюють дія один одного. Іншими словами, для соціальних систем територіальне розширення, що сприяють максимізації обсягу контрольованих ресурсів, є більш-менш універсальним способом адаптації. Втім, ступінь реального прояву цієї тенденції обмежена дією низки об'єктивних факторів: наявністю сусідніх соціумів з аналогічними амбіціями, нестачею людських ресурсів, надмірно несприятливими природними умовами, що зберігаються в деяких випадках у соціокультурній матриці нормативно-ціннісними обмеженнями. Використання відомої дихотомії інтенсивного/екстенсивного шляхів економічного розвитку при поясненні феномена імперії призводить, до речі, до аналогічних висновків. Застосування інтенсивних економічних технологій має, як часто підкреслюється, змушений характер, воно обумовлено насамперед дефіцитом основних економічних ресурсів (у першу чергу землі) і об'єктивною неможливістю розширення ареалу їхньої утилізації. Екстенсивний шлях економічного розвитку є найбільш простим і природним. Звичайно це відбувається за допомогою подальшого освоєння власної території, тоді як до територіальної експансії держава звертається при впливі яких-небудь екстремальних факторів.

А.Г.Фонотов, що розробив на основі згаданої дихотомії концепцію мобілізаційного й інноваційного типів суспільного розвитку, відзначає, що "у кризовій ситуації, гострота якої проявляється в надзвичайних формах, система не має часу на поступове, болісне, пов'язане з ризиком удосконалювання технології. Але при незмінній або недостатньо швидко прогресуючій технології наявні ресурси природи й праці незабаром (тобто в історично оглядний термін) починають виснажуватися. Щоб заповнити їхнє вибуття в рамках мобілізаційного типу, необхідно залучати додаткові джерела. Однак нові запаси однотипних ресурсів перебувають на нових територіях. Система виявляється перед вибором: кардинально вдосконалити або повністю змінити технологію, щоб за допомогою вдосконалених способів переробки відсунути межу вичерпності наявних ресурсів, або ж придбати їхні нові джерела. Тим самим система вступає в конкурентну боротьбу за ресурси, і однією з форм останньої може бути війна".

Успішна зовнішня експансія, однак, запускає в хід новий фактор. Включення до складу держави нових територій з їх найчастіше іноетнічним і інорелігійним населенням практично неминуче ставить питання про методи їхньої ефективної інтеграції й керування. Гострота цих питань перебуває у прямій залежності від розміру здійснених придбань: як правило, ступінь культурних розходжень зростає пропорційно географічній віддаленості, а можливості централізованого контролю й керування скорочуються у зв'язку з недостатньою розвиненістю інфраструктури й засобів комунікації. "Усяке нове завоювання й територіальне придбання, – на думку Фонотова, – одночасно означає й виникнення нового джерела культурного, релігійного й іншого впливу. У кожному разі, чи інкорпорується правляча еліта завойованих територій до складу старої правлячої еліти держави-завойовника або ж зберігає свою автономність, факт її існування створює тертя усередині правлячого класу й у кризових ситуаціях позбавляє його монолітності й стійкості". Погроза стабільності імперії виникає, однак, не тільки в силу неоднорідності правлячого класу, але й – на більше глибокому рівні – у силу неоднорідності й внутрішньої суперечливості того феномена, якому можна назвати політичною культурою суспільства.

У дослідників існують різні думки щодо стійкості суспільств із неоднорідною політичною культурою. Так, В.Розенбаум, що розрізняв інтегровані й фрагментовані політичні культури ("фрагментована політична культура є така культура, у рамках якої в населення відсутнє міцна згода щодо шляхів розвитку суспільства", підкреслює конфліктогений характер останніх, обумовленою неможливістю для них реалізації загальноприйнятих методів зняття соціальних напруг. Інші вчені не схильні переоцінювати цей фактор, думаючи, що породжувана ним погроза стабільності імперії не настільки велика й у всякому разі цілком переборна. Зокрема, на думку Я.Э.Геллнера, у суспільствах традиційного типу "фактори, що визначають політичні кордони, не мають нічого загального з факторами, що визначають межі культури", тому для них "набагато істотніше підкреслення культурної диференціації, ніж спільності. Чим більше відрізняються друг від друга у всіх відносинах різні шари, тим менше терть непорозумінь виникає між ними. Система в цілому сприяє культурному розшаруванню по горизонталі й може створювати й підтримувати це розшарування навіть у випадку його споконвічної відсутності". Відсутність у традиційних суспільствах функціонального й твердого зв'язку між сферами політики й культури, на яке звертає увагу Геллнер, зм'якшує дестабілізуючу для держави дію фактору культурного плюралізму.

Найбільш прості методи рішення даної проблеми, такі як тотальне знищення або асиміляція представників інших культур, як правило не реалізуються із причин, подібних до тих, які стримують державу в її експансіоністських прагненнях. По-перше, у доіндустріальну епоху крайні форми етнокультурної уніфікації нереалізовані технічно, і вони здійсненні тим менш, чим крупніше масштаби держави. По-друге, представники пануючого народу звичайно сковані у своїх діях певними культурними табу, що забороняють або фізичне винищування інших народів (моральні, релігійні норми), або асиміляцію з ними (заборона на встановлення шлюбних відносин з іновірцями й т. ін.). Якщо з посиленням культурних розходжень обмеження на геноцид можуть слабшати, то при цьому відповідно зростають обмеження на асиміляцію. Третя умова ґенези імперської системи – соціокультурна мозаїчність території держави, яка утворюється в силу збереження співтовариствами, що включаються до її складу, своїх етнокультурних особливостей. Найважливішою соціальною проблемою стає із цього моменту довгострокова підтримка стабільності усередині державного простору й на його рубежах і розробка для цієї мети принципово нових соціальних механізмів. У тому випадку, якщо ця проблема виявляється успішно вирішеною, виникає імперія.