3.3. Шляхи удосконалення фінансування наукової та інноваційної діяльності.

Мета нинішньої влади - до 2020 року вивести Україну в число лідерів серед країн світу. Очевидно, що досягти цієї мети неможливо без сучасних науки та освіти, застосовуючи їхній потенціал для розвитку українського бізнесу, базованого на високотехнологічному виробництві. За словами високопосадовців, Україна має потужний науковий та освітній потенціал для вирішення поставлених завдань, проблема лише у фінансуванні.

Насправді річ не в розмірі фінансування української науки та освіти, а в ефективному використанні отриманих коштів. За свідченнями експертів — успішних українських науковців, за існуючої системи розподілу коштів навіть кількаразове збільшення фінансування не приведе до істотного поліпшення ситуації в цілому.

В освітніх та наукових закладах досі присутня система примітивного менеджменту, що майже не змінилася з радянських часів і основною рисою якої є розподіл заробітної плати між сотнями співробітників так званої науково-дослідної частини відповідно до уподобань керівництва університетів. При цьому адміністрація майже не приділяє уваги вивченню та практичному втіленню передового досвіду зарубіжних науково-дослідних університетів. Ученим просто невигідно, та вони в більшості й не вміють упроваджувати власні прикладні розробки у виробництво на комерційній основі, бо від цього не залежить їхня платня та офіційний статус установи. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України мало обходить те, що штатні викладачі будь-якого українського університету мають колосальне нагальне навантаження і зобов’язані писати безліч непотрібних звітів, через що не залишається часу для справжньої науки, а не її імітації. Для відродження наукового середовища в університетах потрібні чіткі критерії та умови, а також бодай мінімальна матеріальна база для студентів і викладачів, яка потребує закупівлі обладнання чи вирішення, наприклад, проблеми прекурсорів.

Нинішня форма організації НАН України є рудиментом колишньої радянської системи, спрямованої переважно на швидке освоєння коштів. Так, згідно зі статутом НАНУ, дійсними членами обираються вчені, які «зробили видатний внесок у розвиток відповідних напрямів науки», а членами-кореспондентами — ті, хто «збагатив науку визначними здобутками». Згідно із цим же статутом члени НАН України мають переважне право на надання їм умов для здійснення наукових досліджень в установах НАН України, і лише вони мають право брати участь в управлінні справами академії. Станом на 1 січня 2009 р., НАНУ мала у своєму складі 182 дійсні члени (академіки) та 343 члени-кореспонденти. За ці академічні звання кожен з них довічно отримує доплату (!) в розмірі 5112 та 3400 грн. відповідно. За експертними оцінками, загальна сума виплат з боку бідної держави для цієї категорії вчених, наділених владою та повноваженнями, може перевищувати доходи, типові для директорів західних дослідних установ. Проте якщо на практиці проаналізувати досягнення багатьох членів НАН України, то виникає багато запитань стосовно їхніх «видатних внесків» та «визначних здобутків» у науці. Так, Національна бібліотека ім. В.Вернадського веде й оприлюднює на своєму веб-сайті рейтинг топ-100 науковців України за показниками наукометричної бази даних Scopus(див. додаток). У базі представлено справді еліту України — це вчені, які друкують свої роботи у провідних наукових виданнях світу, чим привертають увагу колег, про що свідчать цитування їхніх статей. Серед них на даний час трохи більше 20 членів НАН України. А де всі інші з майже п’ятисот, на утримання яких витрачаються бюджетні кошти, — питання відкрите.

Фактично розгалужена система державних академій України разом з університетами існує лише для створення ілюзії в навколишньому світі, що Україна має потужні науку та освіту. Поодинокі винятки у вигляді успішних науковців тільки підтверджують це правило. Наслідком імітації наукової та освітньої діяльності є практична відсутність реально діючого експертного середовища. А визнані владою «експерти» можуть легалізувати будь-які руйнівні для суспільства проекти взамін на бюджетні виплати чи пільги.

Окрема тема — видача дипломів про вищу освіту та наукових дипломів чиновникам, що перетворилося на ганебну годівницю для великої кількості псевдоосвітян та псевдовчених. В Україні діє постанова Кабінету міністрів України від 30 серпня 2002 р. №1298, згідно з якою кандидат наук, навіть не працюючи на науковій чи викладацькій посаді, може розраховувати на надбавку в граничному розмірі 15% посадового окладу (ставки заробітної плати), а доктор наук — 25%. Неважко оцінити, що суми, які йдуть на виплату надбавок цій багатотисячній армії «обдарованих» науковими ступенями, можуть перевищувати суми зарплат працюючих науковців.

З теоретичної точки зору, для вирішення питання активізації інноваційної діяльності на мікрорівні треба створити відповідне економіко-правове середовище, яке б стимулювало товаровиробника впровад­жувати науково-технічні розробки й інновації, а інвестора, вкладати кошти у фінансування інноваційних проектів. Це означає, що треба застосовувати ме­ханізми активного державного регулювання.

Доведено, що інноваційна модель розвитку потребує здійснення витрат на фінансування науки не менш як 1,74% ВВП. В Україні цей показник має бу­ти більшим з огляду на кілька чинників: невисокий рівень виробництва ВВП на душу населення, деформовану структуру економіки і промисловості, вкрай і низький рівень фінансування інновацій протягом останніх десяти років тощо. Фактично ж українська наука фінансується на рівні 1% від ВВП, причому з держбюджету надходить лише третина коштів, решта — за рахунок прове­дення науково-практичних досліджень на замовлення і здійснення госпрозрахункових операцій (у тому числі здавання приміщень в оренду).

Настав час реформувати систему моніторингу розвитку інноваційної сфе­ри. Так, статистика враховує показники щодо введення в дію автоматичних та механізованих ліній, обсягу випуску нової продукції, впровадження нових технологій та ін. Тобто, відповідає на запитання "що зроблено?". Настав час відповісти на питання "що це дало?". Інакше кажучи, слід увести у практику розрахунків показники щодо ефективності інноваційної діяльності, збільшен­ня обсягу реалізації (а не випуску) інноваційної продукції, експансії принци­пово нової продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках тощо. Крім того, стан інноваційної сфери й досі оцінюється в основному за параметрами тех­нічного розвитку, майже не беруться до уваги економічні, організаційні та маркетингові показники.

Активізувати процес впровадження інноваційних проектів має сучасний механізм надання пільг (у тому числі податкових) промисловим підприємст­вам. Щодо доцільності надання преференцій у сфері інвестиційної та іннова­ційної діяльності існують різні думки, але закордонний досвід переконує, що преференції є дієвим важелем підтримки такої діяльності. У науковій літерату­рі наводиться багато прикладів ефективної реалізації науково-технічних про­ектів і програм корпораціями США, Японії, Франції, Німеччини та інших країн. Зокрема, в умовах високого рівня оподаткування і високих процентних ставок промислові підприємства Німеччини активно впроваджують інновації завдяки перерахуванню прибутку у численні власні звільнені від оподаткуван­ня резервні фонди.

Але одразу слід зазначити, що їх використання можливе лише за умови дот­римання певних критеріїв.

1. Адекватність регулювання — відповідність методів державного регулю­вання наявному стану економіки країни і насамперед це стосується неприпус­тимості простого перенесення методів податкового регулювання, які викорис­товуються в західних країнах.

2. Раціональне поєднання бюджетних та податкових методів регулювання. Ці два методи найпоширеніші у практиці державного регулювання інновацій­ної діяльності в промислове розвинених країнах.

Не менш важливим заходом можна назвати й проведення постійного моні­торингу та оцінки чинних схем пільгового оподаткування прибутку підприємств від виконання ними інноваційних проектів. Переваги запроваджених податко­вих стимулів мають вимірюватися з огляду на забезпечення ними виконання встановлених цілей. Загалом можна очікувати:

— одержання прямих доходів (унаслідок збільшення обсягів діяльності, що стимулюється);

— одержання непрямих доходів (унаслідок дії ефекту мультиплікатора на обсяги виробництва у галузях промисловості, пов'язаних із діяльністю, що сти­мулюється).

У разі потреби слід проводити коригування механізму реалізації зазначених пільг шляхом зміни частки податку, що залишається у розпорядженні під­приємств, або, можливо, і всієї схеми застосування пільг.

Треба активніше створювати (і заохочувати вже створені) технопарки, технологічні інкатори, інноваційні виробництва передусім у пріоритетних галузях: радіоелектроніці та приладобудуванні, сільськогосподарському ма­шинобудуванні. важкому машинобудуванні, суднобудуванні, літакобудуванні, хімічній промисловості, а також у "споживчих" галузях — легкій, харчовій, меблевій промисловості.

Для подальшого розвитку фінансування інноваційної діяльності в Україні необхідно:

—— створити відомчі інноваційні фонди, які формуються за рахунок бюд­жетних коштів, внесків підприємств і спонсорів;

— поширити практику прямого державного фінансування інноваційних інвестицій у межах реалізації програм модернізації промисловості (створення державних інноваційних підприємств, підтримка розвитку технопарків та ін.), причому фінансувати треба тільки ті інвестиції, ефективність яких можна спрогнозувати, оцінити і проконтролювати;

— поширити практику надання інноваційним підприємствам середньо-строкових кредитів зі знижкою кредитної ставки (з одночасним відшкодуван­ням банкам різниці ціни за користування кредитом за рахунок держбюджету);

— підвищити рівень фінансування фундаментальної та прикладної науки до загальноприйнятих розмірів, ужити додаткових заходів щодо залучення мо­лоді до наукової роботи (шляхом пільгового житлового кредитування, встанов­лення підвищених стипендій, збільшення оплати праці молодих учених та ін.);

— реформувати систему управління науково-технічною та інноваційною діяльністю (передусім усунувши дублювання в діяльності державних установ та створивши єдиний моніторинговий орган із певними владними повнова­женнями). удосконалити економіко-правові відносини щодо охорони прав промислової власності, розробити і запровадити методики оцінки інтелекту­альної власності, забезпечити підвищення кваліфікації державних службовців із питань організації інноваційної діяльності;

— усунути можливість неоднозначного трактування вимог нормативно-правових актів щодо регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, вжити заходів із підвищення публічності й гласності (зокрема, за допомогою громадських обговорень і слухань) у сфері управління інноваційним розвитком;

— було б доцільно створити державне агентство, яке б на засадах парт­нерства разом із підприємницькими структурами та комерційними банками фінансувало частину інноваційного проекту, який реалізується у пріоритетних галузях (у цьому разі ризик і прибуток розподіляються відповідно до суми вкладених сторонами коштів);

• розширити застосування організаційно-економічних форм стимулюван­ня інноваційної діяльності (проведення виставок і конференцій, розширення наукових досліджень цієї проблематики, інформування через ЗМІ тощо).