2.3. Обмеження лікарської таємниці: адміністративно-правова характеристика

Необхідність забезпечення прав, свобод і законних інтересів гро­мадян обумовлює важливість комплексного вивчення інституту лі­карської таємниці. Це торкається як максимально можливого її захисту, так і пошуку в необхідних випадках способів правомірного розголо­шення конфіденційної інформації, що лежить в основі лікарської таємниці. Дещо осторонь, але все ж таки теж у контексті адміністра-гивно-правового забезпечення лікарської таємниці, міститься про­блематика обмеження лікарської таємниці. Ми говоримо про обме­ження лікарської таємниці як окремий зріз її правового регулювання, дотичний до інституту обмеження прав людини.

91

Говорячи взагалі про обмеження прав людини, ми повинні усві­домити, що мова йде як про правомірні обмеження, так і про проти­правні. Цьому питанню присвячено низку юридичних досліджень [37, 76, 98, 155]. Ми ж керуємося насамперед правомірним обмеженням лікарської таємниці, себто таким варіантом, який прямо передбачений чинним законодавством або виходить із загальних принципів право­вого регулювання.

Як зазначає А. Кубко, Цивільний кодекс України передбачив низ­ку гарантій особистих немайнових прав фізичної особи, а також роз­ширив обсяг уже відомих цивільному законодавству прав і свобод (передусім відносно майнових, зобов'язальних, виняткових прав) і ввів додаткові юридичні засоби їх забезпечення. Водночас за умо­ви розширення законодавчого визначення прав особи, надання таким правам на нормативному рівні ефективних механізмів реалізації і за­хисту великої актуальності набуло питання обмеження цивільних прав. Ця проблема має не тільки суто доктринальну, а й практич­ну підставу. Можна з упевненістю констатувати, що більшість спір­них моментів, які виникають на всіх стадіях цивільно-правових від­носин, незалежно від кола учасників, характеру таких правовідносин або інституційної приналежності, так або інак пов'язані з визна­ченням допустимих меж здійснення цивільних прав як у загальному плані щодо відповідної моделі відносин, так і в кожному конкретно­му випадку з урахуванням особливостей фактичних обставин [76]. Слід погодитись із вказаним автором, оскільки справді мова йде не тільки про наукову, а й про значною мірою практичну цінність до­сліджень, пов'язаних із обмеженням прав людини на збереження в таємниці особливостей медичної інформації, що її торкається. Далі у ході роботи ми зупинимося на практичній значущості цього питання, коли зіставлення двох цінностей: особистого та суспільного не завжди вирішується на користь першого.

Безумовно, в контексті теми дослідження нас більше цікавить за­гальнотеоретична та адміністративно-правова характеристика обме­ження права на інформацію та особливості такого обмеження стосов­но лікарської таємниці. Щодо всіх складових частин права на свободу вираження поглядів, зокрема права на отримання інформації, ч. 2 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод визначено підстави їх обмеження і наведено дві умови, за яких ці підстави можуть бути використані на практиці. Для застосування підстав необхідно, щоб вони, по-перше, були встановлені законом, а, по-друге, базувалися на критерії «необхідності в демократичном) суспільстві».

92

Зміст обох указаних умов може бути визначений виходячи з практики Європейського суду з прав людини. Умова, за якої обме­ження повинні бути передбачені законом, трактується таким чином, що будь-яке обмеження має відповідати критеріям точності й до­ступності. Ось чому необхідним є такий стан правової регламента­ції обмежень права на інформацію, за якого особа може заздалегідь передбачити, за яких умов і в яких межах вона може отримати ту або іншу інформацію. Своєю чергою, критерій «необхідності обмежень у демократичному суспільстві» також розроблено досить детально і підтверджено європейською судовою практикою. Однією з найбільш використовуваних ознак для визначення того, чи існувала в конкрет­ному випадку вказана «необхідність», є пропорційність обмеження. Ступінь обмеження повинен бути пропорційний засобам і меті обмеження та обумовлюватися невідкладною суспільною необхід­ністю [155].

Певні автори вживають термін «межі лікарської таємниці», роз­глядаючи при цьому і питання правомірного розголошення лікарської таємниці, і питання її обмеження. Водночас, як видається, все ж доціль­ніше роздільно розглядати вказані терміни, оскільки у першому ви­падку (правомірне розголошення лікарської таємниці) мова йде про право суб'єкта збереження лікарської таємниці розголошувати конфі­денційну медичну інформацію без узгодження з особою, котрої вказа­на інформація торкається. Тобто в основі - наявність певної заборони розголошувати конфіденційну медичну інформацію (оскільки сама інформація є об'єктом лікарської таємниці) у поєднанні з певними законодавчо ж визначеними випадками можливого відхилення від необхідності її збереження. У другому випадку ми маємо справу з об'єктивною недоцільністю (зазвичай суспільного характеру) вне­сення певної інформації особистого чи медичного характеру до інсти­туту лікарської таємниці. Тобто, іншими словами, ця інформація не може бути об'єктом лікарської таємниці.

Виходячи з цього ми пропонуємо під обмеженням лікарської таємниці розуміти правовий режим існування медичної інфор­мації стосовно особи, за якого інформація не є об'єктом лікар­ської таємниці, тож, відповідно, її оприлюднення завжди мас правомірний характер.

Говорячи про сутність обмеження лікарської таємниці, варто вказа­ти на цікаву позицію М. О. Квачадзе, яка в рамках дисертаційного дослідження, присвяченого захисту прав людини в сучасній ме­дицині, зазначає: «В юридичній літературі з цього приводу (пробле-

93

матика лікарської таємниці.- /. Ш.) існують різні думки (С. В. Бородін, В. А. Глушков, М. С. Малеїн та ін.):

1) медичні працівники не мають права відмовитися від надання свідчень у кримінальній справі, як відносно хвороби пацієнта, так і відносно його інтимного і сімейного життя;

2) медичні працівники зобов'язані відповідати на питання тільки про обставини хвороби пацієнта, що вважаємо, правильно;

3) медичний працівник має право відмовитися від надання будь-якої інформації про здоров'я пацієнта [63, с 81].

Тобто, ми бачимо, що три різні позиції віддзеркалюють різне став­лення до проблематики лікарської таємниці та розуміння сутності її обмеження. У цитованій праці справедливо піднято цю проблему, хоча автор і не висловлює своєї позиції з цього питання, лише акцен­туючи на тому, що медичні працівники зобов'язані відповідати на питання тільки про обставини хвороби пацієнта.

А. І. Марущак, у рамках праці, присвяченої лікарській таємниці та конфіденційній медичній інформації, вказує на характерні особли­вості обмеження лікарської таємниці таким чином: «Не буде визна­ватися незаконним збирання, зберігання, використання або поширен­ня конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, належать збирання, зберігання, використання і поши­рення конфіденційної інформації про особу: в процесі розслідування кримінальної справи; у ході оперативно-розшукової чи розвідуваль­ної діяльності; для перевірки фактичних даних про організовану зло­чинність; у разі введення воєнного чи надзвичайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної чи цивільно-правової відповідальності; у зв'язку із здійсненням військового обліку військовозобов'язаних; обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань; осіб, звільнених із місць позбавлення волі; паспортного обліку та обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо» [89, с 28]. Слід підтримати автора, що, справді, такі проблеми, як здійс­нення військового обліку військовозобов'язаних, інформація стосов­но захворювань осіб, звільнених з місць позбавлення волі (найчастіше туберкульоз) є прикладами обмеження права на лікарську таємницю. Причому такими обмеженнями, що прямо витікають із розуміння су­спільної доцільності.

З метою більш ґрунтовного адміністративно-правового дослідження обмеження лікарської таємниці треба зупинитися на аналізі таких питань:

94

— практика діяльності військовій формувань та обмеження лікар­ської таємниці;

— сімейне законодавство пш доцільність обмеження в ньому лі­карської таємниці;

— відомі державні та громадські діячі: пріоритет приватних чи публічних інтересів у контексті лікарської таємниці.

Першоосновою правового змісту у вирішенні питання про об­меження лікарської таємниці є норми Конституції України. Зокрема, ч. 2 ст. 32 та ч. З ст. 34 Конституції України передбачають, що лі­карська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її за­конних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини та в інтересах національної безпеки, тери­торіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я насе­лення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтри­мання авторитету й неупередженості правосуддя [71].

Військові формування (ми при цьому широко тлумачимо їхню сут­ність, долучаючи туди представників Міністерства оборони, МВС, СБУ, Державної прикордонної служби України тощо) призначені для виконання специфічних, але дуже необхідних для суспільства і держави завдань. «Люди в погонах» мають низку особливостей пра­ці, стосовно чого А. В. Стадник (на прикладі військовослужбов­ців Внутрішніх військ МВС України) зазначає, що специфіка військо­вої служби у Внутрішніх військах МВС України пов'язана з високим рівнем психоемоційної напруги (постійний контакт із вогнепальною зброєю, контакти з особами, які скоїли злочини, охорона особливо важ­ливих об'єктів (військові заводи, науково-дослідні інститути, атомні станції, зали судових засідань, багатолюдні мітинги, демонстрації, концерти тощо [159, с 40—44]. Наявність зазначених вище особливос­тей військової служби висуває підвищені вимоги до особи військово­службовця, що в поєднанні зі зниженими можливостями особистісної адаптації, які зумовлені дією факторів психічної травматизації, створює передумови для розвитку станів психічної дезадаптації від субклініч-пих «передхворобливих» проявів до розладів психічного регістру й аутоагресивної поведінки. Незважаючи на високий рівень аутоагре-сивннх і суїцидальних дій серед військовослужбовців Внутрішніх військ МВС України, ця проблема до останнього часу залишається поза увагою дослідників [31, с 5—11].

Саме тому, враховуючи можливість виникнення проблемних загаль­носуспільних ситуацій (а це - люди зі зброєю, яку вони потенційно

95

можуть застосувати), стосовно таких категорій громадян повинне ма­ти місце обмеження лікарської таємниці. Про особливості порушення стану здоров'я такої людини суспільство повинно знати раніше, аніж будуть мати негативні прояви його діяльності, пов'язані зі станом здоров'я.

Саме тому рівень соціального забезпечення таких категорій гро­мадян потенційно вищий, ніж у середньостатистичного працівника. На прикладі військовослужбовців Ю. О. Прудов зазначає: «Виявлено, що у більшості країн регулярно (раз на 2-3 роки) обраховується що­найменше два стандарти рівня життя - прожитковий мінімум (межу бідності), який є основою для визначення права на отримання соціаль­ної допомоги, та бюджет помірного достатку, який певною мірою ко­респондується з бажаним рівнем заробітної плати. Вивчення досвіду зарубіжних держав у справі дотримання соціальних гарантій військо­вослужбовцям підтверджує раніше зроблені теоретичні висновки щодо необхідності розробки самостійного стандарту соціального забезпечення цієї категорії населення, відмінного від безпосередньої опори на стан­дарт прожиткового мінімуму» [131, с 17].

Які ж фактори можуть бути додатковим свідченням того, що стосов­но певних категорій «осіб у погонах» доцільно законодавчо визначи­ти обмеження права на збереження в таємниці медичної інформації? До них відносять:

1)особливості діяльності таких категорій працівників, пов'язані з експлуатацією ними джерел підвищеної небезпеки (наприклад, зброї);

2)особливості діяльності таких категорій працівників, пов'язані з завданнями, які перед ними стоять (захист України, прав, свобод і законних інтересів громадян).

Саме тому видається за доцільне вказати на відомий принцип «хто попереджений - той озброєний» стосовно тих осіб, які планують присвятити своє життя служінню Україні в системі Міноборони, МВС, СБУ тощо. Отримуючи більш високий рівень соціального за­безпечення, маючи певні пільги й переваги, такі особи повинні розу­міти, що їхній правовий статус матиме і певні обмеження. Зокрема, це стосується і лікарської таємниці. У цьому випадку мова йде не про формальну сторону (інформація про стан здоров'я є власністю особи), а про пріоритетність загальносуспільних інтересів над приватними. Таких випадків пріоритетності є небагато, проте вони мають місце. Суспільство повинне мати інформацію про стан здоров'я такої кате­горії осіб, тому що воно (суспільство) делегує цим особам певні пов­новаження, реалізація яких можлива лише у випадках належного стану здоров'я.

96

Для прикладу візьмімо військових лікарів. Авіаційні лікарі систе­матично проводять ретельний індивідуалізований контроль за станом здоров'я льотного складу. Частина цілей ЦЬОГО контролю (профілак­тика захворювань, їх виявлення і лікування) у лікаря і льотчика збі­гаються. Але для безпеки польотів гаке ж важливе значення має ви­явлення у авіаторів хвороб, що перешкоджають якісному продовженню льотної роботи. Оскільки виявлення хвороб веде до усунення від виб­раної спеціальності, до втрати перспектив просування по службі або навчання, особи льотного складу іноді прагнуть приховати їх від ме­диків. Іншими словами, особа, котра готова стати військовим льотчи­ком, повинна розуміти, що проблематика лікарської таємниці для неї має обмежений характер. Адже у випадках неготовності до польоту (підвищений тиск, перевтома, гостре захворювання чи загострення хронічного), така особа у випадку допуску до вильоту потенційно завдасть шкоди набагато більше (падіння літака на житлові будинки, об'єкти соціально-ііобутового призначення, паливно-енергетичного комп­лексу тощо, втрата чи пошкодження самого літака), аніж «соціальна вартість» збереження в таємниці стану здоров'я льотчика.

Ведучи мову про сімейне законодавство та доцільність обмежен­ня в ньому лікарської таємниці, слід указати, що загальні засади пра­вового регулювання питань, пов'язаних зі шлюбом, свідчать про те, що завданнями сімейного законодавства є визначення засад шлюбу, особистих немайнових і майнових прав та обов'язків подружжя, під­став виникнення, змісту особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюєть­ся з метою:

- зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

- утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та ін­шими членами сім'ї;

~ побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

- забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку [156].

Саме утвердження почуття обов'язку перед дітьми та іншими чле­нами сім'ї обумовлює необхідність вести мову про обмеження лікар­ської таємниці у певних випадках, пов'язаних з інститутом сім'ї. Пере­довсім мова йде про вступ до шлюбу. Чинне законодавство, зокрема ст. ЗО Сімейного кодексу України («Взаємна обізнаність наречених про стан здоров'я») свідчить таке.

97

І

1. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я.

2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених.

3. Порядок здійснення медичного обстеження наречених встанов­лює Кабінет Міністрів України.

4. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля­ються лише нареченим.

5. Приховування відомостей про стан здоров'я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним [156].

З позицій теми монографії, назви підрозділу, де розглядається об­меження лікарської таємниці, важливими видаються декілька положень указаної вище статті.

По-перше, це обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров'я. Тут ми є свідками частини спеціального право­вого статусу особи, котра вступає до шлюбу, що торкається обов'язку фактично розголосити лікарську таємницю. Це, з урахуванням отри­маних нами результатів вивчення правомірності розголошення лікар­ської таємниці, з певною мірою умовності може називатись обмеженням лікарської таємниці.

По-друге, говорячи про певну міру умовності, ми посилаємося передусім на ч. 4 ст. ЗО Сімейного кодексу України, де зазначено, що результати медичного обстеження є таємницею та повідомля­ються лише нареченим. Але одразу варто вказати, що медичною (лікарською) таємницею отримана інформація є для працівників медичних установ, які здійснювали (виконували) медичне обсте­ження. Для другого нареченого це не є медичною таємницею, оскіль­ки наречений зобов'язаний повідомити результати обстеження. До­цільність такого кроку обумовлена піклуванням про майбутні покоління.

І, насамкінець, по-третє, приховування відомостей про стан здо­ров'я одним із наречених може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Іншими словами, це додатково посилює властивості об­меження лікарської таємниці. Тут ми є свідками того, що категорія «дійсність - недійсність шлюбу» - більш соціально значуща, ніж «збе­реження лікарської таємниці» стосовно інформації про стан здоров'я осіб, що вступають до шлюбу.

Автори підручника з медичного права зазначають, що в колег із Російської Федерації це питання врегульовано дещо інакше. Зокрема,

98

у ст. 15 Сімейного кодексу РФ передбачено, що медичне обстежен­ня осіб, які вступають у шлюб, .і ГВКОЖ консультування з медико-генетичних питань і питань планування родини проводяться устано­вами державної й муніципальної систем охорони здоров'я за місцем їх проживання безоплатно й гільки за згодою осіб, що вступають у шлюб. Результати обстеження особи, що вступає у шлюб, становлять медичну таємницю й можучі. Пуги повідомлені особі, з якою вона має намір укласти шлюб, тільки за згодою особи, що пройшла обстеження [МПУ]. Тут, як ми бачимо, про обмеження лікарської таємниці гово­рити не доводиться.

На рівні підзаконного документа Кабінет Міністрів України у 2002 р. видав постанову «Про затвердження Порядку здійснення доб­ровільного медичного обстеження наречених» [126], сутність якої зводиться до врегулювання питань проведення медичного обсте­ження осіб, котрі вступають у шлюб. Основними позиціями, котрі мають стосунок до обмеження лікарської таємниці в сімейному за­конодавстві, є такі:

- медичне обстеження наречених проводиться тільки за їхнім бажанням;

- медичне обстеження осіб за направленнями державних органів реєстрації актів цивільного стану здійснюється в акредитованих ліку­вально-профілактичних закладах за визначенням Міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров'я обласних, Севастопольської міської та Головного управління охорони щоров'я Київської міської держадміністрацій. Перелік таких лікуваль­но-профілактичних закладів ці органи доводять до відома державних органів реєстрації актів цивільного стану;

- відомості про результати медичного обстеження повідомляють­ся лише особам, які пройшли обстеження, і заносяться до медичних карток.

Як видається, основним елементом важливості обмеження лікар­ської таємниці для осіб, які вступають у шлюб, є піклування про май­бутні покоління і, як приватний фактор,- запобігання передання та появи генетичних хвороб. Російський вчений Г. Б. Романовський у контек­сті результатів медико-генетичних досліджень зазначає, що результати можуть бути повідомлені особі, з якою обстежуваний має намір ство­рити сім'ю, тільки з відома останнього. Якщо ж одна з осіб, які всту­пають у шлюб, приховала від іншої особи наявність венеричної хвороби або ВІЛ-інфекції, то остання може зажадати визнання браку недійс­ним [137, с. 218].

99

З цього приводу М. Селезньов пропонує реанімувати євгеніку за допомоги заходів державного примусу. Так, відносно добровільності медичного обстеження осіб, які вступають у шлюб, було зроблено ви­сновок, що він суперечить нормальній логіці: так із подання зако­нодавця інший партнер у майбутньому шлюбі отримує «кота в мішку» [146, с 41]. Йому опонує А. Васін, який стверджує: «Можна собі уявити відчуття майбутнього подружжя, яке вирішує такі достатньо делікатні питання не в конфіденційному порядку, а за допомоги державного примусу» [22, с 32-33].

Одна з найбільш гострих колізій виникає тоді, коли медична ін­формація про пацієнта стосується життєво важливих інтересів третіх осіб - родичів або тих, з ким пацієнт перебуває в контакті внаслідок виконання своїх професійних або інших обов'язків. Характерним прикладом можуть уважатися ситуації, які виникають за генетичного тестування. Встановлення діагнозу про наявність у індивіда гена, що свідчить про високу вірогідність розвитку серйозної патології, має істотне значення не тільки для пацієнта, а й для особи, яка перебуває з ним у шлюбі. Адже не завжди пацієнт налаштований поділитися подібною інформацією зі своїми родичами, хоча ця інформація може запобігти стосовно них небезпеку [23, с 179].

Ми не підтримуємо ідеї поновлення євгенічного напряму, оскіль­ки це значною мірою порушує права людини і не свідчить про демокра­тичний характер розвитку держави і суспільства. Водночас уважаю за доцільне вказати, що обмеження лікарської таємниці повинно мати місце тоді, коли люди вступають у шлюб, оскільки партнери повинні знати, який стан здоров'я у нареченого, і, керуючись зокрема й цим, приймати подальше рішення стосовно шлюбу та народження дітей. Тобто, обмеження лікарської таємниці в сімейному законодавстві ви­дається цілком виправданим та обґрунтованим.

Третій, прикінцевий аспект, присвячений проблематиці обмежен­ня лікарської таємниці,- це інформація стосовно стану здоров'я відомих державних і громадських діячів у контексті пріоритету приватних чи публічних інтересів. Важливість саме цього зрізу об­меження лікарської таємниці обумовлена низкою факторів, основні з яких:

1) правовий статус цих осіб є дещо іншим, ніж пересічних гро­мадян;

2) вони також мають право на лікарську таємницю, оскільки чинне українське законодавство не містить винятків стосовно такої категорії громадян;

100

3) загальносуспільні інтереси вимагають можливості доступу до фінансових, економічних, політичних та медичних даних такої особи, оскільки вона претендує на державну посаду чи громадсь­кий пост;

4) повноваження таких людей нерідко дозволяють їм приймати рішення, які в подальшому суттєво впливають на добробут, поведін­ку, життя значної кількості громадян, що обумовлює необхідність усвідомлення громадянами належного стану здоров'я керівників дер­жави тощо.

Суб'єктом даних лікарської таємниці є будь-яка особа незалежно від статі, раси, посадового становища. Проте щодо стану здоров'я вищих посадових осіб можна неодноразово спостерігати ігнорування таємниці медичних відомостей. У 1996 р. все населення Російської Федерації стежило за проведенням операції на серці Президентові РФ Б. Н. Єльцину. Після успішного проведення лікарі проводили відкриту прес-конференцію. У таких питаннях існує конкуренція двох інтересів: право на лікарську таємницю, що належить вищій посадовій особі, і право народу знати, чи володіє така особа реальною можливістю ефективно управляти державою. Для громадян ця проблема набуває найбільшої гостроти через тривале перебування у владі посадових осіб, які фактично весь час виконання обов'язків лежали на лікарня­ному ліжку (Ю. В. Андропов, К. У. Черненко, останні роки правління Л. І. Брежнєва) [137, с 236-237].

Є непоодинокі випадки і у практиці України. Всі громадяни пам'ятають ситуацію з отруєнням Президента України у 2004 р. Адже сам факт розголошення такої інформації міг би свідчити про певні порушення права людини на збереження у таємниці конфіден­ційної медичної інформації. Водночас, глава держави не є пересіч­ним громадянином у розумінні правового статусу. І він, маючи значні повноваження стосовно держави та її громадян, має і певні обмеження. Вони мусять торкатись і лікарської таємниці. Суспіль­ство повинно мати можливість отримати інформацію про стан здо­ров'я глави держави.

Принципово такої ж думки дотримується С. Сахацький, зазнача­ючи, що «можна згадати ситуацію з отруєнням Президента України Віктора Ющенка, коли громадяни України стали свідками широкого громадського обговорення стану його здоров'я. При цьому і лікарі, й інші особи, які могли мати доступ до лікарської таємниці, розповіда­ли не лише слідчим Генпрокуратури, але й журналістам особливості перебігу хвороби першої особи держави. На мою думку, у випадку

101

звернення Президента України до суду про захист прав у зв'язку з розголошенням лікарської таємниці саме норми Конституції стали б контраргументом відповідачів» [144]. Тобто, автор наполягає, що саме норми Основного Закону країни свідчать про можливість суспільства знати інформацію про стан здоров'я керівника держави.

Аналізуючи зміст Конституції України стосовно повноважень Президента України, варто вказати, що ст. 1 10 Основного Закону країни свідчить, що неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засі­данні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового по­дання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку [71]. Іншими словами, медичний ви­сновок, як необхідна складова проведення процедури імпічменту глави держави, свідчить про фактичне обмеження лікарської таємниці стосовно Президента України.

Світовий досвід свідчить про різні підходи стосовно вирішення питання лікарської таємниці та глав держав. Один із варіантів відпо­віді на це запитання проілюструємо випадком, який стався з президен­том Франції Ф. Міттераном. Особистий лікар колишнього президента К. Гюблер видав книгу «Велика таємниця», в якій виклав історію хвороби (рак простати) свого іменитого пацієнта, яку тому поталанило тримати в таємниці від нації протягом 11 років. За заявою родичів Ф. Міттерана суд визнав лікаря винним у розголошенні медичної таємниці та засудив його до чотирьох місяців ув'язнення (умовно) [111,с 177].

Обмеження лікарської таємниці для глав держав, претендентів на цю посаду та відомих громадських діячів повинне мати місце в Украї­ні з таких причин:

- це свідчитиме, що інтереси суспільства належним чином врахо­вано;

- інтереси суспільства в цьому випадку будуть більш вагомими, ніж нрава окремо взятих осіб, котрі займають (чи планують зайняти) важливі державні посади;

- особа, яка хоче очолити державу, не повинна мати таємниць від громадян;

- сама особа, яка плануватиме балотуватися на вищий державний пост, буде знати, що вона матиме обмеження на збереження у таєм­ниці інформації стосовно свого стану здоров'я (принцип «хто попе­реджений - той озброєний»).

102

2.4. (пособи вдосконалення

адміністративно-правового забезпечення

лікарської таємниці в Україні

Завершальною частішою монографії має бути, як видається, про­позиція конкретних напрямів удосконалення тієї чи іншої діяльності, регулювання тих чи інших суспільних відносин, організаційно-право­вого забезпечення певних процесів. Говорячи про тему дослідження, варто вказати на необхідність пошуку способів покращення адміністра­тивно-правового забезпечення лікарської таємниці. Обставинами, які актуалізують вирішення вказаного питання та свідчать про складність і низьку ефективність типових підходів, є такі:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікар­ської таємниці, не тільки на медичних працівників;

- обґрунтованість наявності певних категорій громадян, які мати­муть обмеження стосовно збереження їхньої конфіденційної медичної інформації;

- важливість урахування сучасного передового європейського досвіду та українських правових і медичних традицій;

- дещо відмінні погляди юристів і медичних працівників стосовно сутності й напрямів правового забезпечення лікарської таємниці;

- пріоритетність прав, свобод і законних інтересів людини, яка є (була) пацієнтом.

Саме тому, на наше глибоке переконання, адміністративне право, використовуючи притаманні йому способи та методи правового регу­лювання, повинно знаходити оптимальний баланс і, як наслідок, про­понувати суспільству заходи, здатні вдосконалити правове забезпе­чення інституту лікарської таємниці в Україні. Вважаємо за доцільне в розкритті напрямів удосконалення адміністративно-правового за­безпечення інституту лікарської таємниці зупинитися на аналізі таких аспектів:

1) сучасні наукові медичні дослідження та збереження лікарської таємниці: проблеми і способи їх правового вирішення;

2) отримання особою психіатричної медичної допомоги та необ­хідність збереження в таємниці конфіденційної медичної інформації;

3) соціально значущі інфекційні захворювання та приватне право хворої людини на лікарську таємницю;

103

4) лікарняний лист як юридичний документ, що потенційно роз­криває факт захворювання особи.

Перше. Сучасний прогрес медицини неможливий без здійснення наукових досліджень. Це торкається як суто медичних напрямів, так і фармацевтики - галузі досліджень, що опікується проблемами по­шуку нових лікарських засобів. Керуючись тією обставиною, що на сьогодні практично кожне захворювання потребує для свого лікуван­ня застосування лікарських засобів, стає зрозумілою важливість цього напряму медицини, фармації, бізнесу.

У житті громадян нерідко існують достатньо серйозні підстави для збереження в таємниці відомостей про стан здоров'я і про факти їх звернення по медичну допомогу. Проте механізми забезпечення гарантій недоторканності цієї інформації поки не зовсім чіткі та зрозу­мілі. Конфіденційність змісту конкретної історії хвороби на сьогод­нішній день поки поняття достатньо відносне (якщо пацієнт про це спеціально не попередив лікаря). Багато в чому ця ситуація обумов­лена підміною понять «таємниця особистого життя громадянина» (до якої долучають його медичні дані) поняттям «лікарська таємниця», тобто таємниця, яку можуть знати люди в білих халатах (читай будь-які), і не можуть інші. Проте досвід цивілізованих країн показує пріоритет правової категорії «особиста таємниця громадянина» над вторинними, суто професійними поняттями [186, с 187].

У контексті наукової діяльності слід вказати на справедливість зазначеного вище. Рідко коли інтереси науки можуть превалювати над інтересами окремо взятої людини в разі розголошення стосовно неї конфіденційної медичної інформації. Чинне українське законодавство визначає (Закон України «Про наукову і науково-технічігу діяльність»), що розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу су­спільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелек­туального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної дер­жавної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової та науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики в забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та ін­ших потреб [128]. Тобто, закон констатує, що досягнення вітчизняної та світової науки і техніки повинні використовуватися для задоволен­ня соціальних, економічних, культурних та інших потреб людини та суспільства. Іншими словами, наука не заради науки, а наука заради людини.

104

Вказане значною мірою пов'язано з проблематикою медичних екс­периментів, оскільки віднайти щось справді нове можливо лише тоді, коли це перевірено ПІД мас проведення клінічних досліджень. Ця проблематика є важливою та цікавою і з позицій юридичної науки, свідченням чого є наукові дослідження, присвячені правовому забез­печенню проведення медичних експериментів та захисту прав люди­ни під час їх проведення [61, 121, 143, 145, 152, 173, 180].

Як зазначають В. П. Сальников і С. Г. Стеценко, «Розвиток ме­дицини тепер характеризується необхідністю проведення досліджень за участі людини як об'єкта. Необхідність розгляду правових проб­лем, що виникають у проведенні медичних експериментів, у кон­тексті права людини на життя пов'язана з тією обставиною, що у здійсненні експерименту безпосередньо зачіпаються приватні про­яви права - на недоторканність життя, розпорядження життям, авто­номія людини, його гідність. Основне завдання регулювання медич­них експериментів на людях - спроба мінімізації ризиків несприят­ливої дії на організм людини чинників експерименту і забезпечення певних гарантій захисту організму людини від шкідливих наслідків [141, с 14].

Стаття 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я («Медико-біологічні експерименти на людях») свідчить, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспіль­но корисною метою за умови їхньої наукової обгрунтованості, переваги .можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для щоров'я або життя, гласності застосування експерименту, повної ін-формованості та вільної згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забо­роняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експери­менту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Порядок проведення медико-біологічних експеримен­тів регулюється законодавчими актами України [106].

Аналіз цієї статті у контексті необхідності збереження лікарської і аємниці дозволяє зробити низку узагальнень:

1) суспільна користь експерименту;

2) його наукова обґрунтованість;

3) перевага успіху над негативними наслідками;

4) гласність застосування експерименту;

5) інформована добровільна згода об'єкта експерименту;

6) збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

105

Виникає низка проблемних питань. По-псршс, що означає гласність застосування експерименту? Якщо ми оперуємо адміністративно-пра­вовим розумінням гласності як принципу публічного управління, то мова йде, на нашу думку, про вільний доступ громадян до інфор­мації про діяльність органів публічного управління. Реалізація на прак­тиці вказаного принципу публічного управління означає реальну мож­ливість громадян знати про те, яким чином у державі готуються та приймаються управлінські рішення. Проявами принципу глас­ності є:

а) відкритість і прозорість державних органів (посадових осіб) у

здійсненні їхніх повноважень;

б) суттєва роль засобів масової інформації в оприлюдненні держав­них управлінських рішень;

в) кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення [164, с 55-56].

Проте, ми думаємо, що таке розуміння свідчить про зайвість роз­міщення гласності у диспозиції коментованої статті Основ законодав­ства України про охорону здоров'я громадян. Гласність має бути стосовно самого експерименту, а не взагалі, та, безумовно, не стосовно його

учасників.

Важливим фактором правового регулювання медичної діяльності взагалі є необхідність інформованої добровільної згоди об'єкта екс­перименту. Ця проблематика стала об'єктом низки наукових юридич­них досліджень [10, 24, 94, 114, 115, 153, 167].

До змісту інформованої згоди (а форма її має бути обов'язково письмовою) необхідно внести положення про можливість розголошен­ня лікарської таємниці лише за умови згоди учасника експерименту.

І, насамкінець,- збереження в необхідних випадках лікарської таєм­ниці. Таке конструювання частини норми права, на нашу думку, не витримує жодної критики. Йдеться про те, що в пересічного громадя­нина, правозастосувача, науковця складається враження, буцім лікар­ська таємниця має зберігатися лише у необхідних випадках. Тобто, іншими словами, в усіх інших вона не повинна зберігатись. А має бути саме навпаки. Догма - необхідність збереження лікарської таєм­ниці у випадках проведення медичного експерименту. А перелік ви­нятків має міститись у законі.

Виходячи із раніше вказаного, пропонуємо ст. 45 Основ зако­нодавства України про охорону здоров'я сформулювати таким чином: «Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їхньої наукової

106

обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків дня ідоров'я або ЖИТТЯ, гласності лише стосовно самого факту проведення оксперименту, добровільної інформованої письмової згоди учасника експерименту, за умови збереження лікар­ської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного екс­перименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту па людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку t метою досліду. Порядок проведення мс-дико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України».

Виникає логічне питання - як за допомоги норм адміністратив­ного права домогтися ситуації, за якої і медичні експерименти про­водилися б (адже це об'єктивно потрібно для лікування хвороб і пошуку нових способів впливу на патологічні процеси), і лікарська таємниця при цьому не розголошувалась? В. І. Акопов та Є. Н. Маслов зазначають, що одним із джерел отримання інформації, яка є складо­вою лікарської таємниці, можуть уважатися наукові повідомлення у великих аудиторіях. Все сказане повинно бути ретельно продуманим під цим кутом зору та обов'язково узгоджено з хворим. Фотографії, слайди, відеознімання - все може бути представлено тільки так, щоби хворого не можна було впізнати [4, с 76].

На думку А. А. Глашева, «Необхідно вказати, що медичні пра­цівники не повинні допускати розголошення відомостей про паці­єнтів, що може бути використано у корисливих цілях. У публікаці­ях наукових праць, виступах із доповідями та повідомленнями не треба вказувати прізвища хворих, а за демонстрації фотознімків необхідно вжити заходів, щоби лиця хворого не можна було влі­тати» [32, с 31].

Враховуючи сказане вище, на нашу думку, в оприлюдненні ре­зультатів наукових досліджень варто використовувати певні позначення (наприклад, хворий А., 56 років), і лише за наявності згоди учасника експерименту видається за можливе розголошувати інші відомості, котрі є складовою лікарської таємниці. Винятками із принципу сбережения лікарської таємниці за проведення медичного експерименту можуть бути:

1)погіршення стану здоров'я учасника експерименту з метою ін­формування родичів;

2) інформування працівників органів дізнання і слідства, прокурора і суду щодо запиту у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

107

Розкриття інформації (або доступ до конфіденційної інформації) для наукових цілей є більш спірним. У ряді випадків із зібраних даних може бути зібрана інформація про конкретного пацієнта. Якщо пацієнт дає свою згоду на участь у науковому експерименті, це може означа­ти, що він згоден на використання інформації про нього, зібраної у процесі експерименту. Для прикладу, у Сполучених Штатах Америки закони низки штатів детально регламентують винятки, що стосу­ються порушення конфіденційності, вирішуючи доступ до медичних записів із науковою метою. Навіть більше, Департамент охорони здоров'я і соціального захисту допускає розкриття інформації з науковою метою без дозволу пацієнта. Наукові дослідження, поза сумнівом, служать цілям охорони здоров'я, розробляючи досконаліші методи лікування, і розкриття конфіденційної інформації повинно бути дозволене за певних обставин, зокрема, якщо інформація не може бути іденти­фікована. Якщо гарантується її анонімність, вона може бути розкрита [13, с 179].

Дещо іншою є ситуація в Нідерландах - країні, відомій своїми ліберальними підходами до проблем реалізації прав і свобод лю­дини у багатьох сферах суспільного життя [51]. Як зазначає Л. Ф. Мар-кенштейн, «Закон допускає використання відомостей, які містяться в медичних документах пацієнта, без його згоди в науково-дослідних цілях у випадках, коли отримання згоди пацієнта не видається мож­ливим, та дослідження проводиться таким чином, що не відбувається порушення його приватної сфери чи відомості надаються особою, яка здійснює лікування пацієнта у формі, яка унеможливлює ідентифікацію» [88, с. 148]. Тобто, можна зрозуміти, що основний параметр став­лення до лікарської таємниці у здійсненні наукових досліджень -забезпечення неможливості ідентифікації особи учасника експери­менту.

Слід зазначити, що чинне українське законодавство за рахунок щонайперше підзаконних документів намагається створити порядок, який мінімізував би можливість розголошення інформації, що торка­ється проведення медичного експерименту (зокрема стосовно особи -об'єкта експерименту). Наказом Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни від 23 вересня 2009 р. № 690 затверджено Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань і Типове положення про комісії з питань етики. Зокрема, п. 6 Порядку формулюється таким чином: «Забезпечення конфіденційності документів, що дозволяють установити особистість досліджуваного, є необхідною умовою. Особи, винні у розголошенні інформації щодо особистості досліджуваного, несуть відповідальність

108

відповідно до чинного законодавства» [127]. Тобто ми бачимо, що й тут основний акцент робиться на мінімізації можливості встановити осо­бистість досліджуваного, що, на наше переконання, є головною скла­довою збереження лікарської таємниці у проведенні медичних екс­периментів та інших наукових досліджень, де як об'єкт виступають фі­зичні особи.

Також як позитив необхідно зазначити про розміщення в тексті Порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів та екс­пертизи матеріалів клінічних випробувань основних вимог, за наяв­ності яких клінічне випробування може проводитися. До них, зокрема, відносять: права досліджуваного на фізичний і психічний добробут, таємницю особистого життя і захист персональних даних, забезпечені відповідно до вимог чинних нормативно-правових актів [127].

Отже, слід указати, що на сьогоднішній день проблематика за­безпечення збереження конфіденційної медичної інформації стосов­но участі людини в медичному експерименті чи інших наукових медичних дослідженнях набуває підвищеної гостроти. Урахування адмі­ністративно-правових заходів, що пропонуються авторами, здатні, як видається, більшою мірою забезпечити права, свободи та законні інте­реси учасників медичних експериментів.

Друге. Отримання особою психіатричної медичної допомоги та необхідність збереження в таємниці конфіденційної медичної інфор­мації. Реалії сьогоднішнього дня, на жаль, свідчать про значне розповсю­дження психічних негараздів серед громадян України. Причин такого стану видається багато, основними з них можуть уважатись:

- соціально-економічні негаразди останніх 20 років, що мають місце в Україні;

- політична нестабільність, що унеможливлює прогнозованії/п, розвитку держави, суспільства, особи;

- екологічні фактори, котрі потенційно впливають як на фізичний, так і на психічний стан особи.

Забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи у наданні їй психіатричної допомоги мають бути і є предметою юридичних науко­вих досліджень [7, 40, 58, 140, 161]. Як справедливо зазначали ми в підручнику з медичного права, взаємовідносини психіатрії та права пояснюються багатьма обставинами, основними з яких є такі.

1. Тривале використання методів психіатрії у немедичних, політич­них цілях. Як приклад такого використання можна навести боротьбу з інакодумством в СРСР, коли особи, в яких громадянська позиція відрізнялася від загальноприйнятої, могли бути поміщені до психіат-

109

ричних установ із надуманими діагнозами не існуючих у них захво­рювань.

2. Закритість психіатричних установ, що обумовлює значний ступінь обмеження свободи в осіб, що перебувають у психіатричних стаціонарах.

3.Зміна особистих якостей людини у зв'язку з виникненням пси­хічного захворювання. Такі люди нерідко втрачають можливість ус­відомлювати себе в суспільстві, вільно ухвалювати адекватні рішення. Одна з найважливіших обставин полягає в тому, що психічно хворі люди нерідко самі не усвідомлюють наявності у них захворювання.

4. Необхідність адекватного соціально-правового захисту осіб, які страждають на психічні захворювання. Істотна зміна соціального статусу таких осіб обумовлює необхідність проведення заходів, спря­мованих на максимально можливу їх адаптацію до умов навколиш­нього світу [169, с 396-397].

У контексті адміністративно-правового забезпечення збереження в таємниці конфіденційної медичної інформації, яка стосується пси­хічно хворої особи, слід указати на наявність певних особливостей, котрі відрізняють вирішення такої ситуації, від традиційних, де мова йде про соматичне захворювання. Ми говоримо, насамперед, про по­рушення у людини функціонування психічної сфери, яка суттєво впливає на свідомість особи, прояви її життєдіяльності, усвідомлення себе в суспільстві. Саме тому чинне законодавство передбачає певні відмінності стосовно збереження лікарської таємниці у випадках пси­хічних захворювань і надання психіатричної медичної допомоги. Стаття 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» 2000 p.— «Конфіденційність відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання психіатричної допомоги» визначає, що медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наяв­ність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатрич­ною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціаль­ного навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків:

1) організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;

2) провадження дізнання, попереднього слідства або судового роз­гляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду» [129].

ПО

А ще слід указані на нормативно визначені вимоги стосовно того, що документи, які МІСТЯТЬ відомості про стан психічного здоров'я особи та надання їіі психіатричної допомоги, повинні збері­гатися з додержанням умом, що гарантують конфіденційність цих ві­домостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, установлених законом. З позицій теми дослідження видається важливим зазначити, що проблематика адміністративно-правового регулювання конфіденційної медичної ін­формації у сфері психіатрії має дві сторони.

1. Збереження в таємниці самої конфіденційної медичної інфор­мації для сторонніх осіб.

2. Допуск до медичної інформації самих психічно нездорових людей. Стосовно першої складової варто навести позицію, висловлену

Ю. М. Аргуновою, яка зазначає, що дотримання лікарської таємниці особливо важливе у психіатричній практиці, оскільки навіть непряме підтвердження факту диспансерного спостереження у психіатра або лі­кування в психіатричній лікарні за наявного упередженого ставлення населення до психічнохворих може привести до погіршення соціаль­ного статусу хворого, зміні ставлення до нього оточення [8, с 31]. Авто­ри посібника з правових проблем медичної діяльності, де акценту­ється на правах пацієнта та відповідальності медичного працівника, А. М. Балло та А. А. Балло стверджують, що скільки разів, на здивуван­ня авторів, головні лікарі лікувально-профілактичних закладів, інші посадові особи по телефону, не бачивши і не знаючи співрозмовника, надавали всю інформацію про пацієнта, не ТІЛЬКИ СТОСОВНО змісту лікарської таємниці, а й щодо його індивідуально-характерологічних особливостей. Не були винятком і психіатри, які за самої лише згадки про належність співрозмовника до медичної справи ПО телефону вра ховували і скарги пацієнта під час вступу, і обґрунтування діагноз} і сам діагноз, і прогноз захворювання. Хоча психіатри (порівняно і іншими категоріями лікарів) максимально близькі до правових шпат, і чудово орієнтуються в необхідності збереження лікарської таємниці [11, с 24-25].

Друга сторона (допуск до медичної інформації самих психічно не­здорових людей) є не менш важливою, вона також потребує належної уваги під кутом зору адміністративно-правових способів і методів ре­гулювання. Як зазначає Ю. Савенко, тим, хто хоч би одного разу сти­кався з системою надання психіатричної допомоги, відомо, що обме­ження прав громадян тут мають місце постійно і передбачені вони вони не чинним законом, а яким-небудь відомчим актом, текст якого не опублікований офіційно для загального доступу, його неможливо

111

знайти в друкованих виданнях або електронних правових системах. Також права громадян у психіатричних установах можуть обмежува­тися на підставі не якого-нсбудь нормативного акта, а практики, що склалася. Одне з найбільш поширених обмежень - категорична за­борона пацієнтові психіатричної установи на отримання копій і озна­йомлення з медичними документами, історією хвороби, висновком медичної комісії та іншими документами, підставами добровільного або недобровільного перебування особи, що мали місце, у психіат­ричній клініці, а також що містять інформацію про наслідки такого перебування: застосовувані препарати, їхню дію, динаміку захворю­вання, побічні ефекти [140, с 46-47].

Цікавим видається досвід наших російських колег, які вказують на те, що закон про психіатричну допомогу передбачає низку випад­ків, за наявності яких лікар-психіатр наділений правом звертатися до суду із заявою про необхідність проведення недобровільного медич­ного огляду, госпіталізації особи в психіатричний стаціонар в недоб-ровільному порядку з наданням усієї необхідної для цього медичної документації та іншої інформації. Так, лікар-психіатр має право звер­татися до суду із заявою про необхідність проведення недобровільного медичного огляду:

а) у разі безпорадності особи, тобто нездатності самостійно за­довольняти свої життєві потреби;

б) у випадку, якщо особі, будучи залишеній без психіатричної допомоги, може бути завдана істотна шкода здоров'ю унаслідок погір­шення психічного стану.

Отже, формально визначено деякі підстави, за якими відповідно до закону про психіатричну допомогу лікарська таємниця може бути розголошена в цілях обстеження і лікування громадянина. Крім того, в цьому питанні існують і труднощі суто практичного характеру. Грубо порушуючи положення чинного законодавства у сфері психіат­ричної допомоги, що забороняють вимагати від громадян за реалізації ними своїх прав і свобод відомостей про їхнє психічне здоров'я (за винятком випадків, установлених законами), офіційні особи часто ці­кавляться «перебуває чи ні на обліку» охочий працювати або вчитися, незважаючи навіть на відсутність терміна «облік» в тексті Закону. Не зважають на Закон і працівники органів внутрішніх справ, охочі знати, чи «не перебувають на обліку» деякі автори скарг і заяв до міліції [57, с 146-147].

У контексті допуску до медичної інформації самих психічно не­здорових людей епохальним можна вважати рішення Конституційного Суду України 1997 р. (справа Устименка), про яке мова у монографії йшла раніше.

112

Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні інформації СТОСОВНО Перебування на обліку у психоневрологічному стаціонарі Устименка, відмовив. У зв'язку з цим протягом майже семи років справа К. Г. Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалася судами загальної юрисдикції річних ланок. Останніми рішеннями су­дів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не за­довольнила.

Конституційний Суд України вирішив таке.

Частину п'яту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого само­врядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є держав­ною або іншою захищеною законом таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікуваль­них заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режи­мом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим до­ступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в до­ступній формі [135].

Отже, єдиний у державі орган конституційної юрисдикції дійшов висновку, що кожна людина (зокрема й та, котра перебувшіа на пси­хіатричному обліку) має право знайомитись із зібраною про неї інфор­мацією. Це торкається також і збирання конфіденційної медичної ін­формації (лікарської таємниці). Стосовно ж лікарської таємниці у кла­сичному розумінні (нерозголошення інформації третім особам), то в цілому варто вказати, що на часі розроблення під законних іюрматпв-но-правових актів системи Міністерства охорони здоров'я України, положення яких деталізували би процедуру надання конфіденційної медичної інформації без згоди хворого та його законних представни­ків. Керуючись тим, що значною мірою потенційні правопорушення можуть мати місце у «вузьких» місцях, у деталях, цьому питанню по­винна бути приділена особлива увага.

Трете. Соціально значущі інфекційні захворювання та приватне право хворої людини на лікарську таємницю. Адміністративно-правові аспекти вирішення цього питання є важливими з низки причин, а саме:

- термін «соціально значущий» вказує на особливу важливість такого роду захворювань для всього суспільства;

113

— інфекційні захворювання характеризуються потенційною мож­ливістю передання до інших людей і, як наслідок, можуть спричиняти масові інфекційні захворювання та епідемії, які, своєю чергою, зав­дають суттєвої шкоди суспільству та державі;

- необхідність порівнювати соціальну цінність збереження в таєм­ниці конфіденційної медичної інформації стосовно однієї хворої людини та збереження здоров'я багатьох людей, які потенційно можуть за­хворіти на інфекційну хворобу.

Для прикладу візьмімо СНІД - захворювання, яке, на жаль, на сьо­годні не піддається лікуванню і, з урахуванням особливостей передання, може вважатися «чумою XX та XXI століття». Юридичному забезпе­ченню протидії цьому захворюванню присвячено низку наукових праць [35, 83, 102]. Для України ця тема - більш, ніж актуальна. За даними статистики, станом на 1 січня 2008 р. в Україні зареєст­ровано понад 122 тис. ВІЛ-інфікованих громадян. Тільки за 2007 р. їхня кількість зросла на 17 669 осіб, що на 10 відсотків більше, ніж у 2006 р. Оцінний показник поширеності ВІЛ-інфекції серед дорослого населення є одним із найвищих у європейському регіоні і становить 1,63 відсотка. За критеріями Об'єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу та Всесвітньої організації охорони здоров'я стан поширеності ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні класифікується як концентрована епідемія. Основною причиною поширення ВІЛ-інфекції залишається вживання ін'єкційних наркотиків. Саме такі дані містяться в офіційному доку­менті - Загальнодержавній програмі забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки [123].

На неоднозначність ставлення громадськості до проблематики захисту прав людини, котра хворіє на СНІД, звертає увагу Г. Б. Ро-мановський, який, зокрема, зазначає: «Суспільний резонанс в обго­воренні лікарської таємниці дедалі більше викликає розповсюдження ВІЛ-інфекції. Нерідко у пресі висловлюється думка, що ВІЛ - це по­карання за «безпутний» образ життя, позаяк основною групою ризику є наркомани, особи, зайняті у сфері надання сексуальних послуг, го­мосексуалісти. Тому й міркування про права людини виглядають не­доречними. Пропонується, навпаки, оприлюднювати випадки таких захворювань» [137, с 231].

Альтернативну думку висловлює 1. Л. Петрухін, який ствер­джує: «Поява деяких нових інфекційних захворювань, наприклад, СНІДУ, викликала справжнісінький переполох у суспільній свідомості. У цій ситуації спостерігається відродження минулих уявлень про абсолютну нерозголошуваність медичної таємниці. Звертаючись до

114

медичних установ для обстеження з метою виявлення СНІДУ громадяни повністю зберігають своє інкогніто. Навіть прізвище і місце про­живання не фіксуються» [111, с 30].

У цьому контексті цікавим і корисним виглядає діалог, що демон­струє різні погляди на проблематику збереження лікарської таємниці у випадках захворювання на СНІД і мав місце у період СРСР. «Але ви «відпускаєте в світ» людину, яка може породити нові ланцюжки хво­рих»,- сказали президентові Академії медичних наук В. І. Покров-ському. Останній резонно відповів: «А хіба краще, якби він до нас узагалі не прийшов'.'» [158].

Говорячи про нормативно-правове врегулювання зазначеного пи­тання в чинному українському законодавстві, зазначмо, що Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого іму­нодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» 1991 р. у ст. 8 містить положення, згідно з яким за бажанням особи, яка звернула­ся до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно. Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передання таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, ор­ганам прокуратури, слідства, дізнання та суду [122]. Здавалося б, сут­тєвих відмінностей від загальної медичної практики немає. Але це не так. Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про цс працівником закладу охорони здо­ров'я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-ІнфІКОВа-ному повідомляється про необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження НІЛ інфекції, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини. У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздат­ними, працівник закладу охорони здоров'я, в якому проведено медич­ний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб.

Стаття 15 вказаного вище Закону про запобігання на СНІД свід­чить, що ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД особи зобов'язані:

115

- вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфєкції, за­пропонованих закладами охорони здоров'я;

- повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах до вияв­лення факту інфікованості, про можливість їх зараження;

- відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологіч­них рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній

практиці [122].

Аналізуючи вказані положення, ми повинні констатувати наявні відмінності правового статусу пацієнта загальним захворюванням і пацієнта, хворого на СШД. Йдеться про те, що останній, перебуваю­чи під захистом закону стосовно збереження в таємниці інформації про наявність у нього цього захворювання, все ж має низку зобо­в'язань та обмежень, які, як видається, і спрямовані на врахування загальносоціальних інтересів стосовно нерозповсюдження даної ін­фекційної хвороби. До них належать, передовсім, повідомлення осіб, які були з ними у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження, а також заборона на участь у донорстві крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Цікавим видається досвід Російської Федерації. Як указує А. М. Ки-сельов, разом із позитивними моментами у вирішенні проблеми конфіденційності медичної інформації існують і такі питання, вирі­шення яких на цьому етапі законодавчо врегульовано частково. Особ­ливої гостроти недосконалість законів про лікарську таємницю дося­гає у випадках ВІЛ-інфекції. Згідно зі статтями 14 і 15 постанови Уряду РФ «Про затвердження правил проведення обов'язкового медичного огляду на виявлення вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ-інфекції)» від 13 жовтня 1995 р. № 1017, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків стали відомі зведення про результати тестування на ВІЛ-інфекцію, зобов'язані зберегти їх у таємниці та несуть за розголошування їх від­повідальність відповідно до законодавства РФ. Водночас у разі ви­явлення ВІЛ-інфекції у працівників деяких професій вони мають бути переведені на іншу роботу (ст. 17 Постанови). Це не тільки су­перечить правам людини, а й може побічно дати зрозуміти оточенню про інфікування людини, що є її особистою таємницею, а також таєм­ницею медичною. Іншими словами, виправдовується часткове розго­лошування лікарської таємниці [64, с 252-253].

Це справді так, проте, порівнюючи потенціальну суспільну небез­пеку від неконтрольованого розповсюдження СНІД і право на кон­фіденційну медичну інформацію окремо взятої людини, яка хвора ни

116

СНІД, часткове розголошення лікарської таємниці може мати місце у випадках, котрі чітко зазначені в законі.

Важливим видається врахування положень міжнародних норма-тивно-праваових документів, присвячених унормуванню питань лікар­ської таємниці та практики СНІДу. У 1996 р. під час Другої міжна­родної консультації з ВІЛ/СНІДУ і прав людини, що проводиться під егідою ООН, були вироблені Міжнародні керівні принципи із за­охочення і захисту прав людини у зв'язку з ВІЛ/СНІДОМ. Вказані керівні принципи допускають розголошення лікарем інформації про наявність ВІЛ-інфекції партнерові по статевих стосунках своїх пацієн­тів, але з урахуванням кожного індивідуального випадку та етичних міркувань. При цьому підкреслюється важливість дотримання таких критеріїв:

- проведення ґрунтовної консультації з відповідною особою, ін­фікованою ВІЛ;

- консультування особи, інфікованої ВІЛ, не дозволило домогтися відповідних змін у її поведінці;

- відмова інфікованої ВІЛ особи від повідомлення про це свого партнера (партнерів);

- завчасне повідомлення особи, інфікованої ВІЛ;

- за наявності практичної можливості партнерові (партнерам) не повідомляється прізвище особи, інфікованої ВІЛ;

- у разі необхідності передбачаються подальші заходи для забез­печення підтримки осіб, причетних до цієї ситуації [27, с 27].

У цілому підтримуючи вказані критерії, видається дещо сумнівним реальність застосування на практиці такого критерію, як «за наявності практичної можливості партнерові (партнерам) не повідомляється прі­звище особи, інфікованої ВІЛ».

Говорячи ж про адміністративно-правові заходи вилину на інсти­тут лікарської таємниці стосовно осіб, хворих на СНІД, варто вказати такі основні:

1. Максимально чітка профілактична спрямованість дій держави стосовно запобігання поширенню ВІЛ-інфекції;

2. Введення до навчальних програм медичних університетів окре­мих занять, присвячених особливостям збереження лікарської таєм­ниці стосовно такої категорії осіб.

3. Розміщення в медичній картці (історії хвороби) пацієнта, хво­рого на СНІД, особливої позначки, що свідчить про наявність такого захворювання, з метою більш пильної уваги медичних працівників, котрі контактуватимуть із таким хворим у його лікуванні. Мета та­кого заходу - попередження передання хвороби до медичного

117

працівника та можливість вживання адекватних профілактичних заходів.

4. Розголошення лікарської таємниці є можливим за умов інфор­мування працівників органів дізнання і слідства, прокурора і суду щодо запиту у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом, а також у зв'язку з масовим розповсюдженням цієї хвороби для ін­формування органів управління охороною здоров'я.

Четверте. Лікарняний лист як юридичний документ, що потен­ційно розкриває факт захворювання особи. Ми повинні говорити, що лікарняний лист виконує багато юридично значущих функцій, зокрема:

- юридично посвідчує факт наявності хвороби людини;

- надає можливість легальної відсутності на робочому місці;

- спричиняє необхідність для роботодавця сплачувати певну за­робітну плату на час дії лікарняного листа.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непраце­здатність, визначається наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що за­свідчують тимчасову непрацездатність громадян» від 13 листопада 2001 р. №455.

Право видачі листків непрацездатності мають:

- лікуючі лікарі державних і комунальних закладів охорони здо­ров'я;

- лікуючі лікарі стаціонарів протезно-ортопедичних установ си­стеми Міністерства праці та соціальної політики України;

- лікуючі лікарі туберкульозних санаторіїв;

- фельдшери у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плава­ючих суднах (список цих фельдшерів затверджується щороку органами охорони здоров'я) [125].

Як зазначає відомий російський фахівець у галузі медичного пра­ва та біомедичної етики О. М. Орлов, з 1937 р. і до початку 90-х років в нашій країні відбувалося розголошення медичної таємниці в най-масовішому медичному документі — листку тимчасової непрацездат­ності. Головне ж зло - запис російською мовою діагнозів захворю­вань у листках непрацездатності - не було перепинено аж до 1993 р. Справедливості заради слід сказати, що лікарі багатьох спеціально­стей (психіатри, дерматовенерологи, гінекологи та ін.) нерідко вдава­лися до завуальовування діагнозів своїх пацієнтів (наприклад, у листку непрацездатності хворого, що переніс гострий психічний розлад, робився запис - «астенічний стан»)» [105, с 202]. У тому ж ключі ви-

118

словлюється і Г. І). Романовський, зазначаючи, що одним із медич­них документів «для зовнішнього обігу», з якого можна почерп­нути інформацію про хворобу, про її тривалість, є листок тимчасової непрацездатності. Він пред'являється за місцем роботи, навчання. Графи, які необхідно було заповнити, містять: діагноз, тривалість за­хворювання, установу, що надавала медичну допомогу. За повного їх заповнення говорити про утаємничення відомостей, складових лі­карської таємниці, не має ніякого сенсу. Збереження таємниці діагнозу в таких документах обговорювалося в Радянському Союзі впродовж декількох десятиліть. Пропонувалося ввести шифри. Для цього 1979 р. у двох областях (Ярославській РРФСР і Черкаській Української РСР) проводився експеримент для апробації нової форми заповнення лі­карняних листків за допомоги шифрів. Проте шифри окремих захво­рювань (онкологічних, психічних, абортів та ін.) незабаром було роз­крито. Причиною цьому послугувала банальна людська цікавість [137, с 222-223].

Слід указати, що насправді так і було (розміщення діагнозів у листках непрацездатності, експерименти з їх зашифровування тощо), проте цс пояснювалося низкою причин, що переважно були пов'язані із загальним станом справ у країні. Адже за часів Радянського Союзу держава домінувала в багатьох напрямах суспільного життя, і меди­цина об'єктивно не могла перебувати осторонь таких процесів. Саме цим пояснювався патерналістський підхід до взаємин лікаря та пацієн­та [9, 16, 116, 153, 197], про це ж свідчило розміщення діагнозу в листку тимчасової непрацездатності. На сьогодні, знову ж таки об'єктивно, країни, що стали на шлях демократичних перетворень, повинні прин­ципово інакше будувати взаємини по лінії «медицина пацієнт», з мак­симально можливим урахуванням прав, свобод і законних інтересів громадян.

Дискусійним залишається питання стосовно МОЖЛИВОСТІ видачі лікарняних листів також і приватними медичними закладами. (ІТОСОВНО цього є різні думки. Офіційно держава через положення норматив но-правових актів компетентних державних органів не надає такого права приватним лікувально-профілактичним установам. Водночас Т. Пашковська, аналізуючи проведений «круглий стіл» «Концепція роз­витку медичного права і законодавства України у галузі охорони здо­ров'я» вказує на наявні думки щодо надання приватним лікарям такого права. Як додаткова мотивація наводиться позиція, згідно з якою має місце рішення Печерського районного суду м. Києва, яким скасо­вано заборону приватним закладам охорони здоров'я видавати листи тимчасової непрацездатності. Проте зміни, розроблені Міністерством

119

охорони здоров'я України, так і не були зареєстровані, тобто, не на­були чинності [109].

Ми вважаємо, що зараз в Україні ще немає передумов для дозво­лу приватним лікувально-профілактичним закладам охорони здоров'я видавати листки тимчасової непрацездатності. Це, передусім, пов'я­зано з юридичними наслідками лікарняних листів. Адже несе відпо­відальність перед особою, яка отримала листок тимчасової непраце­здатності, або держава, або роботодавець, або солідарно. Приватний лікар, як і його місце роботи, жодним чином не відповідають за на­слідки видачі лікарняних листів. Це, як видається, потенційно може призвести до зловживань у цій сфері.

Ще одне питання, пов'язане з адміністративно-правовим забезпе­ченням збереження лікарської таємниці за видачі листків тимчасової непрацездатності,- сам зміст лікарняного листа. Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності свідчить, що у графі «Діагноз первинний» лікар указує первинний діагноз у перший день видачі листка непрацездатності. У графі «діагноз остаточний» лікар указує остаточ­ний діагноз, а в графі «шифр МКХ-10» - шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб і споріднених проб­лем охорони здоров'я десятого перегляду, прийнятої 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я 1 січня 1993 р. Діагноз первинний, діагноз остаточний та шифр МКХ-10 зазначаються лише за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та остаточний діагнози і шифр МКХ-10 не вказуються.

Якщо за письмовим погодженням із завідувачем відділення з деон-тологічних міркувань лікар у листі непрацездатності змінює форму­лювання діагнозу та шифру МКХ-10 фактичного захворювання, то він зобов'язаний зробити в медичній картці стаціонарного чи амбула­торного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу та шифру МКХ-10 [124].

Слід указати, що в нашій країні тривалий час уважалося, що роз­міщення у листку тимчасової непрацездатності не діагнозу захворюван­ня, а лише коду Міжнародної класифікації хвороб є проявом правомірної поведінки медичних працівників стосовно пацієнта і поважного став­лення до збереження в таємниці конфіденційної медичної інформа­ції. Проте з часом, коли рівень інформатизації суспільства виріс, коли стали доступними компьютерна мережа Інтсрнет і можли­вість у цьому зв'язку отримувати великі масиви інформації, навіть вузькопрофесійної, стало зрозумілим, що таких заборон замало. За мі­німального ступеня зацікавленості стало можливим дізнатися, яке ж

120

захворювання криї ГЬСЯ <л шифрами МКХ-10. За такого підходу листок тимчасової непрацездатності знову ставав джерелом «відносно ле­гального» оприлюднення конфіденційної медичної інформації. Тут позитивну ролі, у питанні збереження інституту лікарської таємниці відіграла судома система.

На жаль, українські правники не можуть пишатися значною судо­вою практикою у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва про неза­конність наказу «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непраце­здатності». У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звер­нулася з адміністративним позовом про визнання незаконним і невід­повідним правовим актам вищої юридичної сили цього нормативно-правового акта. Позивачкою було поставлене питання про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили згаданий нормативно-правовий акт (із подальшим визнанням цього ' нормативно-правового акта частково нечинним) у частині розміщен­ня в листку непрацездатності інформації про первинний і остаточний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класи­фікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Печорський районний суд, розглянувши матеріали справи й заслухавши доводи сторін, позов Світ­лани Побережець задовольнив. Отже, видаючи листок непрацездат­ності, лікарі не вказують у ньому ані діагнозу, на підставі якого видано листок, ані шифру міжнародної класифікації хвороб [144].

Потребують свого втілення в життя такі адміністративно-правові заходи, які нададуть можливість підвищити захист прав і свобод осо-би за видачі та подальшого обігу листка тимчасової непрацездатності. Мова йде про:

- підготування нового спільного наказу Міністерства охорони здо ров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соці&чьного страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України стосовно порядку виписки та форми листка тимчасової непрацездатності;

- унормування на рівні наказу Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни заборони приватним лікувально-профілактичним закладам ви­давати листки тимчасової непрацездатності;

- дотримання вимог стосовно нерозголошення справжнього діаг­нозу (причини тимчасової непрацездатності) в медичній установі, де ппдавався лікарняний лист.

121

Висновки до розділу 2

1. Проблематика адміністративно-правового дослідження суб'єктії збереження лікарської таємниці пов'язана з низкою важливих обста­вин, основними з яких є:

- чітке розуміння того, хто ж саме може вважатися суб'єктом

збереження лікарської таємниці;

- наведення класифікації суб'єктів забезпечення лікарської таєм­ниці в Україні;

- чим відрізняється правовий статус узагалі та обов'язки збере­ження лікарської таємниці в осіб, котрі безпосередньо отримали інфор­мацію від пацієнта і тих, хто, виходячи зі своїх професійних обов'язків, має доступ до такої інформації;

- усвідомлення того, в чому полягають особливості юридичної від­повідальності тих чи інших суб'єктів збереження лікарської таємниці;

- необхідність проведення адміністративно-правового аналізу суб'єкт­ного складу інституту збереження лікарської таємниці та вироблення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства з цих питань.

2. Важливим є вироблення пропозицій стосовно переліку кате­горій осіб, які повинні вважатися суб'єктами збереження лікарської таємниці. Формулювання на кшталт «всі особи, котрі під час вико­нання своїх обов'язків...» може вважатися можливим для закону, про­те на рівні підзаконних документів необхідно більш чітко прописати коло тих осіб, для яких збереження лікарської таємниці є обов'язком.

3. Адміністративно-правими заходами, що сприятимуть мінімізації можливості несанкціонованого розголошення лікарської таємниці в умовах запровадження обов'язкового медичного страхування, можуть

стати такі:

- обов'язковість сертифікації засобів захисту інформації, що містить

відомості, складові лікарської таємниці; -

- обов'язкове ліцензування діяльності, пов'язаної із застосуванням засобів захисту інформації для організацій всіх організаційно-право­вих форм, залучених до процесу супроводження обов'язкового медич­ного страхування.

4. Обставинами, що актуалізують проблематику співвідношення приватного і загальносоціального у сфері адміністративно-правового забезпечення медичної діяльності, є такі:

- військово-медична практика, яка нерідко ставить питання мораль­но-етичного і правового характеру, скажімо, стосовно винесення по ранених із поля бою (кого раніше - тяжкопоранених із мінімальними шансами на виживання чи легкопоранених);

122

- масові захворювання людей епідемічного характеру, коли по­стає питання першочерговості надання медичної допомоги;

- техногенні аварії та катастрофи, коли кількість одночасно пост-раждалих значно перевищує оперативні можливості надання швидкої та невідкладної медичної допомоги;

- фінансування витрат на медичну допомогу, де нерідкими є питання першочерговості та пріоритетності фінансування звичних медичних заходів, які є недорогими, але такими, що не одне десятиріччя демон­стрували свою ефективність, чи таких, які є новими, дороговартісними, але й більш ефективними тощо.

5. Варто підтримати правильність позиції стосовно можливості роз­голошення лікарської таємниці у випадках загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень, а також за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв'язку з проведенням розслідування або судовим розглядом. Обставина, на яку варто звернути увагу,- це необхідність, у плані запозичення українськими законодав­цями, чіткого визначення формальних підстав (на підставі офіційного запиту, підписаного визначеною посадовою особою, з обов'язковим указаниям причин необхідності отримання такої інформації).

6. До групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці, передбачених медичним законодавством, можуть бути віднесені такі:

- що торкаються організації та надання психіатричної допомоги;

- що торкаються забезпечення санітарно-епідемічного добробуту населення за загрози поширення масових інфекційних захворювань, отруєнь та уражень;

- що торкаються обстеження та лікування особи, не здатної вна­слідок свого стану виявити свою волю.

7. До групи випадків правомірного розголошення лікарської таєм­ниці, передбачених цивільним і сімейним законодавством, можуть бути віднесені такі:

- що торкаються надання медичної допомоги неповнолітньому ніким до 15 років та особі, що визнана законом недієздатною;

- що торкаються медичного обстеження осіб, які подали чаяну про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього по дружжя про стан здоров'я кожного з них, із забороною надання відо­мостей щодо їхнього сімейного та особистого життя.

8. До групи випадків правомірного розголошення лікарської таємни­ці, передбачених законодавством про захист населення, належать:

- щодо проведення медичного огляду хворих на небезпечні для оточення інфекційні хвороби, чи осіб, які були в контакті з такими

123

хворими, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій з метою захисту населення;

- щодо організаційно-медичних заходів у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров'я за об­раним звільненим місцем проживання;

- щодо виявлення ВІЛ-інфєкції у неповнолітніх віком до 18 років, а також в осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздат­ними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних пред­ставників зазначених осіб.

9. До четвертої групи випадків правомірного розголошення лікар­ської таємниці, передбачених законодавством про правоохоронну діяльність, можуть бути віднесені:

- щодо наявності підстав уважати, що шкоду здоров'ю громадя­нина спричинено в результаті протиправних дій;

- щодо запиту органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

10. Факторами, котрі свідчать про доцільність стосовно певних категорій «осіб у погонах» законодавчого визначення обмеження пра­ва на збереження у таємниці медичної інформації, є такі:

- особливості діяльності таких категорій працівників, пов'язані з експлуатацією ними джерел підвищеної небезпеки (наприклад, зброї);

- особливості діяльності таких категорій працівників, пов'язані з завданнями, які перед ними стоять (захист України, прав, свобод і за­конних інтересів громадян).

11. Обмеження лікарської таємниці у сімейному законодавстві є

доцільним із таких причин:

- це обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого

здоров'я;

- піклування про майбутні покоління;

- приховування відомостей про стан здоров'я одним із наречених може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

12. Обставинами, які актуалізують вирішення питання стосовно способів удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікар­ської таємниці в Україні та свідчать про складність і низьку ефектив­ність типових підходів, є такі:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікар­ської таємниці, не тільки на медичних працівників;

124

- обґрунтованії м. НОЯІІНОІ 11 ПСВНИХ категорій громадян, які мати­муть обмеження і ГО( шик' ібереження їхньої конфіденційної медичної інформації;

- важливість урал вання сучасного передового європейського до­свіду та україікі. міх правових і медичних традицій;

-дещо відмінні погляди юристів і медичних працівників стосовно сутності й напрямів прянішого забезпечення лікарської таємниці;

- пріоритетність прав, свобод і законних інтересів людини, яка є (була) пацієнтом.

13. Винятками з принципу збереження лікарської таємниці у про­веденні медичного експерименту можуть бути:

- погіршення стану здоров'я учасника експерименту з метою ін­формування родичів;

- інформування працівників органів дізнання і слідства, прокурора і суду щодо запиту у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

14. Проблематика адміністративно-правового регулювання конфі­денційної медичної інформації у сфері психіатрії має дві сторони:

- збереження в таємниці конфіденційної медичної інформації для сторонніх осіб;

- допуск до медичної інформації самих психічно нездорових людей.

15. Необхідно констатувати наявні відмінності правового статусу пацієнта із загальним захворюванням і пацієнта, хворого на СНІД. Йдеться про те, що останній, перебуваючи під захистом закону сто­совно збереження в таємниці інформації про наявність у нього цього захворювання, все ж має низку зобов'язань та обмежень, які, як вида­ється, і спрямовані на врахування загальносоціальних інтересів сто­совно нерозповсюдження цієї інфекційної хвороби. До них відносять передовсім повідомлення осіб, які були з ними у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження, а також заборону на участь у донорстві крові, її компонентів, інших біологіч­них рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

висновки

1. Властивостями конфіденційної інформації можуть уважатися такі:

1) визначений перелік осіб, котрі можуть володіти й використову­вати таку інформацію;

2) особливий порядок зберігання та охорони;

3) особливий порядок поширення;

4) тісний зв'язок із правом особи на приватність;

5) юридична відповідальність за несанкціоноване протиправне роз­голошення.

2. Відмінностями, що характеризують лікарську таємницю в систе­мі професійних таємниць, є такі:

- більш тісний зв'язок з іншими (неправовими) регуляторами -мораллю, етикою, деонтологією, біостикою. У деяких випадках, по­в'язаних зі збереженням таємниці, в основі якої лежить звернення по медичну допомогу, не видається можливим оперувати лише чіткими приписами норм чинного законодавства;

- особливе коло суб'єктів збереження лікарської таємниці. Інформація стосовно перебування пацієнта на стаціонарному лікуванні є потенційно відомою багатьом особам, котрі як працюють у медичній установі (лікарі, медичні сестри, сестри-господарки, працівники їдальні, кабі­нетів функціональної діагностики, лабораторії, довідкового бюро тощо), так і не працюють у ній (керівники та спеціалісти органів управління охороною здоров'я, представники страхових компаній за надання ме­дичної допомоги в умовах добровільного медичного страхування тощо);

- тісний зв'язок із повсякденним життям пересічного громадяни­на. Це торкається таких явищ, як видача листка непрацездатності, зв'я­зок із можливістю легально не приходити на роботу, суттєва шкода різним інтересам людини у разі розголошення лікарської таємниці;

- наявність феномена «неправда заради добра», коли хворому дозволяється говорити неправдиві відомості стосовно його стану здо­ров'я, прогнозів лікування тощо;

- більш широкий перелік нормативно визначених випадків, коли розголошення лікарської таємниці є правомірним.

3. Об'єкт лікарської таємниці - це відомості, які стали відомі ме­дичному працівникові стосовно пацієнта у діагностиці, лікуванні чи реа­білітації, конфіденційний характер яких визначено законом, обов'язок збе­рігати які покладається також на інших осіб, котрим зазначена інфор­мація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов'язків.

4. Лікарська таємниця повинна бути максимально повно унормо­вана як на законодавчому рівні, так і на рівні підзаконних документів.

126

Перші (закони) повинні визначати загатьну стратегію лікарської таєм­ниці, її визначення, умови зберігання та випадки правомірного розголо­шення, другі (підзаконні нормативно-правові акти) мають деталізувати процедури, пов'язані з лікарською таємницею, та наводити засади її реа­лізації у певних напрямах (видах) безпосередньої медичної діяльності.

5. Під суб'єктом збереження лікарської таємниці необхідно розу­міти медичного працівника, який отримав інформацію стосовно пацієнта у діагностиці, лікуванні чи реабілітації, а також іншу особу, котрій зазначена інформація стала відомою під час виконання своїх профе­сійних обов'язків. Виходячи з цього визначення, можливо виокремити ознаки суб'єкта збереження лікарської таємниці. Це:

- не тільки медичний працівник;

- для медичних працівників застосовується термін «отримав ін­формацію», що стосується до добровільного передання інформації від пацієнта до лікаря (фельдшера, медичної сестри та ін.) у процесі діагностики, лікування чи реабілітації;

- для інших осіб застосовується термін «інформація стала відо­мою» за виконання ними своїх професійних обов'язків, тобто це має побічний характер, і, зазвичай, немає факту безпосереднього спіл­кування пацієнта з такою особою і добровільного передання інформації.

6. Під правомірним розголошенням медичної таємниці необхідно розуміти право суб'єкта збереження лікарської таємниці розголошу­вати конфіденційну медичну інформацію без узгодження з особою, котрої вказана інформація торкається.

7. Всі випадки, що стосуються правомірного розголошення лікар­ської таємниці, доцільно класифікувати таким чином.

- Передбачені медичним законодавством.

- Передбачені цивільним і сімейним законодавством.

- Передбачені законодавством про захист населення.

- Передбачені законодавством про правоохоронну діяльність.

8. Під обмеженням лікарської таємниці слід розуміти правовий режим існування медичної інформації стосовно особи, за якого ін­формація не є об'єктом лікарської таємниці та, ВІДПОВІДНО, її оприлюд­нення завжди має правомірний характер.

9. На сьогодні в Україні ще немає передумов для дозволу приват­ним лікувально-профілактичним закладам охорони здоров'я видавані листки тимчасової непрацездатності. Це, передусім, пов'язано з юри­дичними наслідками лікарняних листів. Адже несе відповідальність перед особою, яка отримала листок тимчасової непрацездатності, або держава, або роботодавець, або солідарно. Приватний лікар, як і його місце роботи, жодним чином не відповідають за наслідки видачі лікар­няних листів. Це, як видається, потенційно може призвести до зло­вживань у цій сфері.

127