Державне регулювання ціноутворення ринку екотоварів

Для екоринку, як частини єдиного національного ринку, характерне виділення сегментів за належністю до об'єкта ринкових відносин, у якості яких виступають: природні ресурси; робоча сила (люди); капітал; науково-технічні розробки; духовні блага; засоби виробництва; товари споживання; послуги. Таким чином, екологічний ринок формується як система «малих» ринків, окремих частин, які в свою чергу складають ринки макро- та мезо- рівнів.

Для подального поширення екологічних інновацій необхідно задіяти відповідний мотиваційний механізм розвитку ринку екологічних інновацій. До примусових економічних методів мотивування екологізації виробництва відносять: платежі та збори за забруднення НПС та використання ресурсів, штрафні санкції, продаж прав на забруднення, цінове регулювання. Вони створюють можливість стягування коштів виробників екологічно небезпечних товарів для поповнення коштів екофондів, використання яких необхідно для нейтралізації їх деструктивної дії на довкілля, а також для створення мотивації екологічно прийнятного виробництва.

Примусова група економічних інструментів досить розвинена. Однак примусові інструменти потребують значного удосконалення. Зростає як різноманітність екологічних платежів, так і ставка платежів і штрафів за порушення екологічного законодавства. Передбачається, що наслідки розроблення та виробництва екологічно небезпечної продукції коштуватимуть виробнику так дорого, що він не матиме шансів на перемогу в конкурентній боротьбі. Однак розмір платежів за забруднення встановлюється на недостатньо високому рівні через побоювання покласти непосильну фінансову ношу на підприємства.

У більшості випадків товаровиробникам вигідніше здійснювати різного роду фіскальні екологічні платежі, ніж витрачати на природоохоронні заходи кошти, що набагато перевищують обов'язкові платежі.

Залишається можливість фінансових лазівок від установленої плати. Екологічні платежі, стосуючись на собівартості продукції та входячи в її ціну, повертаються на підприємство від споживачів його продукції. Місцеві органи влади мають право цілком або частково звільняти від платежів необхідні регіону підприємства.

До заохочувальних належать: держзамовлення, програмування, фінансування екологічних проектів і програм, податкові пільги, пільгове кредитування, субсидування цін екотоварів. Вони спрямовані на створення матеріальної зацікавленості в екологічно прийнятному та екологічно спрямованому виробництві. Ця група методів не досить розвинута. Незадіяними заохочувальними інструментами залишаються пільгове оподаткування екологічно орієнтованих виробників, субсидування цін екологічних товарів.

У вітчизняних умовах при удосконаленні розвитку існуючої системи економічних інструментів мотивації екологізації виробництва особливу увагу слід приділяти розвитку заохочувальної групи економічних інструментів. При цьому бов’язково повинна бути конкуренція за отримання субсидій та різних пільг, кредитів тощо.

Для отримання відчутного підвищення рівня мотивації екологізації суспільного виробництва необхідно в короткі терміни підсилити дію даного механізму перерозподілу коштів з підприємств, що здійснюють неекологічне виробництво, на користь екологічно прийнятного та екологічно орієнтованого виробництва. Необхідним є збільшення ставок екологічних податків і бази оподаткування. Але головною метою екологічного оподаткування повинно бути не збільшення надходжень до відповідних бюджетів (фондів), а екологізація виробництва.

Звичайно, від ставок екологічних платежів та зборів залежать економічні результати діяльності підприємств. Чим більшими є ставки екологічних платежів і зборів, а також обсяги забруднюючих речовин, які привносять у довкілля підприємства, тим більшим є ризик того, що продукція, що випускається підприємством, виявиться збитковою. Тому при більшому екологічно спрямованому податковому тиску підприємства змушені відмовлятися від неекологічного виробництва.