2. Право на захист

Правовий захист є результатом реалізації особою права на захист. Конституція України у статті 55, як і Конституція УРСР у статті 57, називає серед прав людини і громадянина право на судовий захист. Ця конституційна норма, хоч і не може припинити наукової полеміки, все ж дає дуже вагомі аргументи тим, що вважає право на захист окремим, самостійним правом особи.

Право на захист - це специфічний сторож інших цивільних прав, гарант їх здійснення. Вважати право на захист складовим елементом кожного права - значить применшувати його значення.

Право на захист - самостійне право особи, а не прив'язка до конкретного права. У свою чергу, право особи є правом саме тому, що захищеність становить його сутність. Отже, можна зробити висновок: те, що є правом, має бути, за бажанням особи, захищене завжди.

3. Елементи права на захист

Право на захист складається із кількох окремих правових можливостей. До нього входить, насамперед, право на звернення за захистом до суду. Це право реалізується шляхом подання позовної заяви (скарги).

Позовна заява - це лише вимога про захист. З огляду на положення статті 313 проекту Цивільного кодексу України (1996 р.) про те, що «речові права у разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови)», не могло не викликати заперечень.

Немає підстави і для використання словосполучення «позовна форма захисту права»: мова може йти про позовну форму звернення за захистом».

Носієм права на захист є кожен учасник правовідносин, кожна заінтересована особа. Його зміст становить не лише право на подання до суду позову чи заяви (скарги), а й можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти позову. Заперечуючи позивачеві, відповідач тим самим також просить судового захисту¹.

Принцип диспозитивності у здійсненні особою своїх прав дозволяє їй самій вирішувати питання про доцільність звернення за захистом. Адже не завжди особа, яка подала позов і «відсудила» бажане благо, може вважати себе воістину переможцем. Іноді прощенням завданої кривди можна досягти вагомішого результату.

У цьому плані дуже повчальними є слова з Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Якщо ти вважаєш, що брат твій учинив погано, то піди до нього, вибери таке місце і час, щоб поговорити з ним наодинці, і тоді скажи йому лагідно те, що ти маєш проти нього. Якщо послухає тебе, то замість того, щоб стати твоїм ворогом, він стане твоїм другом. Якщо ж не послухає, то пожалій його і вже не май з ним справи». (Мв. 7:1-5).

Існує думка про те, що «захист свого права - обов'язок перед іншими», сенс якої зводиться до того, що, добиваючись захисту свого права, особа тим самим зменшує потенційну можливість зазіхання з боку свого кривдника на право іншого.

Звичайно, малі провини потрібно прощати, а братові слід простити і велику провину. Однак всепрощенство нападникові може поставити під загрозу існування самої особи, а то й всієї нації та держави. Тому у кожному конкретному випадку скривджений має зважувати виграш та програш від звернення з вимогою про захист і відповідно до цього обирати варіант своєї поведінки.

Нездійснення особою права на захист - поведінка правозгідна. Однак не матиме жодного правового значення угода, за якою один із учасників правовідносин наперед відмовляється від свого права на захист.

Вирішення особою, права або інтереси якої порушені, питання про те, пред'являти позов чи утриматися від цього - справа приватна. Та як тільки суд прийме позовну заяву до розгляду, розпочате судове провадження набуває елементу публічності. Цивільний процесуальний кодекс України, на жаль, не передбачає можливості відкликання позову. Відмова від здійснення права на захист після прийняття позову судом може бути здійснена лише шляхом відмови від позову. Але відкликання позову і відмова від нього - поняття не тотожні.

Відкликання позову означає визнання його неподаним, а отже, не виключає можливості подання його заново. Відмова ж від позову не залежить абсолютно лише від волі позивача, оскільки суд може цю відмову не прийняти. Така відмова тягне за собою істотні правові наслідки, причому не лише процесуального, а й матеріального характеру. У разі відмови від позову відбувається не лише припинення провадження у справі, а й, у багатьох випадках, припиняється існування самого права, для захисту якого було подано позов. Якщо, наприклад, громадянин подав позов про витребування своєї речі, а потім відмовився від позову, то звернутися у майбутньому з такою вимогою він уже не зможе. А це неодмінно призведе до припинення у нього права власності.

Відмова від позову - поняття матеріально-процесуальне.

Оскільки разом з втратою можливості захисту втрачається і саме право особи, відмова від позову є одностороннім правочином, який припиняє правовідношення (Відмова від захисту права у триваючому правовідношенні, наприклад, з приводу найму житла, має свою специфіку. Відмова позивача від позову про виселення не припиняє житлових правовідносин, а лише унеможливлює подання ним у майбутньому такої ж вимоги, з тих же підстав)., своєрідним подарунком відповідачеві, «амністією» його неправозгідної поведінки.

Такий висновок щодо юридичної природи відмови від позову робить можливим визнання відмови від позову недійсною, якщо вона була вчинена з недоліками волі: під впливом помилки, обману чи насильства.

Слід мати на увазі, що, оскільки відмова від позову це іноді і відмова від права, відмова законних представників (батьків, опікуна, усиновлювача) від позову, наприклад, про визнання права чи про повернення речі може бути прийнята судом лише зі згоди органу опіки та піклування.

Право на захист включає у себе і право брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами. Розгляд справи без участі однієї із сторін, неповідомленої про день судового засідання, є достатньою підставою для скасування рішення суду навіть тоді, коли позовна вимога є безпідставною.

Зміст права на захист полягає і у праві вибору міри державного примусу, яку позивач просить суд застосувати до відповідача. Так, у разі неповернення боргу позивач може вимагати лише стягнення суми позики, не претендуючи на неустойку, хоча вона визначена у договорі, або претендувати і на одне, і на друге.

Елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання рішення суду.

Закон надає особі можливість відмовитися від здійснення права на захист і на цій, останній стадії.

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ, за яким стягнення не проводилося або проведене частково, може бути переданий стягувачеві за його заявою. Якщо протягом наступних трьох років він не подасть виконавчого листа знову до виконання, право на примусове виконання цього рішення припиниться, а з ним припиниться і саме право, на захист якого було спрямоване рішення суду.

Право на захист - складна матеріально-процесуальна категорія. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі. Матеріальні та процесуальні елементи права на захист взаємообумовлені, їх не можна розривати. Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми, порядок захисту, просякнуті єдиним духом, єдиним прагненням забезпечити справедливий, всебічний, швидкий захист права особи. Вони становлять єдиний комплексний інститут правового захисту¹.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 р.) у статті 6 проголошує право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд, упродовж розумного строку, незалежним і неупередженим судом, а у статті 13 визнає за кожною людиною право на ефективний засіб захисту у разі порушення її прав та свобод.