Болгарія

Після відкритого повороту 1948 р. до сталінської моделі соціалізму в Болгарії сформувалася тоталітарна політична система, заснована на цілковитій монополії комуністичної партії. Сутність цієї системи полягала в остаточному злитті політичної й економічної влади та зосередженні цієї безконтрольної влади в руках комуністичного партійно-державного апарату. Ця диктатура партійної верхівки видавалася за диктатуру пролетаріату. Стабільність системи забезпечувалася, з одного боку, придушенням будь-якого вільнодумства й масовим політичним терором, а з іншого — інформаційною ізоляцією населення від зовнішнього світу і внутрішньою пропагандою, спрямованою на формування загального для всіх способу мислення.

2 липня 1949 р. помер Г. Димитров, котрий слухняно виконував як керівник партії та уряду волю радянських державців. Уся влада в країні зосередилася в руках Вилко Червенкова. Єдиновладдя Червенкова та його культ, як продовження усталеної тоталітарної традиції, тривали недовго. Після смерті Сталіна на січневому пленумі ЦК 1954 р. Червенков формально був усунений з посади партійного керманича, але продовжував керувати урядом. Першим секретарем ЦК БКП став 43-річний Тодор Живков. Новий лідер на квітневому пленумі ЦК 1956 p., що відбувся невдовзі після XX з'їзду КПРС, засудив культ Червенкова й заявив про остаточний розрив зі сталінізмом.

Кінець 50-х — початок 60-х років мали для Болгарії таке саме значення, як і хрущовська "відлига" для Радянського Союзу. Методи й форми управління тоталітарної держави ставали гнучкішими. Започатковано заходи щодо демократизації політичного життя: реабілітовано репресованих, дещо зросла роль БЗНС, Вітчизняного фронту, профспілок та інших громадських організацій. Були зроблені кроки, спрямовані на підвищення ефективності роботи державного апарату, обмеження надцентралізму й бюрократизму.

На початку 60-х років Болгарія зіткнулася з чималими труднощами. Екстенсивні можливості розвитку економіки вичерпалися, темпи її зростання уповільнилися. У 70-ті роки керівництво БКП взяло курс на структурну перебудову економіки в напрямі розвитку електронної техніки та машинобудування, але очікуваного економічного піднесення не відбулося. Через низьку якість і не конкурентоспроможність болгарської продукції постала проблема її збуту на міжнародному ринку.

Дедалі виразніше виявлявся монополізм особистої влади незмінного керівника партії та держави Т. Живкова, який у 1962 р. обійняв посаду голови Ради міністрів (у 1971 р. він замінив цю посаду на нову — голови Державної ради НРБ). Т. Живков не тільки фактично, а й формально став диктатором у розв'язанні всіх внутрішніх питань. Нова Конституція НРБ 1971 p. Визначила Болгарію як соціалістичну державу, узаконила всевладдя БКП, закріпивши спеціальною статтею її керівну роль у суспільстві разом із БЗНС, якій відводилася декоративна роль союзниці компартії в управлінні країною.

З початку 80-х років темпи приросту промислової продукції почали різко знижуватися, скоротився й абсолютний обсяг виробництва в сільському господарстві. У 1987 р. з 926 товарів народного споживання на ринку були відсутніми 414 (44,6 %). Економічні труднощі й соціальна напруженість ще більше зросли після того, як режим Живкова наприкінці 1984 р. розпочав кампанію насильницької асиміляції турецького і тюркомовного населення, котре зазнавало переслідувань і в попередні десятиліття.

Горбачовська перебудова вплинула на Болгарію досить суперечливо. Група Т. Живкова не поспішала наслідувати радянський приклад. Аж до пізньої осені 1989 р. Т. Живков продовжував декларувати "глибоке революційне оновлення" болгарського суспільства, маскуючи збереження особистого тоталітарного режиму.

Відлік демократичних змін у Болгарії бере початок з 9 листопада 1989 р. У цей день на засіданні політбюро ЦК БКП було прийнято рішення про "добровільну" відставку Т. Живкова. Новий генеральний секретар П. Младенов та інші лідери почали виступати із заявами про незмінність соціалістичного вибору та про необхідність реальної "соціалістичної перебудови". Протягом деякого часу компартія зберігала ключові позиції в державному керівництві. Після ліквідації на початку 1990 р. Держради президентом країни у квітні 1990 р. був обраний П. Младенов. Почалося лавиноподібне створення опозиційних БКП політичних партій, організацій, рухів, кількість яких за півтора місяця перевищила 80. Були відновлені старі й виникли нові партії — Соціал-демократична, Демократична, БЗНС "Н. Петков" та ін. 7 грудня 1989 р. десять антикомуністичних організацій, у тому числі Соціал-демократична партія і БЗНС, утворили Союз демократичних сил (СДС), що став центром згуртування опозиції. СДС очолив відомий громадський діяч, філософ Желю Желєв. Масові демонстрації, організовані СДС наприкінці 1989 p., змусили БКП піти на діалог з опозицією. У самій партії почалися процеси внутрішнього розмежування. У грудні 1989 р. Т. Живкова виключили з ЦК БКП, а невдовзі і з партії. У січні 1990 р. з конституції вилучено статтю про керівну роль БКП, яка була перейменована на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Втративши половину членів, БСП зберегла вплив у суспільстві і залишилася масовою (447 тис. у жовтні 1991 p.).

У січні 1990 р. був організований національний "круглий стіл" основних партій та громадсько-політичних організацій. Через два місяці було підписано угоду про розпуск партійних організацій за місцем праці, запровадження багатопартійної системи, доступ опозиції до засобів масової інформації, проведення виборів. Перші вільні вибори відбулися у червні 1990 р. БСП здобула 47 %, СДС - 36 %, Рух за права і свободи турків і мусульман у Болгарії (РПС) — 6 %. Мітинги, демонстрації, особливо бурхливі виступи студентів змусили БСП, яка не поспішала реформуватися і не відмовилася від попередніх комуністичних установок, піти на поступки. 5 липня 1990 р. П. Младенов пішов у відставку з посади президента. Вибори нового глави держави тривали у Великих Народних Зборах близько двох тижнів. Лише у шостому турі президентом було обрано лідера СДС Ж. Желєва, який приступив до виконання обов'язків 1 серпня 1990 р. Однопартійний уряд БСП сформував Андрій Луканов, який обіймав при Живкові високі посади в органах господарського управління.

19 грудня 1990 р. був утворений коаліційний кабінет, до складу якого ввійшли представники БСП, СДС, РПС. Уряд очолив безпартійний Дмитро Попов. Новий кабінет розпочав кардинальну економічну реформу. У лютому 1991 р. було лібералізовано ціни, скасовано субсидії на товари, крім палива, бензину і дитячого одягу. Ціни зросли у кілька разів, проте "шок" дещо пом'якшувався компенсаціями і підвищенням заробітної плати. Влітку розпочалася "мала приватизація", яка охопила невеликі підприємства, магазини, кав'ярні, бензоколонки тощо. Проте реформа проводилася з великими труднощами. Кількість безробітних у 1991 р. перевищила 400 тис. чоловік і зберігалася на цьому рівні до кінця 1994 р.

12 липня 1991 p. ВНЗ затвердили Конституцію Республіки Болгарії (РБ). Главою держави проголошувався президент, "який уособлює єдність нації і представляє Болгарію в міжнародних відносинах", створює "службовий уряд", який функціонує лише до затвердження уряду Народними зборами, що складаються з 240 депутатів. На президентських виборах у січні 1992 р. знову переміг Ж. Желєв.

Наслідком виборів до Народних зборів (19 жовтня 1991 p.), на яких СДС дістав 110, БСП - 106, а РПС - 24 місця, була втрата соціалістами монополії в органах законодавчої і виконавчої влади. Так завершився перший етап демократичних перетворень у Болгарії.

Після парламентських виборів 1991 р. СДС сформував уряд, який очолив лідер Союзу Філіп Димитров. Народні збори та інші державні органи ухвалили низку рішень, спрямованих на "декомунізацію" Болгарії, зокрема закони про повернення державі більшої частини майна партій, які свого часу стали його власниками як суб'єкти тоталітарного режиму. Протягом тривалого часу відбувався судовий процес над Т. Живковим, заарештованим у 1990 p., і кількома іншими вищими діячами комуністичного режиму. Живков був засуджений до семирічного позбавлення волі за зловживання владою й заподіяння збитків державі на суму 21 млн. левів. Парламент активізував приватизаційну законодавчу діяльність. Згідно з законами про реституцію (повернення), передбачалося повернення нерухомого майна тим, кому воно належало до націоналізації.

Запеклий опір радикальним реформам чинили БСП, яку наприкінці 1991 р. очолив 32-річний економіст-міжнародник Жан Віденов, Конфедерація незалежних профспілок і навіть помірковані реформатори. У жовтні 1992 р. вибухнула урядова криза, приводом до якої стало звинувачення радника глави уряду в санкціонуванні поставок зброї до Македонії, що порушувало ембарго ООН. Не діставши вотуму довіри в парламенті, уряд Ф. Димитрова пішов у відставку. Спроби СДС і БСП сформувати нові уряди закінчились невдачею. Лише за мандатом РПС удалося створити уряд, який очолив відомий вчений Любен Беров. До його складу ввійшли в основному безпартійні спеціалісти.

Економічне становище Болгарії залишалося досить складним. Спад виробництва тривав. Найбільшою мірою криза вразила важку промисловість — машинобудування, радіотехніку, електроніку, продукція якої не знаходила попиту на внутрішньому ринку і за кордоном. У 1994 р. інфляція знову набула небезпечного характеру, сягнувши 122 %. Зберігалося масове безробіття, яке в 1992—1994 pp. охоплювало 12—15 % працездатного населення.

На парламентських виборах, що відбулися 18 грудня 1994 p., соціалісти та їхні союзники ("Демократична лівиця") отримали 125 (з 240) місць у парламенті. У січні 1995 р. було сформовано "одноколірний" кабінет Ж. Віденова. Соціалісти почали контролювати законодавчу й виконавчу владу, а також місцеві органи влади. Утім уряд "Демократичної лівиці", як і всі попередні кабінети з 1990 р., не зважився на активізацію реформ, побоюючись високих соціальних затрат. Почалося повернення до адміністративних методів управління економікою, яка майже на 90 % перебувала в державному секторі.

У 1996 р. відбувся обвал економіки. ВВП скоротився майже на 10 %, обсяг промислового виробництва — на 4 %, валова продукція сільського господарства — на 13 %. Курс лева підскочив за рік з 70 до 500 девів за І долар, а споживчі ціни за той же час зросли більш ніж у чотири рази. Різко знизився рівень життя більшості населення. Якщо в 1990 р. зарплата становила в середньому 200 доларів, то на кінець 1996 р. вона зменшилася до 25 доларів, а пенсія — до п'яти доларів. За межею бідності опинилося 80 % населення, рівень безробіття становив близько 17 % економічно активного населення.

На президентських виборах у листопаді 1996 p., що відбулися за умов гострої соціальної кризи, переміг кандидат Об'єднаних демократичних сил (СДС — НС — РПС) Петр Стоянов. Намагаючись уникнути дострокових парламентських виборів, соціалісти спробували створити другий уряд "Демократичної лівиці" замість кабінету Ж. Віденова, який пішов у відставку. Намір продовжувати збанкрутілу політику викликав вибух загального невдоволення. Піком протистояння стали події початку 1997 p., коли масові виступи прихильників опозиції, спрямовані проти формування нового уряду соціалістів, вилилися в сутички демонстрантів з поліцією й штурм будинку парламенту в ніч з 10 на 11 січня. Депутати від партій ОДС залишили парламент й очолили рух масового протесту, що нагадував державний переворот. Запропонований П. Стояновим план політичного врегулювання передбачав розпуск парламенту і дострокові вибори до Народних зборів.

Парламентські вибори у квітні 1997 р. принесли успіх Об'єднаним демократичним силам (52,2 % голосів), представники яких увійшли до нового уряду І. Костова. Реальним досягненням цього ліберального кабінету стала фінансова стабілізація. Було стабілізовано національну валюту, дещо зменшився зовнішній борг, вдалося подолати інфляцію.

Незважаючи на заходи із стабілізації становища в країні, які здійснював впродовж чотирьох років уряд І. Костова, Болгарія і далі залишалася країною, обтяженою багатьма проблемами: наростало соціальне розшарування, процвітала корупція, безробіття досягло 16 % працездатного населення (500 тис. осіб, з них 33 % - молодь), за кордон за останні 10 років виїха­ло майже 530 тис. молодих освічених болгар.

Відповіддю на проблеми болгарського суспільства стали вибори до Народних зборів у червні 2001 р. Переконливу пе­ремогу на них здобув створений у квітні «Національний рух Симеона Другого», за який проголосувало 43 % виборців (120 місць у парламенті). Новий уряд очолив колишній болгарський цар 63-річний Симеон. За нього у березні 2004 р. країна вступила в НАТО, а у квітні 2005 р. президент Г. Пирванов і прем'єр-міністр Симеон Сакскобургський підписали договір про вступ Болгарії до ЄС.

У внутрішньому житті відбулася стабілізація економічного росту, зріс кредитний рейтинг країни, знизилися інфляція й безробіття. Однак уряд Симеона не зміг вберегти суспільство від ряду важких наслідків трансформації, особливо в соціальній області. І це відбилося на результатах парламентських виборів 2005 р.

На них після десятилітньої перерви успіх супроводжував Болгарську соціалістичну партію, яка виступила в блоці "Коаліція в ім'я Болгарії" з іншими партіями лівого спрямування (Болгарською соціал-демократичною партією, Політичним рухом соціал-демократів і ін.). Наприкінці липня 2005 р. Народні збори перевагою в один голос затвердило на пост прем'єр-міністра лідера БСП, випускника історичного факультету МГУ Сергія Станишева (1966 р. р.), але не схвалило запропонований ним склад уряду. Тільки після того, як С. Станишеву вдалося домогтися від НДСВ згоди на партнерське співробітництво, у серпні 2005 р. приступив до виконання своїх обов'язків кабінет, складений із представників "Коаліції в ім'я Болгарії", НДСВ і ДПС.

Кредо своєї політики прем'єр-міністр С. Станишев сформував у такий спосіб: євроінтеграція, економічний ріст, соціальна відповідальність.

На президентських виборах 2006 р. перемогу знову здобув Г. Пирванов.