1.1. М.Костомаров - прозаїк .

Як прозаїк М.Костомаров починає писати повісті в 70-ті роки українською мовою на мотиви українських легенд про звязок з дияволом, українського хлопця, якого нечистий спонукав героя до вбивства. Джерела його сюжетів – легенди, усні оповіді, власні життєві пригоди. В його творах яскраво простежується тісний звязок людини з природою, особливо це стосується казкових сюжетів. Усі прозові твори автора мають риси романтизму.

Історична драматургія Костомарова підноситься над традиційними для тодішньої української драматургії етнографічно-побутовими сюжетами, ситуаціями й характерами; відзначається новизною проблематики, поглибленим психологізмом, перевагою романтично-ідеологічного начала над побутовою реалістичністю.

Прозі Костомарова властиві докладність і достовірність у зображенні звичаїв, побуту, історичних реалій; в ній викриваються кріпосництво; самодержавний деспотизм і сваволя поміщиків; зловживання чиновницько-адміністративного апарату царської Росії. За жанрами проза Костомарова дуже різноманітна: є історичні хроніки, є казки (наприклад, повість «Сорок лет» - 1840, опублікована у переробці Л. Толстого 1902 року).

Костомаров до української літератури увійшов як представник так званого молодого покоління романтиків, що з’явилися на зміну першим зачинателям нової української літератури (Котляревский, частково Гулак-Артемовський) і зовнішнім новим мотивам, сюжетам і літературним впливам до української літератури. Панславістські настрої, підкріплені особистою близькістю із слов’янофілами, визначили специфічні загальнослов’янські мотиви і побудови у творчості Костомарова. Проза письменника дещо відрізняється від його поетичного доробку.

У Костомарова, на думку Г. Грабовича, мінімум фольклору, а наближеність до витонченої мови – максимальна. І це природно – оскільки він – дуже освічена людина. Важливо й інше – читацький та навіть «бібліотечний резонанс». І тут має значення «обдарованість» письменника у першу чергу, а не те, скільки саме і навіть – що саме він написав.

Г. Грабович справедливо акцентує на «культурності» більшості видатних українських письменників першої половини XIX-го століття, які, звичайно ж, любили простий український народ, знали й поважали український фольклор, та походили вони, головним чином, з поміщицького середовища, тому й мали освіту, яка й відбилася безпосередньо на їхній творчості.

Наскрізним ідейним ферментом усього письменницького здобутку Миколи Костомарова стало піднесення духовності українського народу, ідеологічний характер опрацювання сюжетів із історії, традиційного побуту українського народу, концептуальне волелюбне культивування інонаціональних мотивів, піднесення ідеї толерантності в співжитті народів ("Кудеяр"), новаторське збагачення жанрово-композиційних, стильових моделей української романтичної поезії, прози та драматургії, піднесення культури літературного фольклоризму. Костомаров творив нову модель духовного єднання нації і в цей спосіб взаємного зближення літературної і фольклорної художніх систем, інкорпорування традицій народнопісенної творчості в естетику й поетику літературних творів.

Індивідуальний мистецько-естетичний феномен Костомарова визначається на тлі синхронно-діахронного розвою українського письменства утвердженням антитоталітарного дискурсу, у слов'янофільських векторах раннього федеративного республіканізму, в цілому антитетичних до російського слов'янофільства.

Об’єднуючим началом цієї художньої конструкції є концепція духовності українського народу, “оживаючої нації” з перспективами сягнути ширших світових просторів, постати у власній національній ідентичності наріжним каменем у духовній будові європейської спільноти народів.

Широкий тематичний, сюжетний і жанровий спектр художніх творів Костомарова зумовлений тим, що він був одним із чільних творців нової української прози, фундатором наукової публіцистики. Справжнім ідеологічним підгрунтям його творчості стали ідеї творення з “сирої етнографічної маси” гідної політичної нації, утвердження права українського народу на самобутність, осягнення демократизму і державності в єдиному суспільному потенціалі українства, піднесення духовності та моральності народу як гарантії його поступу, здобуття ним гідного місця в слов'янській і світовій спільноті.

Багатогранна творчість Миколи Костомарова постала як фундаментальна в українській літературі та літературознавстві, вирізнившись провідним чинником націєтворення, продовженням діяльності Тараса Шевченка щодо розбудови чуття, “моральної одності” українців і їх самодостатності.

Студії Костомарова над міфофольклорними образами виконали декілька важливих функцій: означили міфотворення українського народу як іманентну філософську систему сприймання світу і збереження в ньому своєї національної ідентичності; презентували в тогочасному соціумі оригінальність, національну своєрідність, неповторність естетичного виразу цієї системи, її духовне багатство, моральну досконалість, естетичну витонченість; сформували основи і засади світогляду Костомарова, що детермінував усю його діяльність, оформили її вектор.

Розглядаючи народну творчість і літературні писання як ланки єдиної системи художньої словесності, Костомаров підкреслив: вона є естетичною моделлю істинної сутності найголовнішого в екзистенції народу. Література, вважав він, здатна відтворювати лиш ідеали певного суспільного стану, переважно інтелектуального, а отже дає звужене поняття про народ. Справжня ж сутність народу як етноідентичної цілісності проступає в народній твоорчості, атрибутивно властивій людині.