24. Судова етика в діяльності прокурора й адвоката

Етика — наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини. Етика забезпечує моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають насамперед із їхньої професійної діяльності.  Юрист із професійними знаннями, навичками й уміннями повинен мати морально-вольові якості, додержуватися у своїй діяльності певних принципів і правил поведінки. Етика змушує юриста аналізувати свої вчинки, брати на себе відповідальність за них, оцінювати власні дії.  Якісна характеристика етичного розвитку особистості юриста виявляється в її моральній культурі, а саме:  • культурі моральної свідомості, що виражається в знанні моральних вимог суспільства, у спроможності людини свідомо обґрунтовувати цілі і засоби діяльності;  • культурі моральних почуттів, яка припускає багатство емоційної сфери особистості, здатність до співчуття, співпереживання;  • культурі поведінки, котра характеризує здатність особистості до вибору форм і засобів поведінки в різних ситуаціях.  Від юридичних працівників етика потребує непідкупності, вірності духу і букві Закону, дотримання рівності всіх перед Законом. Одним із гуманних принципів права є презумпція невинності — вимога вважати обвинуваченого невинним доти, доки провина його не доведена судом.  Судова етика як наука про моральні принципи судочинства покликана сприяти моральному вихованню суспільства і посадових осіб, які здійснюють правосуддя. Не викликає сумніву твердження про те, що моральні принципи, які визначають стосунки учасників судочинства, є суттєвою гарантією суб'єктивних прав особистості. Це пояснюється тим, що судочинство стосується честі і гідності людини.  Не випадково в працях прогресивних юристів минулого звертається велика увага на моральні позиції прокурора й адвоката.  Судовий процес, який проходить в умовах гласності, вимагає від прокурора — державного обвинувача стриманості, коректного і ввічливого ставлення до кожного, хто постає перед судом і дає показання. Він не повинен перетворювати судові суперечки в цькування підсудного, збуджувати в нього неприязні почуття, перебільшувати важливість доказів. Виконуючи свій обов'язок перед суспільством, прокурор повинен дотримуватися суворої моральної дисципліни, виявляти однакову турботу про інтереси суспільства і людську гідність. От як писав про моральну відповідальність прокурора П. Сергеїч: " Якщо злочин скоєний негідником, обвинувачення може бути суворе, захисту залишається піклуватися про пом'якшення відповідально -сті. Якщо злочинець, навіть убивця, — добра, чесна людина, усі труднощі на стороні прокурора. Але в обох випадках оратор, який знаходиться в невигідних умовах, повинен дотримуватися реалій. Це надзвичайно важко, особливо для обвинувача. Сказати: так, я знаю, що це хороша людина, упевнений, що, будучи виправданою, вона стане піклуватися про дітей убитого, як про власних; я знаю, що каторга не буде для нього більшим покаранням, ніж усвідомлення свого злочину і вічні докори сумління; знаю, що вдова убитого пробачила його, і все-таки потребую каторги — сказати це нелегко. Звинувачувати... у такій справі неймовірно важко, і охоче послухав би всякого, хто міг би навчити мене цьому, але підтверджую, що обвинувач повинен визнавати моральні достоїнства підсудного"1 (виділено мною. — В. Б.).  Уміння прокурора вести себе на судовому процесі, його загальна і професійна культура визначають виховний вплив суду. Обов'язок честі і гідності прокурора усією своєю поведінкою виявляти повагу до суду як до органу правосуддя і до всіх учасників судового розгляду.  Така ж вимога, безумовно, пред'являється і до адвоката — захисника. Адвокат насамперед є служителем правосуддя, і етика адвоката — одна з важливих складових його професійної майстерності. Один із славнозвісних представників цієї шляхетної професії П. Александров (1836-1893) писав: "Я бажав би виконати обов'язок мій не тільки як захисник, але й як громадянин, тому що немає сумніву, що на нас, як суспільних діячах, лежить обов'язок служити не тільки інтересам, що захищаються нами, але і вносити свою лепту, якщо для того є можливість, із питань суспільного інтересу"2.  Спеціалісти справедливо зазначають, що проблема судової етики в діяльності адвоката має особливу значущість і важливість. Дійсно, як узгодити внутрішнє переконання і професійний обов'язок надати допомогу підзахисному, який обрати шлях захисту в разі повної доведеності злочину або тоді, коли підсудний у довірливій бесіді признається захисникові про скоєний злочин, а на суді усе заперечує? Моральні сумніви адвоката в цих питаннях дуже глибокі і їхнє вирішення спирається на високі моральні принципи.  Головний суддя адвоката — його власна совість. Саме вона має підказати йому допустимість тих прийомів, які він використовує, виконуючи свої обов'язки захисту підсудного. "Кримінальний захисник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброєною знанням і глибокою чесністю, безкорисливою і незалежною в суджен-  нях; він правозаступник, але не слуга свого клієнта і не знаряддя його піти від заслуженої кари правосуддя"1.  Особливу складність етичного характеру представляє випадок, коли підсудний визнає свою провину перед захисником, але рішуче відмовляється від скоєного в суді. Уміння поєднати в захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, — важка задача адвоката, яка потребує високої професійної майстерності і моральної культури.  Одним із елементів культури прокурора й адвоката є їх зовнішній вигляд. " Варто вдягатися просто і пристойно. У костюмі не повинно бути нічого вигадливого і крикливого (різкі кольори, незвичайний фасон). Брудний, неохайний костюм справляє неприємне враження. Це важливо пам'ятати, бо психологічний вплив на тих, що зібралися в залі, починається ще до промови, із моменту появи перед публікою"2 .  Це стосується одягу і суддів, і народних засідателів, і секретаря судового засідання, інших учасників судового процесу. 

25. При проведенні судово-психологічних експертиз завжди використовується комплекс методів. Судово-психологічна експертиза передбачає дослідження психіки людини, психологічних механізмів її поведінки. Саме цим зумовлена специфіка методів, що обираються. У кожному конкретному випадку обрання методівдослідження залежить від завдань експертизи і тих питань, що поставлені на вирішення судового експерта. Судово-психологічне дослідження починається з вивчення матеріалів кримінальної справи. Ретельне вивчення таких матеріалів складає основу для ретроспективного психологічного аналізу діяльності учасників події. Піддаються вивченню відомості, які містяться у протоколах слідчих дій, аналізуються показання різних осіб (свідків, потерпілих, обвинувачених). Особливу увагу необхідно звертати на документи, в яких є інформація про соціально-психологічні особливості особистості підекспертного, його поведінку в момент вчинення злочину, ставлення до вчиненого. Необхідно проаналізувати результати судово-психіатричної експертизи. Проведення судово-психологічної експертизи передбачає використання біографічного методу. При даному методі підекспертний вивчається з погляду минулих етапів його життя, виявлення фактів, які мають психологічне значення. Під час застосування біографічного методу передбачається отримання даних про батьків підекспертного, його стосунки у родинному колі (з батьками, братами, сестрами), найважливіші етапи його життя (характеристика дошкільного, шкільного періоду і дорослості).

Судово-психологічне дослідження передбачає використання методу незалежних характеристик з метою одержання об’єктивного уявлення про психологічні особливості особи, яку випробовують. Вивчаються за матеріалами кримінальної справи характеристики з місця роботи, місця проживання або навчання. Аналізуються відомості про підекспертного, які містяться у протоколах допиту батьків, друзів, знайомих, колег по роботі та ін. Майже кожна судово-психологічна експертиза передбачає використання методу бесіди. Йдеться про безпосереднє спілкування судового експерта з особою, яку випробовують. Така бесіда має проводитися за заздалегідь розробленою програмою, відповідно до вивчених матеріалів кримінальної справи. Бесіда здійснюється за допомогою постановки запитань підекспертному. Безпосередність спілкування передбачає встановлення психологічного контакту з випробовуваним. У цьому аспекті важливе значення має повага до прав особи підекспертного, повага до його честі й гідності, незалежність від інших учасників процесу. Експерт-психолог завжди повинен пам’ятати про презумпцію невинуватості (обвинувачений у злочині — ще не злочинець). У процесі бесіди з випробовуваним важливого значення набуває метод спостереження. Спостереження дає змогу реєструвати реакції на подразники, зміну поведінки у процесі постановки запитань, ставлення до тих чи інших подій, осіб, обставин. За допомогою цього методу можуть бути продіагностовані певні психологічні особливості підекспертного. Судово-психологічна експертиза — це психодіагностичне обстеження, кінцевим результатом якого є діагноз психологічний (встановлення індивідуально-психологічних особливостей особи).

У цьому аспекті важливе значення мають психодіагностичні методики (тести). Тести класифікуються за різними підставами: за особливостями використовуваних завдань (тести вербальні і тести практичні), за формами процедури обстеження (тести групові й індивідуальні), за спрямованістю (тести інтелекту і тести особистості). При провадженні судово-психологічних експертиз використовуються методики дослідження особистості (тест MMPI — Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник; тематичної апперцепції тест — ТАТ; тест Роршаха тощо); методики дослідження мислення (розповідь за малюнком; метод піктограм; методвиключення й ін.); методики дослідження пам’яті (завчання слів; метод опосередкованого запам’ятовування; запам’ятовування десяти чисел та ін.); методикадослідження сприйняття й уваги (дослідження сприйняття форми предметів; дослідження обсягу уваги й ін.)46 . Тести, використовувані у практиці судово-психологічної експертизи, мають бути валідними. Валідність — один із основних критеріїв тесту, який означає його придатність для цілей дослідження; це комплексна характеристика тесту, яка охоплює відомості про галузь досліджуваних явищ і репрезентативність діагностики. Крім того, тест повинен бути надійним — відображати точність виміру, а також стійкість результатів тесту до дії сторонніх випадкових чинників.

27. Предмет і завдання кримінальної психології Кримінальна психологія вивчає психічні закономірності, пов'язані з формуванням злочинної установки особистості, утворенням злочинного умислу, підготовкою та вчиненням злочину, а також створенням злочинного стереотипу поведінки. Вона досліджує особистість злочинця, а також шляхи та способи виховного впливу на цю особистість і групу в психологічному аспекті. Диктується необхідність вивчення особистості злочинця насамперед потребами практики боротьби зі злочинністю. У рамках кримінальної психології досліджуються психологічні особливості особистості не тільки насильницьких, але і корисливих злочинців, структура та психологічні особливості злочинних груп. Наукові дисципліни по-різному підходять до генезису правопорушень. Так, для кримінології, соціології та психології більш продуктивний динамічний підхід, що дозволяє вивчити поведінку людини в розвитку. Тут конкретне правопорушення є процес, який розгортається як в просторі, так і в часі. Оскільки нас цікавлять причини правопорушень, необхідно, враховувати не тільки самі дії, що утворюють заборонений законом вчинок, але й окремі передували їм. Процес формування особистості хоча й цікавить право і кримінологію, але, строго кажучи, не є предметом їх вивчення: це справа педагогіки, психології, соціології та інших наук про людину. Успішна соціалізація в процесі розвитку і становлення особистості зумовлюється наявністю досить міцних соціальних гальм і внутрішнього контролю. Умисел, як правило, виникає в процесі мислення. На його формування впливають поняття і уявлення, не відповідають громадському правосвідомості. Наскільки особа заражене антигромадськими поглядами, яку має соціальну спрямованість, вдається з'ясувати, лише розглянувши комплекс його потреб, інтересів, мотивів дії.На освіту протиправного умислу впливають і тип нервової системи, темперамент, характер. Постулюванні факту, що злочинність зумовлена ​​перш за все соціально, зовсім не означає, що ігноруються індивідуальні властивості особистості при вивченні злочинної поведінки. Аналіз соціального і біологічного в особистості передбачає перш за все розгляд співвідношення цих факторів у процесі соціального розвитку, формування особистості. Спробу зіставити співвідношення біологічного і соціального в структурі особистості в процесі її онтогенезу зробив К.К. Платонов, показавши, що співвідношення цих чинників неоднаково в різних подструктурах. Непряме, опосередкований вплив соціального фактору на особливості біологічної підструктури не менш очевидно, як і вплив біологічного на підструктуру спрямованості особистості, хоча стать, тип і структуру нервової системи, патології та задатки людина одержує при народженні. Навіть біологічна підструктура, де мова йде про суто вроджених і спадкових властивостях індивіда, не вільна повністю від впливу середовища, що впливає на нього опосередковано, через організм матері. Досить складним виявляється взаємодія біологічного та соціального фактора на вищій підструктури спрямованості, що виявляється в особистісних якостях і поведінці людини, в характері його соціальної активності. Відомо, що героями і злочинцями не народжуються, а стають, отже, у формуванні цих якостей провідне місце відводиться соціальним, прижиттєвим факторам, вихованню, навчанню, впливу навколишнього середовища. Суспільство може і повинно попереджати злочинну поведінку індивідів, які мають несприятливу органічну обтяженість, але при цьому соціально-виховні профілактичні програми повинні будуватися з урахуванням цих мають несприятливий характер психобиологических особливостей частини правопорушників. Тому зрозумілий той інтерес, який проявляють до цього питання представники різних галузей психології, кримінології, медицини, що досліджують проблему відхиляється і злочинності. Так, у своєму дослідженні Г.А. Аванесов виділяє біологічні передумови, що грають негативну роль в поведінці людини: 1) патологія біологічних потреб, що часто стає причиною сексуальних перекрученні і статевих злочинів; 2) нервово-психічні захворювання (неврастенії, психопатії, різні прикордонні стану), що підвищують збудливість нервової системи і зумовлюють неадекватну реакцію, ускладнюють соціальний контроль за діями; 3) спадкові захворювання, особливо обтяжені алкоголізмом, якими страждають 40% розумово відсталих дітей; 4) психофізіологічні навантаження, конфліктні ситуації, зміна хімічного оточення середовища, використання нових видів енергії, які як приводять до різних психопатичним, алергічних, токсичним захворювань, так і служать додатковим кримінальним фактором. Один з істотних компонентів причинного комплексу злочинності - це незадоволення запитів людей у ​​сфері споживання, розрив між потребами в матеріально-товарних цінностях або послугах і можливостями їх реалізації.

29. Поняття девіантної поведінки в психології

Девіантна поведінка є одним з видів відхилень в поведінці, пов’язаних з порушенням відповідних до віку соціальних норм і правил поведінки, характерних для мікросоціальних відносин, зокрема (сімейних чи студентських) і малих соціальних груп. Негативні форми девіації є соціальною патологією: п’янство, алкоголізм, токсикоманія і наркоманія, проституція, суїцид, правопорушення та злочинність. Вони дезорганізовують суспільство, підривають його основи і завдають значної шкоди, у першу чергу, особистості самого студента.

Під девіантною (лат. deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

Вихідним для розуміння відхилень служить поняття «норма».

У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого (з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – це припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується схоронність об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна (адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи.

Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного чи перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи «природними», або недостатньо адекватні їм, а інколи вступають у протиріччя через перекручений – класово обмежене, релігійне, суб'єктивістське, міфологізоване – відображення об'єктивних закономірностей. У такому випадку аномальною стає «норма», «нормальні» же відхилення від її.

Ось чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Це – соціальна творчість: наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні – дизфункціональні, дезорганізують систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид.

Границі між позитивним і негативним девіантної поведінки мінливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні «нормативні субкультури» (від наукових співтовариств і художньої «богеми» до співтовариств наркоманів і злочинців).

З позицій психології людина здійснює вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії. Поведінка складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем свідомості; діяльність — сукупність послідовно здійснюваних поведінських актів, які спричиняють зміни в ото­чуючому середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати дещо інакше — не як сукупність поведінських актів, а з позиції їх значимості для людини, оточуючих, сус­пільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політич­ної, моральної, релігійної тощо). Саме при такому підході вживається термін «поведінка», тобто зовнішньо виражена форма діяльності, яка підлягає оцінці. Поведінка завжди пов'язана з системою тих соціальних зв'язків і відносин з іншими людьми, суспільством, державою у цілому у яких індивід |t проявляє себе як особистість. Саме тому вони є об'єктом II правової і моральної оцінки та регуляції поведінки. Поведінка — ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Питання про правові якості людини звичайно концентрується на співвіднесенні поведін­ки і правової свідомості індивіда, але при цьому слід вважа­ти, що:

1) незнання закону не звільняє від відповідальності, а його знання часто не є перепоною для правопорушення;

2) законослухняна поведінка забезпечується, передусім, мо­ральними нормами особистості та її найближчого середови­ща, соціоконтроль якого особа сприймає як стримуюче на­чало, а норми — як свої власні.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділи­ти три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключ­ний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридич­ної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермі­нанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компо­ненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потре­бами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обгрунтування рішення діяти по її задоволен­ню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у виб­раному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене праг­нення діяти для задоволення потреб, інтересів та ін­ших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані морал­лю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (амо­ральні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну по­ведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину за­ради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрід­ною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, по­чуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спря­мованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зроби­ти дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

• 31. Агресія — в поведінці людини — як поняття психології, інш. гуманітарних наук — див.нижче: Агресія. Агресивність