3. Монетарні інструменти
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі-продажу державних цінних паперів центральним банком на відкритому ринку.
Операції на відкритому ринку впливають на діяльність комерційних банків через обсяги наявних у них ресурсів. Купуючи цінні папери, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей (за інших незмінних умов). Здійснюючи продаж цінних паперів зі свого портфеля, центробанк вилучає на відповідну суму банківські резерви, що призводить до зменшення загальної маси грошей в обороті.
Цей інструмент монетарної політики є найбільш застосовуваним в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. Основними цінними паперами, з якими проводяться операції, є короткотермінові скарбничі векселі, середньотермінові скарбничі векселі й облігації, довготермінові облігації державної позики, промислові облігації тощо.
Регулятивного ефекту можна досягти купівлею-продажем будь-яких цінних паперів на відкритому ринку, проте центробанки зазвичай обмежуються операціями з державними цінними паперами внаслідок того, що: по-перше, існує можливість зіткнення корпоративних інтересів, якщо центральний банк продасть чи купить цінні папери однієї корпорації, а іншої – ні. Крім того, обсяги запланованої зміни пропозиції не завжди дозволяють купувати чи продавати цінні папери всіх корпорацій; по-друге, центробанки за своїм статусом є фінансовими агентами урядів, тому своїми операціями з державними цінними паперами на первинному та вторинному ринку вони сприяють підвищенню попиту на них, що позитивно впливає на стан бюджетного дефіциту та грошового обороту; по-третє, уряд, як правило, виступає найбільшим емітентом цінних паперів, що забезпечує центробанку можливість здійснювати операції в обсягах, які диктуються потребами монетарної політики.
Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити операціями щодо купівлі-продажу цінних паперів як з комерційними банками, так і з іншими власниками, але регулятивний ефект від операцій з цінними паперами з портфелів комерційних банків настає значно скоріше, оскільки оплата за такими операціями здійснюється через коррахунки комерційних банків у центробанку.
На відкритому ринку проводяться два види операцій з цінними паперами: динамічні та захисні. Динамічні операції застосовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції здійснюють з метою підтримки загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці чинники, наприклад, зменшують пропозицію грошей, то задля стабілізації обсягу пропозиції центробанк на певну суму може купити цінні папери на відкритому ринку.
Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу (РЕПО). В останньому випадку за первинного продажу-купівлі одночасно укладається угода про зворотний викуп-продаж цих цінних паперів через певний термін.
Внаслідок проведення заходів короткотермінової політики на відкритому ринку відбувається регулювання короткотермінових ставок процента. Так, продаж цінних паперів обмежує готівку на грошовому ринку і призводить до підвищення ринкових ставок.
Купівля центробанком довготермінових державних зобов’язань у межах реалізації довготермінової політики призводить до підвищення їхнього ринкового курсу внаслідок підвищення попиту на них. Збільшення ціни на облігації означає зниження їхньої фактичної дохідності, яка визначається відношенням суми купонного доходу за облігацією до її ринкового курсу. Зменшення фактичної дохідності довготермінових облігацій призводить до зниження довготермінових процентних ставок на ринку.
В умовах високорозвинутого ринку цінних паперів операції на відкритому ринку мають суттєву перевагу, оскільки: по-перше, забезпечують високу оперативність і чіткість дії (у разі прийняття центробанком рішення про зміну пропозиції грошей він може негайно дати своїм дилерам розпорядження щодо купівлі або продажу цінних паперів на будь-яку суму); по-друге, на дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб’єкти, крім центробанку; по-третє, якщо допускається помилка при проведенні певної операції, то можна негайно здійснити операцію протилежного спрямування і виправити ситуацію.
В Україні активне проведення операцій на відкритому ринку неможливе з огляду на незначні масштаби ринку державних запозичень, що не дає змоги НБУ широко використовувати купівлю-продаж державних цінних паперів саме як інструмент управління ліквідністю комерційних банків. Масштаби здійснюваних НБУ операцій із розміщення державних цінних паперів на відкритому ринку не йдуть ні в яке порівняння навіть із обсягами міжбанківського кредитування.
Регулювання норми обов’язкових резервів полягає в зміні центральним банком норми обов’язкового зберігання фінансово-кредитними інституціями на кореспондентських рахунках у центробанку залучених коштів без права їх використання і без виплати процентів за ними.
Збільшуючи норму обов’язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Задля збільшення пропозиції грошей центральний банк може зменшити норму обов’язкового резервування.
Регулювання норми обов’язкових резервів належить до потужних інструментів впливу на пропозицію грошей, за якого всі банки охоплені його дією, та виконує подвійну роль: поточного регулятора ліквідності та обмежувача емісії кредитних грошей комерційними банками.
Негативними ознаками цього інструменту є, зокрема, імовірність впливу лише у значних обсягах, оскільки навіть невелике зростання резервних вимог може викликати великі зміни у пропозиції грошей за рахунок грошово-кредитної мультиплікації. Крім того, він обмежує дохідність банків за активними операціями, тому його можна розглядати як своєрідний додатковий податок на банки.
Норма обов’язкового резервування встановлюється до залучених коштів у різних країнах або узагальнено, або диференційовано. Так, розмір обов’язкових резервів у вітчизняній практиці встановлюється за такими групами пасивів: строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній валюті, строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті, кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках, кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб в іноземній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках.
Зауважимо, політика обов’язкового резервування уже сягнула граничних меж ефективності використання, що пов’язано, по-перше, з порівняно низькими нормами резервування, які не справляють належного впливу на кредитну активність банківських установ, а по-друге, із наявністю у них значних обсягів вторинних резервів, що істотно підвищує ліквідність банків та робить їх спроможними практично не реагувати на будь-які зміни резервної політики центробанку.
У країнах зі стабільною економікою, високорозвиненою банківською системою політика обов’язкового резервування в управлінні грошово-кредитним ринком відіграє незначну роль. В Україні в умовах формування ринкових відносин (1997–1999 рр.) цей інструмент посідав домінуюче місце серед інструментів монетарної політики. Часті зміни резервних вимог ускладнюють регулювання грошового обігу, тому інструмент обов’язкового резервування використовується в рамках довготермінової монетарної політики, а рішення про відповідні зміни багатьма країнами приймаються у вигляді законодавчих норм.
Процентна (облікова) політика полягає в зміні центральним банком ціни за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування.
Основою ціни таких кредитів є облікова ставка. Збільшуючи її рівень (отже, і процентні ставки за позичками), центробанк стримує попит банківських установ на свої кредити, гальмує зростання надлишкових резервів банків та кредитування економічних суб’єктів, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей. Крім того, збільшення облікової ставки центробанку має слугувати суб’єктам економічних відносин певним сигналом, спонукаючи їх до більш обережної поведінки, та зумовлює падіння ринкової кон’юнктури. Зниження центробанком облікової ставки призводить до протилежних наслідків.
Зміна облікової ставки центрального банку впливає також на стан платіжного балансу та валютний курс. Так, підвищення рівня облікової ставки стимулює переміщення до країни іноземного короткотермінового капіталу, який шукає прибуткового застосування, і як наслідок – до активізації платіжного балансу. Протилежні наслідки має зниження облікової ставки.
Зміна облікової ставки викликає зміну умов не лише на грошовому ринку, а й на ринку цінних паперів. Підвищення ставки за кредитами й депозитами на грошовому ринку внаслідок зростання облікової ставки центрального банку призводить до зменшення попиту на цінні папери, оскільки більш вигідними стають депозитні вкладення.
Механізм регулювання шляхом змін офіційної облікової ставки доволі простий, тому він використовується як в розвинутих країнах, так і країнах, що розвиваються. Напрями зміни облікової ставки, як і норми обов’язкового резерву, здійснюються відповідно до фаз економічного циклу.
Взагалі, центральні банки можуть регулювати рівень і структуру процентних ставок двома шляхами: безпосереднім встановленням ставок за кредитами центробанку або контролем за окремими ставками кредитних установ. У першому випадку вплив регулятивних заходів має більш загальний характер, оскільки встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками, значною мірою формуючи вартість національних грошей. Чим вища облікова ставка, тим вища вартість фінансування банківських операцій, тим менший попит на кредит і реальні обсяги грошової маси в обігу. У другому випадку вплив регулюючих заходів досить обмежений, оскільки за його допомогою визначається лише вартість окремих кредитів різних кредитних установ.
З огляду на те, що всі комерційні банки звертаються за кредитами до центробанку, вплив ставок останнього поширюється на всю економіку. Такою мірою, якою процентні ставки центрального банку впливають на банківські ставки за кредитами, вони є інструментом регулювання агрегатного попиту на кредитні ресурси. Це означає, що як антиінфляційний інструмент процентна політика є складовою частиною дефляційної політики і має більш важливе значення, ніж звичайний монетарний контроль за грошовою масою.
Процентна політика – один з м’яких інструментів монетарної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку – має певні недоліки, оскільки вплив її на пропозицію грошей не досить чіткий та оперативний. Для комерційних банків та інших економічних суб’єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими процентними ставками, за якими вони одержують позички в інших кредиторів і самі надають позички. Якщо, наприклад, ринкова ставка за позичками зросла більше, ніж облікова ставка, то комерційним банкам буде вигідно не зменшувати свої запозичення в центробанку, а тому останній не досягне ефекту гальмування пропозиції грошей. Крім того, комерційні банки можуть не відреагувати відповідним чином на зміну облікової ставки також з інших причин: через інфляційні очікування, стан ліквідності банку тощо. У разі високих інфляційних очікувань, погіршення ліквідності комерційним банкам доцільно збільшувати попит на позички центробанку навіть у разі підвищення облікової ставки.
В Україні облікова ставка є одним із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для суб’єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучення та розміщення грошових коштів. Такий статус облікової ставки зафіксовано у Законі України «Про Національний банк України». Відповідно до нього «облікова ставка – виражена у відсотках плата, що береться НБУ за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка – найнижча серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші». Цю ставку центральний банк застосовує для комерційних банків у випадку обліку державних короткострокових зобов’язань (казначейських векселів), переобліку комерційних векселів. НБУ визначає облікову ставку, виходячи з прогнозованого та фактичного рівня інфляції, що підлягають коригуванню на приріст облікової ставки.
У контексті досвіду реалізації процентної політики зауважимо, що дієвість її в умовах вітчизняних реалій украй незначна. Це зумовлено двома обставинами: по-перше, від’ємним стосовно темпів інфляції рівнем облікової ставки (хоча у своєму Положенні про процентну політику НБУ визначає необхідність її позитивного відносно темпів інфляції рівня); по-друге, незначними обсягами кредитування комерційних банків з боку центробанку.
Рефінансування комерційних банків зводиться до надання їм позичок центробанком, а політика рефінансування полягає в зміні умов надання цих позичок задля регулювання попиту на них.
Крім зміни процентної ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною асортименту позичок; обмеженням їх цільового призначення; лімітуванням обсягів окремих позичок; зміною вимог до якості векселів, що приймаються до переобліку, контингенту переобліку (максимально можливого обсягу переобліку векселів для одного кредитного інституту) тощо.
Так, за обмеження контингенту рефінансування вітчизняні комерційні банки вимушені звертатися до дорожчих джерел кредитування (наприклад, до кредитів під заставу), що призводить до зниження обсягу їхнього власного кредитного потенціалу і подорожчання кредитів, адже ставка центрального банку за кредитами під заставу вища, ніж облікова. Обмежуючи обсяг цінних паперів, що беруться під заставу або до переобліку, центральний банк знижує кредитний потенціал комерційних банків і можливості їхніх клієнтів отримувати кредит. Це, в свою чергу, впливає на економічне зростання, грошову масу, рівень ринкової процентної ставки.
Такими заходами центробанк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги перед процентною політикою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків не має достатніх запасів цінних паперів, які слугували б забезпеченням позичок рефінансування. З огляду на це тривалий час застосування цього інструменту у вітчизняній практиці було обмеженим.
Регулювання курсу національної валюти здійснюється через купівлю-продаж іноземних валютних цінностей на грошовому ринку.
Якщо центральний банк планує зменшити масу національних грошей в обороті, він може продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. У разі потреби збільшити масу грошей в обороті центральний банк купує відповідну масу іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютних інтервенцій. Безпосередньою ціллю валютних інтервенцій є регулювання курсу національної валюти, але опосередковано і досить відчутно вони впливають на масу національних грошей в обороті. Цей інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку.
Застосування цього монетарного інструменту можливе за умови наявності у центрального банку достатнього золотовалютного резерву, який можна було б використати у разі потреби. У свою чергу, накопичення такого запасу можливе за умови тривалого економічного зростання та активного сальдо платіжного балансу.
Досить складним є використання валютних інтервенцій в умовах, коли кон’юнктурні ситуації на валютному і товарному ринках змінюються не одночасно та в різних напрямах. Тому інтервенційні операції центробанку в інтересах валютного ринку можуть виявитися не бажаними для товарних ринків. З огляду на це виникає необхідність одночасного проведення інтервенційних операцій на валютному і стерилізаційних заходів на товарному ринку. Найзручніше це зробити шляхом проведення відповідних операцій на відкритому ринку.
Пряме регулювання процентної ставки може здійснюватися шляхом фіксації центральним банком абсолютного рівня ставок комерційних банків за депозитами та позичками, рівня маржі, верхнього або нижнього рівня відхилення процентних ставок комерційних банків від облікової ставки. Такі заходи вживаються зазвичай у кризових ситуаціях, коли одночасно потрібно вирішувати такі суперечливі завдання, як зниження темпів інфляції, посилення стимулювання економічного зростання та зміцнення стабільності банків.
Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків полягає в адміністративному розподілі центральним банком кредитних ресурсів для цільового рефінансування комерційних банків (зокрема, у зв’язку з надзвичайними, сезонними, коригувальними потребами тощо).
Законодавчо-нормативні обмеження чи заборона окремих видів діяльності банківських інституцій застосовуються центральними банками з метою убезпечення їх від негативного впливу надмірних ризиків або для запобігання негативним наслідкам для монетарної сфери. Такі обмеження стосуються передусім кредитних та інвестиційних операцій, оскільки саме вони пов’язані з найбільшим ризиком для банків.
Різноманітний набір інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою ефективності монетарного регулювання є забезпечення системності у використанні грошово-кредитних важелів та їх спрямування на досягнення взаємопов’язаних завдань грошової стабілізації.