Видатні діячі

Бут (Павлюк) Павло (р.н. невід. - 1638) – один із керівників козацько-селянського повстання 1637 – 1638 рр. проти польського гніту. Брав участь у багатьох козацьких походах на турків і татар. У серпні 1637 р. на Січі обраний гетьманом повстанського війська, виступив на волості, оволодів багатьма містами Наддніпрянщини. Після поразки козацького війська у битві з польськими військами під Кумейками (16 грудня 1637 р.) у бою при Боровці потрапив у полон і був страчений у Варшаві.

Виговський Іван (р. н. невід. - 1663) – гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі служив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформальних лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшовши на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговського було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханством і Швецією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української козацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

Верещинський Йосиф (1532/1533 – 1598/1599) – видатний громадський, політичний, церковний діяч, публіцист. Автор праць із проблем політики і моралі, зокрема “Наука доброго життя кожного християнського короля” (1587). 1589 р. висвячений на київського єпископа, став сенатором Речі Посполитої. Зрозумівши проблеми і значення козацтва, намагався спрямувати його на дії, корисні Речі Посполитій. 1594 р. Верещинський видав працю “Публіка”, у якій виклав свої погляди щодо організації оборони України (створення на Задніпров’ї рицарського ордену). 1595 р. підготував для розгляду в Сенаті проект “Способи осади нового Києва”, де пропонував заходи для розбудови Київщини й перетворення Києва на одну зі столиць Речі Посполитої. 1596 р. розробив проект реорганізації козацького війська.

Вишенський Іван (між 1545 – 155- - після 1620) – видатний український православний письменник-полеміст, схимник. З кінця 1580-х рр. жив на Афоні (Греція). Літературну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів І. Вишенського – гостровикривальних, публіцистичних, емоційно наснажених послань, серед яких “Обліченіє диявола-миродержця”, “Посланіе к утеклим от православ’я єпископам”, “Писаніє до всіх общеє, в Лядской землі живущих” та ін. Виступав проти Берестейської унії й католицизму, викривав тогочасний церковний та світський лад.

Вишневецький Дмитро (Байда-Вишневецький) (р.н. невід. - 1563) – перший із достеменно відомих козацьких гетьманів, походив з роду Гедиміновичів. Староста Черкаського і Канівського повітів (1550 – 1553, 1554), збудував фортецю – прообраз Запорозької Січі на о. Мала Хортиця, де 1557 р. Відбивав напади татар. У 1557 – 1561 рр. На службі у московського царя Івана ІV Грозного. Намагався організувати союз держав для боротьби з Туреччиною і Кримським ханством за участю запорожців. 1563 р. втрутився у боротьбу за молдавський престол, тоді ж його загін був розбитий, а сам Вишневецький полонений, невдовзі – виданий Туреччині й закатований у Стамбулі.

Вітовт (Вітаутас) – (1350 - 1430) – великий князь литовський (1392 - 1430). Боровся за відновлення державної самостійності Литви. Провадив активну зовнішню політику: воював з татарами за український південь і схід (розширив володіння до Чорного моря), збудував систему укріплень у пониззі Дніпра і Дністра; здійснив три походи на Московське князівство (1406 - 1408), встановив з ним кордон; укладав договори і воював з Тевтонським орденом. У Грюнвальдській битві (1410) очолив литовське військо, у складі якого були українські загони.

Гедимін (Гедимінас) – (р.н. невід. - 1341) – великий князь литовський (1316 - 1341). Енергійно протидіяв наступу хрестоносців на землі Литви. Активно проводив політику захоплення і приєднання українських і білоруських земель. З 1340 р. почав титулувати себе “королем литовців і руських”. Вважається засновником столиці Литви Вільно (Вільнюса).

Глинський Михайло (р.н. невід - 1534) – політичний діяч ХVІ ст., український князь, керівник антипольського повстання 1508 р. Освіту здобув у Західній Європі, служив у цісаря Максиміліана, у курфюрста Альбрехта. У 1499 – 1507 рр. – маршалок великого князя литовського Олександра, після смерті якого (1506) організував повстання української та білоруської шляхти проти Сигізмунда І Старого. Зазнавши поразки, втік до Москви, перейшов на службу до московського князя Василя ІІІ, відзначився як полководець у битвах проти татар. Під час литовсько-московської війни 1512 – 1522 рр. намагався перейти на бік Литви, за що був ув’язнений (1514 - 1526). Брав участь у боротьбі боярських угрупувань за владу. 1534 р. звинувачений у вбивстві Василія ІІІ, помер у в’язниці.

Дорошенко Михайло (р.н. невід. - 1628) – гетьман реєстрового козацтва (1625 - 1628). З 1618 р. полковник, соратник П. Сагайдачного, учасник походу на Москву, Хотинської битви. Здійснив вдалий похід на Перекоп. Брав участь у повстанні М. Жмайла (1625). Уклав Куруківську угоду з польським урядом. 1628 р. очолив похід на Крим і загинув. За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацтво, запроваджено його полковий устрій. Провадив політику зменшення суперечностей між козаками і польським урядом.

Дорошенко Петро (1627 - 1698) – гетьман Правобережної України ()1665 – 1676. Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнення до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини в тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його розрив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир’я, закріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та реалізації своїх планів, Дорошенко схилив своїх прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенку на певний час вдалося об’єднати під своєю булавою право- та лівобережний гетьманати. Проте, розбіжності в політичних умонастроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричинилися до розпаду держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х років ХVІІ ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679 – 1692 рр. посідав уряд в’ятського воєводи.

Жигимонт Кейстутович (Сигізмунд) – великий князь литовський (1432 - 1440), молодший брат Вітовта. Брав участь у міжусобній війні зі Свидригайлом, переміг його у битві під Вількомиром (вересень 1435 р.). Внаслідок змови вбитий 1440 р. у власному замку в Троках.

Косинський Криштоф (р. н. невід - 1593) – гетьман запорозьких козаків, провідник козацького повстання (1591 – 1593 рр.) За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 р. – на Січі, у 1591 р. обраний гетьманом. У грудні 1591 р. очолив перше велике козацьке повстання проти польського гніту, яке набуло великого розмаху в 1592 – 1593 рр., охопивши Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Після битви 2 лютого 1593 р. під м. П’яткою (сучасна Житомирщина) Косинського було усунуто від гетьманування. У травні того ж року при спробі відновити повстання й оволодіти Черкасами підступно вбитий людьми черкаського старости князя О. Вишневецького.

Мазепа Іван (1639 - 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 - 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кракова й Девентера. Кар’єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна ІІ Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дипломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х років ХVІІ ст. через родинні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережного гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі старшинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. – гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній політиці, Мазепа з початку ХVІІІ ст., коли під впливом петрівських реформ ставляться під сумнів основні гарантії автономного устрою гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав’язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва – з головним політичним суперником Петра І – шведським королем Карлом ХІІ. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведського війська на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом ХІІ переховувався в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Могила Петро (1596 - 1647) – видатний політичний, культурний, громадський та церковний діяч України. Син господаря Волощини і Молдови. 1627 р. Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. – митрополитом київським і галицьким. Активний борець із уніатством, домігся відновлення прав православної церкви в Україні. За його участю створено Київський колегіум (1632), його філії і першу румунську школу в Яссах (1640). Організатор книговидання в Україні, Румунії, Молдавії. Петро Могила – автор низки богословських творів: “Євангеліє Учительне”, “Служебник”, “Хрест Христа Спасителя”, “Анфологіон”, “Євлогіон”, численних полемічних творів.

Наливайко Северин (Семерій) (бл. 1560 - 1597) – провідник козацького повстання в Україні та Білорусі 1595 – 1596 рр. Змолоду був на Запорожжі, потім служив у князя К. Острозького сотником надвірного війська. У 1594 р. після походу в Молдавію організував виступ проти польського панування в Україні, який за підтримки козаків, очолених гетьманом Г. Лободою, переріс у справжню війну і охопив Брацлавщину, Київщину, Волинь, частково Галичину і Білорусь. Після поразки у боях на р. Солониці під Лубнами (травень – червень 1596 р.) Наливайка та інших козацьких ватажків було видано полякам, відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 р. після жорстоких тортур страчено.

Немирич Юрій (р. н. невід. - 1659) – видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого князівства Руського. Походив з української шляхти Київського воєводства. Освіту здобув у протестантській (аріанській) академії в Ракові. Протягом 1631 – 1634 рр. навчався в університетах Лейдена, Копенгагена, Оксфорда, Парижа. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632 – 1634 рр., посідаючи в 40-х рр. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З початком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушення (шляхетського ополчення), у званні якого він перебував до 1657 р., беручи участь у найбільших компаніях проти повстанців. Неухильно дотримуючись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права української шляхти – протестантів. Через конфлікти на цьому грунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Виступаючи посередником у переговорах шведів із Хмельницьким, прийняв православ’я і незабаром перейшов на гетьманську службу, ставши найближчим радником Виговського. Немирич планував за участю України широкомасштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансильванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьманщина підписала підготовлений ним договір зі Швецією, тоді ж він виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посольство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латиномовного воєнно-політичного трактату “Роздуми про війну з московітами” (1634).

Олельковичі – литовсько-український князівський рід, що походив від київського князя Володимира Ольгердовича (р.н.невід. - 1398). Олелько Володимирович (р. н. невід. – 1454 - 1455) – київський удільний князь (1443 – 1455; за іншими даними 1140 - 1455). Обстоював територіальну цілісність і політичну незалежність Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, зосередив у своїх руках військову, фіскальну, адміністративну й судову владу, сприяв розвиткові української православної церкви і культури. Семеон (Семен) (1420 - 1470) – останній київський удільний князь (1455 - 1470). За його правління Київське князівство об’єднало у своїх межах усю Центральну й Східну Україну, досягнувши найбільших розмірів; у 1458 р. православна церква в Україні відокремилася від Московської митрополії й була утворена самостійна Київська митрополія. Після його смерті 1471 р. Київське князівство було ліквідоване польським королем казимиром ІV Ягеллончиком.

Ольгерд (бл. 1296 - 1377) – великий князь литовський (1345 - 1377), син Гедиміна. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордену. У 1362 р. у битві на р. Сині Води розбив монголо-татарське військо і приєднав до Литви Поділля, Київщину й Переяславщину. Посадив у Києві удільним князем свого сина Володимира.

Оріховський Станіслав (1513 - 1566) суспільно-культурний діяч, письменник, публіцист доби Відродження. Походив з польського шляхетського роду. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому університетах, спілкувався з найвідомішими гуманістами, діячами науки й культури Західної Європи. Автор низки політичних, філософсько-історичних трактатів, серед яких “Промова на похороні Сигізмунда І”, “Напучення польському королю Сигізмунду-Августу”, “Життя і смерть Яна Тарновського”, “Квінкунс, тобто взірець устрою польської держави” та ін.. У своїх працях розробляв концепцію ідеального державного устрою з позицій шляхетської ідеології.

Орлик Пилип (1672 - 1742) – гетьман Правобережної України в 1710 – 1714 рр., голова української політичної еміграції (1714 - 1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом – у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром – до Генеральної військової канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до рента (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За протекцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де після смерті Мазепи був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом – Молдавії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, написав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів – “Вивід прав України” (1712), “Маніфест до європейських урядів” (1712).

Острозький Василь-Костянтин (1526 - 1607) – відомий діяч релігійного і культурно-національного життя України. Наприкінці ХVІ ст. – найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Був старостою володимиро-волинським, воєводою київським (з 1559 р.), сенатором (з 1559 р.), претендентом на польський престол у 1572 р. і московський у 1598 р. Захисник українських політичних прав, один із лідерів опозиції проти укладення Люблінської унії 1569 р. Відіграв значну роль у національно-культурному житті України ХVІ ст. Засновник Острозької академії, шкіл, друкарень в Острозі, Володимирі-Волинському. Висунув свою програму об’єднання православної та католицької церков. У 1596 р. під час Берестейського собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії.

Острянин (Остряниця) Яків (р. н. невід. – 1641) – козацький гетьман, провідник повстання 1638 р. У 1630-х рр. був полковником реєстрових козаків, брав участь у війні з Московією 1634 р. на Чернігово-Сіверщині. Після поразки повстання П. Павлюка під Кумейками, у березні 1638 р., обраний низовими козаками гетьманом. Очолив нове антипольське повстання, але зазнав поразки (3 червня 1638 р.) і відступив на під московську Слобідську Україну. Загинув під час козацьких заворушень.

Підкова Іван (р. н. невід. - 1578) – запорозький отаман, учасник багатьох воєнних походів. У 1577 р. організував вдалий козацький похід до Ясс із метою зайняти стіл молдавського господаря. У 1578 р. під тиском турецьких і трансільванських військ відступив в Україну, де був захоплений поляками. За рішенням варшавського сейму на догоду туркам страчений у Львові.

Потій Іпатій (1541 - 1613) – київський і галицький митрополит, визначний письменник-полеміст. У грудні 1595 р. разом з луцьким владикою Кирилом Терлецьким побував у Римі на прийомі у папи Климентія VІІІ, на якому було вирішено питання про унію православної церкви Речі Посполитої з римсько-католицькою. Після смерті митрополита М. Рогози (1599) став київським митрополитом, активно працював над залученням до унії духовенства та шляхти.

Рогоза Михайло (бл. 1540 - 1599) – православний митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (з 1589 р.), а з 1596 р. – митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Походив з білоруської шляхти Мінського повіту. Доклав багато зусиль до організації і проведення Берестейського церковного собору 1596 р.

Розумовський Кирило (1728 - 1803) – гетьман Лівобережної України (1750 - 1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745 - 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар’єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у морганатичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з’їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760 - 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762 - 1763), . Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина ІІ в листопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про скасування інституту гетьманства.

Русин Павло (1470 - 1517) – поет, видавець, педагог. Родом з-під

м. Перемишля. Навчався у Краківській академії, Грейфсвальдському університеті. Автор коментарів до античних творів. Ранні твори Русина (1507 - 1508) – вірші й трактат, присвячений “Парадоксам” Цицерона. 1509 р. видав збірку власних творів, підготував до друку книгу сатир “Персея” (Краків, 1508). Творчість Русина мала великий вплив на розвиток ренесансної латиномовної поезії.

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (мож., 1570 - 1622) – гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурний діяч. Походив з української православної шляхти Львівщини, навчався в Острозькому колегіумі. З 1601 р. на Запорожжі. Очолював козацькі походи на Молдавію, Лівонію, Туреччину, Кримське ханство, оволодів м. Варною (1605), м. Кафою (1616). Брав участь у польському поході на Москву (1618). У вересні 1621 р. очолив 40-тисячне українське військо, яке, приєднавшись до польської армії, відіграло вирішальну роль у перемозі над турками при Хотині, таким чином зупинивши османську експансію в Європу. Відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння у Києві було створено православний культурний осередок, 1620 р. висвячено на митрополита Київського І. Борецького, що відновило православну ієрархію у Речі Посполитій. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства. Автор полемічного трактату “Розмова про унію”.

Свидригайло (Швидригайло; православне ім’я – Лев; католицьке Болеслав) (р. н. невід. - 1452) – великий князь литовський (1430 – 1432), син Ольгерда, брат Ягайла. У 1400 – 1402 рр. – князь подільський, перед 1408 – князь брянський, 1408 – 1409 рр. – перебував на московській службі. 1430 р. проголошений великим князем литовським. 1431 р. після захоплення Ягайлом частини українських земель почав із ним боротьбу, в результаті якої у 1432 р. був усунений з великокнязівського престолу. Вів міжусобну війну з Жигимонтом, спираючись на підтримку української та білоруської знаті. У 1435 р. у битві під Вількомиром зазнав поразки. Останні роки життя провів у Луцьку, володіючи Волинню і зберігаючи за собою титул великого князя.

Сулима Іван (р. н. невід. - 1635) – козацький гетьман, за походженням шляхтич з Чернігівщини. Брав участь у походах на турків і татар (1621, 1628, 1634). Вперше згадується як козацький гетьман 1628 р. У серпні 1635 р., повертаючись із походу на Азов, очолив виступ запорожців проти польського феодального гніту, зруйнував фортецю Кодак. Зробив спробу підняти на повстання селян та міщан, але був виданий реєстровими козаками полякам. Страчений у Варшаві.

Федоров Іван (бл. 1525 - 1583) – видавець, засновник книгодрукування в Росії та Україні. У 1553 – 1556 рр. організував і керував державною друкарнею у Москві. Переслідуваний церковниками, втік до Великого князівства Литовського. У 1569 – 1572 рр. працював у магната Г. Ходкевича, у 1572 – 1575, 1583 рр. – у Львові, у 1575 – 1576 рр. – у с. Дермані, у 1577 – 1582 рр. – в Острозі. Видав перші друковані в Україні книги – “Апостол” (1574), “Буквар” (1574). Заснував Острозьку друкарню, де було надруковано грецько-слов’янський буквар (1578), “Книгу Нового Завіту” (1581), “Хронологію” А. Римші (1581), Острозьку Біблію (1581).

Федорович Тарас (Трясило) – гетьман нереєстрового козацтва (1629 - 1630), провідник козацько-селянського повстання 1630 р. на Наддніпрянщині, результатом якого було підписання з поляками Переяславської угоди (28 червня 1630 р.). У 1632 – 1633 рр. Федорович брав участь у війні проти Московії на боці Речі Посполитої. У подальшому зробив спробу організувати нове повстання козаків, але не знайшов підтримки реєстровців.

Хмельницький Богдан (1595 – 1657) – перший гетьман Української козацької держави (Війська Запорозького). Походив з покозаченої шляхти. Протягом 30-х рр. ХVІІ ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому війську. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі обраний гетьманом повсталого козацтва. За правління Б. Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали змогу українському козацтву унезалежнитися від влади польського короля в межах Наддніпрянської України. У результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важливих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначили суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку Козацького гетьманату в середині ХVІІ ст.

Ягайло (Владислав ІІ) (1348 - 1434) – великий князь литовський (1377 - 1392), син Ольгерда. У 1386 р., після укладення Кревської унії, став водночас і королем Польщі, прийнявши у хрещенні ім’я - Владислава. 1392 р. за Островською угодою зрікся великокнязівських прерогатив на користь Вітовта. Засновник польської королівської династії Ягеллонів.