1.2. Теорії інформаційного суспільства

Термін «інформаційне суспільство» виник майже одночасно в Японії та США. Інформаційне суспільство – це суспільство, у якого є у достатку висока по якості інформація, а також усі необхідні засоби для її виробництва та розподілення. Інформаційне суспільство можна охарактеризувати за такими критеріями:

Технологічний – інформаційні технології широко застосовуються у виробництві, установах, освіті та побуті.

Соціальний – інформація є важливим стимулятором зміни якості життя, реалізовано широкий доступ до інформації.

Економічний – інформація стає ключовим фактором в економіці як ресурс, послуга, товар, джерело доданої вартості і зайнятості.

Політичний – свобода інформації призводить до політичного прогресу, який характеризується участю у політичному процесі усіх слоїв населення, зменшенню різниці між класами.

Культурний – визнання культурної цінності інформації для розвитку індивіду та суспільства в цілому.

Суспільство вважається інформаційним, якщо:

• будь-який індивід, група осіб, підприємство та установа у будь-якій точці країни у будь-який час можуть отримати за відповідну плату або безкоштовно необхідну інформацію для прийняття рішень;

• в суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду або групі осіб сучасна інформаційна технологія;

• існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримання науково-технічного і соціально-історичного прогресу;

• відбувається процес прискореної автоматизації та роботизації всіх сфер і галузей виробництва і управління;

• відбуваються радикальні зміни соціальних структур.

Усі вчені – філософи, соціологи, економісти погоджуються з тим, що у сучасному світі інформація, знання відіграють дуже важливу роль, зростання потоків інформації та інформаційно-комунікаційні технології призводять до значних змін у суспільному та економічному житті людства. Однак, існують різні підходи у визначенні таких понять, як «інформація», «інформаційне суспільство», тих змін, що відбуваються в нашому житті. Деякі вчені вважають, що вони є системними, призводять до виникнення нових формацій, інші заперечують цьому, розглядаючи переміни як розвиток того, що було раніше. Звичайно, детальний аналіз різних концепцій інформаційного суспільства в межах одного курсу є неможливим. Однак, основні напрямки розвитку теоретичних положень інформаційного суспільства можна прослідкувати.

Значний внесок у розробку теоретичних положень інформаційного суспільства внесено Деніелом Беллом (Daniel Bell) - автором теорії постіндустріального суспільства, багатьох праць, серед яких найбільш відомою є книга “The Coming of Post-Industrial Society”. Д. Белл вважає, що основним критерієм суспільного устрою є тип найманої праці, що домінує в певну епоху розвитку людства. Відповідно, якщо у доіндустріальних суспільствах домінувала сільськогосподарська праця, в індустріальних найбільш розповсюдженою була праця на заводах і фабриках, то у постіндустріальних суспільствах головну роль відіграє зайнятість у сфері послуг. Основним фактором, що визначає можливість переходу від однієї епохи до іншої є зростання продуктивності праці. Як стверджує Д. Белл, у постіндустріальному суспільстві, яке він називає також інформаційним суспільством, відбуваються такі процеси:

• постійно знижується зайнятість у первинному секторі виробництва – сільському господарстві та промисловості, разом з цим відбувається постійне зростання продуктивності, пов’язане з раціоналізацією виробництва і впровадженням нових технологій;

• завдяки збільшенню продуктивності праці в промисловості відбувається постійне зростання багатства, яке може бути витраченим на задоволення нових потреб, що виникають у людей;

• створюються нові робочі місця у сфері послуг, націлені як на задоволення нових потреб, так і на виробництво нових знань і технологій.

На думку Д. Белла, постіндустріальне суспільство можна вважати інформаційним тому, що, на відміну від попередніх епох, коли життя людини було взаємодією з природою (доіндустріальна епоха) або перетвореною природою у суспільстві, де домінує машина, життя у постіндустріальному суспільстві основане на послугах і є взаємодією між людьми, у якій головну роль відіграє інформація.

Д. Белл характеризує постіндустріальне або інформаційне суспільство як більш досконалу розвинену форму суспільства, де:

• збільшується роль інтелектуалів, значення кваліфікації, більше роботи, пов’язаної із спілкуванням, яка приносить більше задоволення;

• домінування у суспільстві професіоналів повинно призвести до того, що на зміну анархії вільного ринку прийде передбачення, розробка стратегій і планування, суспільство зможе визначати траєкторію свого розвитку цілеспрямовано і контролювати цей процес;

• орієнтація сфери послуг на взаємодію між людьми, максимальне задоволення потреб клієнтів призведе до підвищення якості цієї взаємодії, виникненню нового мислення у постіндустріальному суспільстві, в якому до людини не будуть відноситися як до гвинтика, в якому заохочуються співтовариства.

Проблеми суспільства в цілому, такі як, наприклад, екологія, освіта, охорона здоров’я, турбота про літніх людей тощо, стають більш значущими ніж прибуток і конкурентоспроможність, відбувається зміна пріоритетів від максимального задоволення власних інтересів до «спроби оцінити потреби суспільства … на основі чітко сформульованого «суспільного інтересу».

Д. Белл відмічає не тільки зростання кількості інформації у сучасному суспільстві, а і значне зростання значення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство характеризується «верховенством теорії над емпіричним досвідом і кодифікацією знання в абстрактні систем символів, які можуть бути використані для того, щоб пролити світло на різні та різнобічні сфери практичного досвіду» [12, 74]. Дійсно, на теперішній час неможливими стають технологічні інновації без теоретичних знань, теорія відіграє важливу роль в економіці та суспільному житті.

Висновки Белла ґрунтуються на економічному аналізі, його прогнози щодо зростання частки працездатного населення, зайнятого в сфері послуг, справдилися (на теперішній час більше 70% працездатного населення США працює в сфері послуг, зростання відмічається в багатьох країнах, зокрема в Україні постійно зростає частка зайнятих у сфері послуг з 51% у 1997 г. до 61% у 2008 р.). Однак, критики Д. Белла відмічають складність достатньо точного визначення чисельності населення зайнятого безпосередньо наданням послуг, а також те, що в його теоретичних розробках не з’ясовані фактори, які призводять до системних змін, не визначеними залишились причини, з яких можна було б вважати постіндустріальне суспільство новою формацією, а не наступним етапом розвитку капіталізму, до недоліків відносять також еволюційність його теорії.

Значну роль інформації, знань у сучасному суспільстві виділяють також розробники і прибічники теорії школи регулювання. До них належать Ален Липиц, Мішель Альєтта, Робер Буайє, Девід Харві, Роберт Райх та ін. Школа регулювання розглядає дві стадії розвитку капіталізму – фордизм і постфордизм. Фордизський режим накопичення (1945 – 1973 рр.) або фордизсько-кенсіанську еру (по імені економіста Кейнса, який пропагував активне втручання уряду в економіку) характеризує постійне зростання масового виробництва і масового споживання, домінування у суспільстві промислових робітників, інтервенції національних держав в економіку, розвиток національних олігополій. Найважливішим фактором, що призвів до завершення епохи фордизму, стала глобалізація. В умовах глобалізації зменшується роль національних держав, відбувається експансія транснаціональних корпорацій, міжнародне розподілення праці, зменшується чисельність і концентрація робітничого класу і, відповідно, роль профспілок, збільшується значення інформаційної інфраструктури.

Постфордизький підхід до аналізу процесів у сучасному суспільстві застосований, зокрема, Робертом Райхом (Reich Robert) у книці “The Work of Nations: Preparing Ourselves for 21^st Century Capitalism”, вченим і міністром праці Сполучених Штатів при Клінтоні. Одним з положень Райха є те, що розвиток, і зокрема глобалізація, в останній час залежали не стільки від інформаційно-комунікаційних технологій, скільки від спроможності людини обробляти, аналізувати і розповсюджувати інформацію. В умовах глобалізації корпорації вертикально дезінтегруються, що знижує рівень бюрократизації та підвищує ефективність менеджменту, відбувся, на думку вченого, перехід від масового виробництва до виробництва товарів високої цінності і сервісу, продукція стає більш насиченою інформацією і знаннями (наприклад, дизайн і, відповідно, маркетинг стають більш цінними ніж матеріали і витрати на виробництво). В наслідок цих процесів пріоритетними стають певні види професій – ті, які пов’язані з управлінням по глобальних мережах, які забезпечують додану вартість продукції та послугам засобами науки, креативних навичок, фінансового передбачення, ефективної реклами. Роберт Райх називає таких фахівців «символьними аналітиками». Це люди, які мають «інтелектуальний капітал», які «визначають і вирішують проблеми або посередничають при їх вирішенні, оперуючи символами» [12, 112]. Такі фахівці складають приблизно 20% від зайнятого населення, їх об’єднує те, що всі вони працюють з інформацією, і саме вони будуть визначати напрями розвитку суспільства і успіх у ХХІ сторіччі.

Науковці характеризуючи інформаційне суспільство приділяють значну увагу такій його характеристиці як гнучкість або гнучка спеціалізація. Наприклад, у працях Майкла Пайора (Piore Michael) і Чарльза Сейбла (Sabel Charles) відмічається, що підвищення ролі інформації та знань у трудових процесах призводить до гнучкої спеціалізації, «радикального розриву з монотонною і некваліфікованою працею епохи фордизму, у результаті якого підвищиться кваліфікація найманих працівників і зросте різноманіття товарів, що виробляються» [12,с.120]. Гнучка спеціалізація надає висококваліфікованим фірмам конкурентні переваги, оскільки стало можливим виробництво невеликих обсягів продукції для високоякісних ринкових ніш завдяки гнучкості сучасних комп’ютерних технологій. Гнучка спеціалізація неможлива без фахівців високої кваліфікації, які володіють знаннями не лише у певній професійній області, а і добре обізнані на сучасних інформаційних технологіях. До фахівців у інформаційному суспільстві висуваються вимоги постійного оволодіння новими знаннями, перепідготовки і навіть отримання нових професій.

Соціолог Мануель Кастельс (Castells Manuel) у своєму тритомному дослідженні “The Information Age” та інших наукових працях дійшов висновку, що зараз відбувається перехід до «інформаційної епохи», який призведе до появи нового «мережевого суспільства». Початком інформаційної епохи Кастельс вважає 1970-ті рр., що ознаменовані кризою капіталізму. Криза прискорила реструктуризацію капіталістичного підприємництва, оскільки корпорації в умовах рецесії та жорсткої конкуренції шукали нові джерела прибутків. Реструктуризація призвела до виникнення, на думку М. Кастельса, інформаційного способу розвитку, тісно пов’язаного зі зростанням інформації та комунікаційних технологій. Нова епоха мережевого суспільства пов’язана з об’єднанням капіталізму з «інформаційною революцією». У мережевому суспільстві все залежить від швидкості відповіді на запити глобального ринку та адаптивності, тому транснаціональні корпорації трансформуються у «горизонтальні корпорації», що об’єднують мережеві організаційні одиниці, які самостійно програмуються, управляються, працюють на принципах децентралізації, участі та координації. Кастельс також відмічає, що збільшується кількість інформаційної роботи, вона приносить більше задоволення, робота більш індивідуалізована, людина повинна бути більш гнучкою для виживання в умовах «системної рухливості».

Кастельс також досліджує культурні наслідки інформаційного капіталізму¹. Комп’ютерні мережі роблять комунікації індивідуальними і інтерактивними, сприяють виникненню «віртуальних спільнот». Кастельс вважає, що умовою повноцінної участі у житті суспільства є робота і спілкування в мережах. Таким чином, доступ до мережі Інтернет визначає право громадянства в новому суспільстві. Вчений також вивчає соціальні процеси, а саме способи виникнення соціальних ідентично стой в умовах відмови від традицій. Кастельс стверджує, що ідентичності виникають у дії, отже мережеве суспільство народжує власні ідентичності.

М. Кастельс розглядає також таке поняття, як «простір потоків». Оскільки інформаційні потоки відіграють центральну роль в організації сучасного суспільства, регіони, що мають більш серйозне значення, стають інтегрованими у міжнародні мережі, які об’єднують найбільш динамічні сектори. Він стверджує, що «глобальне місто – це не місто, а процес» [12, 143], воно забезпечує протікання потоків інформації.

Вчений також вважає, що виникає суспільство, що управляється не класом капіталістів, а «домінуючою елітою» - інтелектуалами. Таким чином, виникає капіталізм без класу капіталістів. За функціонування капіталізму відповідає орієнтований на мережі «інформаційний» персонал, частка робітників фізичної праці зменшується і вони відчувають себе все менш захищеними. Такі висновки є доволі спірними, оскільки клас капіталістів має більший доступ до інформаційних ресурсів, тому його представники мають переваги у отриманні позицій «інформаційного персоналу».

Проблеми інформатизації в умовах розвинутого капіталізму розглядав також професор процесів комунікації Каліфорнійського університету Герберт Шіллер (Schiller Herbert), який мав економічну освіту. Він використовував термін «технокапіталізм» для визначення епохи, коли «нові технології, електроніка та комп’ютеризація приходять на зміну механічним пристроям, а інформація та знання відіграють все більшу роль у процесах виробництва, впливають на суспільний устрій і повсякденне життя” [12, 170]. Знаходячись на парамарксистських позиціях, Г. Шіллер стверджував, що інформаційні технології приносять вигоди класу капіталістів, дають можливість контролювати всі процеси економічного і суспільного життя, надають владу правлячому класу. Він констатує створення транснаціональної імперії, де всі інформаційні ресурси і, зокрема ЗМІ, забезпечують лідируючу роль США у світі. Г. Шіллер вважав, що сьогодні інформаційне середовище побудовано в такий спосіб, який у максимальному ступені відповідає інтересам і пріоритетам корпоративного капіталізму, крім того, по мірі свого розвитку це середовище стало суттєвим фактором зміцнення капіталістичної системи.

Деякі аналітики інформаційного суспільства вважають, що інформаційне суспільство – це таке суспільство, в якому створення і розповсюдження інформації підпорядковано цілям рекламних компаній, стало справою фахівців по дезінформації, спеціалістів PR, парламентських лобістів, що ставить під сумнів саме існування демократії. До цих дослідників належить німецький філософ Юрген Хабермас (Habermas Jürgen). Він вважає, що в епоху народження капіталізму виникла публічна сфера, яка не залежала від держави і основних економічних сил, була інструментом реалізації демократії. Публічна сфера забезпечувала всім члена суспільства можливість прийняти участь у дискусіях, впливати на прийняття рішень (чесна преса, незалежність преси від держави і інших джерел фінансування, парламентарі, публічні дебати тощо). Хабермаса турбує руйнація публічної сфери завдяки рекламі та піар-технологіям. Його висновки ґрунтуються на детальному аналізі таких джерел суспільної інформації, як радіо і телебачення, а також роботи таких установ культури, як публічні бібліотеки, музеї та картинні галереї. Ю. Хабермас досліджує механізми управління за допомогою інформації.

Значущими є також роботи відомого соціолога Ентоні Гідденса (Giddens Anthony) – розробника теорії рефлексивної модернізації. Гідденс скептично відносився до ідеї інформаційного суспільства, вважаючи, що інформатизація соціальних зв’язків не є підставою говорити про виникнення принципово нового суспільства. Він відмічає зростання ступеня організації соціального життя, те, що все частіше зникають «вбудовані» елементи – ті що контролюються не власно людиною, а спільнотою (селом, церковним приходом тощо) або природою (ландшафт, сезони та ін.). Людина стає більш вільною, незалежною від традицій та вірувань, може самостійно обирати свою судьбу. Модернізація суспільства – це збільшення можливостей вибору для його членів, однак вона потребує на кожному рівні організації суспільства підвищення рефлексивності. Під зростанням рефлексивності Гідденс розуміє більш повне відстеження ситуації (збір інформації), яке дозволяє накопичити знання, необхідні для здійснення вірного вибору. Гідденс вважає, відстеження є характерною рисою сучасного суспільства, яке одночасно дає змогу його організувати і несе певні загрози. Е. Гідденс також досліджував зміну ролі національної держави у сучасному світі, відмічав більш широке використання методів спостереження за людьми – відстеження та накопичення інформації про них у різних базах даних; перехід від індустріального до інформаційного способу ведення війни (приклад, війна США у Перській затоці). Вчений також вивчав ризики, пов’язані із спостереженням за громадянами як з боку національної держави, так і корпорацій.

Роль інформації та комунікації як відмітну для сучасної епохи розглядають також філософи – модерністи. Найбільш відомими з них є Жан Бодрійяр (Baudrillard Jean), Жан-Франсуа Ліотар (Liotard Jean-François), Марк Постер (Poster Mark). Постмодернізм протиставляє себе інтелектуальній традиції епохи Просвітництва, заперечує спроби надати раціональне пояснення соціальних процесів і поведінки окремої людини. Сумніву піддається те, що дослідники, які приймають положення Просвітництва про осяжність світу, спроможні описати його раціонально і неупереджено. Усі спроби пояснити світ, в якому ми живимо, на думку постмодерністів, виявилися марними. Вони стверджують, що аналіз «великих сказань», що претендують на відкриття істини, виявляють упередженість: висновки і рекомендації з них повинні надати ходу подій певний напрямок. Посилаючись на множинність описів дійсності, вони наполягають, що істини не існує, є лише різні версії. Культура постмодернізму тяжіє до релятивізму в естетиці та заохочує його в усіх сферах.

Постмодернізм відкидає всі претензії на реальність: ніщо не може бути істинним і аутентичним, оскільки усе фальсифіковано. Однак, якщо ніщо не має сенсу, а є лише різні інтерпретації, то логічно відмовитися від пошуку істини. Характер сучасної людини такий, що вона легко мириться з марністю пошуку істини, надаючи перевагу відчуттю буття. Постмодерністи стверджують, що все, що ми знаємо про світ, ми знаємо через посередництво мови. Відповідно, ми не розглядаємо реальність крізь димку слів, навпаки, мова – це єдина реальність, яка нам доступна. Істотний висновок із постмодерністського аналізу інформації полягає у тому, що ми живимо не у світі, про який маємо певну інформацію, а у світі, створеному інформацією.

Відомий соціолог Жан Бодрійяр застосував принципи постмодернізму для обговорення проблем інформаційної сфери. Він вважає, що сучасна культура – це культура знаків. Усе, з чим сьогодні стикається сучасна людина, стосується значень, багато з яких пов’язано зі стрімким розвитком засобів масової комунікації. Наше життя сьогодні – це безперервна циркуляція знаків про те, що відбулося у світі, і про наше враження на оточуючих. Насиченість сучасного суспільства знаками і є фундаментальною відмінність від попередніх епох. Природа знаків така, що вони не можуть і не повинні відображати реальність, вони лише її репрезентують або, як каже Бодрійяр, симулюють. Ж. Бодрійяр вважає, що «ми виробляємо в достаткові образи, які не передають ніякого смислу. Більшість образів сьогодні, які доносить до нас телебачення, живопис, пластичні мистецтва, образи аудіовізуальні або синтетичні образи – всі вони не значать нічого» [12, 338]. З цим важко не погодитися, якщо згадати рекламу, виступи політичних діячів тощо. Характеристика сучасного способу життя, надана Бодрійяром, є доволі точною та оригінальною, однак, слід зауважити, що, якщо люди розуміють, що знаки – лише симуляція, що вони нічого не значать, то у оточуючому світі може відбуватися все що завгодно або зовсім нічого не відбуватися і це не повинно хвилювати людей. На щастя, це не так.

Американський вчений Марк Постер запропонував власну модель змін у суспільстві, що ґрунтується на різних типах (модусах) обміну символами. Він виділяє три етапи:

1. Етап, коли спілкування здійснювалося усно. Це сприяло стійким соціальним зв’язкам, коли особистість була тісно пов’язана з певною групою, і знаки відповідали реаліям певного образу життя.

2. Етап письмового спілкування, коли знаки представляли певні концепції, а індивід поводив себе у такому суспільстві раціонально і відповідально.

3. Етап електронного обміну повідомленнями, коли знаки лише симулюють, підробляють дійсність і, навіть, втрачають свій репрезентативний характер. Особистість у такому суспільстві децентралізована, безперервно змінюється, утягнена у безперервний процес становлення багатьох ідентичностей.

Незважаючи на підтримку Постером спротиву «режиму істини», він із захопленням відноситься до нових технологій, у першу чергу до Інтернету, вважає, що користувачі Інтернету отримують можливості мандрувати, як вони забажають, існувати у світі без примусу, мають більшу свободу.

Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар вважає, що знання та інформація в сучасному світі глибоко змінюються. Вів відмічає, що їх виробництво все частіше обмежується ситуаціями, коли заздалегідь відомо, що вони будуть корисні та ефективні, тобто коли вони є, за термінологією Ліотара, перформативними. Крім того, інформація все частіше стає товаром, в інформаційній сфері все частіше діють ринкові механізми. Прагнення до перформативності призводить до зниження рівня або відмирання тих галузей знань, які виявляються незатребуваними і неефективними (наприклад, етика, філософія). Іншим негативним фактором нового часу є те, що «добування нового знання», яке традиційно велося в університетах і полягало у пошуку істини, зміщується у дослідницькі центри, що фінансуються приватним корпораціям. Критерії ефективності по відношенню до знань змінюють уявлення про цілі освіти, а також про те, кого вважати освіченою людиною, оскільки вміння працювати за комп’ютером і користуватися банком даних у значній мірі може бути більш корисним, ніж засвоєння певного обсягу знань. Все це приводить Ліотара до усвідомлення релятивізму знань. Однак, занепад тоталітарної концепції істини, як вважає Ліотар, спроможне призвести до більшої свободи думки і суспільства.